Благовірний князь Костянтин Острозький – покровитель і просвітитель українського народу


УДК 94(477) Євген Нікольський – кандидат філологічних наук, професор, докторант Тверського державного університету, докторант Ужгородської Української Богословської Академії

© Нікольський Євген, 2013

У статті розглядається життя і служіння святого благовірного князя Костянтина Острозького. Проаналізовано консервативний і ліберальний погляди на його особу та діяльність. Автор статті заперечує оцінку великого українського магната як сугубого ревнителя східного Православ’я, підкреслює зв’язок князя з католицькими і протестантськими колами і висловлює припущення, що господар Волині був предтечею екуменістичного діалогу. У фіналі наводяться відомості про сучасне шанування князя як канонізованого святого.
Ключові слова: царська святість, Костянтин Острозький, XVI століття, князі Острозькі, Україна, Волинь, Польща, православ’я, католицтво, екуменізм, шанування святих.
Никольский Евгений. Благоверный князь Константин  Острожский- покровитель и просветитнель украинского народа. В статье рассматривается жизнь и служение святого благоверного князя Константина Острожского. Проанализированы консервативный и либеральный взгляды на его личность и его деятельность.  Автор статьи отрицает оценку  великого украинского магната как сугубого ревнителя восточного Православия, подчеркивает связь князя с католическими и протестанткими кругами и высказывает предположение, что хозяи Волыни был предтечей экуменистического  диалога. В финале приводятся сведения о современном почитании князя как канонизированного святого.
Ключевые слова: царственная святость, Константин Острожский,  XVI век, князья Острожские, Украина,  Волынь, Польша, православие, католичество, экуменизм., почитание святых.
Nikolski Yewhen. Right-believing prince Kostyantyn Ostrozki – the patron and enlightener of Ukrainian people. The article deals with the life and Ministry of the Holy Nobleborn Prince Ostrozky. Analyzed conservative and liberal views on his person and his activities. The author of the article denies assessment of the great Ukrainian magnate as especial patron of Eastern Orthodoxy, emphasizes the connection Prince with Catholic and Protestant circles and suggests that the owner of Volyn was the forerunner of ecumenism dialogue. In the final provides information about contemporary worship Prince canonized as a Saint.
Key words: Regal Holiness, Konstantin Ostrozhsky, XVI century, the princes of Ostrog, Ukraine, Volyn, Poland, Orthodoxy, Catholicism, ecumenism., the veneration of saints.

Постановка наукової проблеми та її значення. Князь Костянтин (Василь) Острозький – непересічна історична постать, яка справедливо вважається національним героєм України. Багатоплановість його діяльності ще не до кінця досліджена і вимагає поглибленого аналізу. Мета статті – послідовно розглянути аспекти, пов’язані з життям і діяльністю Костянтина Острозького: його релігійно-політичну, соціальну діяльність і моральні якості.
Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Спробуємо коротко окреслити життєпис князя, вийшовши за рамки виниклих стереотипів. Із історичних джерел довідуємося, що князь Костянтин Костянтинович, названий при хрещенні Василем (Костянтином його називали по імені батька), залишився після смерті батька малорічним і був вихований матір’ю, другою дружиною князя Костянтина, княгинею Олександрою Семенівною, уродженою княжною Слуцькою, дочкою знаменитої княгині Анастасії Слуцької [1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 11, 12]. Дитинство і  юнацькі роки він провів у спадковому місті своєї матері Турові, де під керівництвом найбільш досвідчених вчителів того часу отримав ретельне виховання в православному дусі. Отримав тільки домашню освіту. У повсякденному житті та в кореспонденції зазвичай користувався польською мовою, але досконало володів мовою церковнослов’янською і, можливо, достатньою мірою – латинською. Його володіння розташовувалися на Поділлі, Галичині і на Волині, включаючи в себе приблизно 300 міст і кілька тисяч сіл. На прохання магната, ігуменом Дубенского монастиря, розташованого в його володіннях, став преподобний Іов Почаївський, духівник магнатської родини.
Аналіз останніх досліджень з цієї проблеми.  Релігійно-політична діяльність Острозького – людини неординарної і, безумовно, визначної – в історичних і богословських працях ХІХ-ХХ століть отримала різні оцінки. Одні автори розглядають його як свого роду предтечу сучасного екуменізму. Серед них – греко-католицький священик о. Сергій Соловйов [3], М. А. Максимович [2], сучасний православний богослов-апологет о. Андрій Кураєв [4]. До цієї групи слід віднести також протоієрея Георгія Флоровського, який у своїй книзі «Шляхи російського богослов’я» писав, що «Острозький був швидше західною людиною. Окрім того, він перш за все був громадським і національно-політичним діячем, тому дуже часто бував необачний і заходив занадто далеко в питаннях примирення і угоди, був здатний на компроміс. Безперечний ревнитель Православ’я, він разом з тим відіграв значну роль у підготовці унії, що дало привід і підставу посилатися на його співчуття» [5, 45].
Особисто Костянтин Костянтинович спочатку був навіть не проти церковної унії, але лише за умови, щоб вона була проголошена вселенським собором, з відома і схвалення східних патріархів. Між тим, деякі єпископи, на чолі з Іпатієм Потієм, думали вирішити справу локальним чином, не питаючи згоди в патріархів, а заключивши пряму угоду з римським папою. Виниклі на цій підставі зносини між Острозьким і групою прихильників унії не привели ні до яких позитивних результатів. Відносини загострилися настільки, що, як було зрозуміло для єзуїтів, угоди бути не могло, тож католицька сторона вирішила проводити унію без участі в цій справі князя Костянтина. Причини антиунійної діяльності князя Острозького історик російської богословської думки пояснює тим, що проти унії він боровся тоді не тому, що бачив у ній зраду православної віри, а тому, що вона була проведена без відома і згоди Константинопольського патріархату і «без узгодження з Москвою, внаслідок чого вона не могла мати жодного державного значення і авторитету» [5, 45].
Інші дослідники оцінили діяльність Острозького з традиційних «оборонних позицій» (митрополит Макарій (Булгаков) [6]; митрополит Антоній (Храповицький) [7]; українські історики Д. А. Похілевич [8] і М. І. Малишевський [9]). Князя Костянтина трактували виключно як найактивнішого ревнителя Православ’я, подвижника благочестя і «аскета на троні». Адже важливим проявом святості монархів ( царів, королів, князів) є найвище смирення і глибока внутрішня аскеза: незважаючи на те, що земний монарх оточений славою, розкішшю, а інколи і поклонінням підданих, він завжди має перед своїма очима Царя Небесного і вважає себе нічим не кращим за своїх підданих. Внутрішній подвиг найчастіше прихований від світу. У такому аспекті царственні святі близькі до преподобних, недарма в паремії і читанні на згадку є значна подібність до паремій і читань на пошану  преподобних. Дане уявлення про особистість і діяльність Костянтина Острозького було використано Православною Церквою Київського Патріархату [12] для обґрунтування в 2008 році його канонізації як благовірного і рівноапостольного князя.
Однак об’єктивний аналіз збережених джерел, проведений істориками ХІХ і XX століть, дає можливість дещо уточнити даний погляд на особистість діяльність князя Острозького. Адже все своє довге життя князь Костянтин і його сім’я міцними нитками були пов’язані «з правлячими колами польсько-литовської держави, католицької верхівкою. Дружина Костянтина Острозького Софія – дочка найбільшого польського феодала, краківського каштеляна, графа Тарновського – була затятою прихильницею єзуїтів, своїх дітей і внуків виховувала в фанатично католицькому дусі» [10, 82]. На думку сучасного українського історика К. Е. Дмитрука, «діти і онуки князя Костянтина Острозького опинилися під впливом його дружини – фанатичної католички Софії Тарновської, яка, в свою чергу, вже в старечому віці була слухняним знаряддям у руках Ордену Ісуса, зокрема, одного з ініціаторів унії – єзуїта Бенедикта Гербста» [11, 161].
Зв’язки з католицьким духовенством були традицією українського шляхетського роду Острозьких. Батько князя – гетьман і великий князь Литовський ще на початку ХV століття у своєму маєтку в Острозі заснував великий католицький монастир Ордену св. Домініка, ченці якого вели наполегливу місіонерську роботу серед православних. Сам князь підтримував довірливі відносини з папським нунцієм у Польщі А. Болоньї, луцьким католицьким єпископом Б. Мацієвским, відомими єзуїтами А. Поссевіно, П. Скаргою та іншими представниками Ватикану в Речі Посполитій. На першому етапі підготовки унії, на рубежі 80-90-х років ХVI ст., Костянтин Острозький активно підтримував представників єзуїтського ордену в їх критиці православного віровчення і необхідності об’єднання з католиками під егідою апостольского престолу. Із цих питань він неодноразово консультувався з польськими та італійськими богословами, відстоював ідею унії перед папою Григорієм ХIII в особистому листуванні і навіть готувався до поїздки в Рим, щоб довести курії необхідність «святої єдності» західного і східного християнства.
Князь Костянтин вважав, що він, як ніхто інший, покликаний вирішувати долю православ’я в  Україні. Але була ще одна важлива причина, котра змушувала «начальника православ’я» проявляти занепокоєння про стан церковних справ. На його землях діяло 600 православних церков і 12 монастирів, які приносили Острозькому величезні доходи. Як і в маєтках інших магнатів, священики, монахи, навіть ігумени і єпископи були залежні від феодала-землевласника, виконували будь-яке його бажання. Усе це не могло не впливати на позицію багатого князя. Проте спроби «начальника православ’я» зіграти «першу скрипку» у здійсненні унії «…натрапили на опір православних архієреїв. Єпископам не подобалось  втручання світських осіб у справи Церкви, набридла дріб’язкова опіка князя, його постійний контроль за їх поведінкою і доходами, прагнення диктувати свою волю навіть із досить далеких від нього питань, таких як богослов’я, канонічне право, церковна догматика та ін. Більше того, владики-відступники добре розуміли, що ні патріарх, ні його оточення, ні тим більше народні маси не підтримають ідею унії, а тому проводити її треба зовсім не тими методами, про які мріяв Острозький» [11, 95].
В унійних проектах не підтримував князя, щоправда, із зовсім інших причин, король Зигмунд Ваза. Будучи «ревним поборником унії, польський монарх боявся подальшого зміцнення особистої влади і впливу Острозького на стан справ у державі. А вони і так були чималі – магнат часом навіть не прислухався до голосу свого керівництва. Окрім цього, короля знеохочувало відверте прагнення бігітого феодала приписати собі всі «заслуги» у підготовці до проголошення унії.Таким чином князь міг вознести себе вище за короля» [11, 91].
Задіяність князя в боротьбі з унією (особливо після Брестського синоду 1596 року), його участь у доунійних і синодських подіях, що для істориків залишається предметом особливого зацікавлення, немов заступили все його довге життя і створили метафізичний образ найбагатшого магната «Західної Русі», захисника і лідера православ’я, просвітителя та мецената, великого патріота України. Однак цей образ неповний, оскільки не розкриває ні всієї масштабності його особистості, ні її суперечностей, пов’язаних з духом часу. На жаль, постать князя Костянтина Острозького у вітчизняній науці не стала предметом якоїсь значної монографії: є тільки невелика книга Івана Огієнка, видана в 1958 році в Канаді (перевидання: Митр. Іларіон. Князь Костянтин Острозький і його культурна праця. – Луцьк, 1992).  Для порівняння: у Польщі за останні десять років вийшли дві монографії про князя і про рід Острозьких, що належать талановитому історику Томашу Кемпе з Торуня. У Москві в 2002 році захищена кандидатська дисертація Леоніда Соболєва «Князь К. В. Острозький як лідер «руського народу» Речі Посполитої», присвячена ранньому, найменш дослідженому періоду біографії князя. За винятком кількох незначних публікацій, українській науці сьогодні нічого сказати про одного з наймогутніших українських магнатів, який протягом півстоліття істотним чином впливав на політичну та релігійно-культурну ситуацію у Східній Європі.
Добре розуміючи, в чому полягали недоліки тогочасного західноруського життя, він при своєму розумі легко знайшов вихід з цих труднощів, в які була поставлена Православна Церква. Острозький усвідомлював, що тільки шляхом розвитку освіти серед західноруського населення дасться підняти рівень православного духовенства. «Ми збайдужіли до віри,  а наші пастирі не можуть нас нічому навчити, не можуть виконати своїх послань,  постояти за Божу Церкву. Немає вчителів, немає проповідників Божого Слова».
Для утвердження народу в християнській вірі заснував в Острозі учи-лище, потім дві друкарні – в Острозі та Дермані; в 1581 році в його Острозькій друкарні Іван Федоров і Петро Мстиславець надрукували першу слов’янську Біблію. Для того, щоб видання Біблії було більш точним, Острозький звідусіль виписував рукописні списки книг Святого Письма. Головний список він дістав із Москви, з бібліотеки царя Івана Васильовича Грозного, за допомогою польського посла Гарабурди; діставав Острожський списки і з інших місць: від константинопольського патріарха Єремії, сербських, болгарських і грецьких монастирів, навіть з цього приводу нав’язав контакти з Римом і дістав «багато інших Біблій, різних письмен і мов». Окрім того, в його розпорядженні було і перше видання Біблії церковнослав’янскою мовою, яке в чеській Празі надрукував доктор Франциск Скорина.
На прохання князя Костянтина константинопольський патріарх Єремія і деякі інші видатні церковні діячі надіслали йому теж людей, «вибраних до святих писань, еллінських і словенських». Користуючись вказівками та ветами фахівців, князь Костянтин почав розбирати весь надісланий матеріал. Однак незабаром з’ясувалося, що майже всі надіслані Острозькому списки мали похибки, неточності і суперечності, внаслідок чого не можна було зупинитися на одному із списків, взявши його за основний текст. Князь Острозький вирішив піти за порадою свого друга, відомого князя Андрія Курбського, який жив у той час на Волині, і друкувати Біблію церковнослов’янською мовою не з «перекручених жидівських книг», але від 72 блаженних і богомудрих перекладачів, тобто за основу, на відміну від сучасних і класичного синодального російських видань, був узятий не масаретський текст, випралений рабинами в IV-V століттях нашої ери, а класичний і достовірний грецький текст Святого Письма, відомий під назвою Септуагінта.
Після завершення в 1580 році довгої і важкої роботи нарешті з’явилися Псалтир і Новий Заповіт із алфавітним покажчиком, «заради якнайшвидшого набуття необхідних знань». Була поширена велика кількість примірників цього видання, яка задовольняла потреби православних церков і приватних обивателів. Це видання Біблії слугувало зразком і для московського видання, що вийшло значно пізніше. Острозька Біблія була визнана всіма слов’янськими Церквами, стаючи на більш ніж двісті років зразком для інших православних видавців Святого Письма. Вона була широко відома на Балканах. Її примірники зберігалися також у багатьох російських монастирях. Потрібно підкреслити, що друковане видання першої московської Біблії, виданої в 1663 році, ґрунтувалося на Острозькій Біблії.
Відомо, що князь надавав підтримку львівському священику Василію, який склав книгу «Про єдину віру», і Христофору Бронському, авторові визначного твору, спрямованого проти унії – «Апокрисис». Князь Костянтин Острозький взяв участь у подіях Смутного часу. У 1602 році приймав у себе майбутнього царя (Лже-?) Дмитра Першого. Вручив йому «Книгу о постничестве» Василя Великого, надруковану в його друкарні Петром Мстиславцем у 1594 році з дарчим написом «Григорію – царевичу Московському». Відомо, що князь Констянтин брав участь у підготовці походу на Русь Дмитра, який оголосив себе сином Грозного.
Костянтин Острозький був щедрим засновником монастирів. У числі інших він заснував чоловічі монастирі в Чернчицях під Луцьком і в Любартові (1604), а також жіночий (дубовецький) монастир під Дубно (1592). Він також відновив Спаський монастир у Дубні і розширив монастир у Дермані. У його володіннях знаходилося в цілому близько двадцяти православних монастирів. До найбільш значимих, окрім вищеперерахованих, належали також монастирі в Дорогобужі і Степані. Князь також виділяв кошти на монастирські обителі, що знаходилися поза його володіннями, наприклад, на монастирі св. Михайла в Києві, св. Онуфрія у Львові і св. Кирила в Києві, а також на Києво-Печерську Лавру, де похований його батько. Окрім того, Костянтин Острозький у своїх маєтках будував багато нових церков. Тільки в одному заснованому ним Константинові він побудував їх шість, в тому числі дві кам’яні (Троїцьку і Успенську). При деяких храмах Острозький засновував шпиталі для бідних. Це стосувалося не тільки церков, а й католицьких костелів, що перебували в його маєтках (організував лікарню при римо-католицькому костьолі в Дятлові).
Острозький негативно реагував на обмеження прав і свобод православ’я. У 1583 році він істотним чином вплинув на закінчення кризи у Львові, пов’язаної з введенням григоріанського календаря. Ян Дмитро Соліковський, посилаючись на широкі прерогативи, які надавала йому як латинському єпископу Львова давня жалувана грамота короля Сигізмунда I Старого, наказав закрити львівські церкви в момент, коли православні збиралися святкувати Різдвяні свята за юліанським календарем. Це викликало бурю протестів серед православних львів’ян. Зрештою, завдяки заступництву Острозького, король Стефан Баторій дозволив православним мешканцям  міста Львова святкувати церковні свята згідно з юліанським календарем. Таким чином, на це прийняте у Львові рішення могли посилатися православні міщани інших королівських міст. У 1590 році князь звернувся до старост у своїх містах, щоб вони не приводили до світських судів православних духовних і не завдавали шкоди їхнім церковним володінням.
У разі потреби князь Острозький різко засуджував негативні явища, що відбувалися в самій Церкві. Протягом декількох років він терпляче намагався пом’якшити спір між владикою львівським Гедеоном Балабаном і Львівською ставропігією. Балабан не хотів миритися з фактом, що Львівське братство знаходилося поза його юрисдикцією. Зрештою за посередництвом Острозького цей конфлікт був ослаблений (1596), хоча ще тлів протягом наступних декількох років. Коли у володіннях князя траплялися випадки аморальності православних духовних осіб, він попереджав їх, а якщо це не діяло, позбавляв їх духовних функцій.
Український історик ХІХ століття М. А. Максимович з цього приводу пи-сав: «Цікаві оповіді, що передаються пізнішими польськими джерелами про великі багатства найвельможнішого серед князів, князя Острозького, про надзвичайну пишноту при його дворі і про інше – оповіді, іноді занадто прикрашені. Але кращими прикрасами його двору, звичайно, були училище і друкарня, засновані ним у 70 – х роках ХVI століття. Острозьке училище було першою на Україні греко-латинською школою для викладання «визволених» або «вільних» наук, за прикладом училищ латино-західних… Особисте життя Костянтина Костянтиновича та його високі моральні принципи у більшості людей його кола викликали захоплення і повагу, а іноді і заздрість» [2, 27]. Князь Костянтин вважав себе відповідальним перед Богом за ті матеріальні блага, якими він розпоряджався. Він використовував їх для церковного устрою, храмобудівництва, книговидання, освіти і милосердя. Земні багатства він вживав для стяжання нетлінних благ на небесах. І його мудрість і милосердя –основні чесноти монархів – послужили підставою для зарахування князя до лику святих.
Як свідчить офіційна заява Української Православної Церкви Київського Патріархату, «благовірний князь Острозький виступав покровителем і фундатором Православної Церкви не лише в Острозі чи у власних володіннях, але на території всієї Київської Митрополії. На його підтримку і опіку могли розраховувати монастирі та церкви, братства та друкарні усіх тодішніх українських православних єпархій… Сучасники, навіть іновірці, високо шанували благовірного князя, називаючи його «верховним оборонцем і опікуном Православної Церкви», «першим у Грецькому Законі», «великим милостивцем до Набоженства Грецького», «великою запорукою і втіхою всього народу руського» і так характеризуючи його труди: «Православ’я наше почало було сяяти, як сонце, люди вчені почали показуватися в Церкві Божій, учителі і будівничі Церкви Божої і книги друковані почали множитися». За подвижницьку працю благовірного князя Костянтина дім православних князів Острозьких названо було «безцінним каменем, карбункулом блискучим, як світильник, який Православна Церква носила в короні своїй між перлами, як мале сонце між зорями» [12]».
Висновки і перспективи подальших досліджень. У завершенні аналізу постаті князя Костянтина Острозького зазначимо,що в оцінці його особистості  ми інтегруємо представоления про нього, висловлені прихильниками консервативного та ліберального таборів. Можна погодитись із консерваторами, що князь Костянтин сприймав своє життя як всебічне служіння Богу і людям, був «аскетом на троні», що великі його заслуги в справі освіти ( видання Біблії і заснування в Острозі академії) і милосердя (будівництво храмів і лікарень). Тим не менше, ми не приймаємо їхнього погляду на Острозького як сугубого ревнителя східного Православ’я. Тут ми солідарні з лібералами, які підкреслюють зв’язок князя з католицькими і протестантськими колами і висловлюємо припущення, що волинський магнат був предтечею екуменістичного діалогу і свого роду прообразом єдиного християнства, яке є надія знайти в прийдешньому.
Могила Костянтина Острозького збереглася до наших днів і стала місцем паломництва після канонізації князя. Відомий російський піснеписець Є. В. Храповіцький склав і розмістив в Інтерненті дуже поетичний акафіст князю Константинові. На сьогодні князя Костянтина шанують як покровителя вчені, книговидавці, монархісти, держслужбовці. Його вшанування розширюється і виходить за межі його земного князівства.
Список використаної літератури
1.    Грушевский  М. О.  Iсторiя Украiни-Руси. – Т. 5 / М. О. Грушевський. – Київ : Наукова думка, 1995. – 670 с.
2.    Максимович М. А. Письма к графине А. Д. Блудовой о князьях Острожских / М. А. Максимович. – Киев,  1848. – 65 с.
3.    Соловьев С.М.. Богословские очерки. – СПб., 1916. – 120 с.
4.    Кураев Андрей, диакон. Искушения, которые приходят справа / Андрей Кураев. – М. : Артос-пресс, 2005. – 80 с.
5.    Флоровский Георгий, протоиерей. Пути русского богословия / Георгий Флоровский. – Париж : YMCA-Press, 1937. – 528 с.
6.    Макарий (Булгаков). История русской церкви. – Т. 5 / Макарий (Булгаков). – М. : Изд-во Валаамского Спасо-Преображенского монастыря, 1999. –  560 с.
7.    Никон (Рклицкий). Митрополит Анатолий Храповицкий и его время / Никон (Рклицкий). –  Т.1. – Нижний Новгород : Изд-во братства во имя святого Александра Невского, 2002. –  620 с.
8.    Похiлевiч Д. А. Унiатська церква – ворог українського народу / Д. А. Похiлевiч. –  Львiв : Слово, 1960. –  230 с.
9.    Малышевский Н. И. Русь в борьбе за веру / Н. И. Малышевский. – М., 1903. – 145 с.
10.    Гуслiтий К. Нариси c історiї України. – Вип. 3 / К. Гуслітий. – Київ : Освiта, 1941. –  430 с.
11.    Дмитрук К. Е. Униатские крестоносцы / К. Е. Дмитрук. –  М. : Политиздат, 1988. –  360 с.
12.    Діяння освяченого помісного собору Української Православної Церкви Київського Патріархату «Про канонізацію благовірного князя Костянтина Острозького» (1527–1608 рр.)» . –  Электронный ресурс: http://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/uockp_doc/34662/

Advertisements

About Україна та Польща: минуле, сьогодення, перспективи

Інститут Польщі
Опубліковано у історія. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s