Зовнішня політика України у працях З. Бжезинського


УДК 94(477)”1991-2014” Антон Чисніков – студент факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Чисніков А., 2014

Розглянуто основні основні праці американського політолога і геостратега польського походження Збігнєва Казімєжа Бжезинського, у яких висвітлено зовнішню політику України. Також описується погляд автора на такі важливі питання для України як євроінтеграція, відносини з Росією тощо.
Ключові слова: зовнішня політика, відносини Україна-Європа, відносини Україна-Росія, геополітика, геостратегія, незалежність, зовнішньополітичний курс.
Чисников Антон. ВнешняяполитикаУкраины в трудах З. Бжезинского. Рассмотреныосновныетрудыамериканскогополитолога и геостратегапольскогопроисхожденияЗбигневаКазимежаБжезинского, в которыхотраженавнешняяполитикаУкраины. Такжеописываетсявзгляд автора на такиеважныевопросы для Украиныкакевроинтеграция, отношения с Россией и т.д. Ключевые слова: внешняяполитика, отношения Украина-Европа, отношения Украина-Россия, геополитика, геостратегия, независимость, внешнеполитический курс.
Chysnikov Anton. The foreign policy of Ukraine in the works of Z. Brzezinski. The article shows the major works by Z. Brzezinski – Polish American political scientist and geostrategist, which consider foreign policy of Uktaine. Also the view of Z. Brzezinski on important issues for Ukraine: European integration, relations with Russia, etc.
Key words: foreign policy, Ukraine-Europe relations, Ukraine-Russia relations, geopolitics, geostrategy, independence, foreign policy course.

Постановка наукової проблеми та її значення. Збігнєв Казімєж Бжезинський – один з найвизначніших геостратегів США поряд з Генрі Кіссинджером та Самуелем Гантінгтоном. Він вважається авторитетним аналітиком світової політики. Дуже часто його погляди слід простежувати через призму особливого відношення до зовнішньої політики країн Центрально-Східної Європи. У той час, коли Україна стикнулася з рядом зовнішніх проблем і загроз – анексія Криму, підтримка тероризму і загроза повномасштабного військового втручання з боку Росії, думка такого авторитетного вченого дає змогу подивитися на данні процеси з об’єктивної точки зору. Також великого значення для оцінки зовнішньополітичних процесів має «професійна особливість» З. Бжезинського, а саме не локальний або регіональний погляд на них, а глобальний.
Мета статті – проаналізувати книги З. Бжезинського, в яких порушується «українське» питання, зокрема «Велика шахівниця. Панування Америки і її геостратегічні імперативи», «Вибір: світове панування або глобальне лідерство», «Ще один шанс. Три президенти і криза американської наддержави» тощо, а також визначити рівень актуальності цих праць.
Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. У інтерв’ю газеті «День» 17 грудня 1999 р. З. Бжезинський зазначає: «Поява незалежної держави Україна є одним з найбільш значних феноменів XX століття в Європі. Перша подія – розпад у 1918 р. Австро-Угорської імперії. Друга – поділ Європи в 1945 р. на два блоки. Поява незалежної України може вважатися третьою подією, оскільки вона знаменує кінець імперської Росії». Тут ми можемо помітити, що З. Бжезинський розглядає таку важливу подію як здобуття незалежності України у контексті краху російського імперіалізму. Взагалі майже всі згадки про Україну у своїх працях він пов’язує або з Росією або з Європою, як наприклад у відривку статті «Підпорядкована Росія та її незалежні сусіди»: «Доля України більше пов’язана з долею Росії. Однак якщо Україна хоче зберегти свою незалежність, їй доведеться стати частиною Центральної Європи, їй доведеться сповна брати участь у зв’язках Центральної Європи з НАТО та Європейським Союзом. Прийняття Росією цих зв’язків тоді визначило б власне рішення Росії також стати законною частиною Європи. Відмова ж Росії стала б рівносильною відмові від Європи на користь відокремленої «євразійської самостійності» і відокремленого існування. Вибрати таку самостійність – це означає для Росії стати «євразійським ізгоєм», тобто по-справжньому не належати ні до Європи, ні до Азії і зав’язнути в конфліктах з країнами «близького зарубіжжя». Таким чином, вирішальним етапом визначення Росією свого майбутнього повинен бути вибір ставлення Росії до самостійності України, до її вступу в ЄС і НАТО. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, але тоді вона стала б в основному азіатською імперською державою і, швидше за все, була б втягнута у виснажливі конфлікти з Середньою Азією».Тому часто аналіз української зовнішньої політики у працях З. Бжезинського слід проводити у контексті зовнішньої політики країн Європи, та Росії.
У книзі «Велика шахівниця. Панування Америки і її геостратегічні імперативи», яка побачила світ 1997 р.З. Бжезинськийописує геостратегічну могутність США і розповідає про стратегії, завдяки яким ця могутність може бути реалізованою у ХХІ ст.Найбільшу увагу З. Бжезинський зосереджує на геополітичній стратегії США щодо Євразії. З. Бжезинський вважає, що верховенство на Євразійському континенті фактично є верховенством в усьому світі, і вважає найбільш важливими стратегічними цілями США – поширити свій вплив у Центральній Азії та на пострадянському просторі (в першу чергу на Росію, що займає найбільшу площу цього простору). Автор наводить наступну геополітичну ієрархію країн: «У сучасних умовах у масштабі всього світу принаймні п’ять ключових геостратегічних дійових осіб і п’ять геополітичних центрів (при цьому два останніх, можливо, також частково кваліфікуються як діючі особи) можуть ідентифікуватися на новій євразійській політичній карті. Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є великими і активними фігурами, в той час як Великобританія, Японія та Індонезія (за загальним визнанням, дуже важливі країни) не підпадають під цю кваліфікацію. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль принципово важливих геополітичних центрів» [1; 51].
Тут ми бачимо, що З. Бжезинський надає Україні значну роль у світовій політиці, одна з причин цього є залежність від неї важливішого актора міжнародних відносин – Росії. Частково ця теза доводиться вище у відривку зі статті «Підпорядкована Росія та її незалежні сусіди», а ось, що автор зазначає у «Великій шахівниці з цього приводу»: «Україна, новий і важливий простір на євразійській шахівниці, є геополітичним центром, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, але тоді вона стала б в основному азіатським імперською державою. Однак якщо Москва поверне собі контроль над Україною з її 52-мільйонним населенням і великими ресурсами, а також виходом до Чорного моря, то Росія автоматично знову отримає кошти перетворитися на потужний імперська держава, що розкинулося в Європі і в Азії. Втрата Україною незалежності мала б негайні наслідки для Центральної Європи, трансформувавши Польщу в геополітичний центр на східних рубежах об’єднаної Європи» [1; 64].
Важливість Росії і України для З. Бжезинського пояснюється не тільки тим, що вони є для нього важливими геостратегічним гравцем і геополітичним центром, а ще й тим що вони є важливою складовою «леймотиву» його наукової діяльності.
З. Бжезинський один з представників групи політологів, які пропагують уніполярну систему міжнародних відносин. Вона полягає у тому, що існує одна держава-гегемон, яка поширює свій вплив на інші, більш слабші держави. Особливістю уніполярної системи за З. Бжезинського є те, що відносини між державою-гегемоном і рештою держав будуються на добровільному партнерстві. Держави переймають у гегемона спосіб повсякденного життя, політичний і економічний устрої тощо. Цікавою є алегорія З. Бжезинського на цей рахунок – США (очевидним є те, що саме вони у працях З. Бжезинського виступають світовим гегемоном і єдиною глобальною державою, що обґрунтовується у першій главі «Великої шахівниці») будуть виступати не в ролі міжнародного поліцейського як це є зараз, тобто коли всі накази якого є обов’язковими і незавжди особливо приємними для виконання, а у ролі дорожнього патрульного, накази якого сприймаються завжди як виважені і необхідні для нормального майбутнього існування держави.
З. Бжезинський прибічник наукових поглядів С. Хантінгтона про багатополюсність світу, через його мультикультурність, як він вважає, гегемонії США не зможуть досягти в майбутні декілька десятиліть. Одним із засобів досягнення цього є демократія – виключно «західний» політичний режим. Її поширення на схід є шляхом до входження України і Росії, а отже, і більшої частини Євразії у сферу впливу США. Тут на думку З. Бжезинського простежується ще одна залежність Росії від України. Якщо Україна, цивілізаційно європейська держава, увійде у західний політичний простір, ставши членом НАТО або ЄС, Росії, щоб залишатись важливою геостратегічною фігурою, не залишається робити нічого іншого, як повторити український шлях. Автор влучно його назвав «дилемою єдиного вибору».
Найширше «українське» питання у «Великій шахівниці» висвітлено у главі 4 «Чорна діра». З. Бжезинський під чорною дірою розуміє геостратегічний простір, що утворився після розпаду СРСР. Після аналізу геополітичного положення в якому опинилась Росія автор задає наступне питання: «Чи є Росія національною державою, основу якої складають тільки росіяни, або Росія є чимось більшим (як Великобританія – це більше, ніж Англія) і, отже, їй долею призначено бути імперією? Які – історично, стратегічно і етнічно – дійсні кордони Росії? Чи варто розглядати незалежну Україну як тимчасове відхилення в рамках цих історичних, стратегічних і етнічних понять? (Багато росіян схильні вважати саме так.) Щоб бути росіянином, чи повинна людина бути росіянином з етнічної точки зору або він може бути російським з політичної, а не етнічної точки зору (тобто бути «росіянином» – що еквівалентно «британцеві» , а не «англійцю»)?» [1; 112].
На ці питання і на те, якою має бути геостратегія Росії автор відповідає наступним чином: «Пошук відповіді, яка була б прийнятною для російського народу і одночасно реалістичною, ускладнюється історичною кризою самої російської держави. Протягом практично всієї своєї історії ця держава була одночасно інструментом і територіальної експансії, і економічного розвитку. Це також була держава, яка навмисно не представляла себе чисто національним інструментом, як це прийнято в західноєвропейській традиції, але визначала себе виконавцем спеціальної наднаціональної місії, з «російською ідеєю», різноманітно визначеної у релігійних, геополітичних або ідеологічних рамках. Тепер же в цій місії їй раптово відмовили, коли держава зменшилася територіально до головним чином етнічної величини.
Більш того, пострадянська криза російської держави (так би мовити, її «сутності») була ускладнена тим фактом, що Росія не тільки раптово позбулася своєї імперської місіонерської ролі, а й виявилася під тиском своїх власних модернізаторів (і їхніх західних консультантів), які, щоб скоротити великий розрив між соціально відсталою Росією і найбільш розвиненими євразійськими країнами, вимагають, щоб Росія відмовилася від своєї традиційної економічної ролі власника і розпорядника соціальними благами. Це вимагало ні більше ні менше як політично революційного обмеження ролі Російської держави на міжнародній арені і всередині країни. Це стало абсолютно руйнівним для більшості укорінених моделей способу життя в країні і посилило роз’єднуючий сенс геополітичної дезорієнтації серед російської політичної еліти.
У цій заплутаній обстановці, як і можна було очікувати, на питання: «Куди йде Росія і що є Росія?» – Виникає безліч відповідей. Велика протяжність Росії в Євразії давно сприяла тому, щоб еліта мислила геополітично. Перший міністр закордонних справ постімперської і посткомуністичної Росії Андрій Козирєв знову підтвердив цей спосіб мислення в одній зі своїх перших спроб визначити, як нова Росія повинна поводитися на міжнародній арені. Менше ніж через місяць після розпаду Радянського Союзу він зауважив: «Відмовившись від месіанства, ми взяли курс на прагматизм … ми швидко прийшли до розуміння, що геополітика … замінює ідеологію».
Взагалі, як реакція на крах Радянського Союзу виникли три загальних геостратегічних варіанти, кожен з яких в кінцевому рахунку пов’язаний із заклопотаністю Росії своїм статусом у порівнянні з Америкою і містить деякі внутрішні варіанти. Ці кілька напрямків думки можуть бути класифіковані наступним чином:
 пріорітет «зрілого стратегічного партнерства» з Америкою, що для деяких прихильників цієї ідеї було насправді терміном, під яким зашифрований глобальний кондомініум;
 акцент на «близьке зарубіжжя» як на об’єкт основного інтересу Росії, при цьому одні відстоюють якусь модель економічної інтеграції при домінуванні Москви, а інші також розраховують на можливу реставрацію деякого імперського контролю зі створенням таким чином держави, більш здатної врівноважити Америку і Європу;
 контральянс, що передбачає створення чогось на зразок євразійської антиамериканської коаліції, що переслідує мету знизити переважання Америки в Євразії;
Хоча перша ідея спочатку домінувала серед членів нової правлячої команди президента Єльцина, другий варіант здобув популярність у політичних колах незабаром після першої ідеї частково як критика геополітичних пріоритетів Єльцина; третя ідея виникла дещо пізніше, десь у середині 90-х років, в якості реакції на зростаючі настрої, що геостратегія в пострадянській Росії неясна і не працює. Як це трапляється, всі три варіанти виявилися незграбними з історичної точки зору і розробленими на основі досить фантастичних поглядів на нинішні могутність, міжнародний потенціал і інтереси Росії за кордоном» [1; 114].
Очевидним є те, що Росія, незважаючи на недолугість другої геостратегічної концепції, з середини 90-х рр. притримується саме її. Це викликає опозицію з боку деяких країн пострадянського простору, зокрема у України. З. Бжезинський описує це таким чином: «Опозиція ідеям Москви відносно «інтеграції» була особливо сильною на Україні. Її лідери швидко зрозуміли, що така «інтеграція», особливо у світлі застережень Росії щодо законності незалежності України, в кінцевому рахунку призведе до втрати національного суверенітету. Крім того, важка рука Росії у поводженні з новою українською державою: її небажання визнати кордони України, її сумніви щодо права України на Крим, її наполегливі домагання на винятковий екстериторіальний контроль над Севастополем – все це дало пробудити в українському націоналізму явну антиросійську спрямованість. У процесі самовизначення під час критичної стадії формування нової держави український народ, таким чином, переключився від традиційної антипольської або антирумунської позиції на протистояння будь-яким пропозиціям Росії, спрямованим на більшу інтеграцію країн СНД, на створення особливої слов’янської спільноти (з Росією і Білоруссю), або Євразійського союзу, викриваючи їх як імперські тактичні прийоми Росії.
Рішучості України зберегти свою незалежність сприяла підтримка ззовні. Незважаючи на те що спочатку Захід, і особливо Сполучені Штати, запізнилися визнати важливе з точки зору геополітики значення існування самостійної української держави, до середини 90-х років і США, і Німеччина стали твердими прихильниками самостійності Києва. У липні 1996 року міністр оборони США заявив: «Я не можу переоцінити значення існування України як самостійної держави для безпеки і стабільності всієї Європи», а у вересні того ж року канцлер Німеччини, незважаючи на його потужну підтримку президента Єльцина, пішов ще далі, сказавши , що «міцне місце України в Європі не може більше будь-ким піддаватися сумніву … Більше ніхто не зможе оспорювати незалежність і територіальну цілісність України». Особи, які формулюють політику США, також почали називати американсько-українські відносини «стратегічним партнерством»[1; 132]. У даній цитаті крім опису опозиційності зовнішній політиці Росії з боку Україні, автор описує підтримку, яку Україна отримала з боку країн заходи щодо становлення своєї незалежності. Це ще раз підтверджує важливість для США у 90-ті рр. незалежності важливого геополітичного центру яким, на думку З. Бжезинського, була Україна.
Останньою важливою згадкою у «Великій шахівниці» про Україну є проблема, яка не втратила своєї актуальності до сьогоднішнього часу, це проблема енергоресурсів. З. Бжезинський вказує, що вирішення цієї проблеми в майбутньому зробило б Україну ще більш незалежною від Росії. Для цього Україні варто заручитися підтримкою країн Закавказзя і Середньої Азії, а саме Грузії, Азербайджану і Туркменістану, які, як і Україна, прагнуть більшої незалежності від Росії. Їхня кооперація мусить полягати у розвитку нафто і газотранспортної систем Грузії для транспортування по ній енергоресурсів каспію до України і інших країн Центральної Європи.
Наступно працею З. Бжезинського, в якій згадується зовнішня політика України є книга, яка побачила світ 2004 р. «Вибір: світове панування або глобальне лідерство». У своїй книзі автор розвиває думку про всесвітню роль США як єдиної наддержави, здатної стати гарантом стабільності та безпеки для всього іншого світу. Предметом його дослідження є альтернативи американської гегемонії: панування, засноване на силі, або лідерство, засноване на згоді.
У контексті цього З. Бжезинський приділяє велике місце ЄС, як важливому політичному союзнику для США і НАТО, як військовому блоку, в якому США займають провідне місце. Об’єктивним він вважає і майбутнє розширення НАТО і ЄС на схід, що призведе до зростання безпеки у цьому регіоні шляхом скорочення «нічийної землі». У цьому розширенні З. Бжезинськийвважає об’єктивним входження до євроатлантичного блоку України: «Співробітництво, щорозвивається між НАТО і Росією отримало потужний імпульс завдяки створенню Ради Росія – НАТО, це заважає Москві висувати заперечення проти бажання України долучитися до альянсу. У травні 2002 року, незабаром після того, як було реалізовано рішення про заснування Ради, Україна оголосила про свій твердий намір домагатися в майбутньому членства в НАТО (а також на певному етапі – прийому в ЄС). Хоча, вона навряд чи зуміє незабаром відповідати встановленим критеріям, очевидно, що з боку альянсу було б стратегічно нерозумно нехтувати сподіваннями Украіни, ризикуючи розпалити тим самим імперські амбіції Росії. Відповідно, процес цілеспрямованого заохочення України до підготовки до вступу в НАТО (яке могло б відбутися до закінчення поточного десятиліття) стане наступним логічним кроком» [2; 135].
Також цікавою може виглядати класифікація хвиль розширень НАТО приведена у цій книзі: «Розширення зараз вступає в свою третю фазу. Перша – варшавська фаза – була пов’язана з безпосередніми геостратегічними наслідками «холодної війни» і передбачала швидке прийняття в НАТО Польщі, Чехії та Угорщини; друга – вільнюська фаза – була пов’язана з майже одночасною і географічно збігається рішенням про розширення НАТО і Євросоюзу за рахунок, відповідно, семи і десяти нових держав; наступний (київський?) раунд може бути звернений далі на схід, на Україну і, можливо, на Кавказ, а ймовірно навіть, в кінцевому рахунку і на прийняття до НАТО Росії….» [2; 279]. Як бачимо у останній хвилі розширення важлива роль З. Бжезинським надається Україні.
Більш цінною щодо опису зовнішньої політики України є книга, котра вийшла у 2007 р. «Ще один шанс. Три президенти і криза американської наддержави». У цій книзіЗ. Бжезинський пише про останні 15 років американської зовнішньої політики, де США, стаютьпереможцем в холодній війні. Він описує те, як останні три президента (до 2008 р.), Джордж Буш-старший, Білл Клінтон і Джордж Буш-молодший, продемонстрували лідерство і свою владу в останнє десятиліття-півтора в якості лідера фактично беззаперечно світової держави. З. Бжезинський розповідає про кожного президента, його зовнішньополітичну команду, і про події, і про людей, які сформували зовнішню політику.
Вперше про Україну у цій книзі автор згадує, описуючи процес закінчення Холодної війни і розпаду СРСР. Він підкреслює важливість вибору українців на користь незалежної держави на референдумі 1991 р. у цьому процесі.
Потім З. Бжезинський вдається до характеристики завнішньої політики Дж. Буша старшого щодо України. Ця характеристика є дуже ціною тому що вона, по-перше, пояснює стратегію, яка склалася в США по відношенню до неросійських республік СРСР. І, по-друге, показує як змінилося ставлення до України до здобуття незалежності і після цього.
«Уявлення про те, що Радянський Союз зумів сформувати радянську націю, особливо закріпилися серед бюрократії Державного департаменту. Як помічник президента (З. Бжезинський має на увазі себе) наприкінці 70-х років, глибоко переконаний в тому, що багатонаціональний характер Російської імперії був її ахіллесовою п’ятою, я запропонував скромну закриту програму, спрямовану на підтримку прагнень до незалежності з боку неросійських національностей Радянського Союзу. У відповідь провідні експерти Держдепу з радянських справах переконали державного секретаря в тому, що насправді «радянська нація» як мультиетнічна, подібна американській, стала вже фактом і що така програма була б контрпродуктивною.
Помилкові уявлення адміністрації на цей рахунок знайшли своє відображення в промові президента Буша, з якою він виступив у серпні 1991 року в столиці України і яку ведучий оглядач «Нью-Йорк таймс» Вільям Сафір безжально назвав «котлетою по-київськи». Цю промову тисячі українців слухали в надії, що президент провідної демократичної країни світу підтримає їх прагнення до незалежності. На свій жаль, вони замість цього почули, що «свобода і незалежність – не одне і те ж. Американці не підтримають тих, хто прагне до незалежності, щоб замінити відмираючу тиранію місцевим деспотизмом. Вони не будуть допомагати тим, хто поширює самогубний націоналізм, заснований на етнічній ненависті ».
Ця нетактовнапромова була широко прокоментована як спроба зберегти Радянський Союз, відмовляючи українців від прагнень до незалежності. У своє виправдання Буш і його радник з національної безпеки доводили в мемуарах, що це заява мала на увазі зовсім не українців, а Югославію, а також ті частини Радянського Союзу, де націоналістичні виступи перетворилися на акти насильства. Вони також запевняли, що домінуюча точка зору в команді президента висловлювала підтримку «мирного розпаду Радянського Союзу».
Але така версія (особливо у спільних мемуарах) також розкриває значне побоювання, які були тоді в Білому домі, щодо наслідків можливого колапсу «сильного центру» в Москві і, відповідно, готовність допомогти його збереженню. Джеймс Бейкер, державний секретар Буша, навіть наполягав на тому, щоб Сполучені Штати «зробили все, що ми можемо, щоб посилити центр». Єдиним незгодним, хто постійно виступав за розпад Радянського Союзу, був міністр оборони Чейні.
Незважаючи на ці роз’яснення, зроблені заднім числом, Буш у своїй промові, зверненої до українців, по суті схвалив проводилася в Радянському Союзі реформу і навіть намагався переконати своїх скептично налаштованих слухачів – «вона обіцяє, що республіки поєднуватимуть більшу автономію з більш вільною взаємодією – політичною, соціальною, культурною, економічною, а не прагнутимуть до безнадійної ізоляції ». Після визнання переваг «більшої автономії» Буш запевнив розгублених українців, що Америка має намір «розвивати бізнес в Радянському Союзі, включаючи Україну». На закінчення своєї промови президент, звертаючись до аудиторії як до «радянських громадян, які прагнуть створити новий соціальний договір», запевнив, що «ми з’єднаємося з цими реформаторами і разом підемо по шляху, що веде до того, до чого ми закликаємо, енергійно закликаємо, – до нового світового порядку ».
Промова ненавмисно дала можливість проникнути в суть стратегії, що визначали поведінку Буша. Його орієнтація на статус-кво, до того часу значно відстала від подій, призвела до байдужості до почуттів аудиторії, яка чекала від нього співчуття і підтримки і замість цього зустріла холодний прийом. Ця промова, незважаючи на те, що послідувало пізніше зречення, по суті була сильним і явним аргументом на користь збереження Радянського Союзу і, таким чином, була проти українських устремлінь до незалежності.
На щастя, вона не була останнім словом, і адміністрація не залишилася пов’язаною нею. Незабаром події вийшли з-під контролю Буша і Горбачова і позбавили цю промову всякого значення. Всього через кілька днів провал путчу проти Горбачова, організованого радянськими прихильниками твердої лінії, викликав стихійний рух до незалежності, до якого Сполучені Штати не могли вже більше залишатися байдужими. Україна проголосила незалежність, і у адміністрації не було іншого вибору, окрім як погодитися»[3; 52-53].
Наступнізгадкипро зовнішню політику України у цій книзіповністю відображаютьамерикано-українські відносини тих часів. З. Бжезинський описує ситуацію, що склалася після розпаду СРСР, а саме те, що Україна, отримавши незалежність отримала третій за розмірами ядерний потенціал у світі. Тому основним завданням адміністрація Дж. Буша молодшого у американо-українських відносинах бачила у тому, щоб Україна відмовилась від своїх арсеналів на користь Росії. На президентській посаді Дж. Буш перебував до 1992 р. і розумів, що до кінця свого строку не встигне досягти своєї мети. З. Бжезинський пише, що він вирішив сконцентруватись на передвиборчій гонці, а це завдання вирішити під час другого строку президентства.
Об’єктивний опис зовнішньополітичної діяльності наступного президента, Білла Клінтона, надається З. Бжезинським. Він пише про те, що Б. Клінтон це, перш за все, політик, який фокусується на внутрішніх проблемах на відміну від Дж. Буша молодшого. Цьому він надав доволі яскраві аргументи: «Відносне зниження міжнародних справ в ряді пріоритетів політики Клінтона вельми чітко підкреслюється (хоча, ймовірно, і ненавмисно) вражаючим контрастом між мемуарами Джорджа Г. У. Буша і Клінтона. Майже шестисотсторінковийтом Буша, написаний разом з його радником з національної безпеки, присвячений – з цілком обґрунтованою гордістю за досягнення авторів – виключно зовнішніх справ. Навіть про те, що заслуговує згадки, армійську службу Буша під час війни, в мемуарах не йдеться. Клінтон ж (на 1008 сторінках!) Написав довгий звіт про своє життя, тактично-обережний в деяких особистих питаннях, в якому восьмирічне керівництво зовнішньою політикою другого глобального лідера в історії викладено в досить поверхневому узагальненні, що займає всього близько 15 відсотків всього обсягу книги» [3; 76].
В загальному З. Бжезинський характеризує зовнішню політику Б. Клінтона наступним чином: «Молодість, розум і красномовство Клінтона, так само як і його яскраво виражений ідеалізм, зробили його чудовим символом доброї, але всемогутньої Америки, визнаної світовим лідером. Він запропонував світові те, що Буш не міг чи не встиг запропонувати: привабливу картину майбутнього. Під впливом картини історії, намальованої Клінтоном в рожевих тонах, і незаперечною логіки глобалізації гонка озброєнні мала б поступитися дорогу контролю над озброєннями і ядерного нерозповсюдження, війна – збереженню миру і національному будівництву, суперництво між країнами організованому глобальному співробітництву, заснованому на наднаціональних правилах поведінки.
Навіть якщо Клінтон переоцінив і міфологізував благотворний ефект глобалізації, він все одно, підвищуючи свій авторитет, підтвердив нові глобальні можливості, що відкриваються Америці. Надавши цьому підтвердженню красномовну риторичну форму, що допомагала узаконити в міжнародноій громадській думці новий наддержавний статус Америки, Клінтон створив привабливий образ молодого лідера, сприйнятливого до технологічних і екологічних проблем, що стоять перед людством, яке усвідомлює моральну ущербність глобального статус-кво і готово мобілізувати людство на спільні зусилля для того, щоб разом вирішити проблеми, що не піддаються вирішенню окремими країнами.
Зникнення Радянського Союзу з його прихильністю до глобального ідеологічного однаковості відкривало Клінтону три істотні можливості для реалізації його програми зміцнення глобальної безпеки і співробітництва:
 По-перше, це створювало умови для більш широких американських і російських ініціатив в обмеженні гонки озброєнь між двома державами, яка так багато років виснажувала можливість використання коштів на соціальні цілі, посилюючи міжнародну напруженість. Менш антагоністичні відносини дозволяли ввести ефективніші обмеження на випробування, виробництво і розповсюдження ядерної зброї.
 По-друге, зникнення біполярного світу робило можливим створення більш широкої глобальної системи спільної безпеки. Початок їй могло б бути покладено більше рішучими заходами, що перешкоджають поширенню ядерної зброї серед все більшого числа країн.
 По-третє, кінець поділу Європи означав, що тепер може з’явитися більш велика і життєздатна Європа, тісно пов’язана з Америкою узами Атлантичного співтовариства. І це багата демократична спільнота могла б стати внутрішнім політичним та економічним ядром, генеруючим глобальне співробітництво.
Адміністрація Клінтона прагнула використати всі ці три можливості, але з різними результатами. Деякі цілі виявилися занадто амбіційними, і їх риторика виходила за межі можливого. Досягнення інших натрапляло на укорінене спадщина минулого, яке виявилося після припинення холодної війни. Виникали проблеми і в зв’язку з тим, що здатність президента надихати і керувати падала через особисті труднощів і внаслідок небажання Америки подолати свої соціальні звички до самозадоволення і піти на деяке обмеження національного суверенітету, яке вона чекала з боку інших.
Розвал радянської наддержави і економічний провал в Росії створили особливо сприятливі умови для досягнення першої мети стримування гонки озброєнь між Сполученими Штатами і Росією. Спочатку тут був помітний реальний прогрес. Програма Нанна-Лугара виділяла фінансові кошти для консолідації радянського ядерного арсеналу в межах території самої Росії. Розпочата в останній рік президентства Буша і завершена в 1996 році, ця програма дозволяла уникнути появи України, Білорусії і Казахстану в якості країн, що володіють ядерною зброєю. Важко навіть уявити собі, як би виглядала безпека Європи десять років по тому, якби ці три країни перетворилися на ядерні держави.
Другий Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь, укладений з Росією в 1993 році, також передбачав істотне зниження ядерних арсеналів Америки і Росії і означав ще один важливий крок до припинення гонки озброєнь, що тривала більше сорока років. Приблизно через рік за ним пішов і Договір про взаємне перенацілювання ракет, ще більш знизив страх перед руйнівним обміном ядерними ударами. Були зроблені кроки до забезпечення безпеки російських споруд для зберігання ядерних боєголовок та інших ядерних матеріалів. Більш того, тисячі одиниць ядерної зброї та систем доставки були дезактивовані і демонтовані. Сполучені Штати також домоглися зобов’язання України приєднатися до Договору про нерозповсюдження в якості держави, що не має ядерного статусу, в обмін на збільшення економічної допомоги.
Україну також вдалося переконати розірвати укладений в останні дні існування Радянського Союзу контракт з Іраном про будівництво ядерного реактора в Бушері. Однак Сполучені Штати в подальшому не виконали своєї обіцянки про компенсацію українському заводу в Харкові, якому довелося відмовитися від будівництва реактора в Ірані. Питання це ще більш ускладнилося на початку 1995 року, коли Росія домовилася з Іраном про завершення частково вже збудованого об’єкта» [3; 82-84].
На основі цього фрагменту ми бачимо, що завдання щодо ядерного роззброєння України були лише частиною загального плану США з досягнення безпеки у Центрально-Східному європейському регіоні. Після вирішення цього завдання природним є те, що американсько-українські відносини сильно послабились, а в контексті президентства Джорджа Буша молодшого тема України майже не згадується (згадується лише Помаранчева революція в хронології важливах подій світової політики з 2000 р. по 2007 р.).
Висновки і перспективи подальшого дослідження. Підсумувавши аналіз книг, про які йшла мова вище, можна зробити висновок про те, що тема української зовнішньої політики хоч і не займає провідного місця в працях З. Бжезинського, але наявна і висвітлює її, а саме у найважливіший період української історії. У своїх працях автор співчутливий до народу України, впевнений у її європейській та північноатлантичній інтеграції – головному вектору зовнішньої політики України. Але для цього, на його думку, крім досягнення необхідних для них: ринкової економіки, боєздатної армії, безкорумпованості, Україні необхідно повністю ствердити свою незалежність. Це перш за все передбачає незалежність від Росії, яка на думку З. Бжезинського посилила свої шовіністичні імперські амбіції після економічного і політичного занепаду середини 90-х рр. ХХ ст.

Література
1. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы / Бжезинский З. – М.: Международные отношения, 1999. – 354 с.
2. Бжезинский З. Выбор: мировоегосподствоилиглобальноелидерство / Бжезинский З. – М.: Международныеотношения, 2005. – 288 с.
3. Бжезинский З. Еще один шанс. Три президента и кризис американской сверхдержавы / Бжезинский З. – М.: Международные отношения, 2010. – 206 с.

Advertisements

About Україна та Польща: минуле, сьогодення, перспективи

Інститут Польщі
Опубліковано у історія. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s