Холмщина в українській поезії ХХ – початку ХХІ століть

УДК 821.161.2(438) (082.21)
Віктор Яручик – канд. філол. наук, доцент кафедри української літератури Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки

© Яручик В., 2014

Стаття присвячена проблемі української літератури на території Холмщини після Другої світової війни до наших днів. Охарактеризовано творчий доробок найвідоміших представників цієї літератури, проаналізовано і узагальнено літературний процес Холмщини. Зокрема, автор аналізує поетичну спадщину Степана Сидорука, Тадея Карабовича, Івана Ігнатюка та інших письменників. У їхньому творчому доробку тема Холмщини розкривається найбільш яскраво, оскільки вона для них є малою батьківщиною. Саме з Холмщини черпали свої основні мотиви лірики, на цій землі вони сформувалися і усвідомили свою приналежність до українського культурного простору. Хоча практично усе життя згадані митці провели в польській державі, їхні ж етнічні, праукраїнські території – це своєрідна ойкумена, Атлантида – втрачена земля, яка із кожним роком усе більше є відірваною від материкової України.
Ключові слова: література, фольклорні мотиви, поезія, автопрезентація, Холмщина.
Виктор Яручик. Холмщина в украинской поэзии ХХ – начала ХХI веков. Статья посвящена проблеме украинской лиетартуры на територии Холмщины после Второй мировой войны до нашых дней. Осуществлена характеристика творчества самых известных представителей этой литературы, сделан анализ, подведены итоги литературного процесса Холмщины. В частности, автор анализирует поэтическое наследие Степана Сидорука, Тадея Карабовича, Ивана Игнатюка и других писателей. В ихней творческой палитре тема Холмщины раскрывается наиболее ярко, поскольку она для них является малой родиной. Именно из Холмщины они заимствовали свои основные мотивы лирики, на этой земле они сформировались и осознали свою принадлежность к украинскому культурному пространству. Хотя практически всю жизнь упомянутые художники провели в польском государстве. Их же этнические, праукраинские территории – это своеобразная ойкумена, Атлантида – потерянная земля, которая с каждым годом все более является оторванной от материковой Украины.
Ключевые слова: литература, фольклорные мотивы, поэзия, автопрезентация, Холмщина.
Viktor Iaruchyk. Subject: Kholmshchyna in Ukrainian poetry XX – early XXI centuries.The article is devoted to the territory of the Ukrainian literature Cholm after the Second World War before our time. Implemented feature works best-known representatives of this literature have been analyzed, summed up the literary process Cholm. In particular, an author analyses the poetic inheritance of Stepan Sidoruk, Tadey Karabovich, Ivan Ignatyuk and other writers. In their creative work the theme of Сholm opens up most brightly, as it for them is a small motherland. Exactly from Сholm ladled the basic reasons of lyric poetry, on this earth they were formed and realized belonging to Ukrainian cultural space. Although practically the right through life mentioned artists conducted in the Polish land. Their ethnic, old ukrainian territories are original oykumena, Atlantida is the lost earth which with every year more is torn off from mainland Ukraine.
Key words: literature, folk motifs, poetry, presentation, Cholm.

Постановка проблеми. Тема Холмщини в творчому доробку україномовних митців із Польщі займає надзвичайно важливе місце. Складна національна ситуація на Холмщині та Підляшші впливає на інтенсивний розвиток літературного процесу, що в цьому регіоні відбувається паралельно білоруською, українською, польською і „місцевою” мовами. Беремо до розгляду авторів, котрі творили як літературною мовою так і своєю місцевою говіркою. Уся ця література є надзвичайно великим зусиллям з боку письменників в напрямку до національного самовизначення, входження до великої традиції з рівночасним збереженням своєї регіональної самобутності.
Серед найбільш відомих письменників з Холмщини варто виокремити поета, котрий писав говіркою рідного села, Степана Сидорука. Народився він 3 серпня 1919 року в селі Ставки біля Влодави і донині не змінив місця проживання. Займався сільським господарством на власній землі, донині є учасником місцевого громадсько-культурного життя. Він був молодіжним діячем, а згодом – радним ґміни, займаючи пост голови Комісії освіти та культури і гміні Ружанка. Був дописувачем до „Agrochemiі”, „Rolnikа Lubelskiеgo”, „Pszczelarstwа”. Після семи класів початкової школи Степан Сидорук закінчив рільничий курс. У себе в селі організував аматорський гурток, який підготував, між іншим, водевіль „Wesele z Różanki”, з яким підляські народні артисти їздили до Холма, Красноставу і Ченстохови. Село Ружанка лежить недалеко від села Ставки біля Влодави. Опис цього весілля і сценарій Степана Сидорука був виданий друком польською мовою 1986 року у Кракові під назвою „Wesele różanieckie” [16].
Протягом багатьох років Степан Сидорук співпрацював із Комітетом у справах радіо і телебачення. У своєму домі він має бібліотечний пункт, а ще є кореспондентом Polskiego Towarzystwa Ludoznawczego. За досягнення в літературі письменника було прийнято до літературної секції товариства. Також Сидорук належить до об’єднання народних умільців з центром у Любліні [13].
Сам письменник так відгукується про свою поетичну творчість: „Мій шлях у поезії, до писання веде через рідну хату, де у зимові вечори я слухав казок і співанок, які виконували сусіди та знайомі, що збиралися прясти й поговорити. Ця атмосфера в рідному домі мусила вплинути на вразливість й уяву молодої людини” [10, 11].
Степан Сидорук пише вірші польською та українською мовами. В його українськомовній творчості можна легко віднайти живомовні діалектні елементи, які походять зі системи його рідної південнопідляської говірки. Сам поет так говорить про мову своїх творів:
Не скажеш матінко, що син твій не вдався,
що в рідним язиці співати не вмів [11, 23].
Польськомовні вірші Сидорука виходили друком у виданнях „Kamena” (Люблін), „Regiony” (Варшава) „Biuletyn Informacyjny Stowarzyszenia Twórców Ludowych” (Люблін), „Zielony Sztandar”, „Chłopska Droga”, „Kurier Lubelski” та у багатьох збірниках народної селянської поезії, які видавало упродовж багатьох років „Товариство народних умільців” (Stowarzyszenie Twórców Ludowych). Окремими збірками автор підготував польськомовні вірші і прозу „Pod sokorzyną, pod jesionami” (Люблін, 1988) [15], „Wiersze wybrane” (1991), а також збірник на релігійні теми „Chleb nowej dojrzałości” (1995) [14]. На думку дослідника Михайла Лесіва, „творчості Степана Сидорука притаманне метафізично-релігійне сприймання навколишньої дійсності та світу, в якому живе. Це одна з причин, мабуть, що він у конкурсах на народну релігійну поетичну творчість, організованих Люблінською Римо-католицькою Архідієцезією, здобував перші нагороди” [12]. Українськомовні вірші Степан Сидорук друкував на сторінках „Нашого слова”, в чергових випусках „Українського календаря”, „Над Бугом і Нарвою”, в „Українському альманасі” (1996), а також в поетичній збірці „Над Бугом”, яка була видана друком у видавництві УСКТ у 1983 році в упорядкуванні та зі вступним словом Михайла Лесіва [10].
Вірші Степана Сидорука мають пізнавальну й естетичну вартість. Можна їх також сприймати як безпосередній документ місцевого українсько-підлясько-холмського мовлення на захід від річки Буг [5, 5].
Цікаво охарактеризував найновішу рукописну збірку Степана Сидорука під назвою „Проминання” Остап Лапський: „Сидорукова збірочка «Проминання», 42 сторінки, у мене в руці, з якої я її не випустив, аж поки всю не прочитав, не збрешу, від початку до кінця, бо ж явилася вона мені трохи чи не історичним документом-свідченням Південного Підляшшя, потоптаного сусідським чоботом, як і сусідським чоботом потоптано моє Полісся – Берестейщину, себто близьку до Володарської земельки Кобринську землицю” [7, 7].
Вірші Сидорука приваблюють натуральністю невимушеної ліричної рефлексії. Кружляють вони довкола народних локальних міфів, переказів, пригадують звичаї рідного села, однак автор виходить також проблематику зі своєю мірою життєвої філософії. Його творчій манері близька ритмічна і образна структура народних пісень.
Вірші Сидорука „полонять нас якоюсь природністю несилуваного ліричного роздуму та широкою гамою проблематики, що нею живе не тільки селянин, але й взагалі сучасна людина, яка хоче осмислити себе і навколишній світ. Земля, природа, пісня і людина – творець, що до всіх речей і явищ підходить з власною, часто філософською міркою – на це все постійно натрапляємо в тканині його віршів” [8, 248].
Свіжості цим строфам додають несподівані зблиски влучних метафор у стилі: „А з-під пера його, цебто з-під сокири, щоденна радість життя виринає”, або:
Викочу сонце посеред піль
Теплими віршами ліс обвішу [8, 249].
У поезії Степана Сидорука багато проблемних, рефлексійних віршів з філософським та релігійним осмисленням. Мова поезії – українська, однак із деякими діалектними підляськими вкрапленнями і авторськими неологізмами. У віршах письменника знаходимо прикмети рідної для нього говірки. В поодиноких словах виступають деякі фонетичні діалектні відмінності. Поезія Сидорука нагадує ритміку, стилістику української народної пісні. Більш докладно про це пише проф. Михайло Лесів у статті „Про українсько-підлясько-холмські вірші Степана Сидорука та їх мовну форму” [6, 218].
До старшого покоління письменників Холмщини належить малознаний поет Петро Купрись. Народився він у надбужанських Костомолотах в хліборобській бідній сім’ї Параскеви та Михайла Куприсів у 1933 році. Згодом завдяки допомозі діда по материній лінії родина купила нове господарство із доброю землею у селі Строміва поблизу Луцька, і Куприсі переїхали туди. Там сусідами на хуторах були чеські колоністи з дітьми, з якими маленький Петрусь дуже здружився. Образ того села в ідеальній уяві заховав Петро аж до смерті, незважаючи на те, що 11-літній хлопчик ледве не загинув від знайденої в городі гранати, що страшенно покалічила йому ноги. Лікарі в Луцьку, а пізніше у Львові, ледве „відходили” його.
В 1957 році батьки, втікаючи від колгоспних злиднів, повернулися над Буг до рідних Костомолотів. Початкову школу Петро закінчив ще в Україні. Вчився він добре і був дуже ретельним учнем. Безпроблемно закінчив також загальноосвітній ліцей у Білій Підлясці у 1951 році, а потім закінчив факультет російської філології у Кракові. Мріяв про наукову працю, однак доля розпорядилася по-іншому. Десять років працював вчителем у різних школах Щецинського і Познанського воєводств. У 1966 році переїздить до Любліна, де до самої пенсії працює викладачем російської мови у Сільськогосподарській академії.
Поезії почав писати у кінці 50-х років українською, польською та кілька російською мовами. Серед улюблених тем: патріотична, інтимна, пейзажна. Багато писав про Батьківщину, в основному про Волинь, менше про Холмщину і Підляшшя. Петро Купрись займався також перекладацькою діяльністю. Переважно перекладав поезії з української на польську. Його перу належить перший переклад польською мовою „Енеїди” Івана Котляревського, який зберігся у рукописі. Переклади малих віршів часто вміщали часописи „Kamena”, „Sztandar Ludu”, „Український календар”.
Останні двадцять років свого життя Петро Купрись віддав кропіткій праці над вдосконаленням свого перекладу Шевченкового „Кобзаря”. Через брак коштів ця праця так і не була видана друком [9]. Очікується видання найближчим часом. Помер поет і перекладач у Любліні в 2002 році, де і похований на православному кладовищі.
Один із найбільше знаних на Холмщині поет, драматург, перекладач і літературознавець Тадей Карабович народився 6 квітня 1959 року в Савині на Холмщині. Вищу освіту здобув у Люблінському університеті Марії Кюрі-Склодовської, працював у редакції газети „Наше слово” (Варшава). Автор збірок „Zapatrzenia” („Задимлення”, 1985), „Вологість землі” (1986), „Біля вогню” (1990), „Кличу тебе, як ластівку” (1991), „Вибрані поезії” (2001), „Вже день нахилився до чотирьох кінців світу” („Już dzień się nachylił do czterech krańców świata”, 2004) та книжки перекладів „Атлантида” (1989). У 1993 році також виходить один із найкращих творів поета – поема „Атлантида”, головна тема якої „постійна загроза занепаду рідної землі, відсутність натурального оновлення через переселення українців з рідних місць (Лемківщина, Бойківщина, Надсяння, Любачівщина, Білгорайщина, Холмщина та Підляшшя) на західні і північні землі у Польщі в 1947 році” [2, 5]. У своїх поезіях Тадей Карабович підіймає загальнолюдські проблеми екзистенційного та індивідуального досвіду, постійно повертається у минуле, пригадуючи нам, що воно не померло.
Зі своєю поезією Карабович дебютував у журналі „Kamena” у 1980 році, а в „Нашому слові” у 1982. А вже у 1989 році його твори вперше могли прочитати на материковій Україні. З дебютом він виступив своїми поетичними рядками на сторінках „Всесвіту”:

Україна
хліб мій і сіль
мандрувать до неї мені
бо тільки там
Істина [4, 60].
Нині належить до Люблінського осередку Спілки польських літераторів.
Характеризуючи поезію письменника, відома дослідниця білоруської поезії в Польщі професор Тереза Заневська пише: „…wiele wierszy Tadeja Karabowycza przypomina bursztyny z zatopionym w środku igliwiem nieistniejących lasów, wyrażnym i nierzeczywistym zarazem. Punktem wyjścia dla wielu wierszy jest obsesyjny dramat pamięci zaplątanej w gęstej materii istnienia… Strofy Tadeja Karabowycza przypominają nam, że każdy z nas ma swoje, do którego powrót zapewnia nam bezpieczeństwo i siłe” [17, 6].
„Поетичний світ Карабовича при всій метафізичній визначеності, закінченості, гранично рухомий, реалізується як вічний діалог між двома полюсами – людиною і космосом”, – так коротко і влучно характеризує специфіку поетичної творчості Карабовича дослідниця його творчості Леся Лещенко у передмові до збірки „Вибрані поезії” [3]. Уся поетова творчість пронизана глибоким психологізмом і пройнята жагою кохання і віри в Бога. Крізь призму любові прочитуємо складну гаму почуттів, відчуттів та інтуїції.
Тадей Карабович також проявив себе висококваліфікованим перекладачем з української на польську і навпаки. Переклав на польську і видав збірки Ігоря Калинця, про якого написав і захистив кандидатську дисертацію, а також Марії Ревакович, Романа Бабовала, Йосипа Струцюка. Започаткував і щороку видає щорічний альманах українських письменників у Польщі „Український літературний провулок”. Однак ще до цього проявив себе талановитим видавцем, оскільки упорядкував антологію української поезії в Польщі „Po tamtej stronie deszczu. Poezja ukraińska”. Живе і працює в Любліні. Має власний музей під відкритим небом у селі Голя поблизу Любліна.
Твори письменника пройняті духом доброзичливості та лагідності. „Одним з рушійних струменів поезії Карабовича є релігійність. Але часто метафізична інтроспекція поета звернена більше до земного, ніж до небесного. Він наділяє земні атрибути християнською символікою, кажучи, наприклад, вірити птахам, бо вони приносять радість; весні, бо вона приносить сумніви. Чи осені, яка дає терпеливість, – щоб прийти до узагальнюючого символу остаточності” [1].
Другим головним мотивом Карабовичевої творчості є Україна, велика, материкова і мала батьківщини – рідна Холмщина, що дихає красою своїх краєвидів, теплотою спогадів дитинства чи не у кожному вірші письменника:
моє серце замкнене на ключ ранку
освітлює промінь спогадів
мої спогади це Холмщина
з якої я вийшов в невідомості
повернення [3, 115].
Одним із найбільш могутніх мотивів, що б’ють справжнім джерелом із творчої спадщини Карабовича, є пейзажна лірика. Природа рідної поетовому серцю Холмщини описана з надзвичайною емоційністю, притаманною лише поетові оригінальною метафоризацією та чудовою образністю. Поет молитвою звертається до вітру, який понесе диких качок на велику Україну із такого знайомого Бубнова:
вітер що змішує
запах диму палених трав
з криком диких качок
поміж неприступних купин
палаючих соковитістю

десь летять гуси
запізнені на своє Полісся
що їх на мить
зупинив чар зазеленілого Бубнова

ой весно
веснонько [3, 307].
Вірші Карабовича надзвичайно різномаїті у поетичних засобах. Відповідно до потреби, він користується регулярним, напіврегулярним і вільним віршем. Цікаво простежувати функціонування його метафори, що у переважній більшості належать до асоціативно прямих. Однак подекуди трапляються і складні образні структури, побудовані на взаємовиключних компонентах („колись, неначе хуртовина, заклякне над тобою світло”, „велике небо що було таке таємниче / ставало синє і глибоке в молитовності / ранку”).
Поезію Тадея Карабовича перекладали на багато мов світу. На польську Ян Леоньчук, Флоріан Неуважний, Марек Олейнік, Лідія-Ірена Венґлаж; на французьку в „”La Parole Ukrainienne” (1999, №2863); на англійську Богдан Бойчук та Мирося Стефанюк; на білоруську Андрей Динько; на чеську Лібор Мартінек та Влядімір Шаур; на італійську Ірена Конті ді Мауро; на румунську Степан Ткачук.
Петро Львович народився 1912 року в селі Шимківці на Кременеччині на Волині. Після української гімназії в Кременці вступив і вдало закінчив Гірничу академію в Кракові. Працював на металургійних заводах і фабриках Сілезії, також викладачем політехнічних інститутів. Автор багатьох технічних наукових праць, має титул доктора технічних наук. Вірші почав писати на 70-му році життя. Поезії публікувалися у „Нашому слові”, „Українських календарях”. З 1988 року пішов на пенсію.
Говорячи про поетів Холмщини, варто також згадати Івана Ігнатюка, котрий значно більше відомий як збирач і видавець фольклору. Іван Ігнатюк народився 1928 року в селі Данці Володарського повіту. Поет, краєзнавець, етнограф, активний діяч Українського суспільно-культурного товариства в Любліні, де обирався членом правління Люблінського гуртка. Збирач фольклору Підляшшя, автор статей на різні теми, зокрема з етнографії, які друкувалися у „Нашому слові”, „Над Бугом і Нарвою”, виданнях „Українського календаря”. На початку 80-х років видавав позацензурний альманах „Наш голос” спільно з Іваном Киризюком, де друкував поезії українських письменників з Підляшшя. Донині проживає у Любліні.
Поетичні тексти Івана Ігнатюка доволі різноманітні за своїм стилем та тематикою. Здебільшого вони опираються на власні переживання („Я буду жити”, „Я все-таки пишу”) і роздуми з приводу минулого, нинішнього дня і майбутнього надбужанської землі та людей („П’ять білих лебедів”), на патріотичні мотиви туги за спільною великою Батьківщино-Україною, він хотів би:
„напитися Дніпрової води”
та
„маленьку жменьку…
священної землі
З кургану
нашого Тараса” на свою могилу
(„Мій заповіт”)
Публіцистичною пристрастю позначений його віршований ліричний репортаж „Моя перша зустріч з Києвом”, сатиричне вістря пера видно у вірші „Плаче мати Україна”, який написано за мотивами підляської веснянки. Тут він описує механізм втрати рідної мови. Часто Ігнатюк використовує у своїх поезіях зворушливі мовні знахідки фольклориста („Поважно та жартома про давню їжу”).
Потреба відтворити пережите у віршах, звичайно, не одразу породжує поезію, однак, оскільки задовільняє внутрішню потребу, то також заслуговує на увагу. Саме до таких можна віднести віршовані розповіді, які пише літературною мовою Михайло Яким’як із Любліна. У його «Споминах з дитинства» та у давній віршованій розповіді „Екскурсія по Україні” дається звіт того, що зафіксувала пам’ять і серце автора.

Список використаної літератури:
1. Бойчук Б. Тадей Карабович (1959) / Б. Бойчук // Позатрадиції : антологія української модерної поезії в діяспорі. – К. ; Торонто ; Едмонтон ; Оттава, 1993. – С. 457.
2. Карабович Т. Атлантида / Т. Карабович. – Варшава, 1993. – 38 с.
3. Карабович Т. Вибрані поезії / Т. Карабович. – Білосток, 2001. – 322 c.
4. Карабович Т. Коли покличе мене Господь / Т. Карабович // Український літературний провулок. – 2004. – Т. 4. – С. 60.
5. Лесів М. Поезія рідної хати / М. Лесів // Наше слово. – 1980. – № 24. – С. 5.
6. Лесів М. Про українсько-підлясько-холмські вірші Степана Сидорука та їх мовну форму / М. Лесів // Український літератур¬ний провулок. – 2003. – Т. 3. – С. 216–222.
7. Молода українська поезія. Остап Лапський рекомендує // Наше слово. – 2002. – № 6 (2323). – С.7.
8. Назарук В. Письменники Холмщини та Підляшшя / В. Назарчук // Український календар. – 1985. – С. 242–252.
9. Петро Купрись – невідомий поет (Прощання) // Над Бугом і Нарвою. – 2002. – № 5–6. – С. 56–58.
10. Сидорук С. Над Бугом / С. Сидорук. – Варшава: УСКТ, 1983.
11. Сидорук С. Рідна пісня / С. Сидорук // На Бугом. – Варшава, 1983. – С. 23.
12. Nad ołtarzem pól. Antologia religijnej poezji ludowej Lubelszczyzny / Wybór i słowo wstępne M. Łesiów. – Lublin, 1986. – S.159.
13. Rejestr członków Stowarzyszenia Twórcow Ludowych. Stan na dzień 1.XII.1979. – Lublin, 1979.
14. Sydoruk S., Chleb nowej dojrzałości / S. Sydoruk. – 1995 (рукопис).
15. Sydoruk S. Pod sokorzyną, pod jesionami / S. Sydoruk. – Lublin, 1988. – 228 s.
16. Weil S. Zakorzenienie i inne fragmenty. Wybór pism / Oprac. A. Wielowieyski / S. Weil. – Warszawa, 1961. – s.194.
17. Zaniewska T. Okna pamięci / T. Zaniewska // Karabowycz T. Już dzień się nachylił do czterech krańców świata (wiersze) / przekład z języka ukraińskiego Jan Leończuk. – Lublin, 2004. – S. 5–7.

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

„Wiadomości Literackie” (1924-1939): до історії польсько-українських літературних взаємин

УДК 94 (477.42.82) Ольга Яручик, канд. філол. наук, доцент кафедри слов’янської філології Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки

© Яручик О., 2014

У статті зосереджено увагу на польському літературно-мистецькому періодичному виданні „Wiadomości Literackie”. Oднією із найважливіших функцій цього часопису у 20-30-х рр. ХХ ст. було впровадження естетичних ідей у польську літературу та ознайомлення своїх читачів із найкращими зразками світової літератури, зокрема української. Тижневик „Wiadomości Literackie” існував до березня 1981 р. Ми розглядатимемо міжвоєнний період існування часопису. „Wiadomości Literackie” видавалися з 1924 р. по 1939 р. у Варшаві. Засновником та одночасно головним редактором тижневика був відомий польський публіцист, критик, колишній редактор місячника „Skamandr” Мєчислав Єжи Гридзевський. У статті розглядаються тематика, проблематика та ідейна спрямованість публікацій часопису „Wiadomości Literackie” (1924-1939). Аналізуються тексти української тематики та публікації творів української літератури в польських перекладах, а також відгуки у рецензіях на нові книжки та передмови до них.
Ключові слова: культура, співпраця, творчість, критика.

Ольга Яручик. „Wiadomości Literackie” (1924-1939): к истории польско-украинских литературных отношений. В статье сосредоточенно внимание на польском литературно-художественном периодическом издании „Wiadomości Literackie”. Oдной из важнейших функций этого журнала в 20-30-х гг. ХХ в. было внедрение эстетичных идей в польскую литературу и ознакомление своих читателей с наилучшими образцами мировой литературы, в частности украинской. Еженедельник „Wiadomości Literackie” существовал до марта в 1981 г. Мы будем рассматривать межвоенный период существования журнала. „Wiadomości Literackie” выдавались из 1924 г. по 1939 г. в Варшаве. Основателем и одновременно главным редактором еженедельника был известен польский публицист, критик, прежний редактор месячника „Skamandr” Мечислав Ежи Гридзевский. В статье рассматриваются тематика, проблематика и идейная направленность публикаций журнала „Wiadomości Literackich” (1924-1939). Анализируются тексты украинской тематики и публикации произведений украинской литературы в польских переводах, а также отзывы в рецензиях на новые книжки и предисловия к ним.
Ключевые слова: культура, сотрудничество, творчество, критика.

Olga Iaruchyk
Subject: „Wiadomosci Literackie” (1924-1939): to history of the Polish-Ukraine literary mutual relations
Polish literary art periodical is analysed in the article„Wiadomosci Literackie”. One of the most important functions of the periodical in 20-30 th of the XX century was the implementation of aesthetic ideas into Polish literature and an acquaintance of the readers with the best standards of the world literature, in particular Ukrainian literature. Weekly „Wiadomosci Literackie” existed to March in 1981. We will examine the intermilitary period of existence of magazine. „Wiadomosci Literackie” was given out from 1924 to on 1939 in Warsaw. By a founder and simultaneously editor in chief of weekly the Polish publicist, critic, former editor of month of „Skamandr” Mechislav Ezhi Gridzevskiy, was known. Thematics, problematics and ideological direction of publications of the periodical „Wiadomosci Literackie” have been studied in the article. There is an analysis of texts on the Ukrainian thematics and publications of Ukrainian literary works translated into the Polish language.
Keywords: culture, cooperation, creation, criticism.

Постановка проблеми. У міжвоєнному 20-літті польські суспільно-культурні і літературні часописи, що були скеровані переважно до інтелектуальної чи політичної еліти, відігравали важливу роль у культурному та громадському житті країни, незважаючи на величину їх накладу і рівень осягнутої ними популярності у суспільстві.
Слід зазначити також і те, що серед польської преси у ІІ Речі Посполитій суспільно-культурні і літературні часописи становили небагаточисельну категорію – ніколи не перевищували 5% газетних заголовків [1, 243].
Найбільшим, найавторитетнішим і найкраще редагованим мистецьким часописом у ІІ Речі Посполитій були, без сумніву, „Wiadomości Literackie” [1, 104]. Тижневик „Wiadomości Literackie” існував до березня 1981 р. Після смерті М. Гридзевського у січні 1970 р. був редагований М.Хмільовцем, а після його смерті у травні 1974 р. до кінця С.Коссовською. Ми розглядатимемо міжвоєнний період існування часопису.
„Wiadomości Literackie” видавалися з 1924 р. по 1939 р. у Варшаві. Засновником та одночасно головним редактором тижневика був відомий польський публіцист, критик, колишній редактор місячника „Skamandr” Мєчислав Єжи Гридзевський [3, 209-210]. Видавцями „Wiadomości Literackich” були М.Гридзевський та А.Борман, останній займався виключно адміністраційно-фінансовою стороною часопису. До 3 вересня 1939 р. вийшло 829 чисел видання.
Тираж часопису не перевищував дванадцяти-чотирнадцяти тис. екземплярів. Польська дослідниця І.Мацієвська зазначає, що у найплідніші періоди розвитку тижневика його тираж становив тринадцять тисяч [4, 121]. Кількість читачів була, без сумніву, більшою у кілька разів, ніж кількість видрукованих і передплачуваних екземплярів видання, проте „Wiadomości Literackie” залишалися часописом з досить обмеженим радіусом суспільного впливу періодичним виданням, яке було спрямоване переважно до ітелектуальної частини польського суспільства і невеликого відсотку інтелігенції [1, 262].
Колишній працівник „Wiadomości Literackich” Т.Терлецький у своїх спогадах зазначає, що часопис не був адресованим до закритого кола читачів, а був популярним, еклектичним періодичним виданням, що інформувало своїх читачів про все, що належало до останніх літературно-мистецьких новинок не лише у Польщі, а й у світі [5, 115-128].
Програма видання, що мала свою внутрішню логіку та структуру, достатню завершеність та оригінальність в естетичних настановах, дозволяє розглядати її, як локально взяте самоцінне явище літературного розвитку і навіть як певний етап в історії польської літературної критики. Вступна стаття у першому числі „Wiadomości Literackich” (1924 р.) окреслює мету у вигляді ідейної декларації нового видання: „Pismo nasze stawia sobie przede wrzystkim cele informacyjne. Pragnie przyczynić się w miarę sił i możliwości do nawiązania zerwanego od dawna kontaktu ze sztuką i kulturą europejską. (…) Nie reprezentuje żadnej szkoły estetycznej. Nie walczy o tę czy inną doktrynę. Nie broni i nie chce żadnych dogmatów, krępujących swobodę twórczości. Dlatego proklamuje hasła uczciwej pracy w imię sztuki (…)” [6, 1].
Спочатку „Wiadomości Literackie” виходили як популярна літературна газета з перевагою інформаційних матеріалів та нарисів [1, 259]. З 30-х років на його сторінках почали друкуватися переважно проблемні статті на суспільну-культурологічну, літературну і політичну тематику.
У „Wiadomościach Literackich” присвячувалось багато уваги і українській проблематиці. Редакційна колегія поміщала на сторінках тижневика інформаційні матеріали, що стосувалися української літератури, культури, мистецтва. У рубриці „Зарубіжна хроніка” віднайдемо рецензію на фільм O.Довженка „Земля”, інформацію про появу есеїв українського критика М.Рудницького під назвою „Між ідеєю і формою” [7, 5], в яких автор полемізує з теоріями Бжозовського, Бергсона та ін. мислителів. У рубриці „Перегляд преси – в іноземців” поміщено, наприклад, нотатки про те, що тридцять восьме число „Часу” містить кореспонденцію В.Пєтшака зі Львова під назвою „Незнана українська література” [8, 7], перше число часопису „Аteneum” містить статтю Є.Маланюка „Душа України” [9, 6], а вісімдесят сьоме число „Przegląda Współczesnego” містить статтю Д.Донцова, в якій він характеризує нові тенденції в українській літературі [10, 4] і т.п.
У „Wiadomościаch Literackich” Є.Маланюк у статті „Українська поезія останньої доби” [11, 2] широко представив тогочасне літературне життя України, а також проаналізував стильову домінанту творів П.Тичини, Є.Плужника, М.Вороного, В.Сосюри, Ю.Липи, відзначив високий інтелектуальний рівень доробку неокласиків, зупинився також і на творчості молодих поетів Шкурупія, Терещенка та української еміграції в Польщі.
У часописі віднайдемо нотатки про появу нових українських книжок, зокрема спогади К.Поліщука про літературний Київ 1919 р. у книжці „У вирі революції” [12, 4], нове видання у Києві ілюстрованого „Кобзаря” Т.Шевченка [13, 3], у який увійшли не лише надруковані раніше вірші, а й епічні поеми.
„Wiadomości Literackie” на своїх сторінках поміщали також інформацію про видання перекладів українських творів, так, наприклад, про видання у Варшаві 1937 р. роману „Мотря” Б.Лепкого, який є першою частиною до пенталогії „Мазепа”, у перекладі М.Лазар-Беньковської [14, 8], про видання також у Варшаві першого тому роману У.Самчука „Волинь” у перекладі Т.Холлендера [15, 8] та інформували про вихід українських перекладів творів Ю.Словацького „Мазепа” у перекладі і з передмовою М.Зерова [16, 4], видання у Києві перекладу твору А.Міцкевича „Пан Тадеуш”, здійсненого М.Рильським [17, 4].
„Wiadomości Literackie” подавали описи та рецензії на українські часописи, зокрема на „Літературні вісті”, „Час”, розміщували повідомлення про нові українські видання, наприклад, про вихід у Києві комуністичних літературних часописів „Нова Генерація”, „Покоління”, а у Харкові місячника „Червоний Шлях”, про видання у Києві Українською Академією Наук періодичного видання „Література”, присвяченого літературі та теорії мистецтва, а також інформували про розміщення польськими часописами: „Sygnały”, „Biuletyn Polsko-Ukraiński” статей на українську тематику.
Автори часопису поміщали також свої рецензії на нові книжки з польсько-української тематики, зокрема на книжку видатного польського діяча Л.Василевського „Українська національна справа в її історичному розвитку” [18, 3], роман-епопею С.Вінценза „На високій полонині” [19, 5], монографію М.Хандельсмана, присвячену національному рухові на Україні і ролі Шевченка „Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną krymską. Rozwój narodowości nowoczesnej” [20, 4], вміщену у XXV том праць Українського Наукового Інституту, книжку А.Бохенського, С.Лося, В.Бончковського „Zagadnienie polsko-ukraińskie w Ziemi Czerwieńskiej” [21, 4] та ін.
Редактори „Wiadomości Literackich” також подавали цікаві статті з українських літературних газет та часописів. Наприклад, помістили передрук цікавої статті М.Степнака з першого числа українського літературного часопису „Червоний шлях”, в якій автор, обговорюючи твори І.Франка „Boa constrictor” і Б.Пруса „Повернена хвиля”, наголошує на тому, що твір Б.Пруса мав певний вплив на твір І.Франка [22, 4].
У статті „Українець про польських поетів” подається відгук на статтю Є.Маланюка „У сусідів” [23, 2], що була надрукована в українському емігрантському місячнику „Мамай”. Автор дискутує з українським поетом з приводу оцінки творчості А.Сломінського й російських впливів на польських поетів. Надзвичайно влучною називає автор відгуку оцінку Є.Маланюка стосовно поезії Я.Лєхоня. В цілому автор статті погоджується з аналізом творчості найвидатніших тогочасних польських поетів, котрий подав Є.Маланюк у часописі „Мамай”.
За п’ятнадцять років існування „Wiadomości Literackie” кілька разів поміщали на першій сторінці публікації на українську тематику, які торкалися важливих аспектів польсько-українського діалогу. Так, зокрема, на першій сторінці газети був поміщений репортаж із Кракова про відкриття української кафедри в Яґеллонському університеті під керівництвом Богдана Лепкого [24, 1]. У публікації обговорювалася літературна творчість Б.Лепкого, його художні переклади з обох літератур та діяльність у справі розвитку польсько-українських літературних стосунків, зокрема, видання посібників з історії української літератури польською мовою.
Зрозуміло, що більшість публікацій на українську тематику були пов’язані з творчістю української еміграції в Польщі та культурним життям на західноукраїнських землях, які у той час належали до Польщі. Проте час від часу газета друкувала інформацію із Радянської України. У статті „Філомани в Одесі” [25] подається інформація про знахідки з одеського архіву про перебування Адама Міцкевича в Одесі, про таємний нагляд російської поліції та відмову почмейстера Максима Македонського копіювати приватні листи польського поета. У двадцять четвертому числі за 1927 р. часопис інформує про те, як Сергій Єфремов випадково натрапив на невідомий рукопис Т.Шевченка від 1844 р., який поліція вилучила разом з іншими документами 1847 р. у Миколи Костомарова [26, 3]. У рукописі містились поезії Шевченка та ілюстрації художників Детамбела і Вєщилова.
Починаючи з 1935 р., часопис друкував дискусійні публікації на тему українського питання у Польщі, в яких брали участь Мєчислав і Ксаверій Прушинські, Марія Домбровська, Пьотр Дунін-Борковський, Зиґмунд Новаковський, Станіслав Красіцький та інші польські письменники й публіцисти.
Із 1936 р. на сторінках „Wiadomości Literackich” активно обговорювалось питання Волині. Оскільки у міжвоєнному 20-літті вона належала до ІІ Речі Посполитої, то у польських культурних колах велися дискусії щодо національної політики польського уряду на Волині, так, стосовно її долі висловлювали свої міркування Марія Домбровська і Ксаверій Прушинський. У репортажі „Право до Волині”, написаному восени 1936 р. у Луцьку, К.Прушинський підіймає питання її культурної специфіки. Автор описує долю У.Самчука та обговорює його роман „Волинь”, який називає великою селянською хронікою у стилі М.Домбровської [27, 3].
Як бачимо, редакційна колегія „Wiadomości Literackich” постійно інформувала своїх читачів про події, що відбувалися в українському культурному і літературному житті. І хоч українська проблематика на сторінках часопису не була першочерговою, однак її зміст демонструє зацікавленість польської інтелігенції культурою та літературою України. Поміщаючи на своїх сторінках переклади творів видатних українських письменників (Т.Шевченка, Є.Маланюка, Б.Лепкого, С.Гординського та багатьох ін.) та друкуючи свої відгуки на нові збірки творів українських письменників та діячів, „Wiadomości Literackie” у такий спосіб намагалися познайомити польське суспільство із культурними і літературними надбаннями українського народу.
„Wiadomości Literackie” були єдиним польським суспільно-культурним часописом, який, спираючись виключно на підтримку читачів, витримав перевірку часом. У 1940 р. часопис під редакцією Гридзевського почав виходити на еміграції [28]. „Dzisiaj… tygodnik pozostaje pamięcią o podróży przez kulturę międzywojnia. Jest jednak pamięcią o kilku założeniach, tyleż aktualnych, co trudnych do osiągnięcia, które uznać można za warte uwagi nie tylko przy redagowaniu tygodników społeczno-literackich” [29, 109].
Можна сперечатися про глибину осмислення української тематики і проблематики на сторінках цього періодичного видання, про ступінь засвоєння та сприйняття чи несприйняття її в польському суспільстві, але безсумнівною заслугою „Wiadomości Literackich” є намагання ознайомили читачів із зразками класичної та сучасної української літератури, культури і мистецтва, налагодити діалог між культурами двох слов’янських народів і розгорнути перспективу для польсько-українського порозуміння і зближення.
Література:
1. Paczkowski А. Prasa polska w latach 1918-1939 / А. Paczkowski. – Warszawa: PWN, 1980. – 534 s.
2. Albert A. Najnowsza historia Polski 1918-1980 / A. Albert. – Londyn, 1991. – 1093 s.
3. Supruniuk M. Grydzewski Mieczysław Jerzy // Literatura polska XX wieku. Przewodnik encyklopedyczny / M. Supruniuk. – Warszawa, 2000. – S. 209-210.
4. Maciejewska I. Z zagadnień redakcyjnych „Wiadomości Literackich” // Biuletyn Naukowy Wydziału Dziennikarstwa UW / I. Maciejewska. – Warszawa, 1961. – S. 121.
5. Terlecki T. Mieczysław Grydzewski / T. Terlecki // Kultura. – Paryż, 1970. – nr 4(271). – S. 115-128.
6. (22. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1924. – nr 1. – S. 1.
7. (29 Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1932. – nr 36. – S. 5.
8. (33 Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1937. – nr 10. – S. 7.
9. (35. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1938. – nr 3. – S. 6.
10. (27. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1929. – nr 6. – S. 4.
11. (14. Poezja ukraińska ostatniej doby // „Wiadomości Literackie” . – Warszawa, 1933. – nr 4. – S. 2.
12. (23. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1924. – nr 14. – S. 4.
13. (8. Ilustrowany „Kobzar” Szewczenki // „Wiadomości literackie”. – Warszawa, 1931. – nr 35. – S. 3.
14. (34. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1937. – nr 35. – S. 8
15. (36. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1938. – nr 25. – S. 8.
16. (26. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1928. – nr 20. – S. 4.
17. (25. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1928. – nr 4. – S. 4.
18. (37. Wiadomości literackie. – Warszawa, 1928. –nr 32. – S. 3.
19. (3. Wiadomości literackie. – Warszawa, 1937. – nr 13. – S. 5.
20. (10. Wiadomości literackie. – Warszawa, 1938. – nr 7. – S. 4-10.
21. (2. Wiadomości literackie. – Warszawa, 1938. – nr 11 (803) . – S. 4.
22. (28. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1929. – nr 19. – S. 4.
23. (21. Ukrainiec o poetach polskich // „Wiadomości Literackie”. – 1924. – nr 17. – S. 2.
24. (24. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1928. – nr 3. – S. 1.
25. (5. Filomaci w Odesie // „Wiadomości Literackie”. – Warszawa, 1926. – nr 3.
26. (12. Nieznany rękopis Szewczenki // „Wiadomości literackie”. – Warszawa, 1927. – nr 24. – S. 3.
27. (15. Pruszyński K. Prawo do Wołynia / K.Pruszyński // „Wiadomości literackie”. – Warszawa, 1936. – nr 43. – S. 3.
28. Habielski R. Niezłomni, nieprzejednani. Emigracyjne Wiadomości i ich krąg 1940-1980 / R. Habielski. – Warszawa, 1990.
29. Habielski R. „Wiadomości Literackie” 1924-2004 / R. Habielski // Studia Medioznawcze . – 2004. – nr 3(18). – S. 105-109.

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Сучасні особливості транскордонного співробітництва між Україною та Польщею в межах єврорегіону «Буг»

УДК 327 (477+438):0611Єврорегіон„Буг”
Марія Гловацька – студентка 2 курсу факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Гловацька М., 2014

У статті розглянуто особливості становлення єврорегіону «Буг» як найбільш ефективної форми співробітництва на польсько-українському прикордонні. Проаналізовано перспективи щодо подальшого розширення даного об’єднання.
Акцентовано увагу, що пріоритетним напрямком діяльності єврорегіону «Буг» є впровадження в дію Стратегії транскордонного співробітництва Люблінського воєводства, Волинської, Львівської і Брестської областей на 2014-2020 рр. Визначено основні сфери транскордонного співробітництва із урахуванням проведеного стратегічного аналізу. Висвітлено значення та вплив кордону на відносини між Україною та Польщею. Зазначено що на сучасному етапі Польща є активним учасником єврорегіону, що дозволяє використовувати її досвід та членство в ЄС для здійснення повноцінної співпраці в межах єврорегіону «Буг».
Ключові слова: транскордонне співробітництво, єврорегіон «Буг», польсько-українські відносини, стратегічні перспективи, проблеми, перспективи.
Гловацкая Мария. Современные особенности трансграничного сотрудничества между Украиной и Польшей в рамках еврорегиона «Буг». В статье рассмотрены особенности становления еврорегиона «Буг » как наиболее эффективной формы сотрудничества на польско-украинской границе. Проанализированы перспективы дальнейшего расширения данного объединения.
Акцентировано внимание, что приоритетным направлением деятельности еврорегиона «Буг» является внедрение в действие Стратегии трансграничного сотрудничества Люблинского воеводства, Волынской, Львовской и Брестской областей на 2014-2020 гг. Определены основные сферы трансграничного сотрудничества с учетом проведенного стратегического анализа. Высветлены значение и влияние границы на отношения между Украиной и Польшей. Указано что на современном этапе Польша является активным участником еврорегиона, что позволяет использовать ее опыт и членство в ЕС для осуществления полноценного сотрудничества в рамках еврорегиона «Буг».
Ключевые слова: трансграничное сотрудничество, еврорегион «Буг», польско-украинские отношения, стратегические перспективы, проблемы, перспективы.
Hlowackа Maria. Modern features of transborder cooperation between Ukraine and Poland within the Euroregion “Bug”. The article deals with the peculiarities of the formation of the Euroregion “Bug” as the most effective form of cooperation in the border of Poland and Ukraine. The prospects for further enlargement of the union were analized.
Priority of the Euroregion “Bug” activity is realization of the Cross-border Cooperation Strategy of Lublin region, Volyn, Lviv and Brest regions during 2014-2020 years. The main scope of cross-border cooperation was defined. Conducted strategic analysis was taken into account. Value and influence of border on relations between Ukraine and Poland were explained, too. It is noted that at present days, Poland is an active participant in the European region, it allows to use Poland’s experience and membership of the EU for the implementation of full cooperation within the Euroregion “Bug”.
Keywords: transboader cooperation, Euroregion “Bug” , Poland-Ukrainian relations, strategic perspectives , problems and prospects.

Постановка наукової проблеми та її значення. Важливим аспектом діяльності України на міжнародній арені є її участь у єврорегіональних об’єднаннях, які являють собою найбільш поширені форми транскордонного співробітництва. Наша держава долучилась до транскордонної співпраці, ще в 1993 році в рамках курсу на євроінтеграцію. Україна є членом 9 транскордонних об’єднань, проте одним із найбільш вдалих прикладів ефективної транскордонної співпраці є діяльність в межах єврорегіону «Буг». Це зумовлено тим, що для України більш пріоритетним є розвиток саме польсько-українського прикордоння, адже Польща є стратегічним економічним і політичним партнером нашої держави. Тому на сучасному етапі, актуальним залишається висвітлення сучасних особливостей співробітництва та тенденцій розвитку в межах єврорегіонального об’єднання «Буг».
Аналіз останніх досліджень із цієї теми. Обґрунтування та дослідження тематики транскордонного співробітництва між Польщею і Україною здійснюється у різних площинах. Зокрема, об’єктом багатьох дослідницьких напрямів стають такі сфери регіону як економічна, інвестиційна, екологічна, культурна, туристична.
Висвітленням діяльності єврорегіону займався ряд вітчизняних та зарубіжних вчених. Одними із перших, хто спробував проаналізувати, виявити специфічні особливості, дати комплексну оцінку діяльності єврорегіону «Буг» були  Б.П. Клімчук, П. В. Луцишин, які спільно видали монографію, Н. П. Луцишин, яка присвятила тему дисертаційної роботи єврорегіону, а також С. В. Федонюк, А. Вавринюк, А. Амбросенко, Р. Коцан.
Попри наявність значної кількості літературних та публікаційних напрацювань із цієї тематики, не відбувається достатнього огляду транскордонної співпраці на сучасному етапі. А попри це, єврорегіон існує, а співпраця у його межах лише поглиблюється, розширюються кордони, встановлюються і набирають нового формату взаємозв’язки між членами цього об’єднання.
Мета статті – встановити сучасні особливості транскордонного співробітництва в межах єврорегіону «Буг», зокрема між Польщею і Україною. На основі мети поставлено такі завдання: проаналізувати основні тенденції та напрямки діяльності регіону на основі проекту Стратегії розвитку на 2014-2020 рр.; виявити переваги і недоліки проекту для української та польської сторін; зробити прогноз планів та перспектив діяльності регіону на майбутнє.
Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Єврорегіон – це прикордонна зона, охоплена взаємодією двох або більше держав у сфері, визначеній Мадридською Конференцією Ради Європи. Вона розуміється як зона добровільного прикордонного співробітництва у сфері економічних, суспільних, культурних справ, туризму, охорони природи та розвитку добросусідських зв’язків, охорони культурної спадщини, розвитку торгового обміну й інших 4, 17.
Другим за часом утворення в Україні та шостим за рахунком у Польщі транскордонним об’єднанням є єврорегіон «Буг», який займає одне із перших місць за значенням в обох державах. Його виникнення зумовлено історичними, географічними, геополітичними чинниками. Варто зауважити, що основними історичними передумовами формування єврорегіону «Буг» було утворення нових незалежних держав на східному кордоні Польщі (вона здобула свою незалежність ще у 1918 році), ще задовго до отримання суверенітету Україною у 1991 році, та Білоруссю. Як наслідок потрібно було встановлювати дипломатичні стосунки та налагоджувати контакти на різних рівнях. Ще одним історичним фактором були традиційні зв’язки між українцями, поляками та білорусами, що проживають у сусідніх державах, які увійшли до єврорегіону Буг». Також виникненню єврорегіону сприяв позитивний досвід функціонування на польсько-чеському прикордонні єврорегіону «Ниса». Тоді ж виникла аналогічна пропозиція щодо утворення транскордногго союзу з робочою назвою єврорегіон «Буг». Назва походить від річки Буг. Її розташування є визначальним, адже вона об’єднала три держави – Польщу, Україну, Білорусь та їх народи.
Нормативно-правовим аспектом виникнення об’єднання було підписання угоди про транскордонне співробітництво 29 вересня 1995 року у місті Луцьку. На той момент до складу єврорегіону входили прикордонні області двох держав – Польщі та України. Договір про утворення євро регіону з боку Польщі підписали воєводи: холмський (Мар’ян Ціхош), люблінський (Едвард Гунек), тарнобжегський (Павло Ставовий), замостський (Станіслав Рапа), а з боку України – Борис Клімчук, голова Волинської райдержадміністрації (Луцьк) 1, 49. Внаслідок внесення змін до Угоди 1995 року до єврорегіону було прийнято два нових учасники – Підляське воєводство і Брестську область Білорусії. Таким чином, транскордонне співробітництво в межах єврорегіону «Буг» здійснюється між трьома частинами територій, що належать до господарських структур різних країн і є складовими елементами національних економік України, Польщі і Білорусі.
Слід зазначити, що у травні 2000 року відбулося розширення єврорегіону, адже на правах асоційованих членів долучилися два райони Львівської області – Жовківський і Сокальський.
Головною метою єврорегіону Буг, як і інших єврорегіональних об’єднань, є насамперед взаємовигідна соціально-економічна співпраця.
Активні зрушення у єврорегіоні почали відбуватись тоді, коли завершився етап «паперової діяльності» і поступово почався перехід до реалізації спільних проектів та програм.
Тішить той факт, що діяльність єврорегіону «Буг» була відзначена нагородами, зокрема на засіданнях Генеральної Асамблеї Асоціації Європейських прикордонних регіонів у 2003 році та у 2011 році було вручено нагороду «Вітрила Папенбургу» за значні досягнення у сфері транскордонного співробітництва.
У планах регіону чітко намічається тенденція до його подальшого розширення. У 2013 році маршалек Мазовецького воєводства Адам Струзі зробив офіційний запит щодо приєднання Мазовецького воєводства до транскордонного об’єднання Буг. Враховуючи геополітичне і географічне положення Мазовецького воєводства, можна зазначити, що розширення єврорегіону відбудеться на Захід, углиб Євросоюзу.
В умовах активізації взаємовигідного регіонального та транскордонного співробітництва важливу роль відіграє впровадження в дію проекту Стратегії транскордонного співробітництва Люблінського воєводства, Волинської, Львівської і Брестської областей на 2014-2020 рр. 5. Це партнерство повинно поглибити співпрацю в межах регіону і започаткувати якісно нову стадію прогресивного розвитку. Варто зазначити, що до Стратегії включені не лише два прикордонні райони Львівщини, а й уся область. Це зумовлено значним потенціалом Львова та області в цілому.
Першочерговим завданням даного проекту є зміна функціональних особливостей кордону, він має стати не бар’єром на шляху добросусідських відносин, а інтегратором до зближення, поглиблення контактної функції. Відчуваються певні обмеження з боку зовнішніх кордонів кожної з держав-членів. Проте на сучасному етапі польсько-українське прикордоння увійшло у перехідний етап відносин, що в майбутньому стане переходом до нової, інтеграційної фази.
Головною метою стратегії є ефективне використання внутрішнього потенціалу регіону, що сприятиме підвищенню соціально-економічної конкурентоспроможності транскордонної території на європейському, національному, регіональному та місцевому рівнях. Водночас вона спрямована на сталий поступальний розвиток економіки, виробничих відносин, що в цілому дозволить підвищити якість життя населення.
Стратегія на 2014–2020 рр. враховує розвиток таких сфер: економічна, екологічна, соціально-демографічна, наукова, інфраструктурна та туристична. Для кожної з них експертами був проведений стратегічний аналіз SWOT щодо дій, яких потрібно вжити, щоб забезпечити отримання позитивних якісних і кількісних характеристик.
Безумовно, однією із найважливіших сфер співробітництва є економічна, адже територіальні одиниці – Люблінське воєводство, Львівська, Волинська та Брестська області відносяться до одних з найменш економічно розвинених регіонів у своїх країнах. Для покращення економічного становища та підвищення його рівня доцільним є застосування двох чинників. По-перше, це створення вигідних умов для ведення підприємництва, оскільки значний вплив на стан аналізованої транскордонної територіальної зони має прикордонна торгівля. По-друге, потрібен сприятливий інвестиційний клімат для зовнішніх компаній, бо відчутним є нестача капіталу у регіоні. Проблемним залишається той факт, що в регіоні присутня значна економічна диференціація. Особливо вона стала відчутною після вступу Польщі до ЄС. Проте це дозволило використовувати на території єврорегіону «Буг» досвід європейських країн у сфері транскордонного співробітництва, а також залучати кошти для розвитку економічних потенціалів учасників об’єднання.
Не залишається поза увагою і екологічна сфера регіону. Вона характеризується відносно невеликим показником деградації навколишнього середовища. Це, зокрема, завдяки охороні природно-ландшафтних та фауністичних комплексів, яка здійснюється як внутрінаціонально та і спільними скоординованими діями. Зазначимо, що у 2012 році був створений перший Транскордонний біосферний заповідник «Західне Полісся». Резерват є унікальним елементом системи транскордонних охоронюваних територій на польсько-білоруськo-українському прикордонні з точки зору регіонального планування та регіональної політики, що базується на екологічно збалансованому розвитку. Він включає: з боку польської сторони  національний природний парк «Полісся», ландшафтні парки  Собіборський, Поліський, Хелмський (частину), Ленчинсько-Влодавське поозер’я, а також великий комплекс Парчевського і Влодавського лісів, до якого від України входить Шацький національний природний парк з комплексом найбільших озер, а від білоруської частини  біосферний резерват «Надбужанське Полісся». Наступним таким об’єктом має стати Транскордонний біосферний заповідник «Розточчя».
Попри наявність природоохоронних об’єктів, відбувається забруднення повітря, води і ґрунту транскордонної зони. Потрібно відзначити спільну політику щодо очищення та охорони транскордонної артерії регіону – річки Західний Буг.
Одним із факторів суспільно-економічного розвитку є інфраструктурна сфера, у якій провідне місце належить транспортній мережі. Єврорегіон «Буг» розміщений на лінії найважливіших інтерконтинентальних перевезень, у сфері чорноморсько-балтійського регіону, який відігравав важливу роль у розвитку європейського континенту і матиме більше значення у майбутньому 2, 8. Попри це, використання транзитного положення вимагає розширення та модернізації мережі автострад, швидкісних доріг і об’їзних доріг вздовж міст, залізничних ліній та інфраструктури. Особлива увага належить розвитку прикордонної інфраструктури. На сучасному етапі вона характеризується значною зношеністю, низькою пропускною спроможністю діючих прикордонних пунктів 3, 71. Тому потрібна технічна модернізація, насамперед режимної зони пропуску «Дорогохуськ-Ягодин», відкриття нових пунктів пропуску у тому числі для пішоходів, що обслуговують місцевий прикордонний рух.
Важливим елементом суспільно-економічного потенціалу досліджуваного регіону є співробітництво в освітньо-науковій сфері. Воно відбувається на базі вищих навчальних закладів. Потрібно зазначити, що найбільшими освітніми центрами виступають Львів та Люблін, на другому місці залишається Луцьк. Внаслідок тісної співпраці відбувається проведення спільних конференцій і семінарів, а також дослідницьких проектів. Наголошуємо, що особливим проявом польсько-українського співробітництва в галузі вищої освіти була, на жаль, не реалізована ініціатива створення в Любліні польсько-українського університету, до якої, без сумніву, як зазначають експерти, потрібно повернутися.
Значні можливості для транскордонної співпраці можливі за рахунок використання туристичного потенціалу регіону. Істотним чинником для формування туристичної привабливості польсько-білоруськo-українського прикордоння, крім ландшафтно-природних багатств, є його полікультурність, сформована протягом кількох століть спільного співіснування представників різних національностей. Проте туристичний рух є неспівмісний з його туристичним потенціалом. Причин такого становища декілька, серед яких недостатній маркетинг туризму, низька якість туристичної інфраструктури, у тому числі готельної бази, периферійне розташування, низька транспортна доступність, а також фінансові бар’єри для створення привабливих туристичних продуктів.
Потрібно зазначити, що Стратегія передбачає впровадження конкретних проектів на місцевому рівні, у сфері охорони здоров’я, транспортної інфраструктури та ін.
Щодо фінансування, то кошти мають бути залучені із державного бюджету, бюджету одиниць місцевого самоврядування, а також з бюджету ЄС у рамках Європейського територіального співробітництва, у тому числі з Програми транскордонного співробітництва Польща-Білорусь-Україна 2014-2020 і кошти з приватного сектору.
Безумовно, для розвитку кожної із сфер потрібні чималі зусилля та спільна політика заради отримання синергетичного результату. Це означає, що сумарний результат діяльності єврорегіонального об’єднання буде вищим, ніж показник окремих членів цього об’єднання.
Проблемним питанням залишається те, що в розробці спільних проектів транскордонного співробітництва представники з української сторони беруть недостатньо активну участь. Головною рушійною силою у цій сфері виступає Польща, яка має уже достатній досвід у діяльності єврорегіонів.
Висновки. Варто зазначити, що євроінтеграційний вектор є одним з головних в сучасній зовнішньоекономічній стратегії України. Існують різні види співпраці, проте одним із найбільш ефективних є створення і діяльність єврорегіонів як елементів транскордонного співробітництва. Важливе значення як для України, так і для польської сторони має єврорегіон «Буг». Його створення започаткувало новий етап становлення добросусідських відносин між двома країнами-сусідами. На сучасному етапі важливим аспектом спільних дії є впровадження в дію Стратегії транскордонного співробітництва Люблінського воєводства, Волинської, Львівської і Брестської областей на 2014-2020 рр. Вона відкриває нові можливості та перспективи розвитку єврорегіону.

Список використаної літератури
1. Вавринюк А.А. Сучасна діяльність польської частини євро регіону «Буг»(суспільно-географічний аналіз): Монографія. – Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2008. – 260 с.
2. Клімчук Б. П., Луцишин Н.П., Луцишин П.В. Єврорегіон «Буг»: концепція і стратегія розвитку: Монографія. – Луцьк: Ред.-вид. відд. «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2002. – 416 с.
3. Піріашвілі О. Б., Амбросенко О. П., Федяй Н. О. Розвиток єврорегіонів на теритрії України // Економіка і прогнозування. – 2011. – №3, с. 63–79.
4. Польсько-українське прикордоння: Середовище. Суспільство. Господарство. – Замостя: Вища школа управління та адміністрації  2005, 281 с.
5. Проект Стратегії транскордонної співпраці Люблінського воєводства, Волинської, Львівської і Брестської областей на 2014–2020 роки [Електронний ресурс]. – Режим доступу :
http://www.voladm.gov.ua/index.php?option =356

Оприлюднено в політологія | Залишити коментар

Зовнішня політика України у працях З. Бжезинського

УДК 94(477)”1991-2014” Антон Чисніков – студент факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Чисніков А., 2014

Розглянуто основні основні праці американського політолога і геостратега польського походження Збігнєва Казімєжа Бжезинського, у яких висвітлено зовнішню політику України. Також описується погляд автора на такі важливі питання для України як євроінтеграція, відносини з Росією тощо.
Ключові слова: зовнішня політика, відносини Україна-Європа, відносини Україна-Росія, геополітика, геостратегія, незалежність, зовнішньополітичний курс.
Чисников Антон. ВнешняяполитикаУкраины в трудах З. Бжезинского. Рассмотреныосновныетрудыамериканскогополитолога и геостратегапольскогопроисхожденияЗбигневаКазимежаБжезинского, в которыхотраженавнешняяполитикаУкраины. Такжеописываетсявзгляд автора на такиеважныевопросы для Украиныкакевроинтеграция, отношения с Россией и т.д. Ключевые слова: внешняяполитика, отношения Украина-Европа, отношения Украина-Россия, геополитика, геостратегия, независимость, внешнеполитический курс.
Chysnikov Anton. The foreign policy of Ukraine in the works of Z. Brzezinski. The article shows the major works by Z. Brzezinski – Polish American political scientist and geostrategist, which consider foreign policy of Uktaine. Also the view of Z. Brzezinski on important issues for Ukraine: European integration, relations with Russia, etc.
Key words: foreign policy, Ukraine-Europe relations, Ukraine-Russia relations, geopolitics, geostrategy, independence, foreign policy course.

Постановка наукової проблеми та її значення. Збігнєв Казімєж Бжезинський – один з найвизначніших геостратегів США поряд з Генрі Кіссинджером та Самуелем Гантінгтоном. Він вважається авторитетним аналітиком світової політики. Дуже часто його погляди слід простежувати через призму особливого відношення до зовнішньої політики країн Центрально-Східної Європи. У той час, коли Україна стикнулася з рядом зовнішніх проблем і загроз – анексія Криму, підтримка тероризму і загроза повномасштабного військового втручання з боку Росії, думка такого авторитетного вченого дає змогу подивитися на данні процеси з об’єктивної точки зору. Також великого значення для оцінки зовнішньополітичних процесів має «професійна особливість» З. Бжезинського, а саме не локальний або регіональний погляд на них, а глобальний.
Мета статті – проаналізувати книги З. Бжезинського, в яких порушується «українське» питання, зокрема «Велика шахівниця. Панування Америки і її геостратегічні імперативи», «Вибір: світове панування або глобальне лідерство», «Ще один шанс. Три президенти і криза американської наддержави» тощо, а також визначити рівень актуальності цих праць.
Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. У інтерв’ю газеті «День» 17 грудня 1999 р. З. Бжезинський зазначає: «Поява незалежної держави Україна є одним з найбільш значних феноменів XX століття в Європі. Перша подія – розпад у 1918 р. Австро-Угорської імперії. Друга – поділ Європи в 1945 р. на два блоки. Поява незалежної України може вважатися третьою подією, оскільки вона знаменує кінець імперської Росії». Тут ми можемо помітити, що З. Бжезинський розглядає таку важливу подію як здобуття незалежності України у контексті краху російського імперіалізму. Взагалі майже всі згадки про Україну у своїх працях він пов’язує або з Росією або з Європою, як наприклад у відривку статті «Підпорядкована Росія та її незалежні сусіди»: «Доля України більше пов’язана з долею Росії. Однак якщо Україна хоче зберегти свою незалежність, їй доведеться стати частиною Центральної Європи, їй доведеться сповна брати участь у зв’язках Центральної Європи з НАТО та Європейським Союзом. Прийняття Росією цих зв’язків тоді визначило б власне рішення Росії також стати законною частиною Європи. Відмова ж Росії стала б рівносильною відмові від Європи на користь відокремленої «євразійської самостійності» і відокремленого існування. Вибрати таку самостійність – це означає для Росії стати «євразійським ізгоєм», тобто по-справжньому не належати ні до Європи, ні до Азії і зав’язнути в конфліктах з країнами «близького зарубіжжя». Таким чином, вирішальним етапом визначення Росією свого майбутнього повинен бути вибір ставлення Росії до самостійності України, до її вступу в ЄС і НАТО. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, але тоді вона стала б в основному азіатською імперською державою і, швидше за все, була б втягнута у виснажливі конфлікти з Середньою Азією».Тому часто аналіз української зовнішньої політики у працях З. Бжезинського слід проводити у контексті зовнішньої політики країн Європи, та Росії.
У книзі «Велика шахівниця. Панування Америки і її геостратегічні імперативи», яка побачила світ 1997 р.З. Бжезинськийописує геостратегічну могутність США і розповідає про стратегії, завдяки яким ця могутність може бути реалізованою у ХХІ ст.Найбільшу увагу З. Бжезинський зосереджує на геополітичній стратегії США щодо Євразії. З. Бжезинський вважає, що верховенство на Євразійському континенті фактично є верховенством в усьому світі, і вважає найбільш важливими стратегічними цілями США – поширити свій вплив у Центральній Азії та на пострадянському просторі (в першу чергу на Росію, що займає найбільшу площу цього простору). Автор наводить наступну геополітичну ієрархію країн: «У сучасних умовах у масштабі всього світу принаймні п’ять ключових геостратегічних дійових осіб і п’ять геополітичних центрів (при цьому два останніх, можливо, також частково кваліфікуються як діючі особи) можуть ідентифікуватися на новій євразійській політичній карті. Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є великими і активними фігурами, в той час як Великобританія, Японія та Індонезія (за загальним визнанням, дуже важливі країни) не підпадають під цю кваліфікацію. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль принципово важливих геополітичних центрів» [1; 51].
Тут ми бачимо, що З. Бжезинський надає Україні значну роль у світовій політиці, одна з причин цього є залежність від неї важливішого актора міжнародних відносин – Росії. Частково ця теза доводиться вище у відривку зі статті «Підпорядкована Росія та її незалежні сусіди», а ось, що автор зазначає у «Великій шахівниці з цього приводу»: «Україна, новий і важливий простір на євразійській шахівниці, є геополітичним центром, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестає бути євразійською імперією. Без України Росія все ще може боротися за імперський статус, але тоді вона стала б в основному азіатським імперською державою. Однак якщо Москва поверне собі контроль над Україною з її 52-мільйонним населенням і великими ресурсами, а також виходом до Чорного моря, то Росія автоматично знову отримає кошти перетворитися на потужний імперська держава, що розкинулося в Європі і в Азії. Втрата Україною незалежності мала б негайні наслідки для Центральної Європи, трансформувавши Польщу в геополітичний центр на східних рубежах об’єднаної Європи» [1; 64].
Важливість Росії і України для З. Бжезинського пояснюється не тільки тим, що вони є для нього важливими геостратегічним гравцем і геополітичним центром, а ще й тим що вони є важливою складовою «леймотиву» його наукової діяльності.
З. Бжезинський один з представників групи політологів, які пропагують уніполярну систему міжнародних відносин. Вона полягає у тому, що існує одна держава-гегемон, яка поширює свій вплив на інші, більш слабші держави. Особливістю уніполярної системи за З. Бжезинського є те, що відносини між державою-гегемоном і рештою держав будуються на добровільному партнерстві. Держави переймають у гегемона спосіб повсякденного життя, політичний і економічний устрої тощо. Цікавою є алегорія З. Бжезинського на цей рахунок – США (очевидним є те, що саме вони у працях З. Бжезинського виступають світовим гегемоном і єдиною глобальною державою, що обґрунтовується у першій главі «Великої шахівниці») будуть виступати не в ролі міжнародного поліцейського як це є зараз, тобто коли всі накази якого є обов’язковими і незавжди особливо приємними для виконання, а у ролі дорожнього патрульного, накази якого сприймаються завжди як виважені і необхідні для нормального майбутнього існування держави.
З. Бжезинський прибічник наукових поглядів С. Хантінгтона про багатополюсність світу, через його мультикультурність, як він вважає, гегемонії США не зможуть досягти в майбутні декілька десятиліть. Одним із засобів досягнення цього є демократія – виключно «західний» політичний режим. Її поширення на схід є шляхом до входження України і Росії, а отже, і більшої частини Євразії у сферу впливу США. Тут на думку З. Бжезинського простежується ще одна залежність Росії від України. Якщо Україна, цивілізаційно європейська держава, увійде у західний політичний простір, ставши членом НАТО або ЄС, Росії, щоб залишатись важливою геостратегічною фігурою, не залишається робити нічого іншого, як повторити український шлях. Автор влучно його назвав «дилемою єдиного вибору».
Найширше «українське» питання у «Великій шахівниці» висвітлено у главі 4 «Чорна діра». З. Бжезинський під чорною дірою розуміє геостратегічний простір, що утворився після розпаду СРСР. Після аналізу геополітичного положення в якому опинилась Росія автор задає наступне питання: «Чи є Росія національною державою, основу якої складають тільки росіяни, або Росія є чимось більшим (як Великобританія – це більше, ніж Англія) і, отже, їй долею призначено бути імперією? Які – історично, стратегічно і етнічно – дійсні кордони Росії? Чи варто розглядати незалежну Україну як тимчасове відхилення в рамках цих історичних, стратегічних і етнічних понять? (Багато росіян схильні вважати саме так.) Щоб бути росіянином, чи повинна людина бути росіянином з етнічної точки зору або він може бути російським з політичної, а не етнічної точки зору (тобто бути «росіянином» – що еквівалентно «британцеві» , а не «англійцю»)?» [1; 112].
На ці питання і на те, якою має бути геостратегія Росії автор відповідає наступним чином: «Пошук відповіді, яка була б прийнятною для російського народу і одночасно реалістичною, ускладнюється історичною кризою самої російської держави. Протягом практично всієї своєї історії ця держава була одночасно інструментом і територіальної експансії, і економічного розвитку. Це також була держава, яка навмисно не представляла себе чисто національним інструментом, як це прийнято в західноєвропейській традиції, але визначала себе виконавцем спеціальної наднаціональної місії, з «російською ідеєю», різноманітно визначеної у релігійних, геополітичних або ідеологічних рамках. Тепер же в цій місії їй раптово відмовили, коли держава зменшилася територіально до головним чином етнічної величини.
Більш того, пострадянська криза російської держави (так би мовити, її «сутності») була ускладнена тим фактом, що Росія не тільки раптово позбулася своєї імперської місіонерської ролі, а й виявилася під тиском своїх власних модернізаторів (і їхніх західних консультантів), які, щоб скоротити великий розрив між соціально відсталою Росією і найбільш розвиненими євразійськими країнами, вимагають, щоб Росія відмовилася від своєї традиційної економічної ролі власника і розпорядника соціальними благами. Це вимагало ні більше ні менше як політично революційного обмеження ролі Російської держави на міжнародній арені і всередині країни. Це стало абсолютно руйнівним для більшості укорінених моделей способу життя в країні і посилило роз’єднуючий сенс геополітичної дезорієнтації серед російської політичної еліти.
У цій заплутаній обстановці, як і можна було очікувати, на питання: «Куди йде Росія і що є Росія?» – Виникає безліч відповідей. Велика протяжність Росії в Євразії давно сприяла тому, щоб еліта мислила геополітично. Перший міністр закордонних справ постімперської і посткомуністичної Росії Андрій Козирєв знову підтвердив цей спосіб мислення в одній зі своїх перших спроб визначити, як нова Росія повинна поводитися на міжнародній арені. Менше ніж через місяць після розпаду Радянського Союзу він зауважив: «Відмовившись від месіанства, ми взяли курс на прагматизм … ми швидко прийшли до розуміння, що геополітика … замінює ідеологію».
Взагалі, як реакція на крах Радянського Союзу виникли три загальних геостратегічних варіанти, кожен з яких в кінцевому рахунку пов’язаний із заклопотаністю Росії своїм статусом у порівнянні з Америкою і містить деякі внутрішні варіанти. Ці кілька напрямків думки можуть бути класифіковані наступним чином:
 пріорітет «зрілого стратегічного партнерства» з Америкою, що для деяких прихильників цієї ідеї було насправді терміном, під яким зашифрований глобальний кондомініум;
 акцент на «близьке зарубіжжя» як на об’єкт основного інтересу Росії, при цьому одні відстоюють якусь модель економічної інтеграції при домінуванні Москви, а інші також розраховують на можливу реставрацію деякого імперського контролю зі створенням таким чином держави, більш здатної врівноважити Америку і Європу;
 контральянс, що передбачає створення чогось на зразок євразійської антиамериканської коаліції, що переслідує мету знизити переважання Америки в Євразії;
Хоча перша ідея спочатку домінувала серед членів нової правлячої команди президента Єльцина, другий варіант здобув популярність у політичних колах незабаром після першої ідеї частково як критика геополітичних пріоритетів Єльцина; третя ідея виникла дещо пізніше, десь у середині 90-х років, в якості реакції на зростаючі настрої, що геостратегія в пострадянській Росії неясна і не працює. Як це трапляється, всі три варіанти виявилися незграбними з історичної точки зору і розробленими на основі досить фантастичних поглядів на нинішні могутність, міжнародний потенціал і інтереси Росії за кордоном» [1; 114].
Очевидним є те, що Росія, незважаючи на недолугість другої геостратегічної концепції, з середини 90-х рр. притримується саме її. Це викликає опозицію з боку деяких країн пострадянського простору, зокрема у України. З. Бжезинський описує це таким чином: «Опозиція ідеям Москви відносно «інтеграції» була особливо сильною на Україні. Її лідери швидко зрозуміли, що така «інтеграція», особливо у світлі застережень Росії щодо законності незалежності України, в кінцевому рахунку призведе до втрати національного суверенітету. Крім того, важка рука Росії у поводженні з новою українською державою: її небажання визнати кордони України, її сумніви щодо права України на Крим, її наполегливі домагання на винятковий екстериторіальний контроль над Севастополем – все це дало пробудити в українському націоналізму явну антиросійську спрямованість. У процесі самовизначення під час критичної стадії формування нової держави український народ, таким чином, переключився від традиційної антипольської або антирумунської позиції на протистояння будь-яким пропозиціям Росії, спрямованим на більшу інтеграцію країн СНД, на створення особливої слов’янської спільноти (з Росією і Білоруссю), або Євразійського союзу, викриваючи їх як імперські тактичні прийоми Росії.
Рішучості України зберегти свою незалежність сприяла підтримка ззовні. Незважаючи на те що спочатку Захід, і особливо Сполучені Штати, запізнилися визнати важливе з точки зору геополітики значення існування самостійної української держави, до середини 90-х років і США, і Німеччина стали твердими прихильниками самостійності Києва. У липні 1996 року міністр оборони США заявив: «Я не можу переоцінити значення існування України як самостійної держави для безпеки і стабільності всієї Європи», а у вересні того ж року канцлер Німеччини, незважаючи на його потужну підтримку президента Єльцина, пішов ще далі, сказавши , що «міцне місце України в Європі не може більше будь-ким піддаватися сумніву … Більше ніхто не зможе оспорювати незалежність і територіальну цілісність України». Особи, які формулюють політику США, також почали називати американсько-українські відносини «стратегічним партнерством»[1; 132]. У даній цитаті крім опису опозиційності зовнішній політиці Росії з боку Україні, автор описує підтримку, яку Україна отримала з боку країн заходи щодо становлення своєї незалежності. Це ще раз підтверджує важливість для США у 90-ті рр. незалежності важливого геополітичного центру яким, на думку З. Бжезинського, була Україна.
Останньою важливою згадкою у «Великій шахівниці» про Україну є проблема, яка не втратила своєї актуальності до сьогоднішнього часу, це проблема енергоресурсів. З. Бжезинський вказує, що вирішення цієї проблеми в майбутньому зробило б Україну ще більш незалежною від Росії. Для цього Україні варто заручитися підтримкою країн Закавказзя і Середньої Азії, а саме Грузії, Азербайджану і Туркменістану, які, як і Україна, прагнуть більшої незалежності від Росії. Їхня кооперація мусить полягати у розвитку нафто і газотранспортної систем Грузії для транспортування по ній енергоресурсів каспію до України і інших країн Центральної Європи.
Наступно працею З. Бжезинського, в якій згадується зовнішня політика України є книга, яка побачила світ 2004 р. «Вибір: світове панування або глобальне лідерство». У своїй книзі автор розвиває думку про всесвітню роль США як єдиної наддержави, здатної стати гарантом стабільності та безпеки для всього іншого світу. Предметом його дослідження є альтернативи американської гегемонії: панування, засноване на силі, або лідерство, засноване на згоді.
У контексті цього З. Бжезинський приділяє велике місце ЄС, як важливому політичному союзнику для США і НАТО, як військовому блоку, в якому США займають провідне місце. Об’єктивним він вважає і майбутнє розширення НАТО і ЄС на схід, що призведе до зростання безпеки у цьому регіоні шляхом скорочення «нічийної землі». У цьому розширенні З. Бжезинськийвважає об’єктивним входження до євроатлантичного блоку України: «Співробітництво, щорозвивається між НАТО і Росією отримало потужний імпульс завдяки створенню Ради Росія – НАТО, це заважає Москві висувати заперечення проти бажання України долучитися до альянсу. У травні 2002 року, незабаром після того, як було реалізовано рішення про заснування Ради, Україна оголосила про свій твердий намір домагатися в майбутньому членства в НАТО (а також на певному етапі – прийому в ЄС). Хоча, вона навряд чи зуміє незабаром відповідати встановленим критеріям, очевидно, що з боку альянсу було б стратегічно нерозумно нехтувати сподіваннями Украіни, ризикуючи розпалити тим самим імперські амбіції Росії. Відповідно, процес цілеспрямованого заохочення України до підготовки до вступу в НАТО (яке могло б відбутися до закінчення поточного десятиліття) стане наступним логічним кроком» [2; 135].
Також цікавою може виглядати класифікація хвиль розширень НАТО приведена у цій книзі: «Розширення зараз вступає в свою третю фазу. Перша – варшавська фаза – була пов’язана з безпосередніми геостратегічними наслідками «холодної війни» і передбачала швидке прийняття в НАТО Польщі, Чехії та Угорщини; друга – вільнюська фаза – була пов’язана з майже одночасною і географічно збігається рішенням про розширення НАТО і Євросоюзу за рахунок, відповідно, семи і десяти нових держав; наступний (київський?) раунд може бути звернений далі на схід, на Україну і, можливо, на Кавказ, а ймовірно навіть, в кінцевому рахунку і на прийняття до НАТО Росії….» [2; 279]. Як бачимо у останній хвилі розширення важлива роль З. Бжезинським надається Україні.
Більш цінною щодо опису зовнішньої політики України є книга, котра вийшла у 2007 р. «Ще один шанс. Три президенти і криза американської наддержави». У цій книзіЗ. Бжезинський пише про останні 15 років американської зовнішньої політики, де США, стаютьпереможцем в холодній війні. Він описує те, як останні три президента (до 2008 р.), Джордж Буш-старший, Білл Клінтон і Джордж Буш-молодший, продемонстрували лідерство і свою владу в останнє десятиліття-півтора в якості лідера фактично беззаперечно світової держави. З. Бжезинський розповідає про кожного президента, його зовнішньополітичну команду, і про події, і про людей, які сформували зовнішню політику.
Вперше про Україну у цій книзі автор згадує, описуючи процес закінчення Холодної війни і розпаду СРСР. Він підкреслює важливість вибору українців на користь незалежної держави на референдумі 1991 р. у цьому процесі.
Потім З. Бжезинський вдається до характеристики завнішньої політики Дж. Буша старшого щодо України. Ця характеристика є дуже ціною тому що вона, по-перше, пояснює стратегію, яка склалася в США по відношенню до неросійських республік СРСР. І, по-друге, показує як змінилося ставлення до України до здобуття незалежності і після цього.
«Уявлення про те, що Радянський Союз зумів сформувати радянську націю, особливо закріпилися серед бюрократії Державного департаменту. Як помічник президента (З. Бжезинський має на увазі себе) наприкінці 70-х років, глибоко переконаний в тому, що багатонаціональний характер Російської імперії був її ахіллесовою п’ятою, я запропонував скромну закриту програму, спрямовану на підтримку прагнень до незалежності з боку неросійських національностей Радянського Союзу. У відповідь провідні експерти Держдепу з радянських справах переконали державного секретаря в тому, що насправді «радянська нація» як мультиетнічна, подібна американській, стала вже фактом і що така програма була б контрпродуктивною.
Помилкові уявлення адміністрації на цей рахунок знайшли своє відображення в промові президента Буша, з якою він виступив у серпні 1991 року в столиці України і яку ведучий оглядач «Нью-Йорк таймс» Вільям Сафір безжально назвав «котлетою по-київськи». Цю промову тисячі українців слухали в надії, що президент провідної демократичної країни світу підтримає їх прагнення до незалежності. На свій жаль, вони замість цього почули, що «свобода і незалежність – не одне і те ж. Американці не підтримають тих, хто прагне до незалежності, щоб замінити відмираючу тиранію місцевим деспотизмом. Вони не будуть допомагати тим, хто поширює самогубний націоналізм, заснований на етнічній ненависті ».
Ця нетактовнапромова була широко прокоментована як спроба зберегти Радянський Союз, відмовляючи українців від прагнень до незалежності. У своє виправдання Буш і його радник з національної безпеки доводили в мемуарах, що це заява мала на увазі зовсім не українців, а Югославію, а також ті частини Радянського Союзу, де націоналістичні виступи перетворилися на акти насильства. Вони також запевняли, що домінуюча точка зору в команді президента висловлювала підтримку «мирного розпаду Радянського Союзу».
Але така версія (особливо у спільних мемуарах) також розкриває значне побоювання, які були тоді в Білому домі, щодо наслідків можливого колапсу «сильного центру» в Москві і, відповідно, готовність допомогти його збереженню. Джеймс Бейкер, державний секретар Буша, навіть наполягав на тому, щоб Сполучені Штати «зробили все, що ми можемо, щоб посилити центр». Єдиним незгодним, хто постійно виступав за розпад Радянського Союзу, був міністр оборони Чейні.
Незважаючи на ці роз’яснення, зроблені заднім числом, Буш у своїй промові, зверненої до українців, по суті схвалив проводилася в Радянському Союзі реформу і навіть намагався переконати своїх скептично налаштованих слухачів – «вона обіцяє, що республіки поєднуватимуть більшу автономію з більш вільною взаємодією – політичною, соціальною, культурною, економічною, а не прагнутимуть до безнадійної ізоляції ». Після визнання переваг «більшої автономії» Буш запевнив розгублених українців, що Америка має намір «розвивати бізнес в Радянському Союзі, включаючи Україну». На закінчення своєї промови президент, звертаючись до аудиторії як до «радянських громадян, які прагнуть створити новий соціальний договір», запевнив, що «ми з’єднаємося з цими реформаторами і разом підемо по шляху, що веде до того, до чого ми закликаємо, енергійно закликаємо, – до нового світового порядку ».
Промова ненавмисно дала можливість проникнути в суть стратегії, що визначали поведінку Буша. Його орієнтація на статус-кво, до того часу значно відстала від подій, призвела до байдужості до почуттів аудиторії, яка чекала від нього співчуття і підтримки і замість цього зустріла холодний прийом. Ця промова, незважаючи на те, що послідувало пізніше зречення, по суті була сильним і явним аргументом на користь збереження Радянського Союзу і, таким чином, була проти українських устремлінь до незалежності.
На щастя, вона не була останнім словом, і адміністрація не залишилася пов’язаною нею. Незабаром події вийшли з-під контролю Буша і Горбачова і позбавили цю промову всякого значення. Всього через кілька днів провал путчу проти Горбачова, організованого радянськими прихильниками твердої лінії, викликав стихійний рух до незалежності, до якого Сполучені Штати не могли вже більше залишатися байдужими. Україна проголосила незалежність, і у адміністрації не було іншого вибору, окрім як погодитися»[3; 52-53].
Наступнізгадкипро зовнішню політику України у цій книзіповністю відображаютьамерикано-українські відносини тих часів. З. Бжезинський описує ситуацію, що склалася після розпаду СРСР, а саме те, що Україна, отримавши незалежність отримала третій за розмірами ядерний потенціал у світі. Тому основним завданням адміністрація Дж. Буша молодшого у американо-українських відносинах бачила у тому, щоб Україна відмовилась від своїх арсеналів на користь Росії. На президентській посаді Дж. Буш перебував до 1992 р. і розумів, що до кінця свого строку не встигне досягти своєї мети. З. Бжезинський пише, що він вирішив сконцентруватись на передвиборчій гонці, а це завдання вирішити під час другого строку президентства.
Об’єктивний опис зовнішньополітичної діяльності наступного президента, Білла Клінтона, надається З. Бжезинським. Він пише про те, що Б. Клінтон це, перш за все, політик, який фокусується на внутрішніх проблемах на відміну від Дж. Буша молодшого. Цьому він надав доволі яскраві аргументи: «Відносне зниження міжнародних справ в ряді пріоритетів політики Клінтона вельми чітко підкреслюється (хоча, ймовірно, і ненавмисно) вражаючим контрастом між мемуарами Джорджа Г. У. Буша і Клінтона. Майже шестисотсторінковийтом Буша, написаний разом з його радником з національної безпеки, присвячений – з цілком обґрунтованою гордістю за досягнення авторів – виключно зовнішніх справ. Навіть про те, що заслуговує згадки, армійську службу Буша під час війни, в мемуарах не йдеться. Клінтон ж (на 1008 сторінках!) Написав довгий звіт про своє життя, тактично-обережний в деяких особистих питаннях, в якому восьмирічне керівництво зовнішньою політикою другого глобального лідера в історії викладено в досить поверхневому узагальненні, що займає всього близько 15 відсотків всього обсягу книги» [3; 76].
В загальному З. Бжезинський характеризує зовнішню політику Б. Клінтона наступним чином: «Молодість, розум і красномовство Клінтона, так само як і його яскраво виражений ідеалізм, зробили його чудовим символом доброї, але всемогутньої Америки, визнаної світовим лідером. Він запропонував світові те, що Буш не міг чи не встиг запропонувати: привабливу картину майбутнього. Під впливом картини історії, намальованої Клінтоном в рожевих тонах, і незаперечною логіки глобалізації гонка озброєнні мала б поступитися дорогу контролю над озброєннями і ядерного нерозповсюдження, війна – збереженню миру і національному будівництву, суперництво між країнами організованому глобальному співробітництву, заснованому на наднаціональних правилах поведінки.
Навіть якщо Клінтон переоцінив і міфологізував благотворний ефект глобалізації, він все одно, підвищуючи свій авторитет, підтвердив нові глобальні можливості, що відкриваються Америці. Надавши цьому підтвердженню красномовну риторичну форму, що допомагала узаконити в міжнародноій громадській думці новий наддержавний статус Америки, Клінтон створив привабливий образ молодого лідера, сприйнятливого до технологічних і екологічних проблем, що стоять перед людством, яке усвідомлює моральну ущербність глобального статус-кво і готово мобілізувати людство на спільні зусилля для того, щоб разом вирішити проблеми, що не піддаються вирішенню окремими країнами.
Зникнення Радянського Союзу з його прихильністю до глобального ідеологічного однаковості відкривало Клінтону три істотні можливості для реалізації його програми зміцнення глобальної безпеки і співробітництва:
 По-перше, це створювало умови для більш широких американських і російських ініціатив в обмеженні гонки озброєнь між двома державами, яка так багато років виснажувала можливість використання коштів на соціальні цілі, посилюючи міжнародну напруженість. Менш антагоністичні відносини дозволяли ввести ефективніші обмеження на випробування, виробництво і розповсюдження ядерної зброї.
 По-друге, зникнення біполярного світу робило можливим створення більш широкої глобальної системи спільної безпеки. Початок їй могло б бути покладено більше рішучими заходами, що перешкоджають поширенню ядерної зброї серед все більшого числа країн.
 По-третє, кінець поділу Європи означав, що тепер може з’явитися більш велика і життєздатна Європа, тісно пов’язана з Америкою узами Атлантичного співтовариства. І це багата демократична спільнота могла б стати внутрішнім політичним та економічним ядром, генеруючим глобальне співробітництво.
Адміністрація Клінтона прагнула використати всі ці три можливості, але з різними результатами. Деякі цілі виявилися занадто амбіційними, і їх риторика виходила за межі можливого. Досягнення інших натрапляло на укорінене спадщина минулого, яке виявилося після припинення холодної війни. Виникали проблеми і в зв’язку з тим, що здатність президента надихати і керувати падала через особисті труднощів і внаслідок небажання Америки подолати свої соціальні звички до самозадоволення і піти на деяке обмеження національного суверенітету, яке вона чекала з боку інших.
Розвал радянської наддержави і економічний провал в Росії створили особливо сприятливі умови для досягнення першої мети стримування гонки озброєнь між Сполученими Штатами і Росією. Спочатку тут був помітний реальний прогрес. Програма Нанна-Лугара виділяла фінансові кошти для консолідації радянського ядерного арсеналу в межах території самої Росії. Розпочата в останній рік президентства Буша і завершена в 1996 році, ця програма дозволяла уникнути появи України, Білорусії і Казахстану в якості країн, що володіють ядерною зброєю. Важко навіть уявити собі, як би виглядала безпека Європи десять років по тому, якби ці три країни перетворилися на ядерні держави.
Другий Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь, укладений з Росією в 1993 році, також передбачав істотне зниження ядерних арсеналів Америки і Росії і означав ще один важливий крок до припинення гонки озброєнь, що тривала більше сорока років. Приблизно через рік за ним пішов і Договір про взаємне перенацілювання ракет, ще більш знизив страх перед руйнівним обміном ядерними ударами. Були зроблені кроки до забезпечення безпеки російських споруд для зберігання ядерних боєголовок та інших ядерних матеріалів. Більш того, тисячі одиниць ядерної зброї та систем доставки були дезактивовані і демонтовані. Сполучені Штати також домоглися зобов’язання України приєднатися до Договору про нерозповсюдження в якості держави, що не має ядерного статусу, в обмін на збільшення економічної допомоги.
Україну також вдалося переконати розірвати укладений в останні дні існування Радянського Союзу контракт з Іраном про будівництво ядерного реактора в Бушері. Однак Сполучені Штати в подальшому не виконали своєї обіцянки про компенсацію українському заводу в Харкові, якому довелося відмовитися від будівництва реактора в Ірані. Питання це ще більш ускладнилося на початку 1995 року, коли Росія домовилася з Іраном про завершення частково вже збудованого об’єкта» [3; 82-84].
На основі цього фрагменту ми бачимо, що завдання щодо ядерного роззброєння України були лише частиною загального плану США з досягнення безпеки у Центрально-Східному європейському регіоні. Після вирішення цього завдання природним є те, що американсько-українські відносини сильно послабились, а в контексті президентства Джорджа Буша молодшого тема України майже не згадується (згадується лише Помаранчева революція в хронології важливах подій світової політики з 2000 р. по 2007 р.).
Висновки і перспективи подальшого дослідження. Підсумувавши аналіз книг, про які йшла мова вище, можна зробити висновок про те, що тема української зовнішньої політики хоч і не займає провідного місця в працях З. Бжезинського, але наявна і висвітлює її, а саме у найважливіший період української історії. У своїх працях автор співчутливий до народу України, впевнений у її європейській та північноатлантичній інтеграції – головному вектору зовнішньої політики України. Але для цього, на його думку, крім досягнення необхідних для них: ринкової економіки, боєздатної армії, безкорумпованості, Україні необхідно повністю ствердити свою незалежність. Це перш за все передбачає незалежність від Росії, яка на думку З. Бжезинського посилила свої шовіністичні імперські амбіції після економічного і політичного занепаду середини 90-х рр. ХХ ст.

Література
1. Бжезинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геостратегические императивы / Бжезинский З. – М.: Международные отношения, 1999. – 354 с.
2. Бжезинский З. Выбор: мировоегосподствоилиглобальноелидерство / Бжезинский З. – М.: Международныеотношения, 2005. – 288 с.
3. Бжезинский З. Еще один шанс. Три президента и кризис американской сверхдержавы / Бжезинский З. – М.: Международные отношения, 2010. – 206 с.

Оприлюднено в історія | Залишити коментар

The Social Role of Wojciech Jaruzelski in “National Salvation” of Poland in 1981

UDC 321(438)”1981”:329.15

Oksana Cherniak – candidate of philology, associate professor of the foreign languages department of International relations faculty, Lesia Ukrainka Eastern European University

Yana Sydoruk – 4th-year student of International relations faculty, Lesia Ukrainka Eastern European University,

© Cherniak O., Sydoruk Y., 2014

The article reveals the role of Wojciech Jaruzelski activity in Poland in 1981, and highlights the event of martial law. The role of public opinion is examined and historical aspects concerning Jaruzelski tenure are partly involved.
Key words: the communist regime, the Polish People’s Republic, martial law, “Solidarity”, democracy, National Salvation.

Сидорук Яна, Черняк Оксана. Суспільна роль Войцеха Ярузельського у “національному порятунку” Польщі в 1981 р. У статті розкрито роль діяльності Войцеха Ярузельського у Польщі в 1981, а також висвітлено події запровадження воєнного стану. Розглянута роль громадської думки та частково задіяні історичні аспекти, що стосуються перебування при владі Ярузельського.
Ключові слова: комуністичний режим, Польська Народна Республіка, воєнний стан, “Солідарність”, демократія, національний порятунок.

Сыдорук Яна, Черняк Оксана. Общественная роль Войцеха Ярузельского в “национальном спасения” Польши в 1981 г. В статье раскрыта роль деятельности Войцеха Ярузельского в Польше в 1981, а также освещены события введения военного положения. Рассмотрена роль общественного мнения и частично задействованы исторические аспекты, касающиеся пребывания у власти Ярузельского.
Ключевые слова: коммунистический режим, Польская Народная Республика, военное положение, “Солидарность”, демократия, национальное спасение.

The general theoretical outline of the problem and its importance. More than 32 years ago, on 13 December, 1981, the State Council of the Polish People’s Republic proclaimed martial law in the country. A Military Council of National Salvation was formed, with Jaruzelski as chairman. According to Jaruzelski, martial law was necessary to avoid a Soviet invasion. That’s why it is important to investigate today if the introduction of the martial law was “national salvation” for Poland.
Research on the theory and study of the phenomenon of martial law, of Wojciech Jaruzelski social and political activity is made in the works of N. Denysiuk, O. Mazanova, S. Filimonov [3, 5, 7], in which there was an attempt to disclose the political and economic situation in Poland, the activity of opposition organizations in the late 70’s and prerequisites for a broad protest movement in the early 80’s.
To solve the given problem generalized works of Ukrainian and Polish scientists on the history of modern Poland are important. The authors of the study for the first time highlighted the causes of the crisis of the political system in 1980, explored the forms and methods of struggle of the trade union “Solidarity” against the communist regime, considered the causes, course and consequences of mixed socio-economic and political reforms. The negative role of leadership of Poland in aggravation of socio-political and economic crisis was explored by E. Holzer, J. Kzheminski, A. Szudrowicz, F. Dubet, A. Dzhytsimski and T. Skutnik [8, 9, 14].
The purpose of the article is to investigate and give the estimation of the political activity of Wojciech Jaruzelski. The objective is to determine the role of the tenure of President Wojciech Jaruzelski and his imposition of martial law in 1981 as a “national salvation” for the country.
Wojciech Jaruzelski was buried with full military honors at Powązki Military Cemetery in Warsaw, on Friday, May 30, 2014. The personality of Jaruzelski caused controversies during his lifetime, so it causes them today. The funeral of the General was accompanied by numerous protests. His opponents gathered both before the Field Cathedral of the Polish Army, where the funeral liturgy was held, and at Powązki Military Cemetery. Why does the figure of the late General Jaruzelski inflame so many emotions among the Poles?
Jaruzelski died on 25 May 2014, in a Warsaw hospital after suffering a stroke earlier that month. He was the last communist leader of the Polish People’s Republic, served as First Secretary of the Polish United Workers’ Party from 1981 to 1989, Prime Minister from 1981 to 1985 and the country’s head of state from 1985 to 1990. He was also the last commander-in-chief of the Polish People’s Army (LWP).
In September and October of 1981 the first Congress of Trade Union “Solidarity” was held in Gdansk at which it was decided to start a struggle for power. Political slogans were put forward in the first place. (At that time, the “Solidarity” comprised 9 million people.). The political crisis was added to the economic one in the country. Poland turned out to be before the Soviet intervention for the purpose of restoring order. To avoid intervention and civil war and under the pressure of the Soviet leadership according to the Article 33 of the Constitution of Poland Polish authorities declared martial law on the territory of the whole country. At night 12 to 13 December of 1981, the Military Council of National Salvation headed by Wojciech Jaruzelski was established. After transformation of socio-political system in Poland in 1989-1990, he was elected as the President of Poland by not the popular vote, but by the National Assembly [11].
General Jaruzelski was charged with complicity in the bloody suppression of workers’ strikes in the Polish coast in 1970. As the Minister of National Defence, he was also responsible for participation of the Polish Army in the invasion of Czechoslovakia in 1968. However, the vast majority of Poles remember Jaruzelski as a person who on 13 December of 1981 imposed martial law in Poland and led the Military Council of National Salvation.
On 13 December, 1981, General Jaruzelski informed the Poles by the radio about introduction of martial law and giving the full power to the Military Council of National Salvation. The decree of martial law temporarily limited constitutional rights of citizens and introduced new demands of labor organization, suspended the activities of all political parties, civil society organizations and trade unions. Restrictions on the movement of all citizens were introduced, all forms of tourism and sports, strikes, mass rallies and meetings (except for religious ceremonies) were banned, the activity of self-governing organizations was stopped, all means of information distribution was prohibited, censorship of mail and telephone calls was introduced, citizens were obliged to surrender their weapons of all types.
“Police hour” was introduced on the whole territory. The police and army received broad powers to restore order in public places. The institute to punish those who do not perform military orders was introduced. Transport, communications, energy, trade and 129 largest enterprises were subject to militarization. The academic process was stopped in all educational establishments, borders and airports were closed. Only two national newspapers came out [4].
Several thousand opposition campaigners were interned, and strikes were crushed with the help of the army and special riot police units. On 16 December nine miners were killed in the Wujek Coal Mine. Many members of the opposition and underground trade-unionists were sentenced to prison terms, others were forced to emigrate.
Some 10,000 people were rounded up and about 100 died during martial law.
Lech Walesa, one of those arrested, condemned the declaration as a “great crime the broke the unity of the nation” [13]
Jaruzelski later explained, the introduction of martial law in Poland was supposedly “lesser evil.” If this had not been done, Soviet troops would have entered the Polish People’s Republic. And then the events similar to those in Hungary in 1956 and Czechoslovakia in 1968 would have happened… Do the explanations made by Jaruzelski have the foundation? People in Poland debate about it till nowadays. Some of them believe that Jaruzelski actually prevented large blood, and therefore his actions were justified. Others believe that talk of a possible Soviet intervention are only “horror”, which Jaruzelski used trying to justify himself. In fact, the Soviet Union, who had already got into the war in Afghanistan, would hardly dare to the second major military operation.
But, according to NATO documents declassified to coincide with the 30th-anniversary of the declaration of martial law, the Soviet Union had little intention of intervening in Poland as it had done in Czechoslovakia in 1968 and Hungary 12 years earlier [13].
After years of legal wrangling and delays, Jaruzelski finally appeared in court in 2000 to answer charges of ordering the shooting of striking shipyard workers in 1970. The trial was expected to last 30 years. In 2006 he was charged by the Institute of National Remembrance on two counts relating to abuses during his time in office, but he pleaded ill health and avoided appearing in court. In February 2008, Jaruzelski told the reporter that he did not expect to live to the time of announcing any verdict.
Activists of the “Solidarity” tried to judge him for the imposition of martial law in 1981, but the court refused to hear the case on the grounds that the post-communist Polish Parliament justified him in 1996 [6].
The polls also showed that most Poles were ready to accept the explanation as to Wojciech Jaruzelski martial law as the “lesser evil” that was intended to prevent a Soviet invasion. Described by many Poles as a dictator, who was acting according to the instructions from the Kremlin, he insisted that he was a Polish patriot, who always tried to do everything for their country.
The introduction of martial law in Poland was for the Poles a big shock. This day remained deeply in the memory of the Poles who lived in those days. Appearing on Polish television at 6 AM on December 13, 1981, General Jaruzelski said:
(archive) – Our homeland is at the edge of an abyss. State structures are ceasing to function. Each day delivers new blows to the waning economy. Chaos and demoralization have reached the magnitude of a catastrophe. I appeal to all the citizens. A time of heavy trials has arrived. And we have to stand those in order to prove that we are worthy of Poland. Before all the Polish people and the whole world I would like to repeat the immortal words: Poland has not yet perished, so long as we still live! [1].
Criminal proceedings were initiated against General Jaruzelski as to the introduction of martial law. He was accused of committing the communism crime, which was in control of “criminal armed organization, the purpose of which was to commit crimes.”
Marshal of the Senate, former member of the anti-communist opposition Bogdan Borusewicz admitted that he “does not feel any mourning” after the death of Jaruzelski. Borusewicz said that the general was the “face of communism.”
Primarily negative memories are connected with the personality of Jaruzelski – said the speaker of the Senate of the Republic of Poland Bogdan Borusewicz.
Activity of General Jaruzelski is also sometimes considered in a positive way. Representatives of one of the parties note that Wojciech Jaruzelski chose “the lesser evil”. As the leader of the left Leszek Miller suggests, having introduced martial law, General Yazuzelskyy saved many lives: “He was an architect of the round table, without which today we might not be able to participate in the elections to the European Parliament” [15].
In his eulogy, Kwasniewski said that in ordering the imposition of martial law, General Jaruzelski chose, “with sincere conviction at a moment of severe crisis the lesser of two evils: protecting us from either foreign intervention or a fraternal civil war” [12].
It should be noted that though Wojciech Jaruzelski was one of the initiators of the “round table”, he did not participate in its meetings.
After the democratic changes in 1989 Jaruzelski served as President of the Polish People’s Republic. He held this position until December 1990, till the election of Lech Wałęsa as the president in the popular vote.
Opposition leader of the Polish People’s Republic time Aleksander Hall is sympathetic to the fact that the figure of General will always provoke controversial emotions in the society. The historian noted that at the final stage of his activity General Jaruzelski, nevertheless, played a positive role:
– Besides the darkest pages of his biography (and, in my opinion, there were many of them), there are also others – at the final stage of politic activity, after all, he played a positive role: he allowed bloodless transition of Poland to the path of democracy. He did not interfere in the changes that were then introduced in Poland. I respect the decision of the government regarding the form of General Wojciech Jaruzelski funeral – said on Radio Gdansk Aleksander Hall [2].
General Jaruzelski was buried at Powązki Military Cemetery in Warsaw with full military honors. The mass mourning at Field Cathedral of the Polish Army was attended by President Bronislaw Komorowski and former presidents Lech Wałęsa and Aleksander Kwasniewski.
On 12 December last year, the President of Poland Bronislaw Komorowski lit a candle in the window of his Warsaw residence – in memory of the victims of war. Komorowski urged Poles to remember those who can not enjoy democracy and freedom in the full extent. “Let the gesture of solidarity from us, Poles, reinforce the belief that freedom can not be stopped, can not be subjected to censorship or beat by a policeman. Freedom can not be imprisoned,”- said the president of Poland last year. Komorowski was speaking then primarily about Belarus. Today, these words are relevant for Ukraine.
Conclusions. This period of being Wojciech Jaruzelski in power is considered by many as a negative phase of the history of Poland after the Nazi occupation. Almost all social organizations (except pro-governmental) were closed in the state, strict censorship was introduced. There was a sharp increase in the number of suicides. According to Jaruzelski and a number of politicians of “old generation” cruelty of the regime was a necessary measure, taking into account the danger of the invasion of the Warsaw Pact countries, it was a “lesser evil” than direct foreign occupation.
In present day Poland, a person’s opinion in this debate is very strongly correlated with their current political affiliation, with left-wing supporters acknowledging the need for martial law and right-wing supporters opposing it. According to the 2001 poll results 49% of Poles agreed that the decision was justifiable, while 27% did not. Furthermore, 61% agreed that martial law prevented a Soviet military intervention, while 57% agreed it allowed the ruling party to keep their power.

List of the used literature

1. Броніславскій Є., Вачнадзе Г.Н. Польський діалог. Події в Польщі очима польських, радянських, американських, англійських, німецьких і французьких журналістів. – Тбілісі: Ганатлеба, 1990.
2. Войцєх Ярузельський – символ комунізму чи архітектор змін? [Електронний ресурс]. –Режим доступу до ресурсу: http://www.thenews.pl/
3. Денисюк Н. Політична ситуація в Польщі напередодні запровадження воєнного стану (1980–1981 рр.) / Наталія Денисюк // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. – К.– Краків, 2002. – С. 217–220
4. Криза 1980 та запровадження воєнного стану [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: < http://www.djerelo.com/index.php?option =com_content &task =view&id=4388&Itemid=69
5. Мазанова О. П. Кризові явища в Польщі та політика римсько-католицької церкви (70–80 ті роки ХХ століття) / О. П. Мазанова // Київський університет імені Тараса Шевченка. Вісник. Історія. – Вип. 37. – К., 1998. – С. 65–71
6. Тимовський М., Кеневіч Я., Хольцер Е. Історія Польщі / Пер. з польської. – М.: Весь світ, 2004
7. Філімонов С. М. НСПС “Солідарність” напередодні введення воєнного стану в Польщі / С. М. Філімонов // Військово-науковий вісник. “Львівська політехніка”. – Львів, 2000. – С. 85–92
8. Holzer J. „Solidarnoњж” 1980–1981. Geneza i historia / Jerzy Holzer. – Warszawa, 1990. – 370 s.
9. Krzemiсski I. Proces formowania siк NSZZ „Solidarnoњж” 1980 / Ireneusz Krzemiсski. – Warszawa, 1989. – 218 s.
10. Martial law in Poland [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://en.wikipedia.org/wiki/Martial_law_in_Poland
11. Pieniądze ,,Solidarności’” [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.trybuna. com.pl/ n_show.php?code=2006060610
12. Poland buries last communistera leader [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www.thenews.pl/1/9/Artykul/172442,Poland-buries-last-communistera-leader-#sthash.hZj9llxg.dpuf
13. Poland remembers 30th anniversary of martial law declared to crush Solidarity [Електронний ресурс]. – Режим доступу до ресурсу: http://www. telegraph.co.uk/news/worldnews/europe/poland
14. Szudrowicz A. NSZZ „Solidarniњж” 1980–1981 / Alojzy Szudrowicz. – Bydgoszcz, 1998. – 190 s.
15. Tymowski M. Historia Polski. – Warszawa, 1991. – 381 s.

Оприлюднено в політологія | Залишити коментар

Współpraca miast bliźniaczych Polski i Ukrainy: etap współczesny

УДК 327(477+438) Olga Bogorodecka – doktorantka Wschodnioeuropejskiego Uniwersytetu Narodowego imienia Łesi Ukrainki, Katedra Informacji Międzynarodowej
bogorodecka@gmail.com

© Bogorodecka O., 2014

Celem badań przeprowadzonych w ramach prezentowanego artykułu jest analiza szczególnych aspektów współpracy miast bliźniaczych Polski i Ukrainy. Główna uwaga zostanie skoncentrowana na etapie współczesnym rozwoju współpracy miast bliźniaczych Ukrainy i Polski. Ważnym aspektem niniejszej pracy będzie zdefiniowanie osobliwości współpracy miast bliźniaczych Ukrainy i Polski.
Słowa kluczowe: miasta bliźniacze, współpraca, Polska, Ukraina.
Olga Bogorodetska. Ukraine and Poland twin-cities’ cooperation: current stage. The aim of the research carried out within the framework of the present article is a detailed analysis of the main aspects of Poland and Ukraine’s twin cities’ cooperation. The main attention will be focused on current stage of Ukrainian and Polish town twinning cooperation. An important part of this work will cover the determination of the peculiarities of Ukraine and Poland twin cities’ cooperation.
Key words: twin cities, cooperation, Poland, Ukraine.

Podstawy teoretyczne.
Procesy globalizacji i integracji przyczyniły się do zmian jakościowych w regionalnej polityce, regionalnej restrukturyzacji i współpracy między podmiotami stosunków międzynarodowych w ogóle. Pojęcie „współpracy” zdefiniowane jest jako zjednoczenie wysiłków dla rozwiązania pewnych zadań, które nie mogą być rozstrzygnięte tylko jedną ze stron . Istnieje kilka poziomów współpracy: międzynarodowy, międzypaństwowy, międzyregionalny, przygraniczny, międzyterytorialny i transgraniczny. Przede wszystkim, należy zaznaczyć, że „współpraca międzynarodowa” odzwierciedla taki proces współdziałania dwóch albo kilku podmiotów, w którym wyłącza się stosowanie zbrojnej przemocy i dominują wspólne poszukiwania realizacji ogólnych interesów . Kształtowanie i wsparcie sieci międzynarodowej współpracy – to skomplikowany proces, który z jednej strony, odbywa się syntetyczną drogą przez gromadzenie doświadczenia w stosunkach między aktorami, z innego – wymaga ich uzgodnionej działalności w ramach międzynarodowych organizacji i reżimów .
Tradycyjnie stosunki współpracy włączają dwustronną i wielostronną dyplomację, tworzenie różnych związków i podpisanie umów, co przewiduje wzajemną koordynację politycznych linii, co przedstawia wspólny interes dla wszystkich uczestników (stron). Wzrastająca współzależność świata, powstania i zaostrzenia globalnych problemów niezwykle zwiększyły obiektywne zapotrzebowania na wzmacnianie wielostronnej współpracy i sprzyjały rozszerzeniu jego zakresów (politycznego, ekonomicznego, socjalnego, humanitarnego, ekologicznego, kulturalnego). Dziś to już nie tylko kwestia handlu, reguł celnych, przygranicznego uregulowania albo związków wojskowo-politycznych, lecz także zadania, związane z koniecznością znalezienia właściwych odpowiedzi na ekologiczne wezwania, opanowania kosmosu, wspólne użycie zasobów ogólnego korzystania, rozwój komunikacyjnych sieci, kontrolę zbrojeń i inne . Jedną z kluczowych form współpracy jest integracja na współczesnym etapie rozwoju stosunków międzynarodowych. W politycznym kontekście integracja międzynarodowa − to stworzenie jedynej politycznej współnoty na podstawie związku dwóch albo więcej politycznych jednostek. Jak zaznaczają P.-F. Gonidek i R. Szarwen, integracja − to jednocześnie proces i stan, co ma tendencję zamienić rozdrobnione stosunki międzynarodowe, które składają się z niezależnych jednostek, nowymi, bardziej czy mniej szerokimi zjednoczeniami, obdarzonymi minimalnymi uprawnieniami rozwiązań w jednym albo kilku zakresach, które wchodzą w kompetencję bazowych jednostek .
Jedną z cech charakterystycznych dla współczesnej Europy jest szybki rozwój międzypaństwowej współpracy zwłaszcza efektywnej siły europejskiej integracji i zjednoczenia ludzi. Współpraca między państwami w Europie przyczynia się do umocnienia demokratycznej i politycznej stabilności w państwach-członkach UE, do ich ekonomicznego, ekologicznego, kulturalnego i socjalnego rozwoju. Są znaczne zdobycze takiej współpracy, zwłaszcza w zakresie spójności społecznej, środowiska naturalnego, kultury i edukacji. Ona może być realizowana na podstawie zawartych umów bilateralnych lub multilateralnych, a także uczestnictwa w różnego rodzaju zjednoczeniach międzypaństwowych .
Wśród innych pojęć, które stosują się zakresu badania naukowego, wydzielają „współpracę międzyterytorialną”. W najbardziej szerokim teoretycznym ujęciu „współpraca międzyterytorialna”, zgodnie z Protokołem nr 2 Ramowej Konwencji dotyczącej ogólnych zasad współpracy transgranicznej, oznacza, że do stosunków międzynarodowych mogą wstępować, w zależności od przepisów krajowych, nie tylko przygraniczne regiony, ale i terytorialne utworzenie i samorządy lokalne . Inaczej mówiąc, „międzyterytorialna współpraca” wyznacza prawo władzy organu terytorialnego dowolnego poziomu współpracować z odpowiednimi terytorialnymi organami władzy innych państw (dla Ukrainy − Rada Najwyższa Autonomicznej Republiki Krymu, obwodowe, rejonowe, miejskie i osiedlowe rady, a dla Polski − województwa, powiaty i gminy). Rozszerzenie międzyregionalnych, transgranicznych i przygranicznych związków, wskutek wzmacniania procesów integracji w świecie, stało się intensywnym bodźcem dla rozwoju różnych form współpracy między oddzielnymi podmiotami współczesnej paradyplomacji − regionami, zjednoczeniami dołowych administracyjnych jednostek, związkami i miastami, oddzielnymi osiedlami i inne. Terytorialne organy władzy stają się ważnym komponentem polityki europejskiej i międzynarodowej. Zewnętrzne związki tych terytoriów mogą mieć różny charakter, zależnie od specyfiki warunków w których oni formują się i rozwijają się.
Współpraca miast bliźniaczych jest jedną z ważnych form współpracy międzyterytorialnej. Miasta bliźniacze to dwie miejskie dzielnice, które są zamieszczone w różnych państwach i między którymi na podstawie podpisanych umów są ustalone stałe partnerskie powiązania dla wzajemnego zapoznania się z życiem, historią i kulturą, dla osiągnięcia lepszego porozumienia, umocnienia współpracy i przyjaźni między narodami różnych krajów, a także dla wymiany doświadczeń .
Etap współczesny współpracy miast bliźniaczych Polski i Ukrainy.
Na etapie współczesnym Ukraina ma najbardziej rozwiniętą współpracę miast bliźniaczych z Polską. Każde z polskich województw ma partnera na Ukrainie na poziomie obwodowym. Najaktywniejszymi województwami są; Podkarpackie, Lubelskie, Łódzkie, Śląskie i Mazowieckie. Po stronie ukraińskiej aktywnie współpracują z polskimi partnerami obwody; Lwowski, Odesski, Iwano-Frankowski, Winnicki oraz Wołyński. Zawarcie dwustronnych umów partnerskich na poziomie miast, powiatów i gmin ma stałą tendencję wzrostową. Na poziomie regionalnym i lokalnym między Ukrainą a Polską podpisano około 450 umów o współpracy partnerskiej. W ramach podpisanych porozumień toczy się aktywna współpraca władz lokalnych i samorządowych terytorialnych Ukrainy a Polski, organizują się wspólne imprezy kulturalne, konferencje, panele dyskusyjne, odbywa się wymiana młodzieży. Ważnym ośrodkiem intensyfikacji i rozwoju ukraińsko-polskiej współpracy pozostają euroregiony “Karpacki” i “Bug”, działające na ukraińsko-polskim pograniczu. Euroregion „Karpacki” powstał 14 lutego 1993 roku, kiedy w Debreczynie przedstawiciele władz regionalnych przygranicznych obszarów Ukrainy, Polski, Słowacji i Węgier podpisali Porozumienie o utworzeniu Związku Międzyregionalnego Euroregion „Karpacki”. Działalność Euroregionu “Bug” odbywa się na podstawie Porozumienie o Utworzeniu związku transgranicznego “Euroregion Bug”, podpisanego 29 września 1995 w Łucku .
Podstawowym warunkiem rozwoju ukraińsko-polskiej współpracy międzyregionalnej i międzyterytorialnej jest skuteczność wykorzystania środków finansowych UE. W tym kontekście pozytywnie wyróżnia się realizacja wspólnych projektów władz lokalnych i samorządowych Ukrainy a Polski w ramach Programu Współpracy Transgranicznej Polska – Białoruś – Ukraina 2007-2013 Europejskiego Instrumentu Sąsiedztwa i Partnerstwa .
Dobrą perspektywę ma współpraca między miastami Ukrainy i Polski w ramach organizacji a instytucji międzynarodowych, w tym Kongresu Władz Lokalnych i Regionalnych Europy, Grupy Wyszehradzkiej, Trójkąta Weimarskiego, CEI i BSEC oraz Guam .
Głównie działania miast-bliżniaczych w Polsce wspiera Związek Miast Polskich . Dla przedstawicieli miast Związek przygotowuje kongresy, konferencje, warsztaty i szkolenia. Ważnym jest organizowanie:
– Kongresów Miast Polskich,
– tematycznych seminarów (ochrona środowiska, bezpieczeństwo lokalne, finansowanie inwestycji, zarządzanie rozwojem miasta, rewitalizacja, polityka miejska),
– spotkań biur promocji miast,
– spotkań miast i gmin papieskich.
Związek Miast Polskich dofinansowuje też organizowane przez profesjonalne środowiska konferencje specjalistyczne, które dotyczą działalności samorządów. Miasta członkowskie mogą korzystać z pomocy merytorycznej w rozwiązywaniu problemów dotyczących funkcjonowania samorządu. Zarząd rocznie rozpatruje ponad 100 pism z miast. W pracach 13 problemowych komisji Związku bierze udział ponad 650 reprezentantów miast .
Koniecznym jest zaznaczyć że Związek Miast Polskich popularyzuje ciekawe rozwiązania w miastach poprzez konkursy tematyczne, wystawy, budowanie bazy danych dobrych praktyk oraz własne publikacje. Promocji ciekawych rozwiązań służą liczne projekty realizowane z udziałem środków zewnętrznych – Banku Światowego, Unii Europejskiej czy Norweskiego Mechanizmu Finansowego. Ważnym kierunkiem działań Związku Miast Polskich na arenie międzynarodowej jest poszukiwanie za granicą partnerów dla miast członkowskich w ramach programu Komisji Europejskiej „Europa dla Obywateli” (prawie 30% wszystkich partnerstw polskich samorządów została nawiązana przy pomocy Związku oraz pomoc w znajdowaniu źródeł finansowania wspólnie realizowanych projektów (dzięki zaangażowaniu ZMP Polska jest obecnie w czołówce krajów, które złożyły najwięcej zaakceptowanych przez KE wniosków). Wspieraniu współpracy zagranicznej miast służą liczne konferencje międzynarodowe, w tym bilateralne spotkania miast partnerskich czy seminaria tematyczne.
W wielu europejskich gminach, prowadzących współpracę zagraniczną, istnieją komitety współpracy bliźniaczej, mające status organizacji pozarządowych. Znajdują się one poza urzędem gminy. Działający w nich mieszkańcy sami opracowują i następnie realizują program ich pracy. Do podstawowych zadań takiego komitetu należy właściwa promocja współpracy oraz podtrzymywanie kontaktu z obywatelami i zachęcanie ich do aktywnego udziału. W Polsce komitety istnieją w niewielu miejscach, choć ich utworzenie wydaje się bardzo wskazane, zapewniają bowiem kontynuację działań w wypadku zmian politycznych lub rezygnacji pojedynczych osób z dotychczasowej działalności. Komitet bliźniaczy jest idealną formą współpracy i zaangażowania obywateli, przedstawicieli gminy i instytucji czy stowarzyszeń lokalnych. Po wejściu w życie ustawy o działalności pożytku publicznego wzrastają szanse partnerskiego ułożenia relacji pomiędzy takim komitetem a władzami gminy. Komitet może stać się przydatnym instrumentem wdrażania części założeń polityki zagranicznej gminy. Pozwala też obywatelom, lokalnym stowarzyszeniom i instytucjom wpływać na kształt tej polityki. Posiadany przez komitet status prawny stowarzyszenia, pomaga w zdobywaniu funduszy z różnych źródeł, często niedostępnych dla urzędów gmin.
W Ukrainie działa Sowarzyszenie Miast Ukrainy , założona w czerwcu 1992 roku. Sowarzyszenie lobbuje interesy osad miejskich we władzach centralnych i regionalnych, regularnie informuje ich i społeczeństwo o problemach samorządu miejscowego i sposabach ich rozwiązania. Stowarzyszenie Miast Ukrainy pogłębia stosunki między miastami ukraińskimi i ich partnerami europejskimi. Pod końiec 2002 roku ona była przyjęta do Rady Gmin i Regionów Europy co umocniło pozycję międzynarodową i reputację Ukrainy jak państwa, co dąży do Unii Europejskiej. Dziś Stowarzyszenie Miast Ukrainy prowadzi bardzo aktywną działalność, łącząc 557 miast, osiedli i ws .
W kontekście funkcjonowania związków miast bliźniaczych na współczesnym etapie koniecznie wydzielić 4 główne kierunki współpracy między Polską oraz Ukrainą: kulturalny, ekonomiczny, naukowo-edukacyjny i wymiana doświadczeń w zarządaniu lokalnym. Spośród wszystkich rodzajów współpracy bliźniaczej przeważa zakres współdziałania kulturalnego. Do tego zakresu odnoszą przeprowadzenie wspólnych wydarzeń kulturalno-artystycznych: festiwali, koncertów, wystaw, jarmarków; zachowanie zabytków historycznych; publikowanie czasopism, co wyświetla ostatnie wydarzenia w życiu tych miast i pomaga im więcej dowiedzieć się o kulturze i tradycjach każdego z nich. Do zakresu kierunku kulturalnego współpracy bliźniaczej miast odnoszą pomóc humanitarną. Jednym z jej przejawów jest pomoc w razie sytuacji nadzwyczajnych.
Gminy są zainteresowane rozwojem współpracy gospodarczej związków bliźniaczych. Władze lokalne w państwach demokratycznych nie mają bezpośredniego wpływu na podmioty gospodarcze, jednak istniejące dobre relacje z nimi często pozwalają samorządom na podejmowanie prób ożywiania kontaktów gospodarczych. Niektóre urzędy organizują wymianę pracowników odpowiedzialnych za promocję miast, które rozpoznają sytuację gospodarczą miasta bliźniaczego i próbują zidentyfikować potencjalnych partnerów dla własnych przedsiębiorców. W wyniku tego rozpoznania dochodzi często do organizowania misji gospodarczych, odwiedzających miasto partnerskie, a czasem także do udziału w lokalnych targach itp. Naturalnym sposobem poszerzenia współpracy bliźniaczej w tym kierunku jest doprowadzenie do kontaktów między izbami przemysłowo-handlowymi i lokalnymi agencjami rozwoju. Jednym z kierunków, który szybko zyskuje na znaczeniu, jest doprowadzanie do współpracy partnerów działających na rynku usług turystycznych. Dalszemu rozwojowi tych kontaktów będzie zapewne sprzyjać umożliwienie tworzenia w polskich i ukraińskich miastach lokalnych organizacji turystycznych.
Na współczesnym etapie miasta dostrzegły, że kontakty bliźniacze zwłaszcza pomiędzy miastami z róznych krajów – sprzyjają lepszemu zrozumieniu procesów integracji europejskiej, przełamywaniu negatywnych stereotypów i wzajemnych nieufności. Dlatego niektóre działania są podejmowane z pełną świadomością, iż tak pojmowany aspekt edukacyjny współpracy ma ogromne znaczenie w latach jednoczenia się Europy. Teraźniejsza współpraca naukowo-edukacyjna miast Ukrainy i Polski jest dosyć rozwinięta i bazuje się na współdziałaniu między wieloma instytucjami edukacyjnymi i wymianą studentów.
Wymiana doświadczeń w zarządzaniu lokalnym ma bardzo istotne znaczenie. Gminy chętnie korzystają z doświadczeń zaprzyjaźnionych partnerów w rozwiązywaniu konkretnych lokalnych problemów, a nawet adaptują na swój grunt innowacje zastosowane w mieście bliźniaczym.
Wnioski.
Możemy wywnioskować że, współpraca miast bliźniaczych to są przyjacielskie, równoprawne, długoterminowe związki pomiędzy miastami, na podstawie podpisanych umów pomiędzy władzami lokalnymi. Obszar współpracy pomiędzy miastami bliźniaczymi jest określony w umowie o współpracy bliźniaczej. Najczęściej współpraca miast bliźniaczych obejmuje trzy główne dziedziny: kultura, nauka i edukacja, ekonomika. Funkcjonowanie współczesnych związków miast bliźniaczych Polski i Ukrainy polega na czterech głównych kierunkach: kulturalnym, ekonomicznym, naukowo-edukacyjnym i wymianie doświadczeń w różnych zakresach rozwoju miast.

Bibliografia
1. Коцан Н. Н. Сучасні проблеми розвитку польсько-українського транскордонного співробітництва в єврорегіоні „Буг” , [w:] Н. Н. Коцан, А. В. Вавринюк, Р. І. Коцан „Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки“. Серія : Географічні науки 2008, nr 1, s. 100.
2. Конфлікти і співробітництво у міжнародних відносинах, 3 XII 2012, http://ruthenia.info/txt/drgluck/irteo/2T10.html.
3. Кривонос Р. А. Міжнародне співробітництво у сучасних моделях міжнародної системи, „Актуальні проблеми міжнародних відносин“ 2004, Вип. 49. – Ч. І (у двох част.), s. 68.
4. Луцишин П. В. Теорія міжнародних відносин, [w:] П. В. Луцишин, Н. П. Луцишин „Вежа” Луцьк 2003, ss. 234-235.
5. Wolfers A. Discord and Collaboration. Essay of International Politics. Foreword by Reinhold Niebuhr / А. Wolfers. – Baltimore, 1962. – S. 54.
6. Protocol No. 2 to the European Outline Convention on Transfrontier Co-operation between Territorial Communities or Authorities concerning interterritorial co-operation, Strasbourg, 5.V.1998, http://conventions.coe.int/Treaty/en/Treaties/Html/169.htm.
7. About Sister Cities International, VII 2012, http://www.sister-cities.org/about-sister-cities-international.
8. Ambasada Ukrainy w Rzeczypospolitej Polskiej, http://poland.mfa.gov.ua/pl/ukraine-pl/regions, 25.03.2014.
9. Program Współpracy Transgranicznej Polska – Białoruś – Ukraina 2007-2013, http://www.pl-by-ua.eu/pl, 30.04.2014.
10. Związek Miast Polskich, http://www.zmp.poznan.pl/, 24. 04.2014.
11. Aсоціація міст України, http://www.auc.org.ua/, 24.04.2014.

Оприлюднено в політологія | Залишити коментар

Історично-краєзнавчий туристичний маршрут «Українсько-польське поєднання: шляхами Волинської трагедії»

УДК [338.48-44:94:323.12](477+438) Наталія Коцан, д.г.н., професор
Олександра Алісова, аспірант

© Алісова О., Коцан Н., 2014

У статті представлено історично-краєзнавчий маршрут, який охоплює сім етапів. На кожному етапі розглядається одне з польських, так званих «кресових» воєводств, у яких в 1943 році була знищена велика кількість польського населення (Волинське, Поліське, Тернопільське, Львівське, Станіславівське, Ряшівське, Люблінське). Історично-краєзнавчий маршрут покликаний зменшити українську-польську напруженість, яка виникла на тлі історичної події, та стати одним з кроків на шляху їх примирення.
Ключові слова: Волинська трагедія, Україна, Польща, туристичний маршрут.
Коцан Н. Н. Исторический краеведческий туристический маршрут «Украинско-польское сочетание: путями Волынской трагедии». В статье представлен Исторический краеведческий туристический маршрут, который включает семь этапов. На каждом этапе рассматривается одно с польских, так называемых «кресовых» воеводств, в которых в 1943 году было уничтожено большое количество польского населения (Волынское, Полесское, Тернопольское, Львовское, Станиславское, Ряшевское, Люблинское). Исторический краеведческий маршрут призван уменьшить украинско-польскую напряженность, возникшую на фоне этого исторического события, и стать одним из шагов на пути их примирения.
Ключевые слова: Волынская трагедия, Украина, Польша, туристический маршрут.

Kotsan N. N. Historical local tourist route «Ukrainian-Polish combination: ways of Volyn tragedy». The article presents Historical local tourist route which includes seven steps. On each step one Polish so-called «kres» province (Volyn, Poliske, Ternopil, Lviv, Stanislav, Ryashiv, Lublin), where a large number of Polish population in 1943 was killed, is considered. This Historical local tourist route is called to reduce the Polish-Ukrainian hate between people, which appeared because of this historica event, and to become one of the steps on the way to reconciliation.
Key words: Volyn tragedy, Ukraine, Poland, tourist route.

Постановка наукової проблеми та її значення. Протягом останніх десятиліть Польща є чи не найщирішим другом і союзником нашої країни, своєрідним «адвокатом» у відносинах з Європейським Союзом, «промотором» чималої кількості спільних культурних програм тощо. У Польщі перекладають і друкують українських письменників, там працюють наші науковці й викладачі, а парламентарі та інтелектуали обох держав крок за кроком вирішують накопичені в минулому проблеми і поглиблюють взаєморозуміння між елітами та суспільствами. Проте часто, зважаючи на негативні факти у спільній історії, важко говорити про почуття ідентифікації з транскордонним регіоном, як і серед поляків так і українців. Для більшості жителів Польщі і України кордон є фактором, який розділяє їх. Саме тому вважаємо актуальним розробку такої системи історично-краєзнавчих туристичних маршрутів, які б сприяли українсько-польському примиренню і поєднанню, а також виховуванню сучасного молодого покоління поваги до інших народів, здорове почуття патріотизму і національної гідності, розвитку найкращих людських якостей – взаємоповаги, взаємопідтримки та співчуття.
Аналіз останніх досліджень із цієї проблеми. Питаннями розробки туристичних маршрутів та екскурсій, а також їхнім впливом на розвиток туризму в Україні займалися такі вчені, як М. П. Мальська, О. О. Бейдик, В. М. Шевчук, О. О. Любіцева. Так, у працях О. Любіцевої підняті питання методики створення туристичних маршрутів [4], В. Шевчуком запропоновано туристичний маршрут «Шляхами князя Лева» [6]. Певні напрацювання у розробці туристичних маршрутів мають і науковці Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, зокрема, кафедр туризму; країнознавства і міжнародних відносин; фінансів та оподаткування; Інституту Польщі та лабораторії «Інноваційно-інформаційних технологій у туризмі». Напрацювання щодо обґрунтування та впровадження в практику прикордонного туристичного бізнесу різноманітних туристичних маршрутів знаходимо у працях М. І. Карліна [2], Н.Н. Коцан [3], Опейди Л.М. та Опейди А.Р. [4]. Проте, таких туристичних та екскурсійних маршрутів, які були б пов’язані з місцями, дотичними до польсько-українських подій історичного, етнічного, культурного походження на сьогоднішній день мало.
Метою статті є розробка історично-краєзнавчого туристичного маршруту «Українсько-польське поєднання: шляхами Волинської трагедії» та визначення його ролі для розвитку українсько-польських відносин.
Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Зважаючи на те, що місцевостей, яких торкнулася Волинська трагедія, дуже багато, але в деяких з них кількість постраждалих не перевищує двадцяти осіб, в опрацюванні маршруту враховано найбільш знакові місця, які в майбутньому слугуватимуть символом міжнаціонального примирення та поєднання. Увага звернена на Луцький, Горохівський і Володимир-Волинський повіти колишнього Волинського воєводства, де число жертв було максимальне. З огляду на аспекти післявоєнного територіального перерозподілу, історично-краєзнавчий туристичний маршрут враховує територію сучасної Волинської області, що частково охоплює кресові Волинське та Поліське воєводства.
На Волині було атаковано 255 місцевостей, де, за приблизними підрахунками, від рук членів УПА й ОУН загинуло 11 006 поляків. Це число не враховує теренів, суміжних із Білоруссю, тому що вони тоді не входили до складу Волинського воєводства. Наприклад, у Любешові колишнього Поліського воєводства 9 листопада 1943 року члени УПА вбили понад 200 поляків. Не покриваються також із поняттям сучасної Волині місцевості Рівненської та Житомирської областей, які колись належали до Волинського воєводства. Наприклад, у давній волинській місцевості Янова Долина Костопільського повіту загинуло понад 600 осіб польської національності; Гута Майданська Здолбунівського повіту, яка попередньо пішла на співпрацю з УПА з метою врятування жителів села, понесла втрати у кількості понад 180 жертв; понад 600 поляків загинуло в Гуті Степанській.
Пропонований нами туристичний маршрут складається з декількох етапів. І (вступний) етап передбачає презентацію книги «Кресова книга справедливих 1939 – 1945: про українців, які рятували поляків, винищуваних ОУН і УПА» в Інституті Польщі СНУ імені Лесі Українки. Ця праця має особливу цінність на шляху українсько-польського поєднання, оскільки не лише подає статистичні приблизні дані про наслідки Волинської Трагедії, а й розповідає про тих українців, які рятували поляків і в багатьох випадках поплатилися за це власним життям і життям членів своїх сімей. Окрім статистичних даних про кількість врятованих, відомих і невідомих рятівників та загиблих членів їх сімей, книга містить свідчення очевидців, які важливі для науковців і всіх зацікавлених розвитком цих трагічних подій.
ІІ етап включає колишній Луцький повіт Волинського воєводства – Пшебраже, ґміна Тростянець (сьогодні село Гайове Луцького району Волинської обл.) – польська колонія, що нараховувала близько 1100 мешканців; у 1943 році там було створено найбільший на Волині польський осередок самооборони від війська УПА. Село ніколи не було здобуте членами УПА, хоча відомі три великі битви у липні та серпні 1943 року, в яких поляки мали значні втрати. У цей період відбувалися також напади поляків на сили УПА в сусідніх селах – Тростянці, Омельному, Словатичах і Журавичах.
ІІІ етап охоплює колишній Любомльський повіт – Воля Островецька, ґміна Гуща – польське село, яке нараховувало понад 800 мешканців, сьогодні не існує; 30 серпня 1943 року від рук УПА загинуло близько 600 поляків та Острівки, ґміна Гуща – польське село, яке нараховувало понад 600 мешканців, сьогодні не існує; 30 серпня 1943 року загинуло близько 500 осіб польського походження.
ІV етап розроблений на основі колишнього Ковельського повіту Волинського воєводства. Він охоплює такі населені пункти сучасної Волині:
– Александрівка, ґміна Купичів – колонія з переважаючою кількістю польського населення, де в ніч з 15 на 16 липня, 29 серпня і 4 вересня члени УПА атакували польські родини і вбили близько 80 осіб.
– Літин, ґміна Турійськ – українсько-польске село, де влітку 1943 року члени УПА вбили понад 70 поляків.
– Буди Оссовські, ґміна Турійськ – у липні 1943 року жертвами УПА стало понад 280 мешканців цього польського села.
– Суха Лоза, ґміна Велицьк – польска колонія, де 30 серпня 1943 року від рук УПА загинуло близько 70 поляків.
– Мельниця, ґміна Велицьк – містечко, в якому 29 серпня 1943 року від рук УПА загинуло понад 100 поляків.
– Гай, ґміна Велицьк – польська колонія, у якій 30 серпня 1943 року загинуло близько 600 мешканців.
На V етапі проводиться огляд колишнього Горохівського повіту Волинського воєводства: Кисилин – містечко, в якому проживало 61 єврейська родина, 57 польських і 48 українських родин (11 липня 1943 року на костел, де відбувалося недільне богослужіння, напали члени УПА і вбили понад 90 осіб польського походження), Кисилівка, ґміна Кисилин – польсько-німецька колонія, де 21 серпня 1943 року УПА знищило понад 90 поляків та Куповальці, ґміна Брани – 16 липня 1943 року на це село, а також колонії Широка та Люлівка-Венгерщина напали члени УПА і вбили близько 150 осіб.
VІ етап включає Володимир-Волинський повіт Волинського воєводства. Стрілецьке, ґміна Коритниця – у 1943 році було вбито понад 100 поляків. Тересин, ґміна Верба – польська колонія, в якій 29 серпня 1943 року загинуло понад 200 поляків. Когильне, ґміна Верба – українсько-польське село, в якому влітку 1943 року було вбито понад 70 поляків. Домінополь, ґміна Верба – польське село, де в липні 1943 року загинуло близько 250 осіб. Заболотці, ґміна Грибовиця – українське село зі значною кількістю польських родин, де від рук УПА загинуло 76 поляків. Гутин, ґміна Грибовиця – у липні 1943 року загинуло близько 140 мешканців колонії і сусіднього села Мишів. Марія-Воля, ґміна Микуличі – 12 липня 1943 року в цій польсько-українській колонії члени УПА вбили понад 220 осіб. Вигранка, ґміна Порицьк (Павлівка) – 11 липня 1943 року загинуло близько 150 поляків. Орищі, ґміна Порицьк – польська колонія, де 11 липня 1943 року загинуло понад 300 мешканців.
VІІ етап, завершальний: меморіал пам’яті жертв Волинської Трагедії у Порицьку (Павлівці) колишнього Володимир-Волинського повіту, спільний молебень з представниками польських полонійних спільнот. Порицьк (Павлівка) – містечко, я в якому 11 липня 1943 року члени УПА здійснили напад на костел під час недільного богослужіння і вбили понад 100 поляків.
Висновки і перспективи подальших досліджень. Історично-краєзнавчий туристичний маршрут дасть змогу ознайомити сучасників із трагічними подіями, які мали місце на Волині улітку 1943 року. За допомогою презентації книги «Кресова книга справедливих 1939 – 1945: про українців, які рятували поляків, винищуваних ОУН і УПА» сприятиме розвіюванню міфу про споконвічну непримиримість українського та польського народів, віддасть належне тим українським героям, які віддали своє життя, рятуючи польське населення.
Маршрут передбачає створення у майбутньому цілісної системи туристичних історично-краєзнавчих шляхів, яка б також враховувала місця поховання українських жертв, що загинули від рук поляків в часи ІІ світової війни.

Список використаної літератури:
1. Бейдик О. О. Рекреаційно-туристичні ресурси України: Методологія та методика аналізу, термінологія, районування / О. Бейдик. – К., 2001. – 42 с.
2. Карлін М.І. Необхідність наукового обґрунтування та впровадження в практику прикордонного туристичного бізнесу України інноваційних проектів / М.І. Карлін. – Збірник наукових праць Міжнародної науково-практичної конференції «Науковий парк та інноваційна інфраструктура університету як основа розвитку освіти та науки» (4-5 жовтня 2013 р.) – Луцьк: Східноєвроп. нац. ун-т. ім. Лесі Українки, 2013. С. 84–85.
3. Коцан Н. Н. Місце Інституту Польщі у трансфері наукових розробок Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки / Н.Н. Коцан // Збірник наукових праць Міжнародної науково-практичної конференції «Науковий парк та інноваційна інфраструктура університету як основа розвитку освіти та науки» (4-5 жовтня 2013 р.) – Луцьк: Східноєвроп. нац. ун-т. ім. Лесі Українки, 2013. С. 107–108.
4. Любіцева О. О. Методика розробки турів // Навчальний посібник. – К.: Альтерпрес, 2003. – 104 с.
5. Опейда Л. М. Використання віртуальних екскурсій у навчальному процесі (на прикладі проекту «Віртуальний Луцьк») / Л. М. Опейда, А. Р. Опейда // Збірник наукових праць Міжнародної науково-практичної конференції «Науковий парк та інноваційна інфраструктура університету як основа розвитку освіти та науки» (4-5 жовтня 2013 р.) – Луцьк: Східноєвроп. нац. ун-т. ім. Лесі Українки, 2013. С. 135 – 136.
6. Шевчук В. М. Розроблення туристичного маршруту «Шляхами князя Лева» засобами ГІС / В. М. Шевчук, Х. В. Бурштинська // Геодезія, картографія і аерофотознімання: Міжвідомчий науково-технічний збірник. – 2013. – Вип. 78. – С. 111–119.

Оприлюднено в політологія | Залишити коментар