Внутрішня роздвоєність ліричного героя творчого доробку Остапа Лапського


УДК 821.161.2(438)-1.08  Віктор Яручик – канд. філол. наук, доцент кафедри української літератури Волинського                національного університету ім. Лесі Українки

© Яручик В., 2012

Роботу виконано на кафедрі української літератури Волинського національного університету імені Лесі Українки

У статті йдеться про творчий доробок Остапа Лапського, одного із найоригінальніших українських поетів у Польщі. Піднято проблеми поезії та творчого методу письменника. Праця написана на матеріалі збірки Лапського “Мій почитачу” та поезій, вміщених у журналах та альманахах Польщі, України, Словаччини.

Jaruczyk Wiktor.Wewnętrzna rozdwojona dusza bohatera lirycznego twórczości Ostapa Łapskiego. Artykuł jest poświęcony twórczości literackiej Ostapa Łapskiego, jednego spośród najbardziej oryginalnych poetów ukraińskich w Polsce. Autor rozpatruje zagadnienie metody twórczej poety. Artykuł został napisany na materiale zbioru wierszy “Mój czytelniku” oraz poezji publikowanych w pismach i zbiorach w Polsce, Słowacji oraz na Ukrainie.

Іaruchyk Viktor.Internal divided soul of lyric hero of creation of Ostap Lapski. The article deals with the poetic heritage of Ostap Lapski, one of the most original Ukrainian poets in Poland. The problem of his creative methode is considered. The paper is based on the poems from the collection “To the reader of mine” by Lapski and other his poems published in magazines and anthologies in Poland, Ukraine and Slovakia.

 Актуальність роботи. Остап Лапський належить до когорти найбільш малодосліджених, проте найбільш талановитих письменників України, доля котрого пов’язана була із Польщею. Там прожив практично усе своє життя, так і не побувавши на батьківщині свого серця – Україні. Нещодавно перестало битися серце талановитого постмодерніста, єдиного лауреата Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка з-за меж держави.

Постановка проблеми. Багатьом українцям, котрі проживають за кордоном, притаманна внутрішня роздвоєність і в кожного простежується онтологічний статус емігрантства [1, 98]. Зовні, реально, фізично вони перебувають у чужому просторі, а внутрішньо, символічно, метафізично почувають себе у рідному середовищі. Особливо це помітно у письменників, у котрих відірвані від рідної культури коріння болять, і цей біль породжує поезію.

Одним із найяскравіших надбань останніх десятиліть в українській поезії Польщі стала творчість Остапа Лапського. Разом із Євгеном Самохваленком та Яковом Гудемчуком наприкінці 50-х років минулого століття він заявив про себе як про нове і світле явище на тлі тогочасної літератури. Своїм оригінальним і потужним словом Лапський заперечив думки, що українським письменникам у Польщі властиві творча безпорадність, приземленість думок і певний герметизм. Не дивно, що його творчістю зацікавилися критики.

Остап Лапський жив та працював у Варшаві і відомий як поет, перекладач і літературознавець. Народився 7 липня 1926 року в селянській сім’ї у Гуцьках біля Кобриня на Берестейщині (українське Полісся). Випускник Варшавського університету. Працював викладачем на кафедрі української філології та редактором польського радіо. Пише польською та українською мовами. Автор підручників з української мови. Літературний дебют Лапського припадає на другу половину 50-х років у час народження україномовного варшавського видання “Наше слово”, де він став ініціатором і першим редактором “Літературної сторінки”, сам виступив як автор. Лапський активно друкувався у “Нашому слові”, “Нашій культурі”, “Українському календарі”, альманахах “Гомін”, “Дукля”, “Прапор”, а також часописах “Жовтень”, “Слідами пам’яті”, “Зерна”, “Сучасність”, “Над Бугом і Нарвою”, “Берестейський край”, “Підляські повідомлення”, “Życie Literackie”, “Magazyn Literacki”, “Lithuania”, “Arkadia”, “Вісник Закерзоння”, “Літературний провулок”. Твори поета вміщено у книгах Ф.Неуважного i Й.Плесняровича “Антологія української поезії” тa T.Kaрабовичa “По тій стороні дощу”.

Мистецька праця поета матеріалізувалася у чотирьох рукописних книжках “Я йшов”, “Моє самовизначення”, “Про череп’я” та “Po czerni bielą”. Через брак коштів вдалося видати поки що три збірки письменника: “Мій почитачу” (2000) [2], „Себе: розшукую?!” (2003), „Обабіч істини?!” (2003).

Зміст і проблематику перших творів Остапа Лапського окреслили в основному умови, у яких формувалося життя українського населення у Польщі. Центральне місце зайняла туга за батьківським порогом і рідною Берестейщиною, любов до України, її культури і природи.

Глибока ностальгія за дитинством, коли ще малий Остап пас худобу за селом і частенько потрапляв під весняні зливи із блискавицями, відбилася в акварельних та ліричних “Поліських сонетах”. Тут він найчастіше згадує оті “загублені під стріхою дні”, “спопелілі відшумілі літа” і “років клекіт”:

В садочку там

Дитинства тінь

або:

Шум лоз

несе мене

З озера

в колиску.

Доволі часто у поезіях Лапського помітна туга не лише за малою батьківщиною, а й за рідними. Письменник зриває “травинки пам’яті” за бабусею Уляною, згадує “розгорблені дідівські слова”. Проте з кожною поезією поет наче віддаляється від дитинства і розуміє, яка прірва лежить між сучасним варшавським життям і минулим, поліським. Так з’являється у сонеті “На зорі” ліричний герой, котрий з приємністю трусить із батьком ятері на мальовничій поліській річечці, однак несподівано:

Завія раптом прогула,

Дорогу до порога замела;

Тепер я не хлопчак, а чорна глиба

Відколота від рідної землі –

Збагнулось звідкіля хурба в мені

Й чого об ятір так шарахалася риба.

Тоді залишається повертатися до минулих безтурботних днів у снах. Так поет торкається своїх “берегів дитинства” (“О, мій сон…”). На “клаптиках свідомості” щоночі шукає зустрічей із матір’ю і з глибокою тривогою промовляє, боючись, що цей зв’язок може у будь-який момент обірватися: “Чи довго будемо ще зустрічатися” (“Лист”).

Однак сум і ностальгія відступають, коли поет розуміє своє покликання:

Скажімо, тату, киш а киш тривозі,

Злигався з музою Ваш син

в дорозі

І ямбами ступає по землі!

Усе частіше автор радіє, що його світ розростається “космосом зеленим” і задоволений з того, що не торкається сучасних соціальних тем. Лапський зумисне оминає оспівування “комуністичного раю”. Виголошує дифірамби іншому адресатові – мистецтву – і крокує:

… вимріяно і римою

й без рими, вирвавшись з обіймів:

з нігтів більшовизму!

(“Послідовність”)

Крізь романтичні образи, мальовничі і метафоричні пейзажі яскраво проступає Лапський-романтик. Йому, який щойно так несподівано увійшов у літературу, “любо зі стихією боротись” (“Романтичне”). Боротися зі стихією-мистецтвом.

Звичайно, що поет не міг обійтися без вчителів, і чи не найголовнішим з них вважав Шевченка. Кумирові, котрому завдячує збагаченням свого таланту, присвячує поезії “На Тараса”, “Кобзареві”, “Іду”, “Поклін”.

Свої ранні твори Лапський пише класичною системою віршування, зокрема римованими чотиривіршами, сонетами. З часом пробує свої сили у писанні вільним ритмічним віршем. У спогадах письменник говорить, що на його манеру віршування мали вплив поети, яких він перекладав: Юліуш Словацький, Ципріан Норвід, Юліан Тувім, Антоні Слонімський, Владислав Бронєвський, Леопольд Стафф, Ярослав Івашкевич, Єжи Герасимович, Тадеуш Ружевич, Мечислав Бучкувна, Тадеуш Куб’як, Мар’ян Залуцький, Анна Камєнська.

Свідченням творчого зростання поета стає рукописна збірка “Згустки”, укладена у 1965 році. Поетичний текст творять згустки ностальгії за рідним Поліссям, філософські роздуми про сенс людського буття, власне місце у суспільстві, проблеми стосунків із земляками і поляками, діалоги із часом та простором.

Візії минулого (“Косовиця”) переплітаються із сучасними (“Ольштинщина”), і всюди:

… простір проситься

А час

зрозуміння чекає

(“Неміч”)

Мрією Лапського тепер є, здавалося б, недосяжна річ – “у темноту влучити”, але поет прагне зробити це. Автор хоче “впасти зерном”, щоб згодом “встати стеблом” і бути колосом на рідній землі.

Афористичними є настанови поета у “Круговій молитві”, де він застерігає: “Бійся безхребетності”. Творчість Остапа Лапського усе частіше набуває філософського звучання. Афоризми переплітаються із фразеологізмами, зростає словесна експресія. Частішають оксюморони (“шурхіт шепоту”, “білим по чорному”, “темрява моргнула”, “перспектива перекреслень”). Словесна енергетика згущується, автор чи не у кожному слові відшукує поліфонію звучання і сенсів. Вражають своєю оригінальністю і силою метафоричні ряди, які створює поет (“свіча розчахла”, “очі полум’я”, “петля життя”, “полум’я зварив мороз”, “вустами зведений”, “чистота уявлень”, “кропива думок”, “жарина в слові”, “сумнів лізе”, “життя заштопати”, “шерех світання”, “не злякатись недоцільності”, “укол міркувань”, “засідка на правду”, “лани паперу”).

Перевага метафор над порівняннями та епітетами робить поезію складнішою для сприймання, однак вносить багатозначність, збагачується семантика фраз і образів. Мова поезій Лапського стає усе густішою. Письменник надзвичайно прискіпливо ставиться до підбору слів і тонко відчуває мову. Пунктуаційні знаки стають зайвими, оскільки практично після кожної фрази можна сміливо ставити знаки питання й оклику.

Поезія Лапського ставить сотні запитань і водночас дає відповіді на них. Щоб віднайти їх, читачеві усе частіше треба заглиблюватися у внутрішню структуру вірша, намагатися прочитувати те, що заховане у міжрядді строф і фраз. Для цього потрібно розуміти енергетику, метафізику мови поета.

Очевидно, у поезії Лапського зуміли побачити шкоду для себе номенклатурники. Можемо тільки здогадуватися, як можна було трактувати фрагменти філософських поезій письменника: “миша за ширмою кота в шантаж бере”, “Диявол потрібний, щоб йому у вічі глянути”, “обмеженість про межу діалогу злякалася”, “чистоти уявлень не змиєш найуїдливішим милом”, “неврод чи недорід народові однаково”, “розбивай народ в ім’я єдності”, “Кат / мені у ніздрю / цвяха він загнав / Я доторкнувсь його / ідеї – кат здригнувся”. Невже поет, котрий настільки відкрито дозволяє собі критикувати суспільний лад, може чекати на милість від влади? І “засідка на правду” таки була, свідченням цього стало звільнення Остапа Лапського у 1982 році з польського радіо, ще й, як вважає сам письменник, за приналежність до “Солідарності”.

На жаль, біда не ходить поодинці. У Лапського важко захворіли дружина та донька. Письменник впадає у глибоку депресію і навіть надовго потрапляє до шпиталю. Аж до 1991 року про нього нічого не було чути. Лише у 1983 році він написав ліричну поему “Вітряк”.

Разом із незалежністю України приходить душевне визволення поета. Він знову плідно працює і в 1994-1995 роках закінчує роботу над книжкою “Моє самовизначення”. Далі з’являються “Про череп’я”, “Po czerni bielą” і, нарешті, перша надрукована книжка “Мій почитачу”. Нині поет у чергових пошуках видавця і спонсора, адже підготував чергову книжку “Себе розшукую”, куди увійшли вірші, написані протягом 2001-2002 років.

Зупинимося на збірці “Мій почитачу”, у котрій перед нами постає новий Лапський. Вже перші рядки, розміщені на обкладинці, налаштовують на специфічне сприйняття світу скорботним поетом-екзистенціалістом, котрий живе “минулістю”:

Іду

світу вулицею

а за мною

шлейф тягнеться:

чорно-білою минулістю!

Бреду,

а позаду

ріг рясноти,

а попереду пустота!

Тяжко, світе,

Себе за собою: волокти!

Як правило, уся збірка відображає радше внутрішній світ ліричного героя, аніж об’єктивну реальність. Створена поетом дійсність стоїть над часом та суспільством, бо розкриває таємницю буття взагалі. Письменник знову дістає з пам’яті пережиті шматки свого дитинства, але поетична думка вже блукає у вимірі надреальному:

А рід мені супровід,

бо й понині

з бабою Уляною

блукаю по:

діда Івана дубині!

Відчутні мотиви абсурду буття, подекуди відчаю, самотності, страждання і навіть смерті:

Я тішуся,

Що мру,

а буду.

Втіха

наростає з умиранням.

Очевидно, такі мотиви викликає у поетові його наближене до трагічного життя поза малою батьківщиною. Ліричний герой усвідомлює, наскільки близькою і водночас далекою є для нього Батьківщина. Здавалося б, до неї рукою подати, однак полинути можна лише у спогадах. Навіть вірші народжуються там, а кладуться на папір у Польщі. Помітна роздвоєність [3, 3] поета, котрий живе у двох стихіях:

Аж не віриться,

З Полісся он

Туманом на Варшаву

покотилась життєносна

передсмертна лірика.

Глибоким сумом пройняті поезії, присвячені світлій пам’яті дружині поета, Феліції. Подекуди здається, що уся збірка буде пройнята трагічним наскрізним мотивом пам’яті, однак трапляються і вірші-настанови невдахам-піїтам (“Поет”, “Напуття”), звернення до митців із різних епох тощо. До бадьорих належать “Щоднини”, “З метаморфозою сон”, “А речення вам”.

Цікаво Лапський сприймає релігію. Його віра ґрунтується не на підкоренні Богові чи боязні перед Ним, а сприймання Всевишнього як Наставника, Порадника і Товариша. Та й усім мирянам поет радить:

… Самостійно виплекати

незалежність: своєрідне

ставлення до Тата?!

(“Відносно віри”)

А ще Бога і віру потрібно шукати у глибинах “незамулених джерел”, “в надрах безпартійних неофітів?!.” Тому поет недаремно закликає утікати від партій.

Подекуди проступає Лапський-язичник: “Ми з поганства / з нього наші руки й ноги…” Письменник переконаний, що:

Язичницьких царів

нам підмінили хвацько

християнські вже царі.

Діалог із часом і простором проступає чи не в кожній поезії Остапа Лапського останнього десятиріччя. Часто автор вмикає “стрічку часу” і велить їй “бігти відтепер: назад, назад, назад!”, аби потрапити до рідної Берестейської України, рідного Полісся. Та не лише ті часи і простір цікаві поетові, раптом його роки минулого зливаються “в потік, в одну ріку” і несуть ліричного героя уперед “до віковіччя вдалину”. Минуле, сучасне і майбутнє сплітаються в один вінок, і це помітно навіть в окремих поезіях (“Хай буде рух”).

Лапський захоплений рухом і заперечує протилежність – безрух:

Застій: руху відсутність,

ба, протилежність, бо безрух,

нерухомість, інертність, бо

мертвотність, мертвоччина.

Однак, метушня, за Лапським, ніколи не стане рухом, який чи не завжди “пахне розумом”.

Лапський заявив про себе не тільки як добрий поет і перекладач, а й публіцист і теоретик. Щоб краще зрозуміти його світогляд, внутрішній світ, варто заглибитися бодай у “Топографію душі” [4]. Це написаний легким, іронічним стилем ліричний спомин про померлого товариша Михайла Балія, однак тут знаходимо чимало написаного не лише про небіжчика. Часто у ліричних відступах читаємо і про самого письменника.

Вже на початку твору автор намагається поставити перед собою риторичне запитання:

Чи я проникну до дна світ

Який, бач, очі нам коле?

Тут же згоджується із “мадам Вальковською”, котра свого часу сказала: “Не якайте, пани письменники, краще пролазьте в душу, проникайте в глибину народу, бо ж ви з нього, бо ж без нього не було б і вас безбожників”. Після цього напучення-настанови Лапський закликає себе й інших однією зі своїх крилатих фраз: “Тож проникаймо в боже та пролазьмо в диявольське! Будьмо ж запеклими гуманістами!” Тут же вкотре називає себе “язичником у глибині душі”, адже уподобав швидше не “бунчучно-шаблонну Хмельниччину та – рейди Наливайка”, а “нашу стару Київську Русь: зовнішню пиху – гордовитість з всевладним монастирем по пагорбах сивої перед-України; внутрішню стишеність вельми писемних непійників”.

Коли ж говорити про творчий метод письменника, то можемо майже з упевненістю зарахувати його до романтичного [5, 116] і неоромантичного напряму. Мистецтво у Лапського підноситься до рівня найвищої цінності і сприймається як вияв глибинної суті і сенсу життя. Поет у меншій мірі орієнтується на раціоналізм, а більше на природну людину з її красою.

Висновки. Серед превіалюючих мотивів лірики Остапа Лапського – трагічна доля особистості, проблема її національної приналежності. Лапський виступає і типовим екзистенціалістом [6, 55-56]. Вияв цього помітний протягом усієї творчості поета і все більше відчутний з роками. Ця творчість є  відкритою для нашого розуміння, аналізу, осмислення і водночас надзвичайно загадкова. Щоразу, заглиблюючись у поезію письменника, знаходимо щось нове. У ній проступає і національна, і ментальна, і релігійна енергетика. Тому так прикро, що досі творчість Лапського в Україні є малодослідженою і недостатньо оціненою.

Література

1. Андрусів С. Комплекс емігрантства: інобуття в культурі / Український літературний провулок. – Старий Брус: PRYMAT, 2001. – Т.1. – С. 98-103.

2. Лапський О. Мій почитачу. – Варшава: UKAR, 2000. – 224 с.

3. Неуважний Ф. Творче роздвоєння (Про українських поетів у Польщі) // Прапор. – 1990. – №8. – С. 3.

4. Лапський О. Топографія душі // Наша культура. – 1981. – № 7(279). – С. 16-20.

5. Неуважний Ф. У полоні переживань вічності, скороминучості, тобто правдива книга книга віршів Лапського, звернена до нас  / Український літературний провулок. – Т.1. – Старий Брус: PRYMAT, 2001. – С. 115-117.

6. Шелест П. Екзистенціяльна роздвоєність людини у світлі свідомости та світу // Вісник Закерзоння. – 2001. – № 3. – С. 55-56.

Advertisements

About Україна та Польща: минуле, сьогодення, перспективи

Інститут Польщі
Опубліковано у філологія. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s