На маргінесі творів Міхала Чайковського


УДК 821.162.1.09 Наталія Цьолик кандидат філологічних наук, старший викладач кафедри іноземних мов факультету міжнародних відносин Волинського національного університету імені Лесі Українки

©Цьолик Наталія, 2011

Роботу виконано на кафедрі іноземних мов факультету міжнародних відносин Волинського національного університету імені Лесі Українки

Проаналізовано твори представника «української школи» польського романтизму Міхала Чайковського. Особливу увагу приділено образам та героям, створеним автором, а також їх зв’язку з біографією письменника.

Ключові слова: романтичний герой, козак, шляхта, єврей.

На маргинесе произведений Михала Чайковского. роанализированы произведения представителя «украинской школы» польского романтизма Михала Чайковского. Особое внимание уделено образам и героям, созданным автором, а также их связи с биографией писателя.

Ключевые слова: романтический герой, казак, шляхта, еврей.

At the margins of Michal Tchaikovsky works. The works of the representative of  «Ukrainian school» in Polish Romanticism Michal Tchaikovsky analysed in the article. Special attention is given to the characters of heroes and their connections with the biography of the writer.

Key words: romantic hero, Cossack, nobility, Jew.

Історіософія польських та українських романтиків характеризувалася тенденцією до ідеалізації давнини. Свої історичні переконання польські письменники «української школи» реконструювали на двох взаємопов’язаних площинах: власне творах і додаткових елементах: передмовах, примітках, післямовах, що становлять не менш важливу складову їхньої творчої спадщини. Такий своєрідний симбіоз був характерний як для чільних творців «української школи», як, наприклад, С. Ґощинського чи Ю.-Б. Залеського, так і для менш відомих – Е. Ґаллі, Е. Ізопольського, О. Ґрози. На думку Д. Сосновської, така «книжка в книжці» мала не лише доповнювати знання читача, а й створювати ілюзію відповідності літературного задуму історичній правді [1, 165]. Цю другу площину доповнюють окремі розвідки письменників школи, що виражали своє зацікавлення козаком – М. Грабовського,  М. Чайковського, Т. Падури.

У творах М. Чайковського простежується добре відома сьогодні соціотехніка літературного впливу на читача. Створення та представлення певного світу відбувалося з метою прив’язання читача до його цінностей, як один із способів впливу на дійсність. Передмови, репліки, коментарі які систематично додавав до своїх творів М. Чайковський, і є елементом такої стратегії переконання. Вони пояснюють читачеві значення твору, розтлумачують неоднозначні літературні ідеї, повертають з минулого те, що, на думку автора, є актуальним і сьогодні. У більшості його творів маємо справу з історичними фабулами. Власне переконливо-пояснююча роль передмов М.Чайковського доводить, що його більше хвилювало наближення читача до певних ідей, аніж художній ефект твору. Передмови, написані у Парижі, не містять відверто антирелігійних ідей. Автор зосереджується лише на об’єктивному відтворенні реалій зображеного світу. У турецькому періоді незадоволення М. Чайковського концентрується на виразній відразі до католицизму. Твори М. Чайковського не оминула ерозія часу, і сьогодні вони відомі хіба що літературознавцям. Свідченням невтілених ідей залишається для нас його життя, тому важливим складником його спадщини є позасюжетні елементи – авторські коментарі – до певних літературних творів. Для читача передмова, постскриптум, посвята, післямова могли виконувати роль путівника навіть тоді, коли автору описувані явища не були відомі з власного досвіду. Ця тема потребує подальшого детального розгляду і певної популяризації. У нашій роботі вдалося звернути увагу на малозрозумілі та часто просто проігноровані читачем частини книг, спроби авторського звертання до нас.

Значення авторських коментарів до художніх текстів не можна недооцінити. Творчість М. Чайковського поєднує в собі дві письменницькі стратегії. Старопольську традицію небайдикуючого байдикування «niepróżnującego próżnowania», що вже відходила в минуле, та нову рису в літературі – використання художнього слова для досягнення іншої, не літературної мети. Література перетворювала автора в пророка, що вказував народові історичні цілі та шляхи їх досягнення. М. Чайковський став швидше продуктом своєї епохи, насамперед людиною чину, для якої літературна діяльність була антрактом, тимчасовою зміною форми політичної діяльності. М. Чайковський з повною відповідальністю міг би сказати про себе словами Міцкевича: «W słowach tylko chęć widzim, w działaniu potęgę, trudniej dzień dobrze przeżyć, niż napisać księgę» [2, 127].

Позасюжетні елементи в творах М. Чайковського мають різноманітну форму, в залежності від тематичного спрямування твору. Спробуємо розглянути на конкретних прикладах як цей принцип діє на практиці. У передмові до «Козацьких повістей», написаній в Скутарі 1862 року, М. Чайковський посилається на думку еміграційного історика та поета Кароля Сенкевича, котрий порівнював два типи лицарів у історії Польщі: Козаків та Хрестоносців. Від такого порівняння залишився тільки крок до думки, що Польща ще й досі існувала б, якби вони збереглися. Релігійна мотивація занапастила її історичні шанси.

Аби ще більше переконати читача, М. Чайковський далі у своїй передмові будує своєрідну теорію, в якій, посилаючись на авторитет Міцкевича, показує свою творчість не як літературну фікцію, а як пісню, що зберегла історичну правду в найчистішому вигляді. Автор стверджує, що натхненно написаний твір містить більше правди ніж наукові дослідження. Відкидає «лінзу і око», визнаючи лише «почуття та віру». «Dramat dwuch rycerstw […] dziś odbija się większą prawdą w pieśniach i powieściach wyobraźni, jak w historiach pisanych na kopyto i za rozkazem niemieckim, moskiewskim i łacińskim albo jezuickim» [3, 10]. І читаємо далі: «Prawda raz wyrzucona z ciemnic, świeci jak słońce na jasnych obłokach nieba. I z pieśni, i z powieści przechodzi z pokoleń do pokoleń i wsercach ludzi niże na różaniec prawdy paciorki wypadków po paciorkach – i duch prawdy się nie skrzywi, nie zaginie, wyssana rycerskość przechowa się po wiek wieków w prawdzie, w wierze, w nadziei, a jak Bóg da, i w czyn się przeobrazi» [4, 11].

Передмова до «Овручанина» – епопея наполеонівської шляхти північної Волині – містить анекдот про одного овруцького шляхтича, затятого католика, який поїхав до Риму вивчати ватиканські архіви, аби знайти в них докази, що саме католицизм став фундаментом величі Польщі. Знайшов, але всупереч своїм бажанням та поглядам, докази зовсім протилежного. «Katolicyzm oddał królów polskich pod zwierzchnictwo cesarzów niemieckich. – Katolicyzm zepchnął Polskę ze zwierzchnictwa nad Sławiańszczyzną, wyznającą dogmat Kościoła Wschodniego, Kościoła Tradycji. – Katolicyzm sprowadził Krzyżaków na lłęski Polski i Litwy. – Katolicyzm nie dał Stefanowi Batoremu zniwieczyć wzrastającej potęgi Moskwy. – Katolicyzm rozdwoił Polaków z Kozakami, spowodował kłęski i upadek obydwóch rodów jednego narodu. – Katolicyzm uzbroił Jana Sobieskiego na obronę największego wroga Polski, cesarza niemieckiego, przeciwko Muzułmanom, najlepszym sprzymierzeńcom Polski. – Katolicyzm chcąc tępić dysydentów w Polsce, jak hugonotów we Freancji, sprowadził powód prawny do rozbiorów Polski. – Katolicyzm wydał bullę w 1832 przeciwko tym Polakom, którzy chcieli oswobodzić ojczyznę spod obcego jarzma» [5, 16–17]. Бідолаха навіть не міг радіти, що взагалі знайшов документ, згідно якого княгиня Ольга планувала перенести столицю з Києва до Овруча.

Передмова мала підготувати певний клімат, підходящий – на думку письменника – для сприйняття його твору. Її метою було ознайомити читача з фактологією, полегшити йому рух у представленому твором світі, тим самим поєднати художні реалії з поза літературною дійсністю. Саме так реалізовувався романтичний постулат відтворення місцевого колориту, а найважливіше –  досягалася довіра читача. Якщо реалії твору збігалися  з позалітературною дійсністю (згаданою в передмові), то можна також  довіряти іншим фактам та оцінкам вписаним в архітектоніку повісті. «Dorzucam to wszystko do dawnej gawędy o Owruczanach; niech idzie w świat polski» [6, 7].

У вже згаданій передмові до «Овручанина» М. Чайковський описує ґенезу козацтва. Його початки вбачає в давніх привілеях перших Ягеллонів, котрі шляхті без маєтків визначили для заселення землі навколо Чорнобиля. Однак не всі раділи такій нагоді, бо «Czernobyl, nie zaś Brusiłow. – Czеrnobyl w naszych czasach oprócz smoły, dziegciu i dziedzictwa Chodkiewiczów nie miał nic powabnego. — A Brusiłow swojemi wódkami, równał się a może i przewyższał Gdańsk — bo zacząwszy od Dziengielówki i Kalmusówki, a skończywszy na Ratafji i Goldwaserze, wszystko tam było i doskonałe» [7, 13].

Окрім передмови, М. Чайковський включає до другого видання «Овручанина» ще два позасюжетні елементи – «domówienie» i «przypisek». У продовженні розповіді вказує на дійсне, правдиве тло, що стало основою літературного твору. «Tło tej powieści, i wszystkie czyny w niej zawarte, są prawdziwe, osoby niezmyślone. Pamięć moja jeszcze z kraju uniosła część tych rzeczy, a większą daleko część winienem opowiadaniu Feliksa Trzeciaka, Owruczanina, za czasów Napoleońskich Kapitana z pułku huzarów Tolińskiego, za czasów naszych powstańca z Łuckiego powiatu, a dziś pędzącego stare lata na wygnaniu. O nim to można powiedzieć że jest kroniką. żyjącą Owruckich ludzi, i Owruckiej ziemi. Jemu to składam braterskie podziękowanie za dobro jakie lał w me serce, mówiąc o Owruczu, o Owruczanach» [8, 215]. Там же автор говорить і про потребу написання цього твору. «Żytomierzanin pobratymiec Owruczanów, spokrewniony i spowinowacony z niemi, czułem za konieczną potrzebę dla mojego serca, napisać niniejsza, powieść o ludziach, których po większej części znałem, z których wielu żyje jeszcze tam, tam, na Owruckiej ziemi! na tej ziemi którą miłuję tak, że dałbym resztę mojego życia, żebym mógł pożyć na niej, choć jeden rok, ale tak, jak żyli nasi praojcowie Owruczanie, kiedy byli Strażnikami Czarnobylskiej dzielnicy, puklerzem Polski».

Найцікавіше, що в постскриптум М. Чайковський не пишучи коментарів спонукає читача перечитати його попередні твори. «Żeby nię nudzić cierpliwości czytelnika, i nie być zmuszonym do ciągłego powtarzania: to prawdziwe, to się stało istotnie; przypisków wcale nie piszę. Wyrazów miejscowych nie używałem tylko takich jakie się znachodza, w innych moich powieściach; a że mam nadzieję że tę powieść będą, czytały osoby, które czytały moje poprzednie pisma, zatem nie mam potrzeby tłomaczyć znaczenia wyrazów które im są znane. Jeźliby zaś kto tę tylko jedne, z moich powieści dostał do rąk, a ona, czyta! z dobrą wolą, niech raczy czytać poprzednie» [9, 218]. Мисливську лексику та звичаї автор вважає за непотрібне коментувати, адже «Myśliwy każdy je zrozumie, a że w naszym kraju, na szczęście więcej jest myśliwych jak niemyśliwych, zatem muszą wiedzieć że wilk zowie się basiorem; jego wycie trąbieniem; kły dzika szablami; żerowanie dzików buchtowaniem, i tak dalej. Dziarski to nasz język myśliwy, warto go używać. Dziarska to rzecz myślistwo, młodych ludzi sposób i hartuje na wojaków, a starym nie daje z pola zchodzić». Саме тому постскриптум складають лише перекладені на польську мову українські пісні.

Po pid hajem, hajem zełenenkim,

Orała diwczyna wołykom czernenkim;

Orała taj neumiła hukaty,

Naniała husareńka w skrypku hraty.

Hraje husar, hraje,

Taj browarni morhaje,

Oj ne na woły, ne na korowy,

Ale na bile łyczko, na czorne browy.

Такими ж позасюжетними елементами користується М. Чайковський у другому виданні історичного роману «Гетьман України». З перших рядків читач довідується кому присвячується твір: «Dwom Karolom Różyckiemu i Sienkiewiczowi żyjącemu i zmarłemu przypisuję to nowe wydanie mojej powieści o Janie Wyhowskim, Hetmanie Ukrainy. — Przypisuję, nie zażądawszy wprzódy ich przyzwolenia. — Zmarły mi go dać nie może, a pozostała wdowa i trzej synowie, spodziewam się, nie wezmą mi za złe tej oznaki wysokiej czci, dla pamięci męża myśli i pióra Ukrainy; w ostatnich czasach Polski powstającej i cierpiącej na wygnaniu, że tak się wyrażę, jedynego męża Stanu» [10, 4].

Про правдивість викладеної історії М. Чайковський пише в постскриптум. «Cala powieść o Janie Wyhowskim jest osnuta na tle jak najwierniej historycznem,. Historycy piszący pod wpływem moskiewskim dzieje kozaczyzny, oskarżają Jana Wyhowskiego o zajście w brew wszystkim działaniom Bohdana Chmielnickiego, oddając Ukrainę pod opiekę Polski. Historycy pod wpływem Polskości piszący, robią zarzut, iż był przeciwnym obrządkowi łacińskiemu, szczególniej zaś Jezuitom, i to było główną przyczyną jego śmierci. W archiwach Owruckich znajduje się protokuł śmierci Jana Wyhowskiego, i tam za główniejszy powód kładną wymówienie jego przy biesiadzie: prodam Bar i Rudu a zahraju Wyzuwitam w dudu. Stefan Czarniecki, ten znamięnity bahater Polski, najzaciętszy wróg Kozaczyzny, był głównym sprawcą śmierci Hetmana Ukrainy; Muchawski był jego narzędziem. Nieszczęśliwy ten wypadek był najważniejszym powodem odstrychnięcia Ukrainy od Polski» [11, 217].

Для читача передмова могла виконувати роль путівника, навіть тоді, коли автору описувані явища не були відомі з власного досвіду. М. Чайковський у вступі до «Вернигори» характеризує єврейське населення містечка Салонік (навіть називає його єврейським). Тут домінують іспанські євреї, хоч є й район польських євреїв, який називається «Поляки». Його мешканці  перейшли на іслам і тепер служать в поліції, жандармерії, митниці, пригноблюючи своїх недавніх володарів. «Duch naszej szlachty ich owionął i już na wychodźstwie, zagranicą, jak nie znaleźli szlachty polskiej, nie chcieli zostać Żydami szlachtą. Lubię ich za to – jak lubię dziarskich Izraelitów służących w Kozakachi Dragonach od początku organizacji – jak lubię Izraelitów polskich, wykonywających patriotyzm w czynie – a już jest nie tylko nadzieja, że oni spolszczeją, ale pewność, że przeszli na Polaków» [12, 2]. Цей фрагмент вказує як М. Чайковський змінив свої погляди щодо ізраїльтян, від поблажливо-зневажливих до визнання їх справжніми солдатами, що прирівнюються до польської шляхти у справі служіння національній ідеї.

Ще одну рису авторських вступів можна визначити в передмові до «Кірджалі», написаній у 1862 році в Стамбулі. М. Чайковський відверто признається, що пишучи в 30-х роках у Парижі, знав схід лише з баламутного (як зараз розуміє) сприйняття європейців чи росіян. Одні і другі – хоч з різних причин – показували неправдиво балканську дійсність. «Żałuje że był w obłędzie – i nie raz sobie mów: wołałbym był nie pisać tak, jakem pisał» [13, 8]. Автор розвінчує міфи про сербських повстанців, у яких звичайний розбій та грабунок подавалися як надзвичайна хоробрість, героїзм. «Wątkiem do epopei narodowej – siłą, sterem narodowości jest Szlachta – z rodu – z tradycji. Taka jaka jest w Polsce […] takiej nie masz ani w Serbji, ani w Bułgarii […] Demokracja, we wszystkich swoich odcieniach […] nie może podnieść narodu. Arystokracja może go podnieść i postawić na nogi. Tylko jedna szlachta może utworzyć i przeobrazię w epopeję narodową ona tylko może wyrzec to słowo i postawić go w ciele» [14, 12]. Думки передмови насичені зневірою у колишні ідеали. Коли М. Чайковський писав «Кірджалі», то взяв за основу тему оспівану Байроном, опрацьовану Пушкіним. Головний герой опинився в потрійному трагічному клубку обставин: прихильність Паші, емоції слов’янського походження і кохання до Селіми, коханої доньки володаря.

Консерватизм старіючого М. Чайковського йшов у парі з ностальгією і роздумами, що справа якій присвячено все життя – справа козаччини – безповоротно залишилася в минулому. У вступі до третього видання «Вернигори» автор пише, підсумовуючи зроблене. «W puściźnie po Matce, po Dziadku moim kądzieli – oddzidziczyłem myśl o kozaczyźnie. Rycerską hulaszczością Kozaków postawić na nogi Polskę. Braterskością Polaków spolszczyć Kozaków. Myśl ta marzeń dziecinnych, z wiekiem rosła na święte przykazanie kozacze do wykonania» [15, 5].

Повість «Боснія» була останнім написаним, але так і не виданим твором. Її рукопис міститься у бібліотеці Варшавського університету. У початковій версії вступу автор вказує на політичне призначення літератури і пише пером: «Adamowi Czaykowskiemu, Majorowi Kozaków Sławiaćskich Cesarstwa Otomańskiego, Ojciec, który służył sławiaćskiej rzeczy lat czterdzieści z górą, ofiaruje tę swoją pracę synowi, który służyć będzie dalej tej świętej sprawie- Jeśli taka Boża wola. Autor, 31 maja 1871» [16, 3].

У звертанні до читачів в творі «Козаччина в Туреччині», автор розповідає про своєрідну землю між Європою і Сходом, та її лицарський народ. Турецька Козаччина довго мовчала «teorie i słowa zostawiała innym» [17, с. 5], а тепер сама постає перед ідеями необхідності і правди. М. Чайковський знову висловлює своє ставлення до Польщі-вітчизни, яка на жаль знову втрачена. «…Polskę w Londynie trzeba zdobawać – Tam to chciano kartę Europy przerobić, ale z piątym już podziałem».

Не менш цікавими для читача є посвяти-звертання, що розміщує автор на початку деяких своїх творів. Так друге видання «Козацьких повістей», що вийшло у 1863 році розпочинається словами до Станіслава Дроздовського, котрий у пам’ятному 1831 році був поручником 13 полку литовських уланів, а зараз є доктором медицини і хірургії в отоманській державі. «Kochany Panie Stanisławie! Tobie, najdawniejszemu i najwytrwalszemu, mojemu towarzyszowi prac na Wschodzie – śmiało powiedzieć mogę, jednemu z najlepszych moich przyjaciół – poświęcam te kilka ćwiartek, które piszę wtenczas kiedy już pisać przestałem i zawiesiłem do boku, na nowo szablę 1831 roku. – Dołącz je kiedyś do tych dawnych powieści kozackich, które stały się ciałem – i od dziewięciu lat, żyją w ludziach kozakach, z bronią i na koniach – do służby Sułtana, naszego Pana – gotowi jechać nad Dunaj i za Dunaj – i przypomnieć piosnkę: ichau kozak za Dunaj –.Omnia trinum perfectum – było przysłowiem starej szlachty Polskiej – i do kielicha i do tańca, i do różańca i do wszystkiego. – Przeżyliśmy życiem kozaczem, wysnutem z Polski, lat trzy, i trzy razy trzy, lat dziewięć – może po tem perfectum – nastąpi jakaś doskonałość ostateczna – do zakończenia powieści pomysłu, i powieści życia. – I ty mój drogi Panie Stanisławie – przypaszesz szablę 1831 roku i pójdziesz z nami – z Kozakami. – Daj Boże».

Патріотичні почуття та козацька історія стали основною ідеєю третього видання «Вернигори», яке М. Чайковський присвячує своїм побратимам: «Zapłakaliśmy nad śmiercią księcia Adama Czartoryskiego. To był nasz naczelnik widomy – król naszych serc polskich i kozaczych, a choć w ostatnich czasach jezuici mu w ucho nakładli przeciwko nam, przeciwko mnie, – jak w przeszłym wieku Janowi Kazimierzowi przeciwko Wyhowskiemu i kozactwu, – on jednak nas kochał, i nie mógł inaczej, bośmy go kochali szczerze i serdecznie. Szczęść Boże jego rodowi! Niech służy Polsce z wiarą i z prawdą! Szczęść mu, Boże, i oświecaj w szrankach służby polskiej! Cieszyliśmy się wieściami doleciałemi z kozaczyzny i ze wstąpienia na tron naszego sułtana, naszego pana». Зовсім інша ностальгія і почуття автора постають перед читачем на першій сторінці другого видання повісті «Анна». Це вже не бравий козак, а старий чоловік, що згадує найкращі роки свого життя, своє ліричне щастя.

Привертають увагу читача в творі «Кошовата» поетичні рядки епіграфів до кожного розділу. М. Чайковський  використовує ці елементи для загострення уваги над ідеєю розповіді, а не лише її сюжетним перипетіям. Наприклад, перший розділ розпочинається словами Падури:

Ale nasz Kozak nie trus,

Schwatyw szablu, czobit wzuw,

Podywiwsia, skrutyw wus,

Siw na czajku, taj dmuchnuw.

Розділи повісті не мають окремих назв, а лише нумерацію. Подані автором короткі мотто стають своєрідними заголовками до кожної з частин твору: «Szczo czort zrobyt, togo czolowik ne odrobyt»; «Dumka twoja bula korolom staty»; «Oj! noczuje myj myłeńki w stepu pry dolyni.Oj! przywiazan konyczeńka k czerwonoj kałyni»; «Za tyżdeń Wełykdeń»; «Było tobi znaty jak Sawu karaty».

Повість «Кошовата» доповнена автором в широкі коментарі і роз’яснення як історичних моментів, так і повсякденного буття, козацьких звичаїв та ін. У своїх нотатках М. Чайковський ще раз, тепер письмово, дякує Роману Залуському за розповідь, про події «nieszczęsnej» коліївщини, котру назвали уманською різаниною, адже саме розказана історія стала основою літературного твору.

У книзі «Нові розповіді і гавенди» М. Чайковський подає коментарі до кожного з оповідань. Найчастіше розповідає про саму пригоду, чи історію, що стала сюжетом твору. Взяті ці фабульні лінії з різноманітних джерел. Так основою для «Сватання запорожця» стала народна приказка («byleby to nie było swatanie Zaporożca»), «Могили» – народний переказ. У цьому місці автор широко описує своє бачення значення в літературі народних переказів та пісень: «literatura polska podaniu i pieśni ludu winna swoją narodowość, im winna stanięcie w poczecie literatur Niemieckiej, Angielskiej»; звертає теж увагу на становлення польської літератури: «Długi czas literatura polska , samą tylko formą zewnętrzną była oryginalną, duchowość była cudzoziemską».

За допомогою авторських додатків у читача складається цілісне враження про Україну, традиції, великі і малі населені пункти та ін. Звісно, особливе місце відведено козацтву. М. Чайковський описує найменші деталі козацького життя. В додатках до розповіді «Виправа на Царгород» розповідає не лише що це таке курінь і скільки козаків до нього входило, а й подає тридцять вісім прізвищ отаманів.

Історія слов’ян не пішла за сценарієм, який вимріяв та впроваджував у життя через політичну, військову та літературну діяльність М. Чайковський – Садик Паша. Канули в ріку минулого об’єднання козацтва і польського лицарства, шляхта з цінностями гонору, свободи. Мало хто сьогодні читає твори М. Чайковського, адже відомий він насамперед своєю неоднозначною, авантюрною долею. Тому важливим елементом його життєвої та літературної спадщини є авторські позасюжетні додатки до творів. Саме вони є тим елементом, що складає цілісне уявлення про М. Чайковського політика, солдата та майстра літературного слова.

Як бачимо, доповнення до прозових творів М. Чайковського потребують подальшого детального розгляду і певної популяризації. Зосібна, необхідно звернути увагу на мало зрозумілі та часто просто проігноровані читачем частини книг, різноманітні форми авторських звертань і додатків.

Література

  1. Sosnowska D. Ambiwalencje i sprzeczności: o dziwnych Kozakach w polskiej literaturze romantycznej / D. Sosnowska // Warszawskie Zesz. Ukrainozn. / pod red. S. Kozaka. – 1994. – № 5. – S. 165–171.
  2. Hertz P. Świat i dom : szkice i uwagi wybrane / P. Hertz. – Warszawa : PIW, 1977. – 346 s.
  3. Czajkowski M. Powieści kozackie / M. Czajkowski. – Wyd. 2-gie, przejrz. I popraw. – Lipsk : Druk. F. A. Brockhaus, 1863. – 328 s.
  4. Czajkowski M. Owruczanin : powieść hist. z 1812 r. / M. Czajkowski. – Wyd. 2-gie, przejrz. i popraw. – Lipsk : Druk. F. A. Brockhaus, 1863. – 332 s.
  5. Czajkowski M. Hetman Ukrainy / M. Czajkowski. – Lipsk : Druk. F. A. Brockhaus, 1863. – 218 s.
  6. Czajkowski M. Wernyhora wieszcz ukraiński : powieść hist. z roku 1768 / M. Czajkowski. – Lipsk : Druk. F. A. Brockhaus, 1868. – 446 s.
  7. Czajkowski M. Kirdżali : powieść naddunajska / M. Czajkowski. – Wyd. 2-gie, przejrz. i popraw. – Lipsk : Druk. F. A. Brockhaus, 1900. – 288 s.
  8. Czajkowski M. Bośnia : [rękopis] / M. Czajkowski. – Warszawa : B-ka Un-tu Warszawskiego, 1872. – 180 kart. – Inw. № 197.
  9. Czajkowski M. Kozaczyzna w Turcyi / M. Czajkowski. – Paryż : Druk Juliusza Marylskiego, 1857. – 392 s.
  10. Czajkowski M. Nowe powiastki i gawędy / M. Czajkowski. – Petersburg : Druk C. Wienhöbera, 1852. – 176 s.

 

Advertisements

About Україна та Польща: минуле, сьогодення, перспективи

Інститут Польщі
Опубліковано у філологія. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s