Берестецька битва в контексті українсько-польських відносин

Андрій Сергійчук – студент 4 курсу факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Сергійчук А., 2014

У статті проаналізовано передумови, хід та наслідки Берестецької битви 1651 р. та їх вплив на українсько-польські відносини. Зроблено аналіз сил воюючих сторін. Представлено міркування щодо причини зради кримських татар у цій баталії. Особливу увагу приділено переговорному процесу поляків та українців під час облоги козацького табору. Висвітлена хоробрість і самопожертва козаків, які прикривали відступ українського війська. У статті показана складність взаємовідносин між шляхтою і польським королем, які після здобуття козацького табору відмовилися переслідувати відступаюче українське військо. Особливу увагу було приділено місії Богдана Хмельницького після невдалої битви, його дипломатичним здібностям в організації оборони козацького війська. Виділено основні тенденції розвитку українсько-польських стосунків після Берестецької битви та їх вплив на сучасні міжнаціональні взаємовідносини.
Ключові слова: битва під Берестечком, українсько-польські відносини, Богдан Хмельницький, козацьке військо, шляхта.
Андрей Сергийчук. Берестецкая битва в контексте украинско-польских отношений. В статье проанализировано предпосылки, ход и последствия Берестейской битвы 1651 г. и их влияние на украинско-польские отношения. Сделан анализ сил воюющих сторон. Представлены соображения относительно причины предательства крымских татар в этой баталии. Особое внимание уделено переговорному процессу поляков и украинцев во время осады казацкого лагеря. Освещена храбрость и самопожертвование казаков, которые прикрывали отступление украинского войска. В статье показана сложность взаимоотношений между шляхтой и польским королем, которые после получения казацкого лагеря отказались преследовать отступающее украинское войско Особое внимание было уделено миссии Богдана Хмельницкого после неудачной битвы, его дипломатическим способностям в организации обороны казацкого войска. Выделены основные тенденции развития украинско-польских отношений после Берестейской битвы и их влияние на современные межнациональные взаимоотношения.
Ключевые слова: битва под Берестечком, украинско-польские отношения, Богдан Хмельницкий, казаки, шляхта.
Andriy Sergiychuk. The battle of Berestechko in the context of Ukrainian-Polish relations. The prerequisites, the course of events and the results of the battle of Berestechko in 1651 and its impact on Ukrainian-Polish relations have been analysed in the article. The analysis of the forces at belligerent sides has been done. Some points of view on the key of the Crimean Tatars’ betrayal in the battle have been presented. The particular attention has been paid to the negotiation process of Poles and Ukrainians during the siege of the cossack camp. The bravery and self-sacrifice of the cossacks who had covered the retreat of Ukrainian army have been explained. The complexity of the relationship between the nobility and the Polish king, who after having conquered the Cossack camp refused to pursue the retreating Ukrainian army has been shown in the article. The special attention has been paid to the mission of Bohdan Khmelnytsky after the unsuccessful battle, his diplomatic skills in organizing the defense of the cossack army. The basic development trends of the Ukrainian-Polish ties after the battle of Berestechko and their impact on modern international relations have been revealed.
Key words: Berestechko battle, Ukrainian-Polish relations, Bohdan Khmelnytsky, cossack army, nobility.

Постановка наукової проблеми та її значення. Берестецька битва – найбільша битва часів української національно-визвольної війни 1648–1957 рр. проти Речі Посполитої, яка відбулася біля сучасного містечка Берестечка, що знаходиться у Горохівському районі Волинської області між козацько-селянським військом під командуванням Богдана Хмельницького та його союзником військом кримських татар на чолі з ханом Іслямом III Ґераєм, з одного боку, та військом Речі Посполитої на чолі короля Яна Казимира з другого. Цього року минає 363 роки від цієї баталії. Однак на сьогодні тематика Берестецької битви залишається актуальною, тому що вона представляє приклади самопожертви в ім’я свободи людини і незалежності своєї держави.
Мета статті – дослідити Берестецьку битву в контексті українсько-польських відносин.
Аналіз останніх досліджень з цієї проблеми. Перші згадки про битву під Берестечком можна зустріти у трьох козацьких літописах: Самовидця, Самійла Величка та Григорія Граб’янки. Подальші публікації пов’язані з іменами Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Івана Каманіна, Михайла Грушевського, Івана Крип’якевича, Миколи Петровського, Петра Сміяна, Володимира Грабовського, Юрія Тиси-Крохмалюка. З 1970 р. Берестецьку битву досліджував Ігор Свєшніков, який на основі своїх археологічних досліджень видав монографію «Битва під Берестечком» (1993 р.). Найновіші дослідження належать Володимиру Пришляку, Валерію Степанкову, Івану Стороженку, Григорію Гуртовому та ін. Серед сучасних досліджень польських вчених, які займалися проблемою Берестецької битви, можна виділити праці Людвіка Кубалі, Януша Качмарчика, Владислава Конопчинського, Збігнєва Вуйцика, Владислава Серчика, Аджея Суліми Камінського, Юзефа Гієровського та Ромуальда Романського.
Виклад основного матеріалу дослідження й обґрунтування отриманих результатів. Берестецька битва – одна із найбільш битв часів Хмельниччини на Україні. Головною причиною, що призвело до цієї битви є те, що шляхта Речі Посполитої порушила Зборівську угоду, яка на сеймі в січні 1651 р. ухвалила розпочати війну, дозволивши королеві збільшити кількість найманого війська до 51 тисячі й оголосила «посполите рушення» (загальну мобілізацію шляхти) [2, 23]. Між українцями і поляками ще до того була неприязнь через те, що два народи сповідували різну релігію. Річ Посполита проводила політику ополячення і всяко утискала будь-які прояви української культури.
Згідно з польськими історичними джерелами XVII-XVIII століть кількість польської армії була до 300.000 вояків. Також є свідчення про те, що поляки мобілізували на війну кожного сьомого підданого держави. Важливим свідченням кількості українського козацького війська є твердження одного з учасників битви з польського боку про стотисячне українсько-козацьке військо. Сучасні українські академічні дослідження в середньому подають чисельність козацької армії у 100.000, кримсько-татарської у 30.000 (тобто у максимальну її можливу кількість за умови коли в поході бере участь сам хан; хоча в радянській історіографії побутувала думка про те, що чисельність кримсько-татарської орди, навіть на чолі з ханом ніколи не перевищувала 10.000-15.000 вояків, а за повідомленнями турецького мандрівника Евлія Челебі, свідчення якого певно є найбільш об’єктивними та неупередженими кількість кримсько-татарської орди на чолі з ханом не могла бути більшою за 8.000-10.000 чоловік). Чисельність армії Речі Посполитої оцінюється більшістю сучасних українських істориків у 200.000 військових. [1].
Головні військові дії проходили 28-30 червня 1651 р. Битва йшла з перемінним успіхом. Перший день битви не дав переваги жодній зі сторін. 29 червня окремі шляхетські полки відірвалися від своїх і потрапили в оточення, з якого вийшли з великими втратами, а майбутнього польського короля яворівського старосту Яна Собєського ледве врятували шляхтичі з його охорони. З татарського боку в цій сутичці загинули мурзи Махмат-Гірей, давній союзник Хмельницького Тугай-бей перекопський та ханській підскарбій Муффрах-мурза. [3, 105]. Татарами це було сприйнято як кара Аллаха за недотримання корану, оскільки тривав раджаб – місяць “малої” прощі до Мекки, коли правовірним заборонялося вести війну. Втрата близьких ханові людей, які були одночасно його опорою у Кримському ханстві, вселила страх і паралізувала волю татарського табору. На другий день Іслам-Ґірей III звернувся до Б. Хмельницького з вимогою у наступні два дні, враховуючи настання мусульманського свята – курбан-байраму, воювати з мінімальним залученням татар [2, 35].
Втрати шляхетських військ були значні. За недокладними підрахунками лише визначних шляхтичів загинуло в цей день 300 осіб. Серед них були люблінський староста Адам Оссолінський, галицький каштелян Казановський, волиський підстолій князь Козіка, черемиський мечник Лігенза, ротмістр Йордан, Кжечицький, хорунжий Лада, саноцький підкормій Стадницький, Стан, Ксенський і багато інших [3, 105]. У польському тоборі через це впав бойовий дух.
Вирішальна битва відбулася 30 червня. Особистий писар короля перемишльський єпископ Анджей Тжебіцький, доповідаючи в листі від 30 червня гнєзнеському архієпископу про підготовку військ до битви, писав: «Король розставив війська німецьким способом, у нас незвичним. Якби розставив способом польським, невідомо чим би це скінчилось» [3, 106-107]. У минулі два дні король ставив військо польським способом. Новий порядок війська призвів до того, що козаки не змогли повністю використати досвід минулих битв і їхні атаки успішно відбивалися військами Речі Посполитої.
Доля битви вирішилася на лівому фланзі козацько-татарських військ, де стояв кримський хан з ордою. За порадою одного шляхтича артилерійський вогонь було спеціально спрямовано на командний пункт Іслам-Ґірея III, де майорів білий прапор хана. Від першого ж пострілу загинув родич хана – султан Амурат з його безпосереднього оточення. Амурат впав головою у бік, протилежний розташуванню противника, що було сприйнято татарами як відповідний знак Аллаха про негайниі відступ. Татарське військо кинуло поле бою і почало різко відступати. Правитель Криму, а за ним уся орда почали тікати в напрямку на містечка Лешнів, кидаючи все по дорозі [2, 39].
Після втечі татарів король повернув фронт наліво проти козацького табору. Але козаки вже встигли його укріпити, а великий дощ і ніч припинили воєнні дії. Польсько-шляхетська армія на чолі з Яном Казимиром всю ніч простояла в полі під дощем у повній бойовій готовності, обстрілюючи козацький табір з гармат. Вночі козаки рушили зі своїм табором з попереднього місця й поставили його в низовині над болотом
Хмельницький, доручивши командування військом Ф. Джаджалію, разом з І. Виговським і чотирма козаками негайно доїхав вслід за ханом, аби його умовити повернутись до місця битви, наздогнав його за милю від табору (очевидно, між селами Рідків і Хотин), але хан захопив його в полон і повіз із собою в напрямку на Крим. Згідно з розповіддю Г. Богданова, хан пообіцяв повернутись на другий день і дав Виговському 20 тис. вершників, які, однак, дійшли до р. Пляшівки і вернулись назад. Виговський змушений був також повернутись разом з ними й поїхав на Україну.
За винятком Я. Єрлича та С. Освєнціма, які твердять, що Хмельницький з Виговським, рятуючи своє життя, втекли разом з татарами, залишивши козацько-селянські війська напризволяще, всі інші джерела підтверджують, що Хмельницький поїхав з метою завернути хана, але був ним захоплений в полон. У другій половині липня хан відпустив Хмельницького. Серед шляхти були поширені чутки, що Хмельницький заплатив ханові великий викуп. Достовірність цих чуток непевна. Видається, що хан побоювався впливу Хмельницького при дворі султана. Іслам-Гірей напевно знав про диплом, присланий Хмельницькому султаном на володіння усім руським князівством [3, 110-111].
Зрада кримського хана під Берестечком спричинились, мабуть, і релігійна заборона мусульманам воювати в час свята байраму, що припадало саме на ці дні і невміння вести затяжний бій і стримувати добре озброєне регулярне королівське військо, і бажання без втрат в людях, зрадою, як під Зборовом, домогтися матеріальної користі за рахунок своїх союзників, і низький моральний стан ординської армії, і, врешті, недовір’я як до короля, так і до козаків. Ф. Софонович у своїй «Кройніці о землі Полской» пише, що хан запідозрював існування проти нього змови короля з козаками і коли побачив, що король усіма своїми силами наступає на татарів, а не на козаків, захопивши Хмельницького, пішов через Україну в Крим [2, 40-41].
Сьогодні вже важко встановити справжні причини зради і втечі хана. Певним видається лише відсутність його змови з королем, хоч нібито невдала спроба такої домовленості з його боку й робилася . Однак, з наказу хана султан Нурадин з татарською кіннотою не тільки допоміг козацьким військам відбити атаку Вишневецького, а й розбив сандомирське, краківське та ленчицьке посполите рушення, оточив його й завдав йому великих втрат. Відомо також, що хан під кінець битви двічі посилав свої війська в атаку на короля й успішно обстрілював його з артилерії. При наявності змови з королем хан у зручний для нього час відступив би зі своїми військами без бою й не кидав би у панічній втечі весь свій обоз, прапор та намет з особистими речами. Незалежно від її причин втеча хана відіграла фатальну роль у ході Берестецької битви. Вона оголила лівий фланг козацької армії, даючи змогу шляхті охопити її півколом облоги, залишила повстанців без керівника [3, 112].
Облога козацького табору почалася 1 липня. Поляки не наважувалися штурмувати. 4 липня поляки зайняли позиції, де стояв хан. Козаки регулярно робили вилазки й постійно непокоїли королівські війська. Козаки й селяни застосовували також психічні засоби залякуання ворога: однієї ночі били в котли, радісно кричали, тупотіли ногами, створюючи враження, що до них прибула підмога. 6 липня пополудні козаки вислали до короля на переговори миргородського полковника Матвія Гладкого, чигиринського полковника Михайла Крису і військового писаря мазовецькоого шляхтича Івана Петрашевського, відомого у козаків під іменем Переяславця [3, 117].
Наступного дня король визначив умови двом козакам, які приїхали по відповідь: «Взамін за неприсутнього Хмеля козаки мають видати 17 полковників, які будуть затримані доти, доки Хмеля і Виговського не видадуть. Видати королеві і своїм панам усю зброю, яку мають тут і на Україні, прапори, які Хмель одержав від короля, гетьманський бунчук і бубни. Все це король віддасть новому гетьманові, якого призначить; кількість війська визначить сейм, а до того часу хай живуть за Куруківською угодою» .
Один зі шляхтичів писав з-під Берестечка: «Гордо відповіли, що зброї не здамо, бо без неї ми, лицарські люди, обійтись не можемо, шляхту видати не думають, бо їм це вже було даровано під Зборовом, від хана відмовляються, Хмельницького по цілому Криму шукати будуть, пактів Куруківських не приймають, просять залишитись на умовах пактів Зборівських. Одержавши козацьку відповідь, казав король з усіх гармат до них стріляти».
Умови короля дійсно були неможливі для прийняття українським народом, їх виконання означало повернення селян у кріпацтво, повне роззброєння, видачу козацької старшини шляхті, перекреслення всіх здобутків Визвольної війни з 1648 по 1651 р., поверненая до стану 1625 р., коли після ліквідації повстання. М. Жимайла великому гетьману коронному Станіславу Конєцпольському вдалось накинути козакам т. зв. Куруківську угоду (назва походить від озера Курукове), згідно з якою кількість реєстрового козацтва не могла перевищувати 6 тис. чоловік [3, 118].
У ніч з 9 на 10 червня козаки скинули Філона Джалія і обрали наказним гетьманом Івана Богуна. Вночі козаки збудували три мости з опанчів, возів, войлоків, наметів через Пляшівку і по тих мостах вранці почали переводити кінноту. Польський воєначальник Лянцкоронський подумав, що на нього наступає вся козацька сила, відступив і дав їм прохід. «Чернь про цю раду нічого не знала, через що у таборі виникла паніка, всі почали бігти на ті мости, розгрузили їх, одні одних подопкали». «Чернь, яка не знала причини відходу Богуна, почала підозрівати, що старшина відходить. Хтось із черні крикнув, що старшина втікає і всі близько години 9 ранку кинулись на переправи кожний у свою сторону і всі почали топитись, гірше, ніж поляки під Пилявцями. Богун, побачивши це, повернувся до свого табору, намагаючись загнати людей у табір, але не міг стримати тікаючих.
Сучасник подій під Берестечком С. Твардовський пише «Коли ж наші побачили, що табір порожній, вскочили в нього і кого там застали, на смерть забивали, грабували вози, брали всі речі». «У козацькому таборі наші мало кого залишили живим, бо і жінок, і малих хлопців шаблями рубали». «Попів кільканадцять наші шаблями порубали», – писали з-під Берестечка шляхтичі. Пасторій цю жорстокість пояснює тим, що шляхтичі знайшли у козацькому таборі трупи закатованих полонених шляхтичів. Присутність жінок і дітей у таборі пояснюється тим, що козацькі укріплення були збудовані на території с. Острова.
Якийсь хлопчина з челяді грабовського старости Сарбєвського застрілив з лука митрополита Йоасафа, якого шляхта у своїх листах називала єрусалимським патріархом: «Єрусалимського патріарха в заміщенні забито і голову відрубано». Шляхтичі називали Йоасафа тим, «який найбільше Русь підбурював», «найбільшим підбурювачем черні», «одним з тих, хто найбільше підтримував вогонь повстання», а Пасторій додає, що Йоасаф завдяки своїй смерті у таборі уникнув значно більш суворої кари. Речі Йоасафа і його голову принесено королеві, який викупив від вбивці ознаки духовного стану забитого [3, 120-121].
Люди з табору відступали через три переправи, а то й просто брели через болото, прямуючи до високого правого берега заплави Плящівки. Відступу пильнував загін козацької кінноти, але він змушений був зійти в болото.
Один козацький загін з 200 або 300 чоловік засів на одному острівку й одчайдушно боронився. У відповідь на обіцянку М. Потоцького дарувати їм життя козаки на знак зневаги до життя і багатства на очах у шляхти викинули у воду зі своїх гаманців гроші і продовжували боронитися. Німецька піхота Б. Радзивілла перейшла через насипаний Хубальдом шанець і почала на них наступати великою силою. Їх розбито, але вони поодинці боронилися серед боліт, поки їх усіх не було забито. У цій сутичці з козаками, які, за висловом Й. Пасторія, так і залишились непереможеними, загинуло 5 німецьких офіцерів і ротмістр полку Б. Радзивілла Корф.
Останній козак, знайшовши на болотному озерці рибальського човна, вскочив в нього і, оточений з усіх боків шляхтою, протягом трьох годин відстрілювався з мушкета, а потім, втративши весь свій порох, боронився косою проти всього королівського війська. Він уже був поранений 14-ма кулями, але продовжував завзято боронитися і всі, хто намагався підійти до нього, ледве не були перерізані навпіл його косою. Король, який дивився на цей бій з сусіднього пагорбка, був дуже здивований хоробрістю цієї людини; він наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він складе зброю. Але козак гордо відповів, що про життя уже не дбає і хоче померти як справжній воїн. Шляхтич з Цєхановського повіту на Мазовшу, зайшовши по горло у воду, поранив його косою, а німецький райтар пробив його списом [3, 123].
Шляхта взяла в козацькому таборі 18 гармат, 7 бочок пороху, багато коней, возів, самопалів, три дзвони, військові котли, у наметі І. Богуна – декілька десятків прапорів, у тому числі два подаровані польськими королями Війську Запорозькому, та прапор М. Потоцького, здобутий козаками 28 червня, багато харчів (муки, круп, м’яса, сала), худоби. В наметі Б. Хмельницького розграбовано скарбницю Війська Запорозького – 30 тисяч талерів, узято шкатулку з козацькими привілеями та листуванням Хмельницького, печать Війська Запорозького, срібний каламар, оксамитне хутро з соболів, 40 соболів, два вози перських килимів [2, 49].
Битва закінчилась перемогою польського війська, однак козацька армія не була розгромлена. Загальноприйнятою є думка, що основних своїх втрат козаки зазнали переправляючись через р. Пляшівку, під час виходу з битви. Однак останні наукові дослідження показують, що кількість загиблих козаків в польських історичних джерелах (до 30.000 убитими) є значно перебільшеною. Археологічні розкопки, що проводяться в останні десятиліття на місці битви віднайшли рештки лише близько сотні загиблих під час переправи козаків. Іншим свідченням на користь незначних втрат української армії було те, що Богдан Хмельницький вже через два місяці зумів зібрати майже стотисячне військо під Білою Церквою, блокувавши там польсько-литовські війська і змусивши їх укласти мир, що було б неможливим за умов важких втрат українсько-козацької армії під Берестечком. В радянській історіографії (до початку розкопок на місці битви) була поширена цифра у 10.000 загиблих в ході битви козаків. Втрати речі Посполитої оцінюються у 7. 000 загиблих [1].
Шляхта з «посполитого рушення» ще під час облоги козацько-селянського табору стала вимагати від короля відпустити її додому, посилаючись на давній звичай обов’язку перебування у посполитому рушенні не більше двох тижнів. Після ж здобуття табору шляхта відмовилась йти з королем вслід за козацько-селянською армією і на скликаній без дозволу короля нараді ухвалила повертатися додому. Король, втративши надію на можливість організації великого походу проти козацько-селянського війська, що відступало, 14 липня виїхав із Берестецького табору, затримався під Козином, вислав М. Потоцького, М. Калиновського, Я. Вишнєвецького, С. Лянцкоронського переслідувати козаків, а сам з обозом, Хубальдом, Май-делем, Б. Радзивилом і О. Конецпольським через Крем’янець, Броди, Підгірці, Білий Камінь, Глиняни 21 липня прибув до Львова, а звідти виїхав до Варшави [2, 48-49].
Організуючи оборону проти наступу польсько-шляхетських військ, Б. Хмельницький намагався використати й дипломатичні засоби. В листі до М. Потоцького від 12 (22) серпня 1651 р. він пише: «Ми не бажали розливати кров, але ця зачепка з обох сторін сталася. Хто більш винний, хай Бог розсудить. Нам було трудно нахиляти шию під меч і ми мусили боронитися. На короля руки ми не піднімали. І під Берестечком, коли наше військо не одержало милосердя його королівської милості, ми мусили йому, як своєму пану, уступити і йти до своїх домів, бажаючи надалі лише миру. А що Ви, милостивий пане, зі своїм військом зволиш наступати, розуміємо, що це йде не до миру, а на більше розливання крові. І якщо Ви, милостивий пане, милосердя не викажеш, то кожний при своєму убожестві готовий померти і голову схоче покласти; бо й кожний пташок свого гнізда як може боронить. Думаємо, що пожалівши християн, аби з обидвох боків невинна кров не проливалась, священного миру будеш бажати, якого і ми собі дуже бажаємо. Вас, Милостивого пана, просимо, щоби Ви своєю мудрою радою того домоглися, щоби нарешті потік крові був загальмований, а його королівська милість зволив нас залишити при наших вольностях, а в королевстві запанував мир, а сили обох сторін до послуг його королівської милості готові були. Свої бажання просимо нам заявити, не наступаючи з військом. І ми також з нашими військами не будемо з місця рушатись, чекаючи на ласкаву заяву Вашу, милостивого пана. Богдан Хмельницький і вся чернь Війська Запорізького його королівської милості» Безперечно, Хмельницький мав повне право підписуватись від імені всього українського «плебсу» – після берестецької невдачі він не втратив довір’я народу і через два місяці після Берестечка знову стояв на чолі настільки могутньої армії, що королівські гетьмани змушені були з ним підписати Білоцерківський договір [3, 130], підписаний під Білою Церквою 28 вересня 1651 р. За цим договором число реєстрового війська зменшувалось до 20 000, козацьку територію обмежено тільки до Київського воєводства, шляхті привернуто її давні володіння, а селяни мали повернутися на панщину.
Однак битва під Берестечком не стала завершенням війни. Білоцерківський договір, який так і не був затверджений сеймом, не тривав і року, а 2 червня 1652 року відбулась нищівна для польського війська Битва під Батогом [1].
Берестецька битва значно підважила сили Речі Посполитої і прискорила хід історичних подій. Під Берестечком шляхта переконалась, що може безкарно дезертирувати з королівського війська, а король зрозумів, що не може розраховувати на підтримку тих, яким у шляхетській державі належала вся влада. Саме після Берестецької битви у березні 1652 р. шляхтич Владислав Вікторій Сицінський, упітський підстароста і слуга гетьмана Януша Радзивілла, використовуючи своє право вето, вперше зірвав сейм, на якому обговорювались наслідки битви. Від цього випадку і до кінця існування Речі Посполитої шляхта зірвала понад 70 сеймів, паралізуючи більшість заходів королів та їх урядів, що планувались в інтересах самої ж шляхти. А український народ з Берестецької битви вийшов ще більш загартованим, згуртованим і свідомим свого прагнення скинути шляхетське ярмо [3, 130].
Висновки і перспективи подальших досліджень. Берестецька битва є однією із сторінок великої книги, яка називається відносини України і Польщі. З давніх давен наші два народи були і союзниками, і ворогами. Кожна нація боролася за власну державу, свою релігію та свій рідний край.
Під Берестечком зійшлися дві наймогутніші армії того часу, а сама битва ввійшла до переліку найбільш масштабніших і найкривавіших битв Центрально-Східної Європи XVII ст. Битва відзначилася особливою жорстокістю, оскільки між українцями і поляками у той час була сильна релігійна нетерпимість і про ніяку здачу українського табору і мови не могло бути. Вирішальну роль зіграла зрада кримського хана, який відступив, оголивши лівий фланг козацько-селянського війська і викрав Богдана Хмельницького, коли він хотів завернути татар. Іван Богун в критичний момент вивів козацькі сили з оточення і врятував їх від розгрому. Берестечко – символ самопожертви в ім’я народу. Приклад 300 козаків, які захищали відступ українського війська і всі полягли, не здавшись полон, наш народ проніс через століття. І зараз, навіть у XXI ст., можна порівняти тих 300 козаків з Небеснею сотнею, які тільки з щитами йшли проти куль снайперів, борючись за світле майбутнє незалежної, соборної і неподільної України.
Список використаної літератури
1. Битва під Берестечком [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B1%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0
2. Національний пантеон «Козацькі могили»: Історико-країзнавчий нарис. – Луцьк: Медія, 2003. – 544 с.
3. Свєшніков І. К. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1992. – 304 с.

Оприлюднено в історія | Залишити коментар

Нове слово про Берестечко. Рецензія на збірник наукових праць «Берестечко в історії Польщі і України»

Наталія Цьолик – кандидат філологічних наук, доцент кафедри іноземних мов факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Цьолик Наталія, 2013

На презентації книги «Берестечко в історії Польщі і України» в стінах Східноєвропейського національного університету, як кажуть, голці ніде було впасти – нове видання викликало пожвавлене зацікавлення серед студентської молоді і науковців вишу. Видавець – Генеральне консульство РП у Луцьку – має всі підстави гордитися цією публікацією, адже в неї вклали сили найкращі із сучасних знавців Берестецьких подій.

Збірник місить всього десять ґрунтовних наукових статей, детальний «Історичний календар Речі Посполитої та Козаччини», укладений редактором видання Тадеушом Кшонстеком, копії схем битви, репродукції картин і світлин із пам’ятниками, приуроченими міжнаціональній сутичці під Берестечком. Книга якісно надрукована, має привабливу палітурку і багата в ілюстративному плані. Промовистим є перелік авторів: Володимир Пришляк, Тадеуш Кшонстек, Іван Стороженко, Конрад Бобятинський, Мирослав Нагельський, Томаш Млечек, Володимир Надворний, Віктор Брехуненко, Пшемислав Гаврон, Пьотр Кроль.

В основу видання наукового збірника лягли матеріали міжнародної конференції, яка проходила 6–7 червня 2011 р. в с. Пляшева Радивилівського р-ну Рівненської обл. з ініціативи Волинського університету (історичного факультету і факультету міжнародних відносин) та фінансового сприяння Генерального консульства РП у Луцьку, при активній участі української і польської дискусійних сторін.

На стор. 229 з цього приводу зазначено: «Минуло рівно 360 літ, як на берестецьких полях відгриміла одна з найбільших від часів Ґрюнвальда битв у Центрально-Східній Європі середини XVII ст. В українській історіографії вона назавжди залишилася прикладом стійкості й мужності та певним символом козацької звитяги, який із середини XVII ст. потужно сприяв формуванню національної ранньомодерної ідентичності. У польській історіографії, що висвітлює так звану і прийнятну в сучасній історичній польській термінології епоху «Вогнем і мечем», Берестечко донині залишається символом беззаперечної військової перемоги та нищівного козацького розгрому… Саме розглядові та обговоренню цих дражливих, від початку дискусійних і доволі складних питань було присвячено міжнародну українсько-польську конференцію» (Володимир Пришляк).

Книга цінна різноплановим підходом до тематики. Вона місить панорамний опис битви під Берестечком, інформацію про озброєння польського і козацького військ, керівників та командирів, нарис проблематики цих історичних подій, який міститься в риторичному запитанні «Битва під Берестечком 1651 року: українська катастрофа чи дошкульна поразка?» Окремими розділами можна вважати висвітлення ролі гетьмана Богдана Хмельницького, участь у битві литовських військ та наслідки Берестецької битви, зокрема її вплив на подальший розвиток полько-українських взаємин.

На жаль, у друкованому виданні не знаходимо наукових виступів всіх учасників конференції, серед них – Олексія Сокирка (Київ), Володимира Александровича (Львів), Ігоря Гирича (Київ). Про оригінальність цих доповідей ми дізнаємося лише із опису конференції, зробленого В. Пришляком. Також до книги не ввійшли вступні промови декана історичного факультету Анатолія Шваба та тодішнього Генерального консула РП у Луцьку Томаша Яніка.

Український читач має доступ до вітчизняної літератури на цю тематику, проте польські джерела для нього залишаються малодоступними, з огляду на мовні та географічні бар’єри. Так само польському читачеві буде цікаво дізнатися, як на сьогодні розглядається справа Берестецької битви в українському дослідницькому середовищі.

Питання неоднозначне, отож вимагає повної прозорості і дипломатичної точності висловлювань. Ці переваги присутні в книзі від самого початку, адже у передмові до читачів консул Кшиштоф Савіцький зазначив: «Нашим обов’язком є збереження пам’яті про минувшину, ми повинні, проаналізувавши історичні події, зробити правильні висновки на майбутнє, задля наступних поколінь… Ми переконані, що таке двоголосся польських та українських істориків щодо Битви під Берестечком, яке в певних місцях характеризується суттєвими відмінностями, буде прихильно сприйняте у Польщі та в Україні» (стор. 5).

Єдиний мінус, який кидається в очі читачеві при зіставленні дат, – який розлогий проміжок часу минув поміж проведенням міжнародної конференції (середина 2011 р.) та виданням її матеріалів (кінець 2013 р.). За більш як два роки, безсумнівно, з’явилися нові напрацювання в цій історичній тематиці, які надалі чекають на своїх видавців. Хотілося б їх спів ставити, порівняти, оцінити та систематизувати. Висловлюємо надію, що причини такої «історичної заборгованості» мають виключно об’єктивний характер, адже у гру входять і наявність коштів на видання, і кропітка праця колективу перекладачів, яких хочеться окремо відмітити. Алєкси Романюк, Олександр Скидан і Світлана Стельмащук зробили все для того, щоб нові наукові надбання, які різнопланово висвітлюють Берестецьку битву, були зрозумілими та доступними українським читачам.

Збірник наукових праць «Берестечко в історії Польщі і України» – цінне надбання для наукового, студентського, учнівського кола і суспільного загалу, який цікавиться історією розвитку польсько-українських взаємин на історичному тлі.

_____________________________________________

Берестечко в історії Польщі і України / ред. Тадеуш Кшонстек / пер. з пол. мови Алєкси Романюк, Олександр Скидан, Світлана Стельмащук. – Вид-во “Vipart”, 2013. – 293 с.

Оприлюднено в історія | Залишити коментар

„W parku”, czyli Miłosierdzie według Szymborskiej

UDC 821.161.2 Lech Giemza – doktor w Katedrze Literatury Współczesnej, Katolicki Uniwersytet Lubelski Jana Pawła II

© Giemza Lech, 2013

W artykule został ocharakteryzowany wiersz Wisławy Szymborskiej, zwłaszcza jego ironia i paradoks. Wskutek szczegółowej analizy dialogu między matką a synem autor publikacji wnioskuje o dogłębnym sensie poetyckiej mowy dialogicznej, zauważając w niej ogólnoludzkie motywy. W wierszu zostało ukazane przeciwieństwo światów dorosłego i dziecięcego, na podstawie czego czytelnik ujmuje chrześcijańskie określenie ideału miłosierdzia, dobra, otwartości. W tym się ujawnia uniwersalność wierszy Wisławy Szymborskiej.

Wyrazy kluczowe: dialog poetycki, metonimia, ironia, paradoks, encyklika, miłosierdzie, Boża sprawiedliwość.

Ґємза Лех. «У парку» або Милосердя згідно з Шимборською. У статті охарактеризовано вірш Віслави Шимборської, зокрема його іронічність і прийом парадоксу. Внаслідок детального аналізу діалогу поміж матір’ю і сином автор статті доходить до висновку про поглиблений сенс поетичного діалогічного мовлення, вбачаючи в ньому загальнолюдські мотиви. У вірші протиставлено дорослий і дитячий світи, на основі чого читач доходить до поняття християнського ідеалу милосердя, добра, відкритості. У цьому проявлена універсальність поезії Віслави Шимборської.

Ключові слова: поетичний діалог, метонімія, іронія, парадокс, енцикліка, милосердя, Божа справедливість.

Гемза Лех. «В парку» или Милосердие согласно Шимборской. В статье охарактеризировано стихотворение Виславы Шимборской, в частности его ироничность и прием парадокса. Вследствие детального анализа диалога между матерью и сыном автор статьи приходит к выводу об углубленном смысле поэтической диалогической речи, видя в нем общечеловеческие мотивы. В стихотворении противопоставлены взрослый и детский миры, на основе чего читатель доходит до понятия христианского идеала милосердия, добра, открытости. В этом проявлена универсальность поэзии Виславы Шимборской.

Ключевые слова: поэтический диалог, метонимия, ирония, парадокс, энциклика, милосердие, Божья справедливость.

„In the Park”, id est ‘Mercy’ According to Szymborska. This paper describes peculiarities of Wislava Szymborska’s poem, particularly, its irony and the technique of the paradox. Consequently, a detailed analysis of the dialogue between a mother and her son has given the author an opportynity to come to the conclusion that the panhuman motifs are hiden in the deep sense of the poetic dialogue speech. An adult and children’s worlds were compared in opposition to each other and it shows the reader’s understanding of the concept concerning the Christian ideal of mercy, kindness and openness. The universality of Wislava Shymborska’s poetry is manifested in it too.

Key words: poetic dialogue, metonymy, irony, paradox, encyclical, mercy, God’s justice.

W PARKU

 

– Ojej – dziwi się chłopczyk –

a kto to ta pani?

 

– To pomnik Miłosierdzia,

czy czegoś takiego –

odpowiada mama.

 

– A dlaczego ta pani

taka po…o…o…poobijana?

 

– Nie wiem, odkąd pamiętam,

zawsze taka była.

Miasto powinno coś z tym w końcu zrobić.

Albo wyrzucić gdzieś, albo odnowić.

No, już już, chodźmy dalej.

Formułowanie problemu naukowego i jego znaczenie. Wiersz Szymborskiej „W parku” z tomu „Chwila” należy do rzadziej komentowanych [1]. Okazuje się jednak, że w praktyce dydaktycznej może on dostarczyć wiele satysfakcji; zwykłem omawiać ten tekst ze studentami pierwszego roku polonistyki, w ramach pierwszych wtajemniczeń w tajniki egzegezy tekstu poetyckiego.

Cele publikacji. Widzę co najmniej trzy powody, by ten tekst zarekomendować. Pierwszym z nich jest jego oczywistość, która okazuje się jedynie pozorną oczywistością. Po drugie, jest to wiersz, który pozwala przywołać kilka ważnych dla twórczości Szymborskiej „haseł-kluczy”: ironię, anegdotyczność, paradoks. Trzecim powodem, w istocie najważniejszym, jest to, że interpretacja wiersza może, a nawet powinna, stać się przyczynkiem do poruszenia ważnych, fundamentalnych problemów.

Wstępne oczywistości. Tekst, co typowe dla Szymborskiej, ma charakter scenki rodzajowej, w tym wypadku przedstawionej w formie krótkiego dialogu. Jesteśmy świadkami wydarzenia, chciałoby się powiedzieć, jakich tysiące staje się naszym udziałem każdego dnia. W zasadzie jest to migawka z życia niewarta niczyjej uwagi. Całą sytuację możemy z powodzeniem streścić w kilku zdaniach. Brak natomiast wyraźnych wyznaczników poetyckości: metafor, rymów, instrumentacji zgłoskowej. Można doszukiwać się jedynie rymów niedokładnych: „ojej/dalej”, „mama/poobijana”, czy „zrobić/odnowić”. Z kolei zdanie „miasto powinno coś z tym w końcu zrobić” jest metonimią, z tym że typową dla języka potocznego. Podobnie mówimy: „państwo powinno się tym zająć”, gdy myślimy o koniecznej interwencji czynników państwowych.

Słownictwo jest kolokwialne. Dziecko mówi w sposób charakterystyczny dla swego wieku: nieporadnie, jąkając się i utożsamiając pomnik z żywym człowiekiem („A kto to ta pani?”). O matce na podstawie sposobu jej wyrażania się też nie możemy powiedzieć nic oryginalnego: nie znamy jej statusu społecznego, wieku, sytuacji rodzinnej. Trudno budować jakiekolwiek hipotezy na podstawie drobnego faktu, że matka spieszy się i popędza dziecko. Studenci w tym miejscu zwykle szybko konstatują, że żyjemy w czasach nieustannego pośpiechu i zachowanie matki jest bardzo typowe, nie musi nawet wynikać z żadnej konkretnej przyczyny.

Miejsce akcji też wydaje się banalne: rzecz dzieje się w parku, park naturalnie znajduje się w mieście („miasto powinno coś z tym zrobić”), a w parku z kolei – musi być jakiś pomnik. Sprawa pomnika wymaga już pewnego naświetlenia. Skoro matka odpowiada, że jest to: „pomnik Miłosierdzia, czy czegoś takiego”, to czy może być to z powodzeniem pomnik czegokolwiek? Nonszalancka odpowiedź kobiety, za którą ukrywa się niewiedza, mogła by to sugerować. Co ciekawe, studenci często kierują swój tok rozumowania w tym właśnie kierunku, dostrzegając w pomniku znak tradycji i kultury, a w postawie matki – niedopuszczalną obojętność wobec przeszłości. Staram się zazwyczaj wykorzystać ten moment, by porozmawiać o granicach interpretacji i nadużyciach interpretacyjnych, gdyż jest to oczywista nadinterpretacja.

Należy raczej przypuszczać, że jakkolwiek matka nie pamięta dokładnej nazwy pomnika, to jednak gdzieś ją już słyszała i teraz jest w stanie odtworzyć z pamięci jedynie jej część. Miłosierdzie jest tu zapisane wielką literą, co dodatkowo podkreśla jego istotność dla całości tekstu. W końcu – jego alegorią okazuje się kobieta (zauważmy – analogicznie do bohaterki wiersza!), co tym bardziej pozwala domniemywać, że odpowiedź matki, chociaż wymijająca, jest jednak bliska prawdy.

Tu należałoby spytać: czym jest miłosierdzie? Tradycyjnie mówi się o nim jako o aktywnej formie współczucia, wiążąc równocześnie z chrześcijańską hierarchią wartości. Pamiętajmy jednak, że poezja Szymborskiej daleka jest od naukowych formułek i książkowych definicji. Odwołajmy się do encykliki „Bóg bogaty w miłosierdzie” Jana Pawła II: „Jezus nade wszystko swoim postępowaniem, całą swoją działalnością objawiał, że w świecie, w którym żyjemy, obecna jest miłość. Jest to miłość czynna, miłość, która zwraca się do człowieka, ogarnia wszystko, co składa się na jego człowieczeństwo. Miłość ta w sposób szczególny daje o sobie znać w zetknięciu z cierpieniem, krzywdą, ubóstwem, w zetknięciu z całą historyczną „ludzką kondycją”, która na różne, sposoby ujawnia ograniczoność i słabość człowieka, zarówno fizyczną, jak i moralną. Właśnie ten sposób i zakres przejawiania się miłości nazywa się w języku biblijnym «miłosierdziem»” [2, 10].

To tylko fragment większej całości, którą trudno tu szerzej przywoływać. Dodajmy jedynie za encykliką, że miłosierdzie jest „poniekąd przeciwstawione sprawiedliwości Bożej” [2, 17], a także okazuje się „nieodzownym czynnikiem kształtującym stosunki wzajemne pomiędzy ludźmi w duchu najgłębszego poszanowania wszystkiego, co ludzkie oraz wzajemnego braterstwa” [2, 51]. Miłosierdzie jest więc formą miłości, ale pozbawioną afektywności, jest raczej postawą niż uczuciem.

Wracając do wiersza: pomnik Miłosierdzia (pozostańmy przy tej – hipotetycznej w końcu – nazwie), jak się zdaje, „poszedł w odstawkę”: zapomniany, zniszczony, pozbawiony znaczenia. Wiemy, że w takiej formie przedstawia się skandalicznie; matka, nawet w pośpiechu, sugeruje dwa alternatywne rozwiązania: 1) wyrzucić, 2) odnowić. Taki, jak się przedstawia, pozostać nie może. Kolejne banalne stwierdzenie w tym miejscu: jego stan daleki jest od doskonałości. Tę ostatnią konkluzję zazwyczaj zapisuję na tablicy: POMNIK JEST NIEDOSKONAŁY. Nie dziwi nas to; bardzo wiele pomników spotyka podobny los, sytuacja jest dość typowa.

Zasadę typowości realizuje również relacja pomiędzy chłopcem i matką. Dziecko jest ciekawe świata, ma świeże, odkrywcze spojrzenie, dostrzega to, czego dorośli nie dostrzegają, wszystko jest dla niego nowe… itd. Matka z kolei traktuje go lekceważąco, zachowuje się tak, jak wszyscy wiemy, że nie powinna, jej postępowanie jest niewychowawcze – wyliczankę można by również ciągnąć w nieskończoność. Studenci, pytani wstępnie o kierunek interpretacji wiersza, wskazują często właśnie tę drogę: jest to wiersz o nieodpowiednim traktowaniu dziecka, o niewychowawczym podejściu, o tym, że w ten sposób niszczymy niepowtarzalną wrażliwość dziecięcego świata.

Na marginesie warto zauważyć, że pytania dziecka to typowe u Szymborskiej „pytania naiwne” [3]. (Można tę kategorię rozbudować o przykłady z innych wierszy i wyjaśnić paradoksalność sformułowania.) W tym konkretnym przypadku są to pytania wręcz filozoficzne; nie tylko ze względu na sposób sformułowania, ale również – kolejność ich postawienia. Dziecko najpierw pyta: „Kto to?” dostrzegając pewne zjawisko, którego (jak się domyślamy) inni nie dostrzegają. Następne pytanie jest już próbą zgłębienia zagadnienia, pytaniem o przyczynę: dlaczego?

Punkt zwrotny. Moment wiersza, w którym dziecko pyta: dlaczego?, jest moim zdaniem punktem zwrotnym, swego rodzaju kontrapunktem. Dochodząc do tego miejsca pytam zwykle studentów, jak inaczej postawiliby to pytanie. W jaki sposób można je przeformułować, żeby nie straciło swego pierwotnego znaczenia? Większość odpowiedzi zbliża się do tej: JAKA JEST PRZYCZYNA TEGO, ŻE POMNIK JEST POOBIJANY. Jest to tak banalne, że większość osób przechodzi nad tym do porządku dziennego. Ten tok myślenia narzuca nam również odpowiedź matki. Ale takie przeformułowanie pytania chłopca (i przez odbiorcę wiersza, i przez interlokutorkę chłopca) jest już jego interpretacją. Jest ustawieniem poruszonej przez dziecko kwestii w perspektywie myślenia pragmatycznego, w kategoriach przyczynowo-skutkowych. Zauważmy, że myślenie pragmatyczne jest czymś typowym dla człowieka dorosłego. Ale już nie dla dziecka.

Warto więc zapytać, czy nie dałoby się postawić tego samego pytania jeszcze inaczej: JAKI JEST SENS TEGO, ŻE POMNIK JEST POOBIJANY. To już nie jest pytanie o przyczynę, to jest pytanie odsyłające do głębszych znaczeń. Zauważmy, że takie przeformułowanie pytania każe nam zmienić całkowicie perspektywę spojrzenia na fakt zniszczenia pomnika: z cechy akcydentalnej, takiej, o której raczej powiedzielibyśmy, że jest „bez znaczenia”, staje się nagle cechą istotną. Zabieg ten wymaga oczywiście głębszego umotywowania, tu zwracam uwagę jedynie na jego konsekwencje.

Pytanie postawione w ten sposób może brzmieć paradoksalnie; ryzykując tautologię, może wydawać się „bez sensu”, bo gdzie doszukiwać się sensu poobijania pomnika? Takie wątpliwości rodzą się często w trakcie zajęć ze studentami i pokazują, jak często sens jest dla nas równoznaczny z przydatnością danej rzeczy, czy jej życiową użytecznością. Spróbujmy więc doprecyzować: chodzi o to, co sam fakt poobijania może nam powiedzieć ważnego o pomniku, a tym samym o idei miłosierdzia.

Interpretacja. Jak się zdaje, poobijanie pomnika możemy rozumieć dosłownie: jako wynik barbarzyńskiego działania ludzi lub też skutek działania czasu (choć zauważmy: „odkąd pamiętam, / zawsze taka była”). Do takiego wniosku prowadzi zwykłe życiowe doświadczenie, także częste nasze narzekania na brak dbałości o miejsca pamięci. Czy prosty fakt istnienia, w miejscu, które z definicji ma być zadbane i miłe dla oka czegoś szpetnego, co razi zwykłe poczucie estetyki, można tłumaczyć inaczej? Mówiąc wprost: czy trzeba całą rzecz komplikować i dzielić włos na czworo? Zanim dojdziemy do odpowiedzi na zasugerowane wcześniej pytanie o sens, warto poddać interpretacji opisane już wcześniej zachowania matki i syna, tym razem jednak w świetle przywołanej kategorii miłosierdzia.

Na proste pytanie: kto z tej dwójki reprezentuje postawę miłosierną, odpowiemy bez namysłu, że z pewnością nie jest to matka. Można powiedzieć, że jest przedstawiona jako idealne przeciwieństwo tego wszystkiego, co kryje w sobie pojęcie miłosierdzia. Razi to tym bardziej, że: 1) jest matką, której miłosierdzie przypisuje się wręcz z definicji, 2) jest kobietą tak samo jak postać uosabiająca miłosierdzie na cokole. Czy chłopiec jest miłosierny? To już kwestia bardziej sporna, ale zauważmy, że jako bohater wiersza zostaje przedstawiony jako symetryczne przeciwieństwo swojej matki. Nie chodzi tu tylko o opozycje cech: wrażliwość – niewrażliwość, zdolność zdziwienia światem – brak tej zdolności. Rzecz dotyczy czegoś znacznie głębszego. Porównajmy: chłopczyk pytając: „kto to ta pani?” w pomniku dostrzega człowieczeństwo, u matki dokonuje się proces odwrotny, gdy mówi: „miasto powinno coś zrobić”; człowieka zastępuje figurą miasta, bezosobową, w dodatku kojarzącą się raczej z anonimową zbiorowością. Tym samym matka ruguje ze swego pola widzenia drugą osobę, ruguje w ogóle myślenie w kategoriach osobowych. Chłopiec z kolei nobilituje pomnik, dostrzegając w nim elementy człowieczeństwa.

Dodajmy, że powyższe rozróżnienie zdaje się znajdować potwierdzenie w nagłosowej i wygłosowej części wiersza. Słowo, które wiersz otwiera to „ojej”, a słowo zamykające wiersz to „dalej”. Wspomnieliśmy już, że tworzą one rym niedokładny, z tym że trudny do uchwycenia ze względu na rozpiętość wiersza. Teraz już można dodać, że jest to rym o funkcji semantycznej. „Ojej” jest emfatycznym wykrzyknieniem, wyrażającym zaskoczenie i zdziwienie chłopca, także jego nagłe zainteresowanie nowym zjawiskiem. „Dalej” w tym zestawieniu traci swą kolokwialną oczywistość – nie oznacza już „idźmy tak, jak szliśmy wcześniej”, ale raczej „zwiększmy dystans”. Chłopiec w nagłym olśnieniu znajduje się w polu oddziaływania czegoś niezwykłego, matka chce to pole jak najszybciej opuścić.

Wnioski i perspektywy dalszych badań. Efekt jest taki, że rozmowa, którą synonimicznie określamy dialogiem, w głębszym sensie przestaje nim być. Pozostając wymianą słów, ani przez chwilę nie jest wymianą sensów i wartości. W tym nierównym układzie sił, gdzie matka bezwzględnie narzuca swoją wolę, to dziecko prezentuje postawę otwartą, która rodzi się z nieuprzedzonego oglądu świata i owocuje gotowością do wymiany poglądów, matka zaś konsekwentnie prezentuje postawę zamkniętą. Skoro więc określiliśmy ją jako „niemiłosierną”, to czy chłopiec jest miłosierny, również w świetle przytoczonych definicji? Sądzę, że ostrożniej byłoby znów zapożyczyć się w myśli Jana Pawła II i postawę bohatera wiersza określić jako „wyobraźnię miłosierdzia”.

Postawa chłopca każe jeszcze raz spytać o to, co w wierszu jest doskonałe, a co nie. Bohater w sposób jeszcze bardzo niedoskonały posługuje się językiem, „potyka się” o język, wyrażając nim równocześnie olbrzymie bogactwo swojego wnętrza. Czy można tylko w kategoriach przypadku potraktować jego problemy ze słowem „poobijana”? Sądzę, że w świetle powyższych analiz – absolutnie. W tym słowie, którego artykulacja w ustach dziecka daleka jest od ideału, kryje się pewien ideał, zwielokrotniony właśnie przez powtórzenie samogłoski „o”. „O”, które graficznie jest okręgiem – symbolem doskonałości! Ze słowami dziecka kontrastuje matczyne: „już, już” – powtórzenie, w którym jedyną samogłoskę „u” możemy potraktować jako zaprzeczenie tegoż ideału.

Sądzę, że analogicznie przedstawia się sprawa z pomnikiem. To, co jest w nim niedoskonałe, ale niedoskonałe według naszych utartych norm, odwołuje do innego, z gruntu chrześcijańskiego, ideału doskonałości. Konkludując: POMNIK JEST POOBIJANY WŁASNIE DLATEGO, ŻE JEST POMNIKIEM MIŁOSIERDZIA. Mówiąc przenośnie, miłosierdzie jest takim „poobijaniem”. Jest gotowością przyjęcia cierpienia i odrzucenia. Jeżeli Jan Paweł II pisze o miłosierdziu, że (powtórzmy): „w sposób szczególny daje o sobie znać w zetknięciu z cierpieniem, krzywdą, ubóstwem,” to sama forma pomnika jest odpowiedzią na tego typu spotkanie.

Spis wykorzystanej literatury

1. Szymborska Wisława. Chwila / Wisława Szymborska. – Kraków, 2002.

2. Jan Paweł II. Dives in misericordia / Jan Paweł II. – Poznań, 2002.

3. Siemko Rafał. Wisława Szymborska. „Nie ma pytań pilniejszych od pytań naiwnych” / Rafał Siemko [Źródło elektroniczne]. – Reżim dostępu : http://www.noircafe.pl/wislawa-szymborska-nie-ma-pytan-pilniejszych-od-pytan-naiwnych/

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Ukraine – Poland: realization of minority interests

УДК 327.7 Eugenia Vozniuk – candidate of political sciences, senior Lecturer of department of country studies and international relations, International relations faculty, Lesia Ukrainka Eastern European University

© Vozniuk Eugenia, 2013

The article examines the development of the Ukraine Poland cooperation in the late XX – early XXI century in the context of the interests of the Ukrainian minority in Poland and Polish one in Ukraine. The prospects for the future relations as well as socio-political interests of both countries in the sphere of national minorities are considered. The development factors of the Ukrainian minority in Poland and the Polish minority in Ukraine are studied.

Key words: Ukrainian minority in Poland, the Polish minority in Ukraine, Ukraine Poland cooperation, socio-political interests.

Вознюк Євгенія. Україна – Польща : реалізація інтересів національних меншин. У статті досліджується розвиток українсько-польської співпраці наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. у контексті реалізації інтересів української національної меншини в Польщі та польської – в Україні. Враховані перспективи розвитку цих стосунків у найближчому майбутньому та суспільно-політичні інтереси обох держав у сфері діяльності національних меншин. Проаналізовано чинники розвитку української меншини в Польщі та польської меншини на Україні.

Ключові слова: українська національна меншина в Польщі, польська національна меншина в Україні, українсько-польська співпраця, суспільно-політичні інтереси.

Вознюк Евгения. Украина – Польша: реализация интересов национальных меньшинств. В статье исследуется развитие украинского-польского сотрудничества в конце ХХ – начале ХХI в. в контексте реализации интересов украинского национального меньшинства в Польше и польского – в Украине. Учтены перспективы развития этих отношений в ближайшим будущем и общественно-политические интересы обу государств в области деятельности национальных меньшинств. Проанализированы факторы развития украинского меньшинства в Польше и польского меньшинства в Украине.

Ключевые слова: украинское национальное меньшинство в Польше, польский национальное меньшинство в Украине, украинский-польское сотрудничество, общественно-политические интересы.

The general theoretical outline of the problem and its importance. In the stream of historical transformations that are occurred at the turn of the 80 – 90 years of the last century – the transformation of the socio-political structure of Central and Eastern Europe, the disintegration of the USSR and the emergence in its territory of the newly independent states, turning to the democratization of international relations – generated new opportunities to meet the interests of national minorities for their performance and development.

The state of representation and satisfaction of the interests of national minorities in multi-ethnic states depends on internal factors such as political regime or form of administratively-territorial structure, foreign policy, namely relations of the country where they reside with their historical homeland. The fact of living in Ukraine the Polish national minority in Poland – Ukrainian actualizes the impact of the Ukrainian-Polish relations to meet their vested interests.

The aim of the paper. Thus, the article will try to explore how the Ukrainian-Polish cooperation affects the process of realizing the interests Ukrainian Poles in this country, and Polish Ukrainian in Poland.

First of all, it should be noted that the content and nature of national identity is highlighted in a number of publications, both domestic and foreign scholars. However, a unified approach to the definition of its essence is not formed. Analysis of existing ideas about the nature of national identity gives reason to believe that the most appropriate is the understanding by which generated additional research opportunities as every single social phenomenon of identity (ethnic and national) and their transitional varieties – national identity.

Research on the theory and study of the phenomenon of ethnic policy, of ethnic and national identities are devoted work of Varzar I., M. Vivcharyk, Z. Kartunova, O.Mayboroda, L.Nahornoyi, A. Nelha, M. Obushnyi, I. Onishchenko, J. Rymarenko, L. Shkliar, M. Shulga and other Ukrainian scientists. Theoretical formation of national identity became the subject of research of S. Arutyunov, J. Bromley, L. Drobizheva, M. Cheboksarovoyi. Some aspects of ethnic, national and other identities person reflected in publications of A. Zaremba, V. Evtukh, E. Kaminsky, G. Kasyanov, V. Kremen, I. Kresin, V. Kryzhanivskyi. In the writings of these and other domestic scholars reinterpreted the traditional understanding of the interpretation of a number of concepts of ethnopolitologic science, defining the place and role of ethnic and national political processes.

Of great interest are also the work of foreign scientists – M. Bras, F. Hekmana, R. John, E. Erikson, E. Smith and others, in which reveals the essence of national identity, analysis of its nature in the plane of sociological theory and proves the need to revise the dominant theories of political sociology that emerged in Western countries.

An important value in the context of clarifying the nature of the national minorities and establishing the limits of the differences between different types of ethnic groups have made works of Polish ethno analysts – G. Babinsky, J. Bychkovskyi, K. Kwasniewski, G. Halupchak, G. Janusz etc.

A detailed study of the situation of Ukrainian in Poland was in the work of M. Trukhaniv «Ukrainians in Poland (1944 – 1984 years)», in which a scientist gave a detailed analysis of the case of new frontiers, relocation, activities of UPA, action of «Visla» (Ukrainian was scattered all over Poland). Among the few publications on this issue should also be inaccessible solid scientific research of J. Makar, which examines the immediate problems of the Ukrainian community in Poland in the late XX century.

The development of Ukrainian-Polish relations in the context of the Polish minority in Ukraine highlights in the book «Poles in ethno-political processes in the lands of Ukraine in the XX Century» of A. Kalakura.

A lot of valuable information on the researched topic contains the collective work of Ukrainian scientists «Ukrainians in the world» (from the series «Ukraine through the Ages»), historical and ethnographic research «Lemko», «Holm and Podlasie», «Ukrainians in the foreign world», and others.

First of all, it should be noted that today’s ethnic policy of Ukraine and Poland based on the principles of cultural pluralism, ensuring equal rights and opportunities to meet the needs of national minorities. However, as you know, it was not always so.

In particular, the Polish minority, which had informed the linguistic, cultural, religious interests, the need for contact with their historical homeland, existed in the USSR, but the conditions of the Soviet period conditioned limited ability to implement them. Requirements in the preservation, study and use of the Polish language through access to programs of Polish Radio, Polish books or of the press was restricted. School of Polish education existed only in Lviv, and the ability to watch Polish television was just for the residents of the city Lviv and the border regions of Volyn. To some extent the language, but above all the religious needs, are met in a few Roman Catholic church. Implementation of needs in contact with the historic home was made possible through participation in the activities of NGOs, such as those existing in 1957 as the Society of Soviet-Polish friendship. In Poland in 1944 there was the Society of Polish-Soviet Friendship [1, p.28]. After the emergence of the Polish «Solidarity» contacts were intensified by commissioning party line [2, p. 110].

Thus, in the Soviet Ukraine opportunities to meet the educational, scientific or religious purposes of Poles were extremely limited.

In the summer of 1988 in Kiev, in the Society of Friendship and Cultural Relations with Foreign Countries held its first meeting of the so-called «Polish section», which soon became the independent Polish Cultural and Educational Society [3, p. 255]. That it acted as a subject of articulation of socio-political interests of Poles in Ukraine, which fueled the need for creation and development of the legal framework for the existence of an organized form of Polish life, to prevent possible ethnic conflicts, creating an atmosphere of friendship and mutual understanding, the existence of a democratic state within which could evolve polish ethnic group.

Launched in 1989 the process of changing of political life and break the communist regime in Poland led to the revival of socio-political and cultural revival of the Ukrainian national minority. For the parliamentary elections this year to draw attention to the situation of minorities has created conditions for election to the Sejm of Ukrainian V. Mokryi that had not happened in this country since the time before the war. On activation of the Ukrainian community while eloquently fact of a number of NGOs and the steady increase in the number of Ukrainian schools and students enrolled in their native language. Revived cultural and religious life of the church and Ukrainian minorities. In the borderlands of 80 – 90 years legalized Greek Catholic Church, forbidden in Poland after 1946 pseudo-Cathedral etc.

Simultaneously institutionalize the interests of national minorities, which was caused by domestic political factors, there were also significant changes in the foreign policy situation. At the highest party and state level in Moscow April 21, 1987 the leaders of the Soviet Union Mikhail Gorbachev and of RP W. Jaruzelski signed a declaration of cooperation in the field of ideology, science and culture, and other documents.

It should be considered that the start of direct interstate Ukrainian-Polish relations should be dated to 1989 when a group of Polish parliamentarians took part in the first Congress of People’s Movement of Ukraine, which later led to the establishment of parliamentary deputies of RP group led by Bogdan Borusewicz, which had to aimed at establishing contacts between parliamentarians of both countries.

The Polish side has presented the Ukrainian government needs of Poles in Ukraine and its desire to support them: the matter of learning the Polish language, teacher training for its teaching, learning organization in Poland, in the direction of Ukraine for the needs of the church of Polish priests. It was also announced ordering problem of «Eaglets Cemetery» at the Lviv cemetery, restoration of monuments on the Polish cemetery in Zhytomyr, and so on. [2, p. 116]. Joint Declaration is a result of meeting May 4-5, 1990 in the town near Warsaw Yablonna group of deputies of the Verkhovna Rada of Ukraine and Polish politicians except needs of good neighborly relations between the two nations, focused on respect for the rights of national minorities [2, 120; 4, 394 ].

Since Ukraine’s independence active mediator in the development of bilateral relations between our country and the Republic of Poland raised its own Polish Ukrainian. Poland first on the 2 of December 1991 recognized the independence of our country and so for the first time in the modern history of Ukrainian state unambiguously supported the sovereignty of the Ukrainian people. It changed the image of Poland in the eyes of our society. Accordingly, the Poles in Ukraine began to be treated as a minority, which supporters of the Ukrainian people in the process of nation-building, which in turn created a Polish group for better conditions for the realization of their interests [5].

Branch, which began established most active Ukrainian-Polish cooperation – is education, science and culture. Since 28 June 1991 in Warsaw, an agreement was signed between the Ministry of Higher Education of the USSR, the Ministry of Education of the Ukrainian SSR and the Ministry of National Education Republic of Poland for the period of 1991 – 1995. In 1992, signed a preliminary agreement between the governments of Ukraine and Poland on cultural and scientific cooperation. The bigger part of the article deals regulated co-educational and scientific institutions, provided the exchange of experience, training, assistance in spreading the knowledge of language, literature, history, geography, another country. The governments of Ukraine and Poland pledged to encourage mutual awareness of cultural heritage, modern cultural and scientific achievements, to address the cultural and religious needs of Poles in Ukraine and Ukrainian in Poland.

Continued and expanded this cooperation by agreement between the Ministry of Education of Ukraine and the Ministry of National Education in 1996 – 1998 years. It served as meeting the interests of the Polish community in Ukraine and Ukrainian – in neighboring Poland. In 1996, only the National Academy of Sciences of Ukraine signed six documents on long-term cooperation with scientific institutions in Poland [2, p. 129], in 2004 – 2005 the Ministry of Education and Science of Ukraine funded 16 joint Ukrainian-Polish research projects, there were 87 direct agreements between 38 Ukrainian and 62 Polish research institutions [6]. 1300 Ukrainian students and teachers left for training and the postgraduate school of Polish university in 2007. And in 2008, in middle and Sunday schools in our country there were already 30 Polish teachers and 12 university teachers from neighboring Poland. Not decreased their number this year.

New opportunities for members of the Polish community in Ukraine opened in 2003 as the official representative of a number of higher education institutions in Poland, Ukraine became the Polish-Ukrainian program «OsvitaPOL» principal objective – the complex issues associated with the entry, training and accommodation Ukrainian students.

Appropriate to emphasize the importance and development of Ukrainian education in Poland and education in their native language, because it is not only a means of interpersonal communication, but also a prominent feature of national self-preservation. The best way of language education Ukrainian community in Poland is proving necessary knowledge of several languages in the rapid development of information technology, but especially family – Ukrainian and Polish.

It should be noted that the marked increase in the number of Ukrainian schools and points of learning Ukrainian is also observed in the late 80’s – early 90’s the time that almost situation became stable with the required number of educational institutions, staffing home school through the education of young teaching staff of the Ukrainian environment. However, a careful analysis of the Ukrainian education in Poland gives every reason to single out some of his problems. Chief among them now: lack of textbooks and fiction, the lack of methodological center and an enabling environment for the training of teachers in the country, endorsed by the imperfect mechanism for providing learning opportunities in Ukraine Ukrainian school graduates from Poland.

Reformed domestic law, including the stay of foreigners and their work has contributed not only to better meet the educational and cultural needs, but also religious. Thus, in the initial stage of the Roman Catholic Church in Ukraine, and in some cases today, a significant percentage of Roman Catholic priests had Polish citizenship. In particular, Lutsk Diocese since 1996 until recently is headed by the Polish Markiyan Trofymiak, and in half of the 23 churches of Volyn service sent ksenzy – Polish citizens.

Thus, cooperation in the humanitarian sphere very much concerns how the Poles in Ukraine and Ukrainian in Poland encourages the development of education, culture and art, and thus significantly enhances the public attitude toward minority.

With the signing in December 1992 agreement on cooperation of border regions and provinces of Poland, Ukraine began establishing Ukrainian-Polish border and interregional cooperation. In May 1993, signed an intergovernmental agreement on interregional cooperation, the result of which was, in 1995, the international association «Euroregion «Bug».

One of the first countries to Poland in 1994 simplified the conditions for crossing the citizens of Ukraine, and in 1996 signed the Polish-Ukrainian agreement on visa-free movement. Although it should be noted that in 2003, at the request of the EU visa free regime was abolished.

It is clear that the implementation needs to maintain contact with their historical homeland is largely dependent on the availability of consular offices, the possibility of rapid long-term visa and border crossing procedures. Thus, the difficulty in obtaining a Polish visa was partially offset by building a network of Polish consular offices in Ukraine. Today Poland has the largest number of them among all EU countries Consulate of the Republic of Poland acting in Lutsk, Lviv, Odessa, Kharkov, Vinnitsa, and consular Section – in Kiev. Consulate General of Ukraine operates in three Polish cities – Gdansk, Krakow and Lublin.

Appropriate to state that the visa regime for residents of a cross border was considerably softened from 22 July 2009 – the date of entry into force of the Intergovernmental Agreement of 28. 03. 2008 was on local border traffic that has become particularly important for the most numerous Polish communities – inhabitants of Lviv and Volyn regions. Now the Ukrainian-Polish border operates 12 checkpoints (including 6 cars), including 2 in Volyn – in Yagodyn and Ustylug.

In June 2004 it signed a strategy of Ukrainian-Polish border and interregional cooperation. In 2008, according to the Ministry of Foreign Affairs of Ukraine at the regional level, there were about 430 partnerships between local governments of Ukraine and Poland. Today, more than 50 cities of Ukraine to support the economic, cultural and educational contacts with partners in Poland.

The base for the development of interstate Ukrainian-Polish relations must be considered «Agreement between Ukraine and the Republic of Poland on good neighborliness, friendly relations and cooperation» signed on 18-19 of May 1992, which was of great importance for the regulation of the Ukrainian-Polish relations on a new basis. Countries recognized when the right of members of national minorities, individually or jointly with other members of their group preservation, development and expression of ethnic, cultural, linguistic and religious identity. Treaty, in particular affirm the right of learning and teaching in their mother tongue, its free use, distribution, creation and maintenance of their own educational, cultural, religious organizations and societies, to profess their religion, to establish and maintain unimpeded contacts among themselves both within the country of residence, so and beyond, and others.

Through the agreement was made possible as a direct cooperation of numerous national minority organizations, religious congregations, amateur art groups, cultural groups, Sunday schools with governmental and non-governmental organizations, foundations, which are aimed at substantive and financial support of the Polish and Ukrainian living abroad.

Make good use of the cooperation, designed to meet their interests better able, in particular, members of the Polish community in Ukraine. They provide training and retraining of teachers of Polish participation in numerous courses at higher education institutions in Poland or non- organized units, retraining of journalists, training managers Polish amateur groups and heads of NGOs. This close collaboration helps orhanizovuvuty to learn about the cultural heritage of the Polish people visits the historic homeland of groups of children and young people.

Significant changes in the Ukrainian-Polish relations occur in 1994 – 1996 years. 25-26 June 1996 in Warsaw, President of Ukraine Leonid Kuchma signed the «Joint Declaration of the President of Ukraine and the President of the Republic of Poland», which brought relations between the two countries at the level of strategic partnership under enhanced status of the Ukrainian minority in Poland and Polish – to Ukraine, enabled each of them successfully implement their social and political interests.

During the official visit of the President of Poland O.Kvasnyevskyi to Ukraine on May 21, 1997 a statement «By understanding and unity» was signed, which has become an important element of Ukrainian-Polish cooperation in the humanitarian sphere. This document is allowed to bring on an interstate level problem often hushed painful event for both nations in the first half of the twentieth century. Which have been a source of mistrust and tension in Polish-Ukrainian relations and served as a subject of scientific battles for decades.

All Ukrainian and Polish historians who have studied and are studying Ukrainian-Polish political and armed conflict in the last century, each time trying to explain its reasons. But none of them have never been able to name a full range of historical, political, economic, religious, moral and other reasons that led to the bloody drama Call Ukrainian-Polish relations, 1939 – 1945, especially 1943 – 1944 and – only later – 1947. But this tragedy was one of the reasons (though not the main) the expulsion of the Polish population of the Western Ukrainian lands and Ukrainian – with the Polish-Ukrainian borderland. That is, most of the deportees, expelled, displaced or evacuated population and formed the basis of the combined minority in Ukraine and Poland.

Therefore, it is important is the fact that among the measures aimed at combining and reconciliation stands opening with the presidents of both countries in 2003, the monument to Poles who died at the hands of Ukrainian nationalists in the 1939 – 1945 years in the village Pavlivka Volyn region, signed in June 2005 Protocol on mutual perpetuation of the memory locations in more than 80 locations in Poland and Ukraine, opening in May 2006 in a village in Poland Pavlokoma memorial 366 Ukrainian who died at the hands of the Polish Army in March 1945.

Such practical implementation of the provisions of the Declaration on the combination and reconciliation significant impact on improving the atmosphere of Ukrainian-Polish cooperation, which certainly affects the opportunities to meet the interests of both Ukrainian and Polish minority.

In a further deepening and institutionalization of Ukrainian-Polish relations affected joint holding of the Football Championship «Euro – 2012».

Decisive point in this relationship over the past few decades have had the Orange Revolution in Ukraine in late 2004 – early 2005, in which Poland took an active part, and the management of the neighboring state has played a significant role. It was then Warsaw started active attempts to bring Ukraine into the EU, which at this time is clearly defined with its pro-European foreign policy. Poland is now considered a major advocate of Ukraine in the EU, the biggest lobbyist of our country on the path of European integration. Despite some temporary obstacles encountered it in the last months of 2013, Poles believe in the European future of Ukraine, Ukrainian sincerely sympathize with the aspirations for democracy, the expansion of civil rights and participation in politics, which constantly express their neighbours on the eastern border. After all, only the European course of the Ukrainian state is consistent with the interests of the Polish community in our country and the Ukrainian minority in Poland.

Perspectives of further investigations. In Soviet times, the interests of both Ukrainian and Polish minorities are met only partially, and only by changing external and internal factors in the late 80’s – early 90’s were the conditions for the realization of their interests in the field of language, education, religion and culture.

Ukrainian-Polish cooperation has started to develop a qualitatively new basis ranging from contacts Parliaments of both countries, established at the state level, governments and community groups.

As for the Ukrainian and Polish communities to have important cooperation of local governments, allowing them to better realize their own interests at the local level. Involvement of local ethno-cultural communities in this process raises the rank of NGOs and increase their prestige locally. And, most importantly, indirectly border and interregional cooperation strengthens the pro-European direction of Ukraine’s foreign policy, which, of course, is in the interests of the Polish community in Ukraine and Ukrainian – in Poland, there is a significant element in filling the real meaning of a strategic partnership between the two countries.

List of the used literature

1. Ішуніна Н. Роль громадських зв’язків в українсько-польських міждержавних взаєминах // Polska i Ukraina po II Wojnie Światowej. Włodzimierz Bonusiak. – Rzeszów. – 1998. – С. 27–40.

2. Бабак О. Політичні відносини України та Польщі у 1980 – 2005 рр. // Поляки на півдні України : Історія та сьогодення. У 2 т. – Т. 2. – Жешов ; Київ, Миколаїв : Видавництво МДГУ ім. П. Могили, 2008. – С. 108–151.

3. «Jak trudno być Polakiem»: Як важко бути поляком» / Авт. концепції Є.Шалацький. – К. : Головна спеціаліз. ред. літ. мовами нац. меншин України : Спілка поляків України, 1997. – 336 с.

4. Калакура О.Я. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у ХХ столітті. – К. : Знання України, 2007. – 508 с.

5. Rudnytsky S. Factor of Ukrainian-Polish cooperation in the realization of the interests of the Polish minority in modern Ukraine / S. Rudnytsky // Political Science Journal. Coll-to science works. – K. : «INTAS», 2011. – Vol. 52. – S. 373.

6. Інформаційно-довідковий матеріал про стан і перспективи розвитку співпраці в галузі освіти і науки між Україною і Республікою Польща. Інформація підготовлена Міністерством освіти і науки України [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://kno.rada.gov.ua/komosviti/control/uk/publish/

Оприлюднено в політологія | Залишити коментар

Літературні передумови виникнення польськомовної полемічної прози після Берестейської унії

УДК 823.162.1-3.09   Світлана Сухарєва – кандидат філологічних наук, доцент кафедри іноземних мов факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Сухарєва Світлана, 2013

У статті проаналізовано літературні передумови виникнення явища польськомовної полемічної прози в Україні. Особливу увагу звернено на католицьку літературну діяльність Яна Сакрана та сарматську наповненість антитез Станіслава Оріховського. Єзуїтська задіяність у полеміці зі Сходом знайшла свій найяскравіший вияв у творчості Петра Скарги, присвяченій унійній проблематиці. Додатково розглянуто домініканську літературну традицію, яка передувала виникненню польськомовної прози, присвяченої Брестській унії.

Ключові слова: полеміка, антитеза, полемічний дискурс, сарматські мотиви, богословські проблеми.

Сухарева Светлана. Литературные предпосылки возникновения польскоязычной полемической прозы после Брестской унии. В статье произведен анализ литературных предпосылок возникновения феномена польскоязычной полемической прозы на Украине. Особенное внимание обращено на католическую литературную деятельность Яна Сакрана и сарматскую полноту антитезисов Станислава Ореховского. Иезуитская приобщенность к полемике с Востоком наиболее ярко отображена в творчестве Петра Скарги, посвященном проблематике унии. Дополнительно исследована доминиканская литературная традиция, которая была предпосылкой возникновения польскоязычной прозы, посвящённой Брестской унии.

Ключевые слова: полемика, антитезис, полемический дискурс, сарматские мотивы, богословские проблемы.

Sukharewa Svitlana. Literary prerequisites origin of Polish polemic prose after Brest union. Literary prerequisites origin of Polish polemic prose in Ukraine are analysed. Special attention is paid to Catholic literary works of Yan Sakran and sarmat filling antitheses of Stanislaw Orikhowski. Jesuitic involved polemic with East is good shown in works of Petro Skarga, dedicated union range of problems. Black friar literary tradition, which preceded of Polish prose origin, dedicated to Brest Union is also regarded.

Key words: polemic, antithesis, polemical discurse, sarmat motives, theological problems.

Постановка наукової проблеми та її значення. Проблематиці Брестської унії в літературознавчій, історичній та богословській царині було присвячено достатньо уваги з огляду на її контроверсійність та ідейну неоднозначність. Натомість питання передумов виникнення поунійної літератури в Україні, зокрема польськомовної прози, досі залишалося поза увагою дослідників. Тому мета нашої публікації – висвітлити основні літературні передумови виникнення поберестейської польськомовної прози полемічного характеру.

Аналіз останніх досліджень із цієї проблеми. Ґрунтовно опрацював українську літературу XV ст. – предтечу письменства наступних поколінь – Юрій Пелешенко [1]. При розгляді діяльності Станіслава Оріховського приділив увагу унійній проблематиці Володимир Литвинов [2]. Особлива роль у висвітленні передумов полемічної літератури в Речі Посполитій, до якої в той час належала Україна, належить польському досліднику Олександру Брюкнеру [3]. Принагідно цю тему висвітлювали теж інші видатні науковці. Однак проблема передумов унійної літератури в Україні загалом і її польськомовної парадигми зокрема вимагає окремого розгляду.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Тема можливих варіантів поєднання Церков східного і західного обрядів давно нуртувала в інтелектуальному слов’янському середовищі. Вона викликала як позитивні відгуки, так і цілком негативні. На цьому тлі можемо виділити декілька головних передумов, які лягли в основу виникнення полемічної польськомовної прози XVII ст.

Перша з передумов – історичного плану. Флорентійський синод (1439 р.) став ключовим чинником зрушення з місця важкого питання унії. Про це неодноразово згадували полемісти після підписання Брестської унії, вбачаючи в його прогресивних постановах плюси чи мінуси. Особливу увагу цій проблемі приділив королівський проповідник, відомий полеміст XVI – початку XVII ст. Петро Скарга. «Roku Pańskiego 1438… uczynione jest Concilium we Florencji / albo jako Grekowie mówią ósmy Zbór / tak Wschodnych jak i Zachodnych Biskupów: za czasu Papieża Eugeniusza czwartego / który się w Ferarzu począł / a drugiego roku skończył się w Florencji» [4, 351].

Проповідник зазначав: «Marek Efeski / rozsiewa niezgody między bracią / i sługa diabelski / w Cargrodzie / i po wszystkiej Grecji / Czernce proste a uporne wzburzył / i lud pospolity» [4, 364], вказуючи на незгоду в прийнятті рішень Флорентійського зібрання. Посилаючись на історичну основу виникнення полеміки довкола унійних питань, Петро Скарга подав по-грецьки і по-латинськи текст Флорентійської угоди. В одному з інших полемічних писань [5, 399] полеміст також посилався на повість константинопольського патріарха Геннадія, який пророкував погибель Церкви грецького віросповідання. Історик пов’язував це із подіями 1453 року, коли Царгород захопило турецьке військо. Історичні мотиви Петра Скарги підхопили його наступники у полеміці – Лев Кревза-Ревуський, Іпатій Потій, Йоахим Мороховський, Мелетій Смотрицький у другий період своєї творчості [6, 111].

Другою важливою передумовою розвитку полеміки в Україні, написаної польською мовою, став богословський чинник, невід’ємно пов’язаний з історичним. У XVII ст. здебільшого він набирав форму полемічного трактату, рідше – апології, листа чи похоронної проповіді. Як підсумував тематику Петро Скарга, богословський диспут зводився до таких основних теологічних проблем: про походження Cвятого Духа; про форму Причастя; про розуміння неба і пекла та існування/не існування чистилища; про верховенство Римського єпископа і приналежних йому привілеїв святого Петра. До них долучали похідні питання щодо правильності літургії, одруження/неодруження священиків, їх морального обличчя тощо. Одним із найболючіших питань локального характеру була стурбованість з приводу малоосвіченості клеру, яка породжувала низку інших, важливіших релігійних проблем. Це зазначали як представники православ’я, так і уніати. Проблема не була новою – у попередні сторіччя Церква також потерпала від подібних ситуацій, що негативно впливало на розвиток богослов’я.

Невід’ємною частиною передумов виникнення польськомовної полеміки в Україні став власне літературний чинник, який існував в інтегральній єдності з попередньо перерахованими чинниками, адже література того часу лише входила у самостійну колію і більшість її жанрів паралельно належала до історії та теології. Слово-sacrum було свідченням універсальної свідомості суспільства, яка змальовувала комплексну картину, відображала збірний світогляд чи різноплановість світоглядів різних середовищ. Універсум за схемою «Божественне Начало – світ – людина» охоплював всі сфери життя індивідуму, повертав символам їхні первинні значення і був суттю, а не інструментарієм. У цьому синтезі полемічна незгода відходила на другий план, надаючи літературі особливої функції етичного й естетичного впливу. Це погляд – помимо ідей про месіанство та уявлень про релігійну вибраність – сприяв розвитку поберестейської польськомовної прози у художньому плані, надавав їй статусу важливої ділянки людського життя.

Першими польськомовними прозаїками-полемістами на наших землях були домініканці, францисканці та одне з ідейно найсильніших чернечих згромаджень – Товариство Ісуса (єзуїти). З іншого боку, потужною полемічною хвилею стала літературно-просвітницька творчість діячів Острозького осередку, які стали остоєю православ’я у боротьбі проти протестантизму і католицизму. Як бачимо, польською, у той час державною, мовою творили не лише представники польської національності, а й українці, які прагнули доносити знання та правду до всіх без винятку членів суспільства.

Люблін впродовж багатьох років слугував колискою францисканського проповідництва, яке поступово поширювалося по теренах тодішньої так званої Русі, дійшовши до Луцька, Сокаля і Збаража. Центром полемізувань впродовж століть залишався Львів, де розквітала домініканська літературна течія, поширюючись із самого серця Речі Посполитої – давнього Кракова. У Вільні діяла дуже відома єзуїтська друкарня, яка видавала твори проунійного характеру. Саме проти цих культурних осередків були спрямовані націоналістичні виступи козаків, які небезпідставно вбачали в них потужних конкурентів у боротьбі за справу віросповідання та обряду.

Ми вже згадували про непересічну роль у веденні полеміки з православними єзуїта Петра Скарги, радикально настроєного проповідника і королівського сповідника. Це завдяки його фундаментальним працям полеміка була направлена у єдине для Сходу і Заходу русло дискусій, обрамлена риторичним схематизмом, сповнена емоцій та історичного фактажу, виведена на один дискусійний рівень. Тим не менше, задовго до діяльності Петра Скарги у Речі Посполитій почала формуватися апологетична література, присвячена проблемі церковного об’єднання.

Поштовхом до першої, вступної хвилі суспільних полемізувань на тему унії стала праця Ян Сакрана з Освенціма «Перелік заблукань рутенського обряду», доповненням до якої в 1507–1508 рр. була книга цього самого автора «Заблукання найупертіших рутенців». Обидві публікації стали зерном, посіяним у сприятливий ґрунт міжрелігійної і міжнаціональної неприязні між поляками й українцями. Як зауважує з цього приводу Володимир Литвинов, у полеміку були втягнені «і духовні, і світські можновладці України, Польщі і Литви» [2, 2].

Хоча Ян Сакран і виклав всі «камені спотикання» у православному богослов’ї, на які була звернена увага на Флорентійському синоді, проте зробив це в цілком відмінний від Петра Скарги спосіб. Замість об’єднання він закликав до заборони православних священницьких санів і нівелювання східної християнської традиції. Отож, можемо ствердити, що це був абсолютний радикалізм, який значно відрізнявся від радикальних поглядів Скарги, домініканців чи францисканців.

Безкомпромісна позиція Сакрана викликала хвилю протестів не лише в православному середовищі. Відомі його випади проти папи Александра VI, який не мав наміру знищувати східний обряд. Позицію Яна Сакрана підтримали його прибічники, які, швидше за все, були замовниками полемічного твору. Володимир Литвинов із цього приводу писав: «Те, що віленський єпископ замовив Сакрану такий твір, а потім подбав про його видання, свідчить про те, що верхівка католицького духівництва у Великому князівстві Литовському за наявної ситуації відверто протиставила себе церковній політиці свого господаря» [2, 5].

Із безпосередньою полемічною відповіддю на праці Яна Сакрана в 1544 р. виступив «gente Ruthenus natione Polonus» («син рутенського народу польської держави») Станіслав Оріховський у трактаті «Хрещення рутенців». Розвиваючи ораторську діяльність на пограниччі двох культур і генетично будучи приналежним до обох народів, Оріховський вивів полеміку на якісно новий літературний та богословський рівень. Опонуючи погляди Сакрана, він писав: «На великому історичному матеріалі, передусім документах, С. Оріховський доводить, що відступником є католицька церква, а православна твердо дотримується давніх догматів» [2, 7].

Пізніше Станіслав Оріховський видав ще декілька полемічних праць латинською мовою, відстоюючи в них права східного обряду («Відступництво Риму», «Про целібат»). На думку В. Литвинова, саме Станіслав Оріховський став першим професійним полемістом, який вів полеміку «на високому професійному рівні із застосуванням філологічно-критичного методу при аналізі церковних догматів» [2, 7].

Утім, будучи католицьким священиком, Оріховський не мав заміру переходити на східний обряд. Його спроби протистояти папі виявилися в його одруженні, ораціях проти Римського престолу, постійних судах. Письменник не був здатний на радикальні вчинки ініціювання церковної унії, проте в своїх полемічних писаннях став безсумнівним провісником нових, «берестейських» часів, на які суспільству не довелося довго чекати. Його вклад у полемічний дискурс не лише мав вступний характер, а й збагатив його у художньо-образному та риторичному плані. Однак потрібно не забувати про те, що маємо справу з католиком, який підтримував православ’я. Так, твори Станіслава Оріховського не можемо зарахувати до вступної антиунійної літератури. Натомість потрібно ствердити, що Оріховський прискорив унійні процеси, одним із перших суспільних діячів їх обґрунтував, вказав на доцільність визнання східного обряду з боку Римського престолу.

Висновки і перспективи подальших досліджень. Унаслідок проведеного аналізу різних чинників виникнення та інтенсивного розвитку полемічної польськомовної прози в Україні після Брестської унії можна зробити висновок, що літературні передумови, у широкому розумінні цього слова, умовно можна поділити на три основні підгрупи – історичні, богословські і власне літературні. Цей інтертекстуальний дискурс протягом декількох століть творили визначні діячі, творчий геній яких не міг залишитися непоміченим. Серед них були представники різних чернечих орденів – єзуїти, домініканці, францисканці (зокрема, бернардини), прибічники східного чи західного обрядів, що в XVII ст. яскраво виявилося в цитуванні їхніх праць, наслідувальній системі образотворення, риторичних схемах літературного викладу в межах того чи іншого полемічного жанру.

Питання передумов полемічної поунійної прози, написаної польською мовою, потребує подальшого вивчення з огляду на його різноплановість, протяжність у часопросторі та якісно нові тенденції, які до сьогодні не втратили своєї ваги.

Список використаної літератури

1. Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина XIII – XV ст.). Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції / Ю. Пелешенко. – К. : Фоліант, 2004. – 422 с.

2. Литвинов В. Проблема унії у творах Станіслава Оріховського (поч. ХVІ ст.) / В. Литвинов // Філософські обрії. – 2009. – № 22 [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://medievist.org.ua/site/medievistyka/statti/problema-uniie. Дата доступа : 17.09.2013.

3. Brűckner A. Dzieje literatury polskiej w zarysie. – Tom I. / A.Brűckner. – Warszawa : Nakł. Gebethnera i Wolffa,  1908. – 485 s.

4. Skarga P. O jedności Kościola Bożego 1577 (1610) // Skarga Piotr. Kazania przygodne z inemi drobniejszemi pracami, o różnych rzeczach wszelakim stanom należących / P. Skarga.– Kraków: Drukarnia Andrzeja Piotrkowczyka, 1610.– 779 s.– S. 294–381.

5. Skarga P. Obrona Synodu Brzeskiego 1610 // Skarga Piotr. Kazania przygodne z inemi drobniejszemi pracami, o różnych rzeczach wszelakim stanom należących.– Kraków: Drukarnia Andrzeja Piotrkowczyka / P. Skarga, 1610.– 779 s.– S. 389–404.

6. Сухарєва С. Біблійний вимір української польськомовної прози поберестейської доби / С. Сухарєва. – Луцьк : В-во “Вежа” Волинського державного університету ім. Лесі Українки, 2008. – 209 с.

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Специфіка вживання образу малої батьківщини у творчості українських письменників Підляшшя

УДК 812.162 Віктор Яручик – кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки

© Яручик Віктор, 2013

Стаття присвячена проблемі української літератури на території Підляшшя після Другої світової війни до наших днів. Охарактеризовано творчий доробок найвідоміших представників цієї літератури, проаналізовано і узагальнено літартурний процес Підляшшя.

Ключові слова: література, фольклорні мотиви, поезія, автопрезентація.

Яручик Виктор. Cпецифика использования образа малой Отчизны в творчестве украинских писателей Подляшшя. Статья посвящена проблеме украинской лиетартуры на територии Подляшшя после Второй мировой войны до нашых дней. Осуществлена характеристика творчества самых известных представителей этой литературы, сделан анализ, подведены итоги литературного процесса Подляшшя.

Ключевые слова: литература, фольклорные мотивы, поэзия, автопрезентация.

Iaruchyk Viktor. Specific of the use of appearance of small Fatherland is in creation of the Ukrainian writers of Podlyashshya. The article is devoted to the territory of the Ukrainian literature Podlyashshya after the Second World War before our time. Implemented feature works best-known representatives of this literature have been analyzed, summed up the literary process Podlyashshya.

Key words: literature, folk motifs, poetry, presentation.

Постановка наукової проблеми та її значення. Дослідження проблеми малої батьківщини у творчості україномовних письменників Підляшшя (Польща) є надзвичайно актуальним у науці. До вивчення специфіки вживання малої батьківщини у творчості підляських письменників у науці досі не зверталися, тож праця є новаторською.

Виклад основного матеріалу й обгрунтування отриманих результатів дослідження. Кожна людина мріє мати безпечну територію, до якої можна у будь-який час повернутися і яка захистить, навіє найприємніші спогади дитинства. Кожна нація має свій образ простору, географічно виражений і такий, що впливає на структуру душі, тип мислення, спосіб пізнання навколишнього світу і відображається у тих чи інших формах культури. Утрата дому, рідного обійстя, території, де людина виховувалася і виросла, означає не лише брак безпечної схованки, а символізує також недостатність вартості. Шанування власно малої батьківщини є однією з привілейованих тем у творчості українмовних поетів з Польщі.

Перед письменниками неодноразово поставало питання зі сфери національної ідентичності: „ким я є?”, – на яке не було однозначної відповіді Наприклад, Підляшшя було прикордонням балто-слов’янського етносу і як така територія, на яку стикалися впливи Литви, Західної, Східної і Південної Словаччини, як місце етнічно-національного польсько-східнослов’янського християнського Сходу з латинським Заходом, взаємного впливу і впливів греко-візантійських і латинських релігійних і культурних традицій – давало можливість національного вибору: польського, білоруського і українського. Свідомий вибір повинен був наступити у житті кожного з поетів, і кожен мав пройти свою дорогу до нього. Більшість через освіту і самоосвіту, а також завдяки впливам від прочитаного, почутого, побаченого. У розмові зі мною яскравий представник української літератури із Північного Підляшшя Юрій Гаврилюк зізнався: „Можна сказати, що моя літературна творчість виникла з потреби вираження своїх національних почувань, потреби показання іншим нашого етнічного “я”. Саме з таких причин – прагнення до розгадування таємниць нашого, невідомого нам самим минулого – обрав я для себе історичні університетські студії у Кракові, хоч раніше схилявся в сторону журналістики та політології у Варшаві. Звичайно, коли вивчав історію, то хотів ці знання втілювати і в поезію, тому ця тема на початку була домінуючою. Теми ж інтимні, екзистенціальні відходили на другий план. З часом пропорція помінялася…” [8, 174]. Однак ми переконані, що жоден дослідник не поставить український патріотизм Гаврилюка над патріотизмом малих батьківщин поета. Його любов до рідного Підляшшя, його річок, лісів та урочищ є провідною і живиться з власного зання історії рідного краю, його зв’язку із материковими українськими землями:

Нарво

Ріко неначе билина

Хоч і не київські

Над тобою гори

Ім’я твоє

Є гостре й звучне

Як удари мечів

В ратних подіях

Коли воду

Синю від неба

Запалювала ятвязька кров [1, 37-38].

Мотив материкової України не є популярним у творчості письменника. Може, тому, що для автора важливішою є його мала батьківщина. Вітчизна для поета і „синє море”, і „рвучкий вітер”, і „суходіл”, що „дрижить від ударів серця”. Вітчизна – це метафізичний образ, водночас наснажений пам’яттю. Очевидною є внутрішня роздвоєність ліричного героя поета. Хоч Юрія Гаврилюка і важко віднести до емігрантів, однак йому теж характерні риси емігрантської свідомості, оскільки, народившись на Підляшші, він, як і всі його земляки, повсякденно змушений чути і сам користуватися чужою для нього мовою. Тому однією із найбільш болючих проблем для нього є, звичайно, мова:

Мово наша

Батьків і дідів наших

Молитво наша

До рідної землі

Ти як мати рідна

До сну нас колихала

Учила ти нас жити

Якими стати нам людьми [3, 1].

а також:

Входжу до церкви старої

В якій хрестили

Предків і мене

Не чую тут рідної мови [2, 47].

Під час навчання у великому, проте не рідному Кракові молодий письменник тужить за рідною домівкою, пишучи: „без Вітчизни я поет”. Місто ж студентських років для Гаврилюка „чуже, хоча й приємне”, навіть дівчата на його вулицях „чужі хоч і такі гарні” [2, 10]. Мабуть, тому автор не може уявити свого фізичного існування поза малою Батьківщиною, поза рідним Підляшшям. На думку самого письменника, Вітчизна твориться людьми, а не пам’яттю („Вітчизна це не міф / Це у гурті ми” [2, 32]).

Ще один письменник із Північного Підляшшя Юрій Трачук пише: „Завжди повертаюся я… маючи перед собою камінь, бур’яном оброслий і тебе, моє рідне, завжди животворне джерело” [10, 61]. Таким криничним джерелом є для нього рідне Підляшшя, його жителі, їх мова і фольклор, традиції, побут і звичаї, його неоціненний краєвид, що містить неповторні і єдині у своєму роді – у відчутті творця – духовні і пізнавальні цінності.

Де б не перебував поет, завжди і всюди він носить у своєму серці та уяві спогади і видіння свого коханого Підляшшя. Так, наприклад, відвідуючи Москву і Кремль, в своїх думках і відчуттях повертається у рідне Підляшшя і в своєму вірші під промовистим заголовком „Підляшшя” звертається до своєї рідної землі і згадує Миколу Ярчука, свого великого земляка з Південного Підляшшя, прах якого спочиває на далекій чужині, на одному із московських цвинтарів („що віддавна його тут прах покоїть”):

До Батьківщини звідси не дійти…

Тугу вбираєш в грудях –

Бій самітний!

Чи хтось очікує тебе ще в ній?

Чи став чужинцем ти для неї своєрідним?

Все молишся до золотистих нив

Біля Кремля, де вся червона площа,

І Більщина, – здається, – вся твоя –

Русі частина, немов у гостях!

Але, побачивши весь золотистий блиск

Чудових бань Кремля соборів,

Тобі до вуха рідний дзвін

Мелодію грає без повторів.

Коли на мить закружиться земля,

На небі знов заграє сліпий промінь,

Згадаєш про Вітчизну Ярчука,

Про землю, що лишається на спомин.

І цю російську землю, що віддавна

Його тут прах покоїть

Та про Підляшшя наше славне-тихе на весь світ

Доносить гомін… [9, 46]

Юрій Трачук, судячи з його поезій, навряд чи зміг би жити поза межами рідної йому землі, поза його малими батьківщинами: „Де Рим, де Крим, а Батьківщина моя там, де Бистри! До Батьківщини… тугу вбираєш в грудях. О, рідні Бистри! Нурець, Нурець… дитинства мого мого річко. О, рідне ти моє Підляшшя! Я гордий син твій, о, моє Підляшшя!” [10, 51]. Це шифровані слова-ключі до розуміння життя і діяльності, душі і характеру, долі і сили духу, ментальності і психіки, роздумів і творчих пошуків автора представленої ним цієї поетичної збірки. Підляшшя – є малою Вітчизною поета, його святинею.

Іван Киризюк рідко торкається у своїх творах тематики України, Києва, Дніпра. Поодинокими для нього є образи Карпат, Гуцульщини, Лемківщини. Він ідентифікує себе передовсім зі своєю малою Батьківщиною. Для нього „нема краю весельшого” як Гайнівщина, Більщина, пуща Біловезька, Біловезький бір, Підляська Русь, Підляшшя, Закерзоння, і немає синіших і стрімкіших рік від Бугу та Нарви. Хоча праісторію свого краю він усе ж відносить до часів легендарного Кия і його сестри Либеді, княгині Ольги, князів Володимира та Ярослава, а героїчно-визвольні подвиги здійснювалися при Богданові Хмельницькому (Поезія „Гетьмане вільної України”).

У своєму „Слові про Батьківщину” поет виокремлює свою землю серед усіх інших: „Обличчя Підляшшя закодоване у щоденному бутті. Треба тут жити, щоб зрозуміти відмінність цього краю, розташованого на кордоні поміж східною і західною Слов’янщиною” [6, 23].

Уже назви самих збірок говорять, що провідною у творчості Івана Киризюка є тема рідного Підляшшя. Більшість поезій цієї теми є народно-деривативними, наприклад: „Підляшшя, сторононько рідна”, „Згадаю село рідне, той тихенький милий кут”, „Підляшшя руське, вірне аж до скону, ти є вірним гніздом народу мому”.

Тема рідної Батьківщини є настільки важливою і близькою серцю поета, що проступає чи не в кожному вірші. Та чи й може бути ця тема другорядною, коли письменник чується на рідній землі ледве не емігрантом або й узагалі вигнанцем. Власне тому й линуть зі скривдженої душі гіркі слова поета:

Висушують

Попелом забуття

Роду нашого криниці,

А ми

Мов ті каліки

На батьківській землиці

Сиротою виростаєм! [6, 94]

Аби якомога краще пригадати свою малу батьківщину з дитинства, Іван Киризюк звертається до спогадів. У пам’яті вимальовуються образи рідного села, саду, криниці, і, звичайно, хати:

Хато,

Ти моя старушко,

Гніздо радості і журби,

Відчини знов мені двері

З любов’ю відчини [6, 14].

Культурна символіка дому, що є одним із найголовніших елементів характеристики сучасної людини, була і продовжує бути актуальною у мистецтві та літературі. Є вона актуальною також у творах українських поетів у Польщі. Будинок як матеріальний об’єкт є одночасно культурним знаком, який виражає те, що існує поза ним. Дім у символічній та ліричній поезії Жені Жабінської – це персоніфікований образ малої Батьківщини. Оптимістично і обнадійливо звучать слова, що дому-батьківщині нічого не буде загрожувати і над ним завжди буде безхмарне небо:

Над нашим домом

буде золоте сонце сміятись

руки витягати до неба

просити радості і зрозуміння

над нашим домом

буде шуміти ліс кохання

і жодна буря

не вирве з корінням

ні одного дерева

над нашим домом

не буде ні одної хмари

ні одного важкого мовчання

над нашим домом

в моїх думках

буде щастя [4, 19].

У текстах досліджуваних нами поетів побачимо передусім дерева і будинки, які, як не дивно, перебувають у постійному зв’язку. У творах міфічних, релігійних і художніх дерева виражають зв’язок людини із всесвітнім порядком. Міфічні, релігійні та художні образи дому є виразом способів існування людини. Дерево є головним елементом світу природи, а дім – культурного існування людини. Подібно до дерева, будинок має своє коріння і гілки. Дах і стіни пов’язані із гіллям, а листя є „дахом над дахом” [11, 308-309]. Своїм фундаментом дім, подібно як і дерево корінням, контактує із землею-матір’ю. Своїм дахом, як дерево листям, контактує із небом. Дім так само живе, як і дерево, „реагуючи на пори року, відчуваючи у собі живі соки” [11, 309]. Дерево належить до правічних рослин на землі, і перебуває воно між двома стихіями: небом та землею. Дерево поєднує ці дві головні стихії. Воно має велику силу, мудрість і правду. Недаремно існують Дерева Життя та Дерева Правди [12, 73]. У ліричній поезії Ірини Рейт наділена символікою берізка:

Берізка

Снігом вкрите небо,

Жаль на скрипці гра. На лиці берізки

Мерехтить сльоза.

Чого плачеш, мила? –

Хто ж про теє зна.

Може пригадалась

Втрачена весна [7, 221].

Женя Жабінська також народилася на Підляшші і живе там, люблячи свою землю, яка її зростила. Однак внутрішній світ ліричної героїні поетеси дихає неспокоєм і пробивається поетичним словом до всього, що їй болить, до рідної мови, говірки, материнської пісні, свого народу:

Як тебе назвати

мій народе

як назвати вас

люди з добрим поглядом

сумних очей

як тебе назвати

моя мово

як тебе назвати

музико мого дитинства

материнська пісне

як назвати тебе

моя пущанська країно

як простори над землею

моїх батьків

як назвати вас

найдорожчі скарби

мого життя [5, 21].

Висновки і перспективи подальших досліджень. Тема малої та великої батьківщини є однією з провідних у творчості українських письменників Підляшшя. Однак провідною все ж є не велика батьківщина, а мала. Саме їй присвячені більшість творів письменників. Цей матеріал потребує подальшого вивчення і популяризації.

Список використаної літератури

1. Гаврилюк Ю. Вірш з рейду „Підляшшя ’ 87” / Ю. Гаврилюк // Голоси з Підляшшя, Париж – Львів – Цвікау, 1999.

2. Гаврилюк Ю. Голоси з Підляшшя / Ю. Гаврилюк. – Париж-Львів-Цвікау, 1999.

3. Гаврилюк Ю. Наша газета нашою мовою / Ю. Гаврилюк // Наша газета. – 1999. – №1(14) . – С. 1.

4. Жабінська Ж. Над нашим домом / Ж. Жабінська // Коли приходить тиша. – Більськ Підляський, 1995.

5. Жабінська Ж. Як тебе назвати / Ж. Жабінська // Коли приходить тиша. – Більськ Підляський, 1995.

6. Киризюк І. Весна з русалками / І. Киризюк. – Більськ Підляський, 1995.

7. Рейт І. Берізка / Літературна антологія „Гомін”. – Варшава, 1964.

8. Слово, як ікона. Поезія за ним, як за іконостасом (розмова В. Я. із Юрієм Гаврилюком) / Ю. Гаврилюк // Український літературний провулок. – 2004. – №4. – С.174.

9. Трачук Ю. Підляшшя / Ю. Трачук // Райські двері. – Більськ Підляський, 1995.

10. Трачук Ю. Райські двері / Ю. Трачук. – Більськ Підляський, 1995.

11. Bachelard G. Wyobraźnia poetycka. Wybór pism / przeł. H.Chudak, A.Tatarkiewicz / G. Bachelard. – Warszawa, 1975. – S.308–309.

12. Kopaliński W. Słownik symboli / W. Kopaliński. – Warszawa, 1990. – S.73.

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Recenzja książki Krystyny Czerni „Nietoperz w świątyni. Biografia Jerzego Nowosielskiego”

Marek Mariusz Tytko – doktor nauk humanistycznych, magister historii sztuki, nauczyciel akademicki, Uniwersytet Jagielloński, Biblioteka Jagiellońska

© Tytko Marek Mariusz, 2013

Książka Krystyny Czerni pt. Nietoperz w świątyni. Biografia Jerzego Nowosielskiego (Kraków 2011) jest publikacją o charakterze popularnonaukowym, lecz posiada elementy typowe dla książek naukowych, tj. np. Bibliografię (na s.415-428) lub Indeks osób (na s. 429-439, liczący ok. 700 pozycji, nie uwzględniający jednak np. osób z Bibliografii, o czym nie poinformowano w książce). Publikacja zawiera nadto wykaz źródeł zamieszczonego w książce materiału ilustracyjnego (Źródła ilustracji, s. 441-442). Razem w książce znajduje się 220 nienumerowanych czarno-białych fotografii, szkoda, że na dość marnej jakości papierze, co obniża ich jakość.

Monografia ta nie jest pierwszą publikacją o Jerzym Nowosielskim w Polsce, ale też przynosi dość bogaty w szczegóły, częściowo zupełnie nowy materiał biograficzny. Ponadto ogólnie znane fakty z jego życia podano w innym, nowym oświetleniu, co należy odnotować pozytywnie. Krystyna Czerni, szukając fotografii, sięgnęła do ok. 20 archiwów prywatnych i publicznych, a szukając dokumentów pisanych, skorzystała z 12 archiwów. To jest istotny dla każdego historyka warsztat badawczy. Podany przez autorkę wykaz archiwów nie zawiera jednak wcale nazw akt, np. nazw teczek z dokumentami, dat skrajnych dla owych dokumentów oraz nie ma sygnatur tychże dokumentów znajdujących się w zbiorach publicznych.

Należy zwrócić uwagę w bibliografii na brak odnotowania jednego z nielicznych dzieł naukowych o Jerzym Nowosielskim, najobszerniejszego w swoim zakresie – tj. pracy magisterskiej Marka Mariusza Tytko pt. Poglądy Jerzego Nowosielskiego na sztukę. Ich geneza i ewolucja na tle epoki (Instytut Historii Sztuki, Uniwersytet Jagielloński, Kraków 1992, s. 467). Należy także zauważyć brak w bibliografii w postaci zaznaczenia istotnego filmu dokumentalnego Krzysztofa Glondysa z cyklu Obrazy, słowa, dźwięki (Kraków 1993), na którym Jerzy Nowosielski udzielił wywiad Markowi M.Tytko (w Galerii Starmach w Krakowie, styczeń 1993, emisja w Telewizji Polskiej, Program II w 1993 r.). K Czerni odnotowała w bibliografii (s. 416) natomiast inny film dokumentalny Krzysztofa Glondysa z cyklu Obrazy, słowa, dźwięki (Kraków 1993), na którym Jerzy Nowosielski udzielił wywiad Zbylutowi Grzywaczowi (emisja w telewizji Polskiej również w 1993).

Autorka nie sięgnęła także do archiwalnego materiału Polskiego Radia (istnieją zapisy audio), tj. do wywiadu biograficznego z Jerzym Nowosielskim z połowy lat 80. XX w. Ponadto K.Czerni nie uwzględniła zapisu półtoragodzinnej rozmowy Marka Mariusza Tytko z prof. Jerzym Nowosielskim przeprowadzony w Akademii Sztuk Pięknych w Krakowie (wywiad w dniu 18 kwietnia 1991 r.), choć ten zapis (audio) jest znany w literaturze przedmiotu (Marek Tytko, Jerzy Nowosielski. Rys biograficzny, [w:] Krakowskie Zeszyty Ukrainoznawcze, pod red. Ryszarda Łużnego i Włodzimierza Mokrego, t. I-II: 1992-1993 [wyd. 1994], s. 55-63).

Autorka nota bene błędnie zapisuje ów adres bibliograficzny i podaje tę pozycję nie jako książkę (choć jest to książka posiadająca ISBN a nie – ISSN), ale jako rzekome czasopismo (tytuły czasopism piszemy w cudzysłowiu w języku polskim) pt. „Krakowskie Zeszyty Ukrainoznawcze”, w dodatku bez podawania nazwisk redaktorów naukowych owego tomu (dwóch ww. ukrainoznawców krakowskich: R. Łużnego i W. Mokrego), co świadczy o słabym warsztacie bibliograficznym autorki i podważa wiarygodność zapisu załączonej bibliografii. Można mieć uzasadnione wątpliwości także co do innych pozycji, patrząc na ów jeden błędnie zapisany przykład. W cytowanych źródłach brak jest większości podstawowych źródeł w bibliografii podmiotowej, tj. tekstów opublikowanych autorstwa Jerzego Nowosielskiego.

Zebrany materiał został przedstawiony w formie popularnej, a nie naukowej (brak przypisów), a to uniemożliwia ich obiektywną weryfikację przez innych badaczy. Brak przypisów stanowi zasadniczy minus książki (błąd metodologiczny, brak podstawowego aparatu naukowego), co jednak nie jest zrozumiałe: dlaczego autorka obrała popularyzatorską formę książki bez przypisów, mając zebrany tak ciekawy i nowy materiał badawczy?

Widać, że autorka włożyła bardzo wiele trudu w odszukanie bardzo licznych, rozproszonych, szczegółowych, nowych informacji prozopologicznych (prozopologia – od grec. πρόσωπον, prosopon – ‘osoba’¬, grec. λόγος, logos – ‘słowo’, nauka o relacjach międzyosobowych, nauka pomocnicza historiografii), co należy policzyć in plus dla książki. Dzięki zebraniu anegdot, legend, plotek i faktów – powstała barwna, portretowa opowieść o ukraińskim malarzu, mającym ukraińskie i austriackie korzenie, urodzonym i mieszkającym w Polsce, w Krakowie. Książka napisana jest dość gładko, barwnym językiem polskim, czyta się ją na ogół dość płynnie, to jest jej wielka zaleta.

Autorka podzieliła swoją monografię na Wstęp (s.7-10) oraz pięć zasadniczych części tematycznych. Z kolei w ramach tych pięciu części autorka wydzieliła jeszcze mniejsze cząstki – rozdziały (nienumerowane). Struktura podziału książki jest jednak mało czytelna (albo czasem – nieczytelna) dla kogoś, kto próbowałby wyrobić sobie pogląd na zawartość treści książki na podstawie analizy enigmatycznych tytułów. Poniżej zawarto formalną strukturę książki, jednak z uwzględnieniem owych śródtytułów dla polepszenia czytelności książkowej struktury.

Część I pt. Rodowód (s. 11-94): 1. Korzenie, 2. Dom, 3. Azyl, 4. Pustynia.

Część II pt. Szkoła przetrwania (s. 95-162): 1. Przed burzą, 2. Przegrana bitwa, 3. Zofia, 4. Ziemia obiecana.

Część III pt. Między piekłem a niebem (s. 163-208): 1. Rozdarcie, 2. Narodziny teologa.

Część IV pt. Artysta w PRL-u (s. 209-332): 1. Powrót do domu, 2. Nauczyciel, 3. Życie rodzinne, 4. Ikonopis.

Część V pt. Cena sukcesu (s. 333-414): 1. Kariera, 2. Zatrute źródło, 3. Muzy, 4. Cela śmierci.

Na podstawie czytania ogólnikowych, często enigmatycznych tytułów, śródtytułów – nie dowiemy się prawie niczego o rzeczywistych etapach urozmaiconego życia J. Nowosielskiego. Szczegóły są zawarte w treści poszczególnych cząstek książki.

Poza biografią Jerzego Nowosielskiego, przy której autorka na ogół sobie radzi, w książce znajduje się pewna ilość (na szczęście krótkie fragmenty) uproszczeń, nieścisłości, przemilczeń i przekłamań historycznych odnośnie do tzw. tła historycznego, tj. relacji polsko-ukraińskich w XX w., co tu należy tylko zasygnalizować, bo to jest słabą stroną tej publikacji. Autorka nie jest historykiem, ale magistrem historii sztuki z wykształcenia, nie ma warsztatu historiograficznego, nie jest specjalistką w tej dziedzinie, o której próbuje na marginesie snuć własne, uproszczone i naiwne, tendencyjne refleksje historyczne o relacjach polsko-ukraińskich w XX stuleciu. Autorka tendencyjnie nie uwzględnia podstawowej literatury przedmiotu na temat relacji polsko-ukraińskich w XX w. (choć podaje liczne, drugorzędne pozycje z tej dziedziny w swojej Bibliografii), np. nie ujęła tam wydanych przed 2011 r. ani jednej z naukowych, źródłowych, rzetelnie udokumentowanych książek monograficznych autorstwa dr Lucyny Kulińskiej, prof. Wiktora Poliszczuka lub jakiejkolwiek ze źródłowych, naukowych monografii Ewy i Władysława Siemaszków albo S. Sikierki, H. Komańskiego, K. Buczackiego, E. Różańskiego, prof. Bogumiła Grotta itd. Owe tendencyjne, na szczęście krótkie wstawki w narracji Krystyny Czerni o relacjach polsko-ukraińskich w XX w. należy uznać za całkowicie niewiarygodne, zbędne, do usunięcia jako kompromitujące autorkę, np. niezgodne z prawdą fragmenty narracji (bezkrytyczne mitologizowanie historii lub przemilczanie niewygodnych dla owego mitologizowania faktów historycznych z zakresu relacji polsko-ukraińskich) ze s. 55-59, s. 89, s.119-120 itd. w książce poświęconej, przypomnijmy, zgodnie z podtytułem – biografii Jerzego Nowosielskiego, a nie – historycznym relacjom polsko-ukraińskim itd., co wymaga rozległej, krytycznej i rzetelnej znajomości źródeł i podstawowych opracowań w tym zakresie, a czego u autorki zabrakło w popularnej monografii o J. Nowosielskim.

W książce brak streszczenia w języku polskim i angielskim (summary), nadto brakuje tytułu książki w języku angielskim, wszak jest to wydanie popularne, a nie – naukowe. Mimo to książka jak najbardziej zasługuje na uwagę czytelnika nie tylko polskiego, ale i ukraińskiego. Warto może pomyśleć o przetłumaczeniu publikacji na język ukraiński i wydaniu jej na Ukrainie (po usunięciu ww. mankamentów i wprowadzeniu ulepszeń formalnych, na które wskazałem), skoro merytorycznie dotyczy ona artysty ukraińskiego (ikonopiścy, ikonografa), mającego po mieczu korzenie ukraińskie. Poza tym – Jerzy Nowosielski to jest doktor honoris causa lwowskiej uczelni artystycznej – odpowiednika ‘Akademii Sztuk Pięknych’ (Lwów 2008) [fot. na s. 359], czyli rzecz zrozumiała sama przez się, że artysta wart jest uwagi ukraińskiego odbiorcy, skoro został uhonorowany przez państwową wyższą szkołę artystyczną na Ukrainie.

___________________________________________

Czerni Krystyna. Nietoperz w świątyni. Biografia Jerzego Nowosielskiego / Krystyna Czerni. – Kraków : Wydawnictwo Znak, 2011. – 444, [2] s., fot., indeks, bibliogr.

Оприлюднено в історія | Залишити коментар