Особливості перекладу біблійних фразеологізмів у сучасній польській мові

УДК 811.162.1’373.7:22
Цьолик Наталія – к. філол. н., доцент кафедри іноземних мов факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Цьолик Наталія

Проаналізовано польські фразеологічні одиниці біблійного походження. Предметом аналізу стали конструкції, утворені на базі цитат або квазіцитат, котрі характеризуються формальним еквівалентом у біблійному тексті і в значній мірі закріпились в польській мові.

            Ключові слова: фразеологізми, квазіцитати, біблізми, переклад фразеологічних одиниць.

Постановка наукової проблеми та її значення.    Доробок польського біблійного перекладу сягає від найстарших, середньовічних перекладів біблійних книг до сучасності і охоплює великий за обсягом та різноманітний за технікою перекладу об´єм, котрий складають тексти трьох видів: повні переклади книг Старого та Нового Заповітів, окремі переклади книг Нового Заповіту (рідше Старого Заповіту), а також переклади та парафрази вибраних біблійних фрагментів. Це праці: Ф. Клонецького, Е. Домбровського та ін. Вивчення біблійної фразеології в Польщі відбувалося у двох аспектах: опрацювання лексикографічного характеру та проведення опису і аналізу даного розділу польської фразеології.

У мовознавстві біблійні переклади можуть становити основу для вивчення історії мови даної епохи, мови та стилю вибраних перекладів, перекладацького курсу окремих перекладачів.

Аналіз останніх публікацій із цієї проблеми. Перші спроби узагальнення польських фразеологізмів біблійного походження датуються переломом XIX I XX століття. Піонерські заслуги в цьому належать А. Красновольському (Słowniczek frazeologiczny. Poradnik dla piszących, Warszawa 1899). По-різному, з огляду на кількість та техніку опису біблійних фразеологізмів представлені мовні одиниці в найбільшому з існуючих фразеологічних словників С. Скорупки (Z zagadnień frazeologii, Warszawa 1952). Недоліком цієї роботи є значна обмеженість в представленні даного типу фразеологізмів. Вагомий внесок у дослідження біблійних фразеологізмів зробили Ю. Крижанівський (Nowa księga przysłów i wyrażeń przysłowiowych polskich, Warszawa 1969-78), В. Копалінський (Słownik mitów i tradycji kultury, Warszawa 1995), Й. Годинь (Od Adama i Ewy zaczynać. Mały słownik biblizmów języka polskiego, Kraków-Warszawa 1995, Warszawa 2006). Серед лексикографічних праць, котрі містили біблійні конструкції, були і такі, що носили більш теологічний аніж мовний характер, наприклад, К. Романюк (Słownik teologii biblijnej, Poznań 1990). Проводилося і порівняльне дослідження, однією з найдавніших спроб конфронтації аналогічного польського та німецького матеріалу є праця Н. Брауна, що вказує на близько 100 спільних для двох мов стереотипних конструкцій біблійного походження (Deutsch-Polnische Phraseologie, Poznań 1931). Аналогічний опис біблізмів польської та російської мов був зроблений В. Хлебдою (Biblizmy języka polskiego i rosyjskiego, Lublin 1989).

Основна мета цієї публікації – описати сталі фразеологічні одиниці біблійного походження в польській мові з точки зору їх кількості, стану опису, а також процесу історичного формування і встановлення їх формальних і семантичних варіантів. Для досягнення даної мети обрано для дослідження цитати та цитатоподібні форми.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження.  Термін біблеїзм, котрий не міститься у більшості сучаних словниках, було утворено на зразок споріднених мовознавчих понять (наприклад полонізм, германізм). Спочатку його використала І. Баєрова для означення слів та зворотів узятих з Біблії, але вживаних в літературній та розмовній мові в переносному значенні [1, 25]. Широке значення біблеїзм подає К. Длугож-Карчабова, відносячи його до всіх одиниць мови (власні назви, лексико-фразеологічні одиниці, поняття), що взяті з Біблії і що функціонують поза нею [3, 322]. Найповнішу спробу визначення терміну, враховуючи фразематичний аспект, подає В. Хлебда, називаючи біблеїзмом одиницю мови з можливим встановленням походженя від біблійних текстів, незалежно від своєї формальної постаті (слово – група слів – реченння) і семантичного статусу, закодованого в мовній пам’яті даного народу, і відтворюваній в продукції текстів даної мови [3, 48].

Дані, які подають як старші, так і новіші лексикографічні джерела, не дають можливості одночасно оцінити кількість конструкцій цього типу в польській мові. Подаються цифри від 300 до 800 одиниць.

Окрім різного способу розуміння і визначення самого поняття біблеїзму  істотним чинником є спосіб приналежності даної одиниці до біблійного тексту. Основу поділу біблеїзмів можуть становити як формальні чинники (відповідність даного фрагменту тексту), так і семантичні (спосіб приналежності до первинного значення). Беручи до уваги перший з чинників, можна виділити наступні групи конструкцій:

  • цитата – слово, група слів, вислів, що має свій зразок в канонічному тексті;
  • квазіцитата – одиниці, що відрізняються від відповідних в біблійному тексті незначно, наприклад через пропущення компоненту, змінений прядок;
  • парафраза – одиниця семантично еквівалентна стосовно до біблійного зразка, але відрізняється доборром конкретних його компонентів.

На семантичну основу, в свою чергу, спираються такі одиниці як:

  • синтеза – слово, або конструкція, що становить смислове узагальнення визначених описів біблійних постатей, сцен або подій.
  • травестація – конструкція, що характеризується відміною, стосовно до зразка, конотаційною вартістю.
  • алюзія – одиниця, що становить менш чи більш близький зв’язок із визначеним фрагментом біблійного тексту.

Матеріальною основою даного дослідження будуть одиниці з першої групи. Це означає, що до складу проаналізованих конструкцій не входять ті фразеологізми, які окрім реальних семантичних зв’язків з Біблією, не мають в ній формального текстового відповідника. Ними в польській мові є такі одиниці: ciemnosci egipskie, owoc zakazany, wdоwi grosz, що функціонують як парафраза або алюзія в певних сценах і біблійних подіях.

На сьогодні існує 9 повних польських перекладів Святого Письма:

  1. Biblia Leopolity, 1561 р. Найстарший зі збережених польський католицький переклад повного тексту Біблії.
  2. Biblia brzeska, 1563 р. Найстарший повний текст протестантської Біблії виданий в 1563 році в Бресті.
  3. Biblia Szymona Budnego, 1572р. Спочатку виникла як спроба виправлення брестського тексту, але в результаті становить новий переклад.
  4. Biblia ks. Jakuba Wujka, 1599 р. Весь переклад створювався поетапно. Повний текст Біблії створено в 1599 році, через 2 роки після смерті перекладача і містить в собі значні сліди цензорських змін, так званої Комісії П’яти під керівництвом к. С. Гроджіцкого, опонента Вуйкового методу перекладу.
  5. Biblia Gdańska, 1632р. Третя старопольська протестантська Біблія, видана в Гданську.
  6. Biblia Tysiąclecia I i II wyd., 1965; 1971 р. Новий переклад книг Святого Письма, опрацьований з нагоди Тисячоліття хрещення Польші.
  7. Biblia Warszawska, 1975 р. Новий переклад протестантської Біблії без коментарів та пояснень
    1. Biblia Poznańska, 1975p. Традиційний переклад Біблії, виданий y Познані.
    2. Biblia Warszawsko-prazka, 1997. Найновіший польський католицький переклад Біблії, автор кс.К. Романюк зробив текст дуже зрозумілим для сучасного читача, опустивши об’ємні коментарі та пояснення.

Розглянемо деякі зразки фразеологічних одиниць сучасної польської мови біблійного походження. У багатьох релігійно-міфологічних проекціях образів як неба, так і пекла ключову позицію займають ворота, як символічний знак стикання земного та позаземного світу.

Біблеїзм bramy piekielne  відносно рідко вживається у польській мові. Як окрему одиницю не містять цього сполучення історичні і сучасні словники польської мови. Серед сучасних джерел наявність виразу підтверджується у фразеологічному словнику С. Скорупки у вигляді фрази bramy piekielne go nie przemogą, вказуючи на її переносне значення nic go nie zmoże.

Вираз chleb powszedni належать до групи найбільш усталених польських фразеологізмів біблійного походження. Сучасні словники містять два значення: дослівне і переносне: 1) „щоденна їжа”; 2) „щоденна, звичайна річ”. Цей фразеологізм без сумніву належить до складу інтернаціоналізмів біблійного походження.

Прототип польського вислову dar Boży зустрічається в текстах Святого Письма. Ця конструкція характеризується лексичною стабільністю. Даний фразеологізм існує в сучасній польській мові як у формі однини dar Boży, так і множини dary Boże. Обидві форми фіксуються в словниках у переносному значенні „хліб, їжа, достаток” [4].

Вислів falszywy prorok своїм родоводом сягає стародавніх часів і, без сумніву, належить до усталених конструкцій польської мови. Переносне значення вислову falszywy prorok – 1) „хтось, що дає когось”; 2) „аби те, що передбачую, не збулось”, фіксується в фразеологічних словниках [5].

В біблійному світі рослин оливкове дерево займає одне з головних місць поряд з пшеницею. Оливка має цілющі властивості, тому цьому дереву і його плодам ще стародавні греки приписували божественні риси, і називали символом миру та єднання. Цей символізм присутній і на сторінках Святого Письма, де гілочка оливкового дерева, принесена голубкою після потопу, стає знаком кінця катастрофи. Поміж усталених конструкцій, що своїм родоводом сягають Біблії, особливе місце займає вислів, котрий стосується не самого оливкового дерева, а лише його частини – це фразеологізм gałązka oliwna. Більшість джерел в контексті даної мовної одиниці наводять їй споріднену, пов’язану з тією ж самою біблійною сценою, конструкцію gołąbek pokoju. Словники містять таке сучасне значення даних фразеологізмів: “знак, символ миру, згоди” [5]. Обидві одиниці належать до інтернаціоналізмів біблійного походження.

Вислів grzechy młodości належить до фразеологізмів, стилістично обмежених у сучасній польській мові. Перші історичні словники подають його в первісному значенні obłudnicy, не вказуючи на біблійне походження [4]. Збірники біблізмів подають споріднені даному вислову конструкції сучасної польської мови: Grzechy  młodości karze Bóg w starości. Za grzech młodości – kara wchodzi w kości. Płacisz w starości rozpustę młodości. Вислів grzechy młodości  характерний і для російської мови – грехи молодости [3].

Вислів mądrość salomonowa зустрічаємо в перекладах Старого Заповіту як означення особливої риси біблійного короля Соломона, сина Давида. Значення даного вислову в словниках тлумачиться як “велика мудрість”. Окрім приналежності до біблійної цитати в польській мові з’явилося багато споріднених конструкцій, з різним значеннєвим статусом, наприклад: mądry jak Salomon; sąd salomonowy; z pustego, próżnego i Salomon nie naleje. Чисельними є жартівливі вислови зі зміненими лексичними компонентами: mągdry jak salomonowe portki, gacie, papucie, czapka  “про когось нерозумного”. Біблеїзм суд Соломона вживається і в українській, російській мовах [3].

Для більшості культур і релігій серце є символічним пристанищем найважливіших людських почуттів. У польській мові вживається конструкція serce kamienne, що має переносне значення, а також споріднені вислови: serce złe, twarde, z kamienia, які теж мають біблійне походження.

У польській мові фразеологізм sól ziemi виник як типова калька латинського вислову sal terrae. Новіші словники [4] вказують на переносне значення біблізму sól ziemiнайвартісніші люди, найцінніші одиниці в якійсь групі”. Більшість текстових ілюстрацій вислову в польській мові вказує на те, що схема узгодження його членів виражається в формі: ktoś jest (staje się / czuje się) solą ziemi. На основі матеріалів сучасної польської мови відзначається, що цей бібілізм підпадає під інноваційні процеси, в результаті яких перший член вислову значно поширив значення, а другий може змінюватися, наприклад, sól meczu, coś jest solą gospodarki. Як бібілеїзм ця конструкція існує і в російській мові – соль земли. У такій самій формі і значенні, як в польській мові, вислів sól ziemi вживається в англійській мові the salt of the earth.

Біблійний вислів, якому в сучасній польській мові відповідає конструкція sądny dzień, міститься у всіх перекладах Біблії. Його переносне значення пов’язане насамперед з кінцем світу. В історії польських перекладів вживаються дві форми: dzień sądu, sądny dzień. Сьогодні у словниках знаходимо різні тлумачення даного біблізму. Так В. Дорошевський пояснює sądny dzień двояко: 1) “свято в євреїв”; 2) “у християн: їх кінцевий суд”; “переполох”. У сучасній польській мові вживаються такі прислів’я з цим біблізмом: do sądnego dnia odkładać, istny sądny dzień, sądny dzień ci się przyśni, nie będziesz ty sądnemu dniu trąbił. Хоча жодне з них не має безпосереднього стосунку до Біблії.

Вислів ziema / kraj / kraina mlekiem i miodem płynąca часто зустрічається на сторінках Старого Заповіту. Фразеологічні словники польської мови подають однакове тлумачення цього біблеїізму: “край, земля, держава, наповнена всіляким багатством”. Цей вислів міститься серед біблізмів російської мови у формі “земля, кипящяя молоком и мёдом” [3].

Висновки. У сучасній польській мові вживається сотні фразеологічних одиниць біблійного походження [6, 25]. Серед них можна виділити вислови, звороти, фрази. Саме фразеологізми є основною складовою біблійної польської мови. Як невід’ємний її елемент біблеїзми не обмежуються лише уособленнями, а переходять в площину літератури, звідси вже потрапляють в стихію щоденної мови. Дані мовні одиниці є свідченням не лише багатовікового етапу формування мови, а і творення польської культури з Книгою, що дивує і вчить. Тому очевидним є прагнення зберегти цей стильовий шар в найповніших спробах перекладу біблійних книг на польську мову. Адже тут мають узгоджуватися філологічні правила, релігійні канони та сам стиль мови перекладу. У перспективі дослідження даної теми передбачається вивчення стилістичної стратифікації фразеологічних біблеїзмів у сучасній польській мові та їх семантичних змін.

Список використаної літератури

  1. BajerowaI. Kilka problemów stylistyczno-leksykalnych współczesnego polskiego języka religijnego.- Lublin, 1988.- 44 s.
  2. Długosz-Kurczabowa K. Biblizmy w języku staropolskim, „Napis”, SeriaI (1994). s.27-48.
  3. Chlebda W. Biblizmy języka polskiego i rosyjskiego. Koncepcje opisu leksykograficznego, [w:] Współczesny język polski i rosyjski. Konfrontacja przekładowa, Warszawa .-1997.- s.23-66.
  4. 4. Słownik języka polskiego, pod red.W.Doroszewskiego, T.I-XI, Warszawa,- 1958-69.
  5. 5. Słownik języka polskiego / Pod red.M.Szymczaka, T.I-III, Warszawa, – 1978-81.
  6. Koziara S. Frazeologia biblijna w języku polskim. Tezy referatów międzynarodowego sympozjum naukowego, Opole 4-6 września 1996 r. / Pod red. W.Chlebdy, Opole.-1996.- s.44-67.

 

Цьолык Н. Н. Особенности перевода библейских фразеологизмов в современном польском языке

Проанализированы польские фразеологические единицы библейского происхождения. Предметом анализа стали конструкции, образованные на базе цитат или квазицитат, которые характеризуются формальным эквивалентом в библейском тексте и в значительной степени закрепились в польском языке.

Ключевые слова: фразеологизмы, квазицитаты, библизмы, перевод фразеологических единиц.

  1. M. Tsolyk. Features of Bible translation in modern phraseology Polish. The article is an attempt at presenting the main body of Polish set phrases derived from the Bible. The author describes constructions, quotations or quasi-quotations, having their formal equivalent in the text of the Polish language.

Key words: phraseological units, quasi-quotations, biblical expressions,  translation of phraseological units.

Advertisements
Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Сарматська візія світу в повістях Юзефа Крашевського

УДК 823
Світлана Сухарєва –кандидат філологічних наук, доцент кафедри іноземних мов факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

©Сухарєва Світлана, 2016

У статті охарактеризовано сарматські мотиви творчості Юзефа Крашевського, зокрема в його історичних повістях. Проаналізовано героїчний образ Мацлава, історичну роль Мєшка і всього роду Пястів у формуванні  польського народу, місію короля Казимира. Виділено особливості сарматського міфу і співставлено його з концепцією Крашевського.

Ключові слова: польський сарматизм, історічна повість, сарматський міф, сарматська концепція.

Постановка проблеми.Творчість Юзефа Ігнація  Крашевського свідчить про багатовимірний простір його геніальності – починаючи від видавничої та редакторської діяльності, суспільної й політичної заангажованості, вагомих праць історичного характеру, багатотомної, на сьогодні ще не до кінця дослідженої публіцистики, подорожніх записок часто з власними ж ілюстраціями, музичними рецензіями, освітньою діяльністю, яку він розпочав на теперішніх українських теренах, і закінчуючи власне літературою, яка теж мала різноплановий характер.

Шлях Ю.-І. Крашевського як літератора (який на початку виступив у письменстві під псевдонімом КлеофасФакунд Пастернак, а в період Листопадового повстання у Варшаві – Богдан Болеславит) була не лише плідною, про що свідчать 600 томів його творчого доробку, а й неординарною, у чому переконуємося, вивчаючи періоди його  творчості, жанрові особливості, стилістичну насиченість та ідейну спрямованість творів.

Маємо справу із сарматом, проте особливого ґатунку – нетиповим, відірваним від стереотипів, який не просто задивлявся в минуле, а й убачав у ньому те зерно істини, із якого має прорости якісне майбутнє. Був це також сармат європейського зразка – знавець багатьох мов і тогочасного суспільно-літературного процесу Європи, що не могло не відобразитися на його творчості. Зрештою, був це сармат-християнин, який бичував язичництво в будь-яких його проявах, незважаючи на традицію та особи.

Усі літературні критики одностайні в одному – сарматизм Крашевського можна виділити в цілу концепцію, підтверджену не лише літературою, а й усім його життєвим шляхом. Це був ревний прибічник селянства й простого люду, критик інтелектуальної еліти суспільства, котра піддавалася консерватизму; прибічник, але й водночас критик шляхетського стану, який письменник частково піддавав ідеалізації під впливом попереднього літературного періоду – романтичного. Залюблений у романтизм, Крашевський усім своїм поглядам прагнув надати історичного підґрунтя, завдяки чому ще до появи творів Генрика Сенкевича він став метром історичного роману та повісті. Зважаючи на ще одну залюбленість письменника – у східних Кресах Польщі – український народ небезпідставно може вважати Юзефа-Ігнація Крашевського своїм співвітчизником, який любив українські землі й відобразив цілу українсько-польську епоху, творячи кресову епопею.

Аналізостанніхдослідженьізцієїпроблеми.Історичний вимір творчості Крашевсього та його сарматська ідеологія сприймаються в літературній критиці неоднозначно, на що варто звернути окрему увагу. Частково можна виправдати позицію Вацлава Ткачука, який у 1989 р. в Передмові до «Короля Пяста» зазначав: «Конфронтація магнацького і шляхетського світу в повісті не настільки повна, як ми того сподівалися. Письменник не висвітлив уповні всієї амбівалентності сарматизму як певної розумової формації. Він не помітив, як потрапив у саму середину бароко. Не цікавлять його ані явища, ані постаті, які були визначними для тогочасної польської культури, ані провінційні перспективи. […] Крашевський вдався до певної операції, радше сентиментальної, аніж інтелектуальної: облишив шляхетську демагогію, політичні механізми епохи, залишив лише емоційний зміст, яким прагнув утвердити національну ідентифікацію. Таким чином, він брав участь у суперечці про своїх та чужинців, яка набрала особливого розмаху в барокові сарматські часи і мала свої значні наслідки в наступні періоди, аж до сьогоднішнього дня. Однак робив це таким чином, що його можна засудити за анахронізм і асекурацію.

Анахронічним було те, що він приписував шляхті глибші і кращі інтенції, аніж вона могла мати насправді, з найкращим її волевиявленням і непересічним розумом. Натомість асекурація виникає із прагнення відзначити, при всій тій не надто сприятливій ситуації, тезу про оригінальність польського національного характеру, який виник внаслідок зустрічі культур Сходу і Заходу»[1, 7].

З іншого боку, не знайдемо у творах Крашевського й роксолянськогосарматизму, основаного на козацьких ідеях національного визволення та козацької «золотої вольності», тож українські літературознавці й читачі могли б дорікнути сарматові Крашевському в його однобічності зображення. Утім, письменник виходить поза межі ідеалізованого месіанства як із польського, так і з українського боку, підноситься на загальнослов’янський рівень, прагнучи у своєму світобаченні, ілюстрованому власними творами, поєднати універсальні міфологеми Сходу та Заходу. При цьому локальний колорит не перешкоджає, а лише сприяє цій фастмагорії, надаючи їй звичаєвого характеру й конкретизуючи ідеологічну сарматську концепцію за рахунок образів і картин, почерпнутих із тогочасного життя чи минувшини.

Виклад основного матеріалу й обґрунтуванняотриманихрезультатівдослідження. Одним із найвагоміших образів у творенні сарматської концепції для Крашевського, як і для багатьох інших польських письменників, став сповнений символіки образ Мацлава (у Крашевського – Маслава), який на тлі загального суспільного шляхетського руху, хоча й вирізнявся новаторством, радикалізмом, однак був вираженням утопічності язичницько-сарматського руху. Трапляються й інші варіанти імені цієї історично-міфологічної постаті, яка покликана відображати особливості прадавньої польської Сарматії (Мєцлав, Мечислав, Мойслав).

Комплексну характеристику цього образу слов’янскості подала професор Марія Яньон у праці «Несамовита слов’янщина». Зокрема, вона зазначала: «Півстоліття відділяє МаславаКрасінського від Маслава Крашевського. Це було півстоліття значних політичних змін (у Польщі програно два повстання) і пов’язаних із ними змін літературних (на місце романтизму прийшов позитивізм). Однак історія слов’янщини надалі залишається незрозумілою. Крашевський був глибоко переконаний у завершенні її початків» [2, 92].

Сарматська концепція Юзефа-Ігнація Крашевського стала противагою язичницькій теорії ЗоріанаДоленги-Ходаковського. Описуючи Маслава, письменник промовляв устами одного зі своїх героїв, зображуючи події на Мазовші: «Я не знаю, чи ви знаєте Маслава настільки, як знаю його я, – додав Лясота. – Я спостерігав за ним, як він змалечку зростав при дворі на псарні, пізніше подавав рушники й горшки, тримав соколів, наливав медівку та в слух і благодаті поступово прокрадався, так дійшовши до ланцюга на шиї й лицарського пояса, ставши довіреною особою та радником. І тоді охопила його надмірна гордість. Після смерті Мєшка він хотів заволодіти королевою, хоча б з нею одружитися і стати королем, а Казимира позбутися. Розумна жінка його відкинула, та на його захист виступило близьке оточення королеви. Стало її гудити, що країни й нас знати не хоче, і переслідували її до того, що, забравши великі скарби, вона була змушена втікати за Рейн. Залишився Казимир, якого Маслав хотів узяти під свою опіку, щоб погубити – і той був змушений від нього утікати. Швидко його позбувся. Ми без володаря, як отара без пастиря, залишилися, а вовк над нами поставлений замість нього. […] Старі станиці, у землю й ліси поховані, назад повернуто. Поставлено знову каміння та стовпи, як колись велося. Усі давні свята святкують серед білого дня. Жодного священика при житті не залишають, а якщо когось зловлять, то страчують. Маслав стверджує, що зі священиками надійшла неволя» [3, 27–28].

Образ Маслава був покликаний засудити вплив латинської традиції, яка всюдисущо заміняла собою давню слов’янськість, а навіть, на думку деяких дослідників, стати на захист так званого «слов’янського християнства». На українських землях реакційною силою такого ґатунку, – радше суб’єктивного, аніж об’єктивного, –визнано польське духівництво, що, зі свого боку, загострило конфлікт поміж українськими та польськими народами, яких укинуто в спільний котлован радикальних національно-визвольних рухів. У цьому плані позиція сармата Крашевського стає очевидною – варто було сконцентрувати увагу на об’єктивній сарматській міфологемі й спільно протиставитися язичницькому здичінню та темноті. Тому письменник визначав стародавні легенди про походження народів і перші слов’янські цивілізаційні міграції як «темні перекази», у яких наступним поколінням годі відшукати раціональне зерно. Він однозначно протиставив хрест язичницьким божествам і возніс милосердя над атрофованим почуттям відновлення давньої справедливості.

У розумінні Юзефа Ігнація Крашевського, образу Маслава можна протиставити легендарно-історичну постать Казимира Великого, який після революційних заворушень за часів Мєшка відбудував християнство на польських землях, унаслідок чого був названий Казимиром-Відновником.

У повісті «Маслав» Крашевський змальовує Казимира згідно з  усіма вимогами класичної схеми зображення героїчної постаті. Відповідним є одяг («Одяг його був прекрасний, хоча скромний. […] лицарський пояс, прикрашений дорогоцінним камінням, притримував обосічний меч, а поряд на ланцюжку звисав менший, декоративний мечик з позолоченою рукояткою» [3, 198]), зовнішність («Обличчя його було гарне, юначе, хоча вже й випробуванням піддане, монастирській тиші, розчаруванню, завданому людьми, через ранні турботи позбавлене юначих веселощів і свободи» [3, 198]), поведінка («виглядав по-королівськи, хоча й менш за все цього прагнув» [3, 197]) і вчинки героя. Противага героїчної постаті у втіленні сарматської ідеї та антигероя, як зазначав сам письменник, була очевидною: «Казимир відстоював хрест і християнство, Маслав – відмираюче язичництво, спадок століть, за який затято боровся народ» [3, 203]. Перемога Казимира теж була очевидною, адже він приносив на тогочасні польські землі просвітництво, віру, мир, поєднував Польщу з руськими князями.

Окциденталізація суспільства втратила свою багатовекторність, здобувшись на вірність лицарським християнським традиціям. З огляду на цю багатовекторність, яка тривала віками, породжуючи численні суперечки довкола питання слов’янської Сарматії, можна зрозуміти прагнення Крашевського – минаючи міжконфесійні та міжнаціональні суперечки, він вивів суспільний діалог на тори єдиної для східного й західного світу ідеологізації, як він писав, «задля порятунку землі і святої віри».

Духовним центром національної ідентифікації та християнізації Сарматії залишалася для письменника Ясна Гора в Ченстохові й чудотворний образ Ченстоховської Богородиці – Чорної Мадонни, яка споконвіків рятувала слов’янський світ від винищення та завойовників. Тому особливу роль Крашевський відвів також лицарській звитязі отців-паулінів, які піклувалися про Ченстоховський чудотворний образ Богоматері [4].

Юзеф-Ігнацій Крашевський, відстоюючи християнство спільного слов’янського світу, застерігав від германізації, і то з міркувань хронологічного плану: усевладдя німецького кесаря, свавілля хрестоносців, від яких слов’янські народи були змушені захищатися, сум’яття саксонської епохи. У «Маславі» стикаємося також із чеською загрозою, від якої в давні часи пустошіли польські землі й гинули польські лицарі-шляхтичі.

Окрім усіх цих зовнішніх загроз, найбільшою небезпекою була внутрішня суспільна загроза, на якій Крашевський зосередив особливу увагу. Твір «Стара казка» («Stаrabaśń») Юзефа-Ігнація Крашевського – його найвідоміша історична повість, яка стала академічною, – це катастрофа розірваного слов’янського менталітету, яка призвела до зростання насильства та жорстокості [5; 2, 29]. Утіленням цієї трагедії була літературно обіграна Крашевським історична постать Мєшка й великопольські легенди, пов’язані з нею (зокрема історія падіння Мишачої вежі у Крушвиці). На думку автора, казка як вимисел або ж легенда чи переказ повинна залишитись у минулому, а їй на зміну повинна надійти ера християнської єдності як самоствердження національної ідентифікації кожного зі слов’янських народів і самовираження їх національного визволення. На цій позиції акцентує увагу дослідниця Моніка Рудась-Гродська [6, 217].

Станіслав Гжибовський відзначає особливу роль шляхетської оральної літератури у творенні сарматського міфу. Це джерело письменницького натхнення, як указує дослідник, було водночас і доречно символічне, і небезпечне, з огляду на релятивний характер давніх переказів. Характеризуючи твори Юзефа Ігнація Крашевського, зокрема його «Щоденник Мрочка», він зазначав: «Термін «оральна література» у цьому контексті може здаватися несподіваним. Говорять і пишуть частіше про традицію, легенди, перекази; натомість проблема форми первинного переказу замовчується. Це перше непорозуміння. Другим є цінність для історика. Ми досі оцінюємо її так само помилково, як і романтики. Сам Крашевський, зайнявшись дослідженням «переказів», застерігав від їх жанрового релятивізму, однак основну увагу звертав на присутній у них «ідеал», «моральний сенс» […] Ідеться тут про оральну літературу, подекуди ще живу, що більше – ту, яка постійно творить і остерігає, як противагу пробуджуючій недовіру записаній історії» [7, 17].

У літературно-стилістичному плані, як зазначала Марія Яньон, Крашевський учинив нечуване, а саме переклав романтизм на популярну історичну повість. Дослідниця з цього приводу писала: «У своїх літературних діях він [Крашевський]повістево[виділено Яньон] використовував усі дилеми романтизму, його словниковий запас, теми, ситуації, героїв. Хтось повинен був це зробити, оскільки велика романтична поезія не могла замінити новітньому народові всіх літературних жанрів, необхідних для духовного існування. Крашевський робив це інколи поспішно й поверхово, але своїм значним  надбанням вплинув на національні уявлення. З огляду на це, можна стверджувати, що «Стара казка» – це наче «Цар-Дух» для молоді чи для народу. Так само в «Маславі» помічаємо чимало романтичних кліше, перенесених у середовище повісті» [2, 109].

Образ засудженого на мученицьку смерть Маслава – це символ роздертого суспільства, поразка, на яку, на думку Крашевського, заздалегідь приречені конфліктуючі сили. Марія Яньон так характеризує це: «Знак несамовитості давньої Слов’янщини бурхливо проявляється у місцях, де була споневірена її спадщина. Хоча Крашевський сприймав її амбівалентно, проте він не пропустив того факту, що народ заядло захищав свої споконвічні божества. Жахлива поразка, описана Крашевським у страшних деталях, наводить на думку також і про те, що було затоптане, винищене, витіснене. Тому час від часу письменник послуговується несамовитими образами, які порушують силоміць нав’язаний лад і видобувають на поверхню водночас щось своє і чуже» [2, 111]. На цьому тлі тема перемоги християнства певною мірою стає другоплановою, наводячи на думку про справжню трагедію слов’янства – загубленого, скривавленого, не віднайденого. Тут своє і чуже переплітається в єдине ціле, що можна сказати й про завершення сюжетної лінії «Старої казки».

Повертаючись до традиційного розрізнення в літературній та історичній критиці двох іпостасей сарматизму – великопольського й роксолянського [8], потрібно зазначити, що, хоча Крашевський і не виправдовував козацької жорстокості, – він чи не єдиний із польських письменників привселюдно засудив свавілля польської шляхти щодо простого люду, піднявши ще одну суспільну проблему – конфлікт пана та невільника, яка переросла в міжнаціональний конфлікт. У «Спогадах з Волині, Полісся і Литви» (1840 р.) він писав: «Нечуваним було визискування панами Русі, яке почасти призвело, а принаймні допомогло Хмельницькому підняти той страшний бунт, у якому було пролито стільки крові» [9, 584].

Крашевський оспівував часи, коли подружжя польських лицарів зі східними жінками-красунями привносило в тогочасне суспільство лад, гармонію, живу енергію. Особливу роль він відвів українкам, які відзначалися не лише вродою, але й відвагою, жвавою вдачею, люб’язністю. Отже, поряд із чоловічим началом у сарматській ідеї письменника важливу роль відведено місії жінки.

У «Маславі» такого символічного змісту набули русинка Марта та її незвичайної вроди дочка Катерина, руки якої прагнуло чимало польських лицарів. Ці образи сповнені сентиментальності, романтичної манірності й, хоча змальовані реалістично, яскраво, почасти навіть з гумором, проте прикриті щільною вуаллю ідеалізації. Катруся (у Крашевського – Кася) була тією метою, задля якої йшло на герць із ворогом молодше покоління польських шляхтичів. Заради неї воно вдавалося до жертовних вчинків і свавільних витівок.

У «Щоденнику Мрочка» знаходимо ще одну сюжетну лінію, нехарактерну для тодішньої літературної епохи – зображення польсько-грецького подружжя, у якому грецька дружина була символічним зацікавленням орієнтальним Сходом, його культурою, православною традицією. На пограниччі культур така міфологема була зрозумілою й не викликала жодних застережень.

Подібну ідею виношувала польська шляхта й щодо свого нового короля Казимира, який полишив монастирські стіни, щоб стати на чолі втраченого колись королівства. Посли з Русі пропонують йому до пари дочку самого покійного князя Володимира: «Доброгнівою її названо, бо хоч і гнівається, та добра. Сніг не може бути білішим від її обличчя й малиновий сік рожевішим від її рум’янця. Коли розпустить золоті коси, то вони по землі стеляться; коли погляне синіми очима, люди про негаразди забувають; коли посміхнеться, небо розпогоджується. Коли красуня з терему виходить, до неї птахи з неба злітаються, а голуби сідають їй на руки. Коли пісню заведе, леви до ніг її лягають, а коли рушник золотом і шовком вишиє, його тільки на вівтарі класти» [3, 229]. Письменник зауважував: «Доброгніва – Марія Добронега, дочка Володимира Великого, сестра Ярослава Мудрого, повінчана з Казимиром-Відновником 1039 року. Це одруження передувало наданій Ярославом Мудрим допомозі у перемозі над Маславом, якого переможено у спільному поході лише в 1047 році. Тож у повісті черговість подій змінена»[3, 289].З опису стає очевидно, що маємо справу не стільки з історичним фактом, скільки зі спробою утілення сарматської ідеї на спільному польсько-українському ґрунті.

Епогеєм жіночого сарматського начала можна вважати образ Діви зі «Старої казки», водночас цнотливий (колись присвячений давнім богам) і призначений для створення ідеального слов’янського подружжя, із якого має прорости якісно нове польське покоління. Промовисті також побудова на рештках побитого війська нової полянської столиці та обрання на князя мудрого простолюдина Пяста (Пястуна), якому збережене старе обійстя в лісі мало нагадувати про його давнє походження. Дещо гумористичним і відживаючим на цьому тлі залишається образ старої відьми Яруги, яка прислуговувала і добрим, і злим, а на Купала відмолоджувалася, уводячи в оману молодих парубків, щоб потім знову перетворитися в обідрану та позбавлену форм, – більше того – потворну, – постать. З’являючись несподівано у різних місцях, овіяна таємницею, оснащена гуслами для ворожіння, вона уособлює весь язичницький світ, який поступово відживав. Натомість так само несподівано в ключові моменти історії з’являються таємничі апостоли, щоб поблагословити полянський люд на нове життя іменем нового, християнського, Бога.

Усіма своїми творами, проникнутими сарматським духом, Крашевський заперечував безособовість історії, яка внаслідок епохальних трансформацій поступово надавала більш чи менш історичним постатям принагідного характеру. У «Візерунках польських князів і королів» (1883) з цього приводу він зазначав: «Старі скульптури, які стояли колись у храмі, як уособлення епох і подій, валяться, вицвітають, занепадають, розпливаються і зникають з наших очей. Та все ж це були постаті, в яких віки різьбили свої ідеали, тож, якщо й нічим іншим, то повинні залишитися для нас хоча б дорогими пам’ятками минулого. Ми прагнули дістати їх із руїн, очистити з пилу і повернути їхні обличчя, які вони мали віками. Не всі деталі, з яких складаються ці постаті, відзначаються новизною, проте їх порівняння, представлення у денному світлі неодноразово надає їм несподіваного характеру, відзначає їх риси, підносить загублену красу чи оригінальність» [5, 8].

Висновки і перспективи подальших досліджень.З огляду на такий підхід Крашевського до героїчності сарматських постатей, можемо стверджувати ідею письменника про поступовість сходження від образів до мотивів. Отже, концепція сарматизму в його творах представляє цілісну систему – світ ідеалізованої Сарматії, у якому існує логічний перехід від язичництва до християнства, від міжусобиць до загального миру та поєднання слов’янських народів, унаслідок чого, на думку автора, Польща збереже свою ідентичність і процвітатиме. Це, основане на романтичних ідеях слов’янофільство, було позбавлене панслов’янізму й знайшло широку підтримку серед чехів, угорців і південних слов’ян. Русь стала його невід’ємною частиною, а самі  русини ідеалізовані письменником у суспільному та особистісному плані. Далека Русь для героїв «Старої казки» чи «Маслава» – це образ нечуваного достатку, допомоги у відсічі ворога, могутності й братства.

Давні стереотипи про навернення на католицизм «ненавернених» православних, які, позначені духом козаччини,  начебто й не були християнами, відходить у минуле, як один із сарматських міфів, що в цьому плані возвеличував і підносив до месіанства шляхту східних польських Кресів. У цьому процесі деміфологізації Крашевському відведено одну з чільних ролей, оскільки, виходячи за межі традиціоналізму в сарматській теорії, він ще за життя будував і після смерті далі будує своїми працями інтегроване, проте багатонаціональне ідентифіковане слов’янство. У цьому сенсі він залишається незмінно актуальним і месією слов’янського пограниччя.

Отже, у визначенні сарматської концепції письменника варто відкинути дилеми щодо ступеня його історичної достовірності й відзначити особливу, новаторську, форму приналежності до культурної традиції, а з погляду літературної суспільної критики – віддати належне його передовим ідеям, які дієві донині.

Список використаної літератури

  1. Tkaczuk Wacław. Przedsłowie // Kraszewski J. I. Król Piast / WacławTkaczuk. – Warszawa,
  2. JanionM. NiesamowitaSłowiańszczyzna. Fantazmaty literatury / Maria Janion. – Kraków: Wyd-wo Literackie, 2006.
  3. Kraszewski J. I. Masław / I. Kraszewski. – Warszawa, 1976.
  4. Kraszewski J. I. Kordecki / I. Kraszewski. – Warszawa, 1981.
  5. Kraszewski J. I.Stara Baśń / / I. Kraszewski. – Warszawa, 1972.
  6. Rudaś-Gródzka Monika. Słowiańszczyzna. Pamięć i zapomnienie w wykładach Adama Mickiewicza i powieściach Józefa Ignacego Kraszewskiego // Konteksty. – 2003. – Nr 1–2. – s. 217.
  7. Grzybowski Stanisław. Pas diamentami sadzony, czyli o Pamiętniku Mroczka / Stanisław Grzybowski // Kraszewski J. I. Pamiętnik Mroczka. – Warszawa,
  8. ЛескиненМария. Мифы и образы сарматизма. Истоки национальной идеологии Речи Посполитой (конец XVI – середина XVII вв.) / МарияЛескинен. – Москва,
  9. Beauvois D.. Trójkąt ukraiński. Szlachta, carat i lud na Wołyniu, Podolu i Kijowszczyźnie 1793–1914 / Przeł. K. Rutkowski. – Lublin 2005.

 

СухареваСветлана.Сарматскаявизия мира в повестях Юзефа Крашевского.В статьеохарактеризированысарматскиемотивытворчества Юзефа Крашевского, в особенности его исторические повести. Пооанализировангероический образМацлава, историческаяроьМешка и всегородаПястовв формированиипольскогонарода,миссия короля Казимира. Определеныособенностисарматскогомифа и сопоставлены с концепциейКрашевского.

Ключові слова: польскийсарматизм, историческаяповесть, сарматскиймиф, сарматскаяконцепция.

SukharevaSvitlana. Sarmatian Vision of the World in JozefKraszewski Stories.The article characterizes the Sarmatian motives of JozefKraszewski including his historical novels. Matslava heroic image is analysed as well as historical role of Mieszko and Piast dynasty in the formation of the Polish people, the mission of King Casimir. The key features of Sarmatian myth are defined in comparision with the Kraszewski concept.

Keywords: Polish Sarmatism, Chronicle Story, Sarmatian myth, Sarmatian concept.

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

До питання національної проблематики історичних повістей Юзефа Крашевського

УДК 82.1/9
Миронюк Марія – студентка факультету філології та журналістики Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Миронюк Марія

У статті охарактеризовано національну проблематику історичних повістей Юзефа Крашевського, представлено періодизацію історії Польщі згідно з творами письменника. Окрему увагу звернено на сарматські польські мотиви. Класифіковано національні мотиви творчості Юзефа Крашевського на прикладі його історичних повістей.

Ключові слова: історія, Юзеф Крашевський, сарматські мотиви, національна проблематика.

Постановка проблеми. Творчість багатьох письменників допомагає пізнати історичні епохи, тому що містить в собі великий процент достеменності. Таким епохальним творцем  історії в літературі можна вважати Ігнація-Юзефа Крашевського. На початку аналізу історичного характеру його творчого доробку варто зазначити, що науковці більше звертали увагу на його селянські повісті, де піднімаються нагальні суспільні проблеми, однак історичний вимір творів Крашевського теж потребує вивчення. Мета нашої публікації – приблизити до сучасників давні історичні події на основі історичних повістей Ігнація-Юзефа Крашевського.

Аналіз останніх досліджень із цієї проблеми. До історичної тематики Юзефа Крашевського зверталися Ю. Булаховська, С. Баженова, Р. Радишевський, О. Оляндер, В. Данек, С. Буркот, Г. Домбровольська та ін., однак цей аспект розглянутий ними  в принагідному плані, оскільки більшість дослідників надавала перевагу його селянським повістям чи мемуарно-публіцистичній прозі.

Виклад основного матеріалу. Відомо, що історичні твори не можуть існувати без вагомої дослідницької бази, інакше будуть виключно фікцією. Це добре розумів Юзеф Крашевський, тому особливу увагу в написанні своїх праць звернув на історіографічні матеріали. Окрім цього, він професійно займався історією – видав наукові роботи «Вільно», «Мистецтво у слов’ян», «Литва» та ін. Разом нараховуємо понад сто історичних творів Крашевського, тож у цій публікації ми можемо згадати лише деякі з них: «Hrabina Cosel», «Kordecki», «Stara baśń», «Rzym za Nerona», «Król Piast», «Matka Królów», «Masław» та ін. Деякі з них стосувалися не польської історії, а часів Римської імперії, в яких довелося жити першим християнам в умовах утисків та переслідувань. Письменник дуже цікаво змалював ці події, однак вони не є темою нашого дослідження.

Першу історичну повість Юзеф Крашевський написав у 1833 році, останню – в 1886, тож маємо можливість глянути і на хронологію розвитку його історичних творів, і на історичну хронологію, в ній представлену.

Польську історію Крашевський розглядав від самих її витоків, стараючись, завдяки поверненню до джерел, повернути польському народу істинний вимір його національного патріотизму. Особливо героїчно виглядає образ Пйяста та виникнення династії цього роду, мотиви чого письменник використав не в одному творі («Masław», «Stara baśń», «Król Piast, «Król chopów», «Boleszczyce»). Виникає враження, що митець найбільше захоплений саме цим історичним періодом. Однак не менш захоплюючими стали його твори про династію Ягеллонів («Matka Królów», «Semko» та ін.). Про короля Сігізмунда та його часи Крашевський видав працю «Zygmuntowskie czasy», а вже на еміграції, у Дрездені вийшов цілий цикл творів, в яких описано діяльність роду Сасів («Hrabina Cosel», «Brühl» та ін.). Уже після смерті письменника були видані «Saskie ostatki». Вільна елекція королів також знайшла місце у творах Крашевського, зокрема, йдеться про «Boży gniew» (1886 р.). Окрім цих історичних віх, варто виділити боротьбу польського війська з хрестоносцями та Грюнвальдську битву, про яку йдеться  у творі «Krzyżacy». На основі представлених періодів виникає династична модель історії Польщі, коли за одним поколінням правителів надходило інше і вносило свою, особливу лепту в розвиток країни. Важливими при цьому були героїчні історичні постаті, які у Крашевського дещо ідеалізовані, проте не позбавлені звичайних людських рис.

Ігнацій-Юзеф Крашевський створив особливий вид історичної повісті – на ретельно перевірених історичних джерелах, з центральним визначним історичним героєм – королем, князем, гетьманом. Попри романтичний стиль, його доля вимислу  незначна, що надає творам документального характеру. Національні питання винесені в ній на перший план, оскільки мають на меті не тільки опис, але й просвітництво, розвиток національного патріотизму, збереження національної пам’яті. У нього відсутній фальшивий патріотизм, який ідеалізує всі польські суспільні стани. З більшою прихильністю письменник ставився до шляхти, та не зображав ідеальних правителів, а вказував на їхні недоліки. Цей підхід до історії свідчив про дидактичний характер повістей Крашевського, які були покликані змінювати суспільство, відстоювати справжні цінності. Автор творів «Sto diabłów» i «Barani kożuszek» підтримував ідеї Конституції 3 Травня і Великого Сейму.

Як бачимо, Юзеф Крашевський прагнув охопити своєю творчістю всі літературні епохи і певною мірою цієї мети досягнув. Багато хто звинувачував його у монархічних поглядах на польське суспільство, проте найдоречнішим запереченням цієї тези може слугувати думка Вінценти Данека, на сьогодні найвагомішого дослідника творчості Крашевського, який називав його «Матейком нашого повістярства» (маючи на увазі власне польську літературу) і писав: «Концепція Ю. І. Крашевського […] була спрямована проти засвідченої  історичними фактами політичної ролі угрупувань можновладців, їхньої деструктивної, з точки зору державних інтересів, функції» [1, 115].

Окремої уваги заслуговує український історіографічний аспект в історичному контексті всієї давньої Речі Посполитої.

Ще на початку своєї літературної діяльності Крашевський звернувся до української історичної тематики, видавши історичну повість «Гальшка», в якій описав волинські події з XVI ст. Потрібно зазначити, що автор не виділяв виключно українського аспекту, асоціюючи його з великодержавним польським історичним тлом, що мало під собою логічні підстави, оскільки Волинь на той час була польською територією.

Окрім цього, Юзеф Крашевський наблизив своєму, а відтак і нашому поколінню, історію Волині в щоденнику «Pamiętniki Jana Duklana Ochockiego» (1857 r.), згідно з тогочасною тенденцією підносячи на високий рівень джерелознавчі матеріали, зокрема літературну мемуаристику.

Поклавши в основу народну пісню про Бондарівну, яка викликала значне історичне зацікавлення письменника, у 1875 р. він написав повість «Король і Бондарівна», ввівши в історичне тло дух народних легенд та переказів. Цей дух авантюризму, пошуків народних моделей міг здатися багатьом дослідникам недосконалим, позбавленим соціальної гостроти, яку, зрештою, письменник описував на свій спосіб – у стилі вальтерскоттизму. Тим не менше, сам Крашевський заперечував фіктивність фабули твору, яка була ключовою рисою творів Вальтера Скотта. Отож, його історичні повісті – неповторні за своїм стилем і глибоко індивідуальні. Зокрема, Зигмунт Швейковський так аналізував історичні повісті Юзефа Крашевського: «У цих творах ми не знайдемо жодної видатної речі: вони нас часто вражають недбалістю будови, наївністю акції, шаблонними ефектами, прикрою поверховістю характерів, а часто також і […] слабким і мало вмотивованим соціально-історичним елементом» [2, 151–151]. Однак варто зазначити, що такі авантюристські мотиви загалом не були характерні для творчості Крашевського, проявлялися радше фрагментарно, з огляду на загальне романтичне літературне тло. Р. Радишевський при цьому зазначає: «письменник не ділить історії на чорне і біле, а у пошуку правди прагне знайти золоту середину між наявними в минулому протилежними тенденціями розвитку суспільства» [3, 107].

У трьох наступних повістях («Banita» (1885 р.), «Na królewskim dworze» (1886 р.), «Boży gniew» (1886 р.)). Невеликий часовий проміжок виникнення цих праць свідчить про значне зацікавлення письменником козацькою тематикою в 1885-1886 рр., однак він оцінював діяльність козаків з огляду на користь для розбудови польської держави.

Зокрема, у творі «Banita» на основі опрацювання А. Скальковського та «Гербів польського рицарства» авторства Бартоша Папроцького описана історія останнього запорізького коша.

Особливою гостротою сповнений твір «На королівському дворі», в якому представлене моральний, економічний, політичний занепад суспільства, який призвів до повстання Богдана Хмельницького і українсько-польської війни. Крашевський змалював тогочасний Київ як зубожіле, занедбане місто, в якому подекуди проглядалися сліди давньої звитяги. Що характерно, письменник не іронізував з приводу діяльності козаків, не осуджував її, ані не принижував козацього стану, який в певний історичний період був покликаний до певної історичної місії, яку виконував із гідністю.

У повісті «Божий гнів» Крашевський пішов ще далі у своїй радикальних настроях, звинувачуючи польські власті в несправедливому відношенні до кресових східних земель. Таким чином, як підкреслює Р. П. Радишевський, він «відхилився від міфу про Креси» [3, 157]. Письменник практично періодизував історію козацтва, показавши, як від стихійного бунтарства воно зуміло перейти до лицарської звитяги та суспільної моральності, поставивши на перший план ідею українського національного розвитку. Водночас Крашевський зобразив моральне падіння польської держави, що виразно контрастувало з українськими національними мотивами. Хоча письменник і захоплювався східними землями, давньої Речі Посполитої, він реально оцінював політичну ситуацію свого часу і водночас він зазначав, що козацтво виросло в таку силу, яка загрожувала консолідації всієї Речі Посполитої і за часів панування Яна Казимира залишалася його відвертим ворогом. Таким чином, підтримуючи тісні літературні відносини з Тарасом Шевченком, Пантелеймоном Кулішем та іншими українськими митцями, Ігнацій-Юзеф Крашевский ніколи не відступався від своєї головної мети літературної діяльності – збереження історичного надбання Польщі і відновлення її патріотичних мотивів, що найбільше проглядається в його історичних повістях.

Висновки і перспективи подальших досліджень. Можемо підсумувати, що історична тематика займала в творчості Ігнація-Юзефа Крашевського ключову роль, випередивши селянську суспільну тематику та романтичні мотиви. Основним літературознавчим матеріалом у цьому для Крашевського стала історіографія, документалістика, давня мемуаристика. Українська історична проблематика відігравала в ній непересічну роль, однак письменник ніколи не зраджував своїх поглядів щодо відродження польського народу в великому консолідованому суспільстві багатьох націй та народів.

Список використаної літератури

  1. Danek W. Powieści historyczne Józefa Ignacego Kraszewskiego. – Warszawa : Ludowa Współdzielnia Wydawnicza, 1966.
  2. Szwejkowski Z. Ie tylko o Prusie. – Poznań : Wyd-wo Poznańskie, 1967. – S. 151–152.
  3. Радишевський Р. Юзеф Ігнацій Крашевський: діалоги з Україною. – Київські полоністичні студії. – Т. XXI. – Вінниця : «Едельвейс і К», 2012.

 

Миронюк Мария. К вопросу о национальной проблематике исторических повестей Юзефа Крашевского. В статье охарактеризирована национальная проблематика исторических повестей Юзефа Крашевского, представлена периодизация истории Польши в соответствии с произведениями писателя. Отдельное внимание посвещено  сарматским польским мотивам. Классифицированы национальные мотивы творчестыв Юзефа Крашевского на примере его исторических повестей.

Ключевые слова: история, Юзеф Крашевский, сарматские мотивы, национальная проблематика.

Myronyuk Maria. On the Issue of National Topics in Jozef Kraszewski Historical Novels. The article studies the problems of Jozef Kraszewski national historical novels, the periods in Polish history presented in the writer’s works. Special attention is paid to the Polish Sarmatian motives. The Ukrainian motives of Jozef Kraszewski by the example of his historical novels are classified.

Key words: history, Jozef Kraszewski, Sarmatian motives, National topics.

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Українські мотиви творчості Богдана-Юзефа Залеського

УДК
Наталія Лєсна – студентка факультету філології та журналістики Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Наталія Лєсна

У статті представлено українські мотиви поезії Богдана-Юзефа Залеського як типового представника «української школи» у польській літературі. Вказано на вплив народної творчості та біографічних чинників на формування світогляду письменника. На прикладі поезії Залеського представлено основні риси романтизму на українсько-польському пограниччі.

Ключові слова: польський романтизм, «українська школа», українські мотиви, козацькі традиції.

Постановка наукової проблеми та її значення. Творчість представника української поезії в польській літературі – так званої «української школи» – викликала неоднозначні оцінки класиків і до сьогодні залишається відкритою сторінкою для українських і польських дослідників. Тож ця тема вимагає реактуалізації.

Аналіз останніх досліджень із цієї проблеми. Іван Франко у публікації «Юзеф Богдан Залеський», виданій у «Зорі» в 1886 р., писав, що українська плеяда поетів у польському романтизмі «по своїм провідним думкам була і осталась більше чужою українському народові, ніж, наприклад, школа литовська […]. Літературний, посередній вплив її на інтелігенцію в деяких зглядах був значніший, але й то більш негативно, ніж позитивно: примір поетів польських тої школи більш вказував на те, як не треба писати для українського народу, ніж як треба» [1, 32]. Подібну позицію в літературній критиці займав Пантелеймон Куліш та багато інших його сучасників. Така оцінка негативно вплинула на літературознавчий аналіз творчості Богдана-Юзефа Залеського упродовж багатьох десятиліть. Лише представники сучасного літературознавчого простору почали по достоїнству оцінювати поезію Залеського та представників «української школи» в польському романтизмі. Непересічними в цьому значенні є дослідження Станіслава Маковського, Євгена Нахліка, Олександра Астаф’єва, Василя Білоцерківського та ін. З огляду на те, що українські мотиви творчості Богдана-Юзефа Залеського досліджені недостатньою мірою, мета цієї статті – представити український дух у творах Залеського, його візії української нації у гроні слов’янських народів.

Виклад основного матеріалу й обгрунтування отриманих результатів дослідження. Не дивлячись на значну критику, Іван Франко не заперечував таланту представників української поезії в польському письменстві, серед яких особливо виділяв поетичну спадщину Богдана-Юзефа Залеського, тим не менше, приписуючи їй значну частку фастмагорії, відірваної від реальності. В умовах розвитку романтичного світогляду навряд чи така оцінка мала під собою підстави, оскільки вся течія романтизму, незалежно від її національних різновидів, була сповнена містики, співвіднесення зі старовиною, прагнення відновлення національних цінностей та піднесення патріотизму. Богдан-Юзеф Залеський не був винятком у цьому середовищі, надаючи великого значення українській тематиці.

Винятково прихильно сприймав поезію Залеського Тарас Шевченко, про що свідчить листування обох письменників [2]. Особливо близькою була для нього українська тематика козацької звитяги, сентиментальної «селянки», описи української природи. Окрім цього, митців поєднувала ідея слов’янської єдності. Подібну перцепцію творчості Б.-Ю. Залеського знаходимо в Адама Міцкевича, який присвятив поетові один із віршів («Słowiczku mój, a leć, a piej!»). Варто підкреслити, що ці риси були властиві для всієї «української школи» досліджуваного періоду.

Термін «українська школа» до польської літератури вніс Олександр Тишинський у повісті «Американка з Польщі». Згідно з його концепцією, письменники Речі Посполитої ділилися на українську, галицьку, краківську, пулавську та литовську літературні школи, які вирізнялися особливим стилем, напрямком проблематики, художніми засобами зображення тощо. До «української школи», як зазначав дослідник, належали Заборовський, Залеський, Гощинський, Мальчевський і Гославський. Цю теорію нової романтичної школи в польській літературі розвинув Міхал Грабовський, надавши їй особливого звучання. Він виділив відому тріаду авторів-романтиків, які походили з українських земель, надавши їй непересічного значення в літературі: Северин Гощинський – Богдан-Юзеф Залеський – Антоній Мальчевський. Особливим чином стосувалося це творчості Залеського, у якій українські мотиви стали визначальними:

I mnie matka Ukraina

I mnie matka swego syna

Upowiła w pieśń u syna [2, 70].

Любові до українського краю сприяли життєві обставини Богдана-Юзефа Залеського, які можна вважати важливим біографічним чинником у формуванні його таланту і поетичного стилю. Відомо, що він народився 14 лютого 1802 року в Богатирці Київського губернії і був останньою, тринадцятою, дитиною у сім’ї незаможних шляхтичів. У ранньому віці Залеський втратив матір. Значну увагу його вихованню приділяли тітки та інші родичі, тож хлопець з раннього дитинства мав можливість пізнавати давні традиції українського села, милуватися його краєвидами. Усе це пізніше знайшло відображення у творчості поета, яку традиційно вважають сентиментальним раннім романтизмом, далеким від прометеїзму та боротьби. Ідея заперечення насильства була в творах Залеського невипадковою, оскільки письменник славився своєю глибокою приверженістю до католицизму, зі сповідуванням його містичних форм.

У школі в Умані, куди хлопця в 1882 році віддав старший брат Ілля, він познайомився і заприязнився з Северином Гощинським і Міхалом Грабовським. Друзі мали спільні літературні уподобання, що пізніше виявилося у подібному напрямку їхньої творчої діяльності. Зокрема, Міхал Грабовський у статті «Про школу української поезії» стверджував, що український фольклор – це найдосконаліша «галузь самородної слов’янської поезії». Інакше кажучи, митці були спрямовані на «старі щасливі береги» слов’янського світу, в якому Україна відігравала неабияку роль. У 1860 році письменники створили в Варшаві поетичну групу «За-Го-Гра» (розшифровується як «Залеський – Гощинський – Грабовський»), яка представляла культуру власного регіону і значною мірою відрізнялася від поезії інших польських авторів. У цей період поет видав друком поезії «Людмила», «Нещаслива родина», «Думка українська», «Любор». Більшість з них були переспівами українських пісень і дум. Особливого українського звучання набув твір «Дух від степу», сповнений ідеалізації козацького лицарства.

Твори Богдана-Юзефа Залеського стали відображенням традицій козацької культури та фольклору. З цього приводу Станіслав Маковський писав: «Та козацька традиція українського люду зазвичай була для польських поетів, як підкреслював Грабовський, традиційно рідною, домашньою, часто сімейною. З козаками і людом вони були пов’язані у різний спосіб від самого дитинства (середовище і родинне оточення). Поети, родом з України, будували свою національну літературу із місцевого мовного і фольклорного матеріалу, з історичних козацьких дум […]. Іншого культурного джерела, з якого вони могли б черпати підтвердженняч своєї «інакшості», не знали. Вони відчували себе поетами, витвореними культурою рідної землі» [3, 31].

Василь Білоцерківський підкреслює індивідуальний авторський стиль та світосприйняття поета, яке пішло далі за переспівування народних творів: «Залеський створює власний різновид думи, яка має з українською думою хіба що спільну (перейняту від неї) назву і козацько-історичну тематику. Інші сторони (композиція, строфіка, історизм) у цих двох типів думи істотно відрізняються. Крім того, українські історичні думи – твори переважно епічні, наповнені розлогими оповідями. Думи Залеського пройняті ліризмом, передають стрімкий потік переживань автора […]; вони позначені впливом сентиментальної поетики у багатьох, передусім лексичних елементах» [5, 329].

Найпопулярнішим віршем Богдана-Юзефа Залеського, присвяченим Україні, вважають «Думку гетьмана Косинського», яка ввійшла до багатьох антологій і підручників. Пісенний характер поезії спонукав навіть Адама Міцкевича з композитором Платоном Козловським покласти її на музику. У творі використано українські топоніми, що, зрештою, не було поодиноким явищем у творчості поета.

Od Piatyhor, Powołoczy

Bieży tłumnie lud ochoczy,

Nalewajki

Lotne czajki

Płyną Dnieprem już [6, 64].

Окрім цих топонімічних об’єктів, Залеський у своїх віршах згадував Чигирин, Ставище, Кривецький ліс під Києвом тощо. Таке мовне рівзноманіття свідчило про значний вплив української мови на художню образність польскомовних поезій. Варто згадати хоча б «реєстрових козаків», «чайку» (козацький човен), «русалку» та інші українські реалії, завдяки яким картина поетичного світу Залеського стає яскравішою, мовно багатшою. Себе автор віршів ідентифікує з легендарною постаттю Бояна, народного співця, який був відомим на українських землях споконвіків.

Висновки і перспективи подальших досліджень.  Таким чином, можемо зробити висновок, що часто критичні оцінки творчості Богдана-Юзефа Залеського не відповідали дійсності, тому що цей «український соловейко», як називав його Адам Міцкевич, залишив в українській та польській літературах слід не менший вагомий, аніж сам Тарас Шевченко. З іншого боку, наївний інфантилізм, який помічаємо в поетичних рядках цього непересічного автора, був всього лише романтичним прийомом повернення до старовини, тугою за давньою щасливою Сарматією, яка, на думку поета, була прихована за східними лаштунками і чекала на співця. Не можна не погодитись у цьому із самим автором, що віщу місію співця він виконав досконало.

Список використаної літератури

  1. Франко І. Юзеф-Богдан Залеський / Іван Франко // Зібр. творів : у 50 т. – Т. 27. – К., 1981.
  2. Zaleski B. J. Duch od stepu / Bohdan Józef Zaleski // Wybór poezji. – Wrocław, 1985.
  3. Франко І. Листи Шевченка до Бр. Залеського / Іван Франко // Зібр. творів : у 50 т. – Т. 27. – К., 1981.
  4. Маковський С. «Українська школа» як варіант романтизму / Станіслав Маковський // «Українська школа» в літературі та культурі українсько-польського пограниччя. – К., 2005. – Т. VII. – С. 30–39.
  5. Білоцерківський В. Сентиментальний романтизм у ранній творчості Богдана-Юзефа Залеського / Василь Білоцерківський // «Українська школа» в літературі та культурі українсько-польського пограниччя. – К., 2005. – Т. VII. – С. 317–331.
  6. Zaleski B. J. Wybór poezyj / Bohdan Józef Zaleski. – Kraków, 1925.

 

Лесна Наталия. Украинские мотивы творчества Богдана-Юзефа Залеского. В статье представлены украинские мотивы стихов Богдана-Юзефа Залеского, типического представителя «украинской школы» в польской литературе. Определено влияние народного творчества и биографических факторов на формирование мировоззрения писателя. На примере стихов Залеского представлены главные черты романтизма на украинско-польском пограничьи.

Ключевые слова: польский романтизм, «украинская школа», украинские мотивы, козаческие традиции.

Zalyesna Natalia. Ukrainian Motives of Jozef-Bogdan Zaleski Works. This article deals with the motives of Ukrainian poetry in Jozef Bohdan Zaleski works as typical representative of the „Ukrainian school” in Polish literature. The folk creativity and biographical factors influence on the shaping the worldview of the writer is studied. The main features of Romanticism in Ukrainian-Polish literature in Zaleski poetry are viewed.

Key words: Polish Romanticism, „Ukrainian School”, Ukrainian motives, Cossack traditions.

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Gotycki świat ukazany w powieści ,,Piękne Istoty”

 

УДК 821.111(73)-31.09:7.033.5
Jan Kaczmarzyk – doktorant Akademii Jana Długosza w Częstochowie

©  Jan Kaczmarzyk

W niniejszym artykule autor opisał gotycki świat w powieści ,,Piękne Istoty” K.Garcia i M.Stohl. Jest to powieść o wzajemnej miłości dwójki nastolatków –  Ethana i Leny, o dobru i złu, a także o nadprzyrodzonym świecie istot obdarzonych, który przenika do normalnego świata. Poruszony również został wątek nietolerancji wobec innych.

Słowa kluczowe: Gotyk, miłość, nietolerancja, powieść gotycka, Ethan, Lena.

Wstęp. Gotyk, zgodnie z definicja podaną, jest to styl w architekturze i innych dziedzinach sztuk plastycznych, który powstał przed połową XII wieku we Francji i szybko rozprzestrzenił się w Anglii oraz innych państwach Europy. Gotycyzm, zgodnie z definicją zawartą w Encyklopedii PWN, jest to nurt literacki o charakterze preromantycznym, zrodzony w angielskiej prozie XVIII wieku [1, 92]. Powieść gotycka, która zwana jest również powieścią grozy i czarnym romansem, przeciwstawia realizmowi i dydaktyzmowi literatury Oświecenia wizję świata nadprzyrodzonego, pełną niezwykłych zjawisk nadprzyrodzonych, które nawiązują do średniowiecznych legend i kronik, rozgrywając fabułę w mrocznej scenerii i w atmosferze tajemniczości [1, 92]. We współczesnej kulturze znaczenie szeroko pojętego gotycyzmu wyraźnie wzrasta, tworząc swoistą modę na średniowiecze [2, 27]. Pod koniec XX wieku zainteresowanie gotykiem wyraźnie przyspieszyło, wykraczając daleko poza literaturę, pojawiając się w takich dziedzinach, jak  film, plakat, gry [2, 27]. Zainteresowanie gotykiem stanowi swego rodzaju rozległy obszar kultury masowej, czerpiący z literatury i kultury wysokiej [2, 27].

Wykład treści. Powieść napisana przez  Kami Garcia i Margaret Stohl składa się z czterech tomów (kroniki obdarzonych). Opowiada historię Ethana oraz Leny, dwójki nastolatków, którzy mieszkają w miasteczku Gatlin w południowej Karolinie. Jest to opowieść o pierwszej miłości, o dobru i złu. Narracja w większości powieści przedstawiona jest z punktu widzenia Ethana. Nasz bohater od początku marzy, aby uciec z Gatlin. Jego zdaniem, w miasteczku mieszkają  dwa rodzaje ludzi ,,zbyt głupi by wyjechać i zbyt uziemieni by się ruszyć” [3, 1].

Akcja powieści osadzona jest w południowo gotyckim stylu opartym na tradycyjnych legendach, który czerpie swoje motywy z powieści gotyckiej –  jest nawet stare zamczysko, którego rolę pełni posiadłość Ravenwood oraz Strażnica (Great Keep), mająca wiele nazw: Valhalla czy Olimp, która została opisana w czwartej części powieści. W niej widać wyraźnie upływ czasu i przemijania. Same drzwi do niej były opisane jakby nie były otwierane od ponad 1000 lat [3, 363]. W Ravenwood mieszka tajemniczy mężczyzna – wujek Leny Macon wraz z pozostałymi obdarzonymi, którzy są po stronie światła.

W powieści występują takie elementy, jak podziemne tunele, samo otwierające się drzwi, wirujące stoliki, gasnące świece czy duchy, które wyłaniają się ze swoich krypt. Wyżej wymienione elementy budują niesamowicie zagadkowy i tajemniczy nastrój, którego kluczowym elementem jest tajemnica. W książce cały czas występuje atmosfera grozy i tajemniczości. Od samego początku wiadomo, że wiele spraw jest niewyjaśnionych i wiele rzeczy nie wydaje się tym, czym jest w rzeczywistości. W trakcie czytania rozwiązują się one stopniowo. Czytelnik jest zaskakiwany do samego końca.

Świat, który jest przedstawiony w powieści, opiera się na skonwencjonalizowanej fabule oraz postaciach, które stanowią pewne typy, jak np. dręczona dziewczyna, łotr, szlachetny wybawiciel. Owym wybawicielem jest Ethan, który kocha Lene ponad życie i robi wszystko, aby ją chronić, niejednokrotnie sprowadzając na siebie niebezpieczeństwo, poświęcając nawet swoje życie w trzeciej części powieści, aby ocalić ukochana i świat. Ethana i Lene łączy niezwykła więź, ponieważ potrafią oni się porozumiewać na odległość poprzez tzw. ,,celtowanie”, czyli szepcący język obdarzonych [4, 11]. Owo porozumiewanie się samo w sobie jest wyjątkiem w przypadku naszych bohaterów, ponieważ taką umiejętność, jak dowiadujemy się z książki, posiadają tylko istoty nadprzyrodzone. W książce mamy również nawiązanie do wojny secesyjnej, albowiem mieszkańcy Gatlin byli po stronie konfederacji i co roku odtwarzają bitwę pod Hony Hill.

Lena, która jest dręczona przez klątwę, albowiem w dniu swoich szesnastych urodzin stanie się  dobra lub zła, upomni się bowiem o nią albo światło albo ciemność, ma  niezwykłą osobowość. Dowiadujemy się, że jest ona istotą nadprzyrodzoną, podobnie jak jej rodzina, należą oni bowiem do obdarzonych. Są to istoty wyższego rzędu, nie lubią być oni jednak nazywani czarodziejami, nie są bowiem nieśmiertelni, lecz dysponują mocą większa niż śmiertelnicy. Należą oni albo do strony światła albo do strony ciemności. Lena posiada ogromna moc, posiada władzę nad żywiołami, nigdy wcześniej nie dostąpiła jednak akceptacji. Jest ona inna niż wszystkie dziewczyny, nigdy wcześniej nie miała normalnego życia, pragnie ona być zwykłą nastolatką, którą jednak być nie może. W gotyckim świecie występuje również pewna struktura, która ma za zadanie wywoływać niepokój i poczucie zagrożenia, tak zwana geometria strachu. Owym zagrożeniem są istoty ciemności oraz ich świat. Lena obawia się o swoja przyszłość oraz o Ethana, w którym  zakochuje się z wzajemnością.

W miasteczku występują dwa światy, które wzajemnie się przenikają, chociaż większość zwykłych śmiertelników nie ma pojęcia o drugim świecie. Gotycki świat może być również rozumiany jako arena działania sił nadprzyrodzonych, takim miejscem w ,,Pięknych Istotach” jest świat istot obdarzonych, który przenika do normalnego świata, posiadłość Raveenwóód, która przez większość mieszkańców uważana jest za nawiedzoną i nikt o zdrowych zmysłach się tam nie zapuszcza oraz tunele obdarzonych, które biegną pod całym krajem, które łączą różne wymiary i światy, a także zaświaty. Za takie miejsce może być również uważana Lune Libri biblioteka, w której znajdują się dwoje obdarzonych.

Mroczny świat magii, atmosfera grozy, tajemnice i nieoczekiwane zwroty akcji mają za zadanie zbudowanie specyficznej atmosfery wokół czytelnika. Bardzo ważną kwestią, poruszoną w powieści, jest motyw nietolerancji wszechobecny w szkołach i społeczeństwie. Lena staje się swego rodzaju kozłem ofiarnym dla mieszkańców miasteczka. Ponieważ jest nowa, pochodzi z tajemniczej rodziny, dlatego musi odpowiadać za wszelkie zło. Osaczenie przez mieszkańców głównej bohaterki, pokazanie, że „bycie innym” jest „złe” z punktu widzenia mieszkańców, stanowi oś, wokół której toczy się fabuła książki.

Autorki pokazały również  ludzką obłudę. Gatlin to małe  miasteczko zdaniem Ethana jest niezmienne od ponad pięćdziesięciu lat, w którym nuda aż piszczy [4, 11]. Lokalni mieszkańcy większość czasu spędzają  w kościele, jednak nie zachowują się jak prawdziwi chrześcijanie, ponieważ rzucają czcze oskarżenia i spychają na margines każdego, kto jest inny, a zwłaszcza rodzinę Leny.

Posiadłość Ravenwood potrafi zmieniać swój wystrój w zależności od nastroju Macona bądź Leny, przeważnie jednak jest ona utrzymana w gotyckim stylu. Jest to najstarsza posiadłość w miasteczku, która przetrwała wielki pożar podczas wojny secesyjnej, ponieważ pradziadek Macona Abracham Ravenwood zawarł pakt z diabłem poprzez wypowiedzenie zaklęcia ochronnego z księgi księżyców –  tej samej księgi, która przypieczętowała los rodziny Leny. Mieszkańcy uważają ową posiadłość za nawiedzona, a także za siedlisko wszelkiego zła. Posiadłość została bardzo dobrze zobrazowana w filmie ,,Piękne Istoty” na podstawie pierwszej części powieści.

W filmie widać wyraźnie, że owa posiadłość z zewnątrz nie wygląda zbyt ciekawie, prowadzi do niej praktycznie nieuczęszczana droga, trzeba również przejechać przez masywną, lecz pięknie zdobiona bramę. Można spróbować dopatrzeć się porównania do zamku, ponieważ posiadłość jest duża i wyraźnie przynajmniej z zewnątrz widać na niej upływ czasu. Wnętrze jest natomiast utrzymane w nienagannym stylu. W ostatniej części powieści w zaświatach  występuje nawet rzeka, którą można porównać do mitycznego Styksu, ponieważ za każdym razem, gdy Ethan chce się gdzieś udać, musi uiścić opłatę przewoźnikowi. Nie jest to jednak zwykła opłata, stanowi ją bowiem pewien bardzo rzadki rodzaj kamienia.

Autorki powieści wyraźnie zadbały o wszelkie detale, takie jak np. stroje, czego przykładem może być np. gotycki strój Serafine, matki Leny, która należy do istot ciemności. Strój został opisany bardzo szczegółowo, wyróżniono takie jego elementy, jak czarno zielony gorset, aksamitna sukienka, czarne buty motocyklowe. Same autorki porównały ten strój do stroju nowoczesnego z elementami gotyckimi [3, 516]. Ciekawie również prezentują się opisy cmentarzy. Jednym z takich cmentarzy jest pierwszy cmentarz w St. Luis, w którym wąskie aleje biegną pomiędzy ozdobnymi kryptami znajdującymi się w różnych stadiach rozkładu, z których dachów spoglądały olbrzymie posagi świętych i aniołów [5, 106]. Cmentarze pełnią szczególną rolę w powieści, ponieważ dzięki grobom przodków możliwa jest pewna łączność pomiędzy obydwoma światami. Stanowią one również dowód przemijalności życia i czasu. Za ikonę gotyckiej przestrzeni może być uważany mroczny labirynt podziemi [2, 158], który musi pokonać Ethan, aby wejść do strażnicy na końcu labiryntu musi stoczyć walkę z Serafine [6, 363].

Wnioski. Reasumując “Piękne Istoty”, to powieść gotycka, w której opisana jest wielka miłość dwójki nastolatków – Ethana i Leny –  oraz ich wzajemna walka z przeciwnościami i siłami nadprzyrodzonymi, które stają im na drodze. W powieści występuje również atmosfera grozy i tajemniczości, ponieważ wiele rzeczy nie wydaje się tym, czym jest w rzeczywistości i niczego nie można być pewnym. Gotycki świat w powieści jest przedstawiony w sposób dość  ciekawy poprzez wizję świata nieuporządkowanego, pełnego niezwykłych zjawisk nadprzyrodzonych, rozgrywających się w mrocznej scenerii. Ukazana została atmosfera gwałtownych uczuć, zjawisk nadprzyrodzonych i demonicznej siły zła. W powieści zostaje również poruszony problem nietolerancji wobec innych oraz obłuda zwykłych mieszkańców.

Literatura

  1. Encyklopedia PWN tom II, Warszawa, 1984.
  2. Czeremińska M. Gotyk i pisarze // M. Czeremińska. – Gdańsk, 2005.
  3. Garcia K., Stohl M. Beautiful Creatures // K. Garcia, M. Stohl. –   USA, 2013.
  4. Garcia K., Stohl M. Istoty Ciemności // K. Garcia, M. Stohl. – Warszawa,
  5. Garcia K., Stohl M., Istoty Chaosu // K. Garcia, M. Stohl. –   Warszawa 2012.
  6. Garcia K., Stohl M. Beautifull Redemption // K. Garcia, M. Stohl. –   USA 2013.

 

Yan Kachmarzyk. Gothic world the novel ,,Beautiful Creatures”. The author described the gothic world in the novel ,,Beautiful Creatures” K.Garcia and M.Stohl in this article. This is a novel about the  love of two teenagers, Ethan and Lena, about good and evil and the supernatural world of casters that coexist with the normal world. The topic of intolerance toward others was also described.

Keywords: Gothic, love, intolerance, gothic novel, Ethan, Lena.

Ян Качмажик. Готичний світ роману «Прекрасні створіння». У статті автор описав готичний світ в романі  «Прекрасні створіння» Камі Гарсії і Маргарет Штоль. Це роман про взаємну любов двох підлітків,  Ітана і Лєни, про добро та зло, а також про надприродний світ істот, який проникає в звичайний світ. Окрім цього, у романі порушується тема нетерпимості щодо інших.

Ключові слова: готика, кохання, нетерпимість, готичний роман, Ітан, Лєна.

Ян Качмажик. Готический мир романа «Прекрасные создания». В статье автор описал готический мир романа «Прекрасные создания» Ками Гарсии и Маргарет Штоль. Это роман о взаимной любви двух подростков, Итана и Лены, о добре и зле, о сверхъестественном мире существ, который проникает в обычный мир. В романе также затрагивается тема нетерпимости по отношению к другим людям.

Ключевые слова: готика, любовь, нетерпимость, готический роман, Итан, Лена.

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Холмщина в українській поезії ХХ – початку ХХІ століть

УДК 821.161.2(438) (082.21)
Віктор Яручик – канд. філол. наук, доцент кафедри української літератури Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки

© Яручик В., 2014

Стаття присвячена проблемі української літератури на території Холмщини після Другої світової війни до наших днів. Охарактеризовано творчий доробок найвідоміших представників цієї літератури, проаналізовано і узагальнено літературний процес Холмщини. Зокрема, автор аналізує поетичну спадщину Степана Сидорука, Тадея Карабовича, Івана Ігнатюка та інших письменників. У їхньому творчому доробку тема Холмщини розкривається найбільш яскраво, оскільки вона для них є малою батьківщиною. Саме з Холмщини черпали свої основні мотиви лірики, на цій землі вони сформувалися і усвідомили свою приналежність до українського культурного простору. Хоча практично усе життя згадані митці провели в польській державі, їхні ж етнічні, праукраїнські території – це своєрідна ойкумена, Атлантида – втрачена земля, яка із кожним роком усе більше є відірваною від материкової України.
Ключові слова: література, фольклорні мотиви, поезія, автопрезентація, Холмщина.
Виктор Яручик. Холмщина в украинской поэзии ХХ – начала ХХI веков. Статья посвящена проблеме украинской лиетартуры на територии Холмщины после Второй мировой войны до нашых дней. Осуществлена характеристика творчества самых известных представителей этой литературы, сделан анализ, подведены итоги литературного процесса Холмщины. В частности, автор анализирует поэтическое наследие Степана Сидорука, Тадея Карабовича, Ивана Игнатюка и других писателей. В ихней творческой палитре тема Холмщины раскрывается наиболее ярко, поскольку она для них является малой родиной. Именно из Холмщины они заимствовали свои основные мотивы лирики, на этой земле они сформировались и осознали свою принадлежность к украинскому культурному пространству. Хотя практически всю жизнь упомянутые художники провели в польском государстве. Их же этнические, праукраинские территории – это своеобразная ойкумена, Атлантида – потерянная земля, которая с каждым годом все более является оторванной от материковой Украины.
Ключевые слова: литература, фольклорные мотивы, поэзия, автопрезентация, Холмщина.
Viktor Iaruchyk. Subject: Kholmshchyna in Ukrainian poetry XX – early XXI centuries.The article is devoted to the territory of the Ukrainian literature Cholm after the Second World War before our time. Implemented feature works best-known representatives of this literature have been analyzed, summed up the literary process Cholm. In particular, an author analyses the poetic inheritance of Stepan Sidoruk, Tadey Karabovich, Ivan Ignatyuk and other writers. In their creative work the theme of Сholm opens up most brightly, as it for them is a small motherland. Exactly from Сholm ladled the basic reasons of lyric poetry, on this earth they were formed and realized belonging to Ukrainian cultural space. Although practically the right through life mentioned artists conducted in the Polish land. Their ethnic, old ukrainian territories are original oykumena, Atlantida is the lost earth which with every year more is torn off from mainland Ukraine.
Key words: literature, folk motifs, poetry, presentation, Cholm.

Постановка проблеми. Тема Холмщини в творчому доробку україномовних митців із Польщі займає надзвичайно важливе місце. Складна національна ситуація на Холмщині та Підляшші впливає на інтенсивний розвиток літературного процесу, що в цьому регіоні відбувається паралельно білоруською, українською, польською і „місцевою” мовами. Беремо до розгляду авторів, котрі творили як літературною мовою так і своєю місцевою говіркою. Уся ця література є надзвичайно великим зусиллям з боку письменників в напрямку до національного самовизначення, входження до великої традиції з рівночасним збереженням своєї регіональної самобутності.
Серед найбільш відомих письменників з Холмщини варто виокремити поета, котрий писав говіркою рідного села, Степана Сидорука. Народився він 3 серпня 1919 року в селі Ставки біля Влодави і донині не змінив місця проживання. Займався сільським господарством на власній землі, донині є учасником місцевого громадсько-культурного життя. Він був молодіжним діячем, а згодом – радним ґміни, займаючи пост голови Комісії освіти та культури і гміні Ружанка. Був дописувачем до „Agrochemiі”, „Rolnikа Lubelskiеgo”, „Pszczelarstwа”. Після семи класів початкової школи Степан Сидорук закінчив рільничий курс. У себе в селі організував аматорський гурток, який підготував, між іншим, водевіль „Wesele z Różanki”, з яким підляські народні артисти їздили до Холма, Красноставу і Ченстохови. Село Ружанка лежить недалеко від села Ставки біля Влодави. Опис цього весілля і сценарій Степана Сидорука був виданий друком польською мовою 1986 року у Кракові під назвою „Wesele różanieckie” [16].
Протягом багатьох років Степан Сидорук співпрацював із Комітетом у справах радіо і телебачення. У своєму домі він має бібліотечний пункт, а ще є кореспондентом Polskiego Towarzystwa Ludoznawczego. За досягнення в літературі письменника було прийнято до літературної секції товариства. Також Сидорук належить до об’єднання народних умільців з центром у Любліні [13].
Сам письменник так відгукується про свою поетичну творчість: „Мій шлях у поезії, до писання веде через рідну хату, де у зимові вечори я слухав казок і співанок, які виконували сусіди та знайомі, що збиралися прясти й поговорити. Ця атмосфера в рідному домі мусила вплинути на вразливість й уяву молодої людини” [10, 11].
Степан Сидорук пише вірші польською та українською мовами. В його українськомовній творчості можна легко віднайти живомовні діалектні елементи, які походять зі системи його рідної південнопідляської говірки. Сам поет так говорить про мову своїх творів:
Не скажеш матінко, що син твій не вдався,
що в рідним язиці співати не вмів [11, 23].
Польськомовні вірші Сидорука виходили друком у виданнях „Kamena” (Люблін), „Regiony” (Варшава) „Biuletyn Informacyjny Stowarzyszenia Twórców Ludowych” (Люблін), „Zielony Sztandar”, „Chłopska Droga”, „Kurier Lubelski” та у багатьох збірниках народної селянської поезії, які видавало упродовж багатьох років „Товариство народних умільців” (Stowarzyszenie Twórców Ludowych). Окремими збірками автор підготував польськомовні вірші і прозу „Pod sokorzyną, pod jesionami” (Люблін, 1988) [15], „Wiersze wybrane” (1991), а також збірник на релігійні теми „Chleb nowej dojrzałości” (1995) [14]. На думку дослідника Михайла Лесіва, „творчості Степана Сидорука притаманне метафізично-релігійне сприймання навколишньої дійсності та світу, в якому живе. Це одна з причин, мабуть, що він у конкурсах на народну релігійну поетичну творчість, організованих Люблінською Римо-католицькою Архідієцезією, здобував перші нагороди” [12]. Українськомовні вірші Степан Сидорук друкував на сторінках „Нашого слова”, в чергових випусках „Українського календаря”, „Над Бугом і Нарвою”, в „Українському альманасі” (1996), а також в поетичній збірці „Над Бугом”, яка була видана друком у видавництві УСКТ у 1983 році в упорядкуванні та зі вступним словом Михайла Лесіва [10].
Вірші Степана Сидорука мають пізнавальну й естетичну вартість. Можна їх також сприймати як безпосередній документ місцевого українсько-підлясько-холмського мовлення на захід від річки Буг [5, 5].
Цікаво охарактеризував найновішу рукописну збірку Степана Сидорука під назвою „Проминання” Остап Лапський: „Сидорукова збірочка «Проминання», 42 сторінки, у мене в руці, з якої я її не випустив, аж поки всю не прочитав, не збрешу, від початку до кінця, бо ж явилася вона мені трохи чи не історичним документом-свідченням Південного Підляшшя, потоптаного сусідським чоботом, як і сусідським чоботом потоптано моє Полісся – Берестейщину, себто близьку до Володарської земельки Кобринську землицю” [7, 7].
Вірші Сидорука приваблюють натуральністю невимушеної ліричної рефлексії. Кружляють вони довкола народних локальних міфів, переказів, пригадують звичаї рідного села, однак автор виходить також проблематику зі своєю мірою життєвої філософії. Його творчій манері близька ритмічна і образна структура народних пісень.
Вірші Сидорука „полонять нас якоюсь природністю несилуваного ліричного роздуму та широкою гамою проблематики, що нею живе не тільки селянин, але й взагалі сучасна людина, яка хоче осмислити себе і навколишній світ. Земля, природа, пісня і людина – творець, що до всіх речей і явищ підходить з власною, часто філософською міркою – на це все постійно натрапляємо в тканині його віршів” [8, 248].
Свіжості цим строфам додають несподівані зблиски влучних метафор у стилі: „А з-під пера його, цебто з-під сокири, щоденна радість життя виринає”, або:
Викочу сонце посеред піль
Теплими віршами ліс обвішу [8, 249].
У поезії Степана Сидорука багато проблемних, рефлексійних віршів з філософським та релігійним осмисленням. Мова поезії – українська, однак із деякими діалектними підляськими вкрапленнями і авторськими неологізмами. У віршах письменника знаходимо прикмети рідної для нього говірки. В поодиноких словах виступають деякі фонетичні діалектні відмінності. Поезія Сидорука нагадує ритміку, стилістику української народної пісні. Більш докладно про це пише проф. Михайло Лесів у статті „Про українсько-підлясько-холмські вірші Степана Сидорука та їх мовну форму” [6, 218].
До старшого покоління письменників Холмщини належить малознаний поет Петро Купрись. Народився він у надбужанських Костомолотах в хліборобській бідній сім’ї Параскеви та Михайла Куприсів у 1933 році. Згодом завдяки допомозі діда по материній лінії родина купила нове господарство із доброю землею у селі Строміва поблизу Луцька, і Куприсі переїхали туди. Там сусідами на хуторах були чеські колоністи з дітьми, з якими маленький Петрусь дуже здружився. Образ того села в ідеальній уяві заховав Петро аж до смерті, незважаючи на те, що 11-літній хлопчик ледве не загинув від знайденої в городі гранати, що страшенно покалічила йому ноги. Лікарі в Луцьку, а пізніше у Львові, ледве „відходили” його.
В 1957 році батьки, втікаючи від колгоспних злиднів, повернулися над Буг до рідних Костомолотів. Початкову школу Петро закінчив ще в Україні. Вчився він добре і був дуже ретельним учнем. Безпроблемно закінчив також загальноосвітній ліцей у Білій Підлясці у 1951 році, а потім закінчив факультет російської філології у Кракові. Мріяв про наукову працю, однак доля розпорядилася по-іншому. Десять років працював вчителем у різних школах Щецинського і Познанського воєводств. У 1966 році переїздить до Любліна, де до самої пенсії працює викладачем російської мови у Сільськогосподарській академії.
Поезії почав писати у кінці 50-х років українською, польською та кілька російською мовами. Серед улюблених тем: патріотична, інтимна, пейзажна. Багато писав про Батьківщину, в основному про Волинь, менше про Холмщину і Підляшшя. Петро Купрись займався також перекладацькою діяльністю. Переважно перекладав поезії з української на польську. Його перу належить перший переклад польською мовою „Енеїди” Івана Котляревського, який зберігся у рукописі. Переклади малих віршів часто вміщали часописи „Kamena”, „Sztandar Ludu”, „Український календар”.
Останні двадцять років свого життя Петро Купрись віддав кропіткій праці над вдосконаленням свого перекладу Шевченкового „Кобзаря”. Через брак коштів ця праця так і не була видана друком [9]. Очікується видання найближчим часом. Помер поет і перекладач у Любліні в 2002 році, де і похований на православному кладовищі.
Один із найбільше знаних на Холмщині поет, драматург, перекладач і літературознавець Тадей Карабович народився 6 квітня 1959 року в Савині на Холмщині. Вищу освіту здобув у Люблінському університеті Марії Кюрі-Склодовської, працював у редакції газети „Наше слово” (Варшава). Автор збірок „Zapatrzenia” („Задимлення”, 1985), „Вологість землі” (1986), „Біля вогню” (1990), „Кличу тебе, як ластівку” (1991), „Вибрані поезії” (2001), „Вже день нахилився до чотирьох кінців світу” („Już dzień się nachylił do czterech krańców świata”, 2004) та книжки перекладів „Атлантида” (1989). У 1993 році також виходить один із найкращих творів поета – поема „Атлантида”, головна тема якої „постійна загроза занепаду рідної землі, відсутність натурального оновлення через переселення українців з рідних місць (Лемківщина, Бойківщина, Надсяння, Любачівщина, Білгорайщина, Холмщина та Підляшшя) на західні і північні землі у Польщі в 1947 році” [2, 5]. У своїх поезіях Тадей Карабович підіймає загальнолюдські проблеми екзистенційного та індивідуального досвіду, постійно повертається у минуле, пригадуючи нам, що воно не померло.
Зі своєю поезією Карабович дебютував у журналі „Kamena” у 1980 році, а в „Нашому слові” у 1982. А вже у 1989 році його твори вперше могли прочитати на материковій Україні. З дебютом він виступив своїми поетичними рядками на сторінках „Всесвіту”:

Україна
хліб мій і сіль
мандрувать до неї мені
бо тільки там
Істина [4, 60].
Нині належить до Люблінського осередку Спілки польських літераторів.
Характеризуючи поезію письменника, відома дослідниця білоруської поезії в Польщі професор Тереза Заневська пише: „…wiele wierszy Tadeja Karabowycza przypomina bursztyny z zatopionym w środku igliwiem nieistniejących lasów, wyrażnym i nierzeczywistym zarazem. Punktem wyjścia dla wielu wierszy jest obsesyjny dramat pamięci zaplątanej w gęstej materii istnienia… Strofy Tadeja Karabowycza przypominają nam, że każdy z nas ma swoje, do którego powrót zapewnia nam bezpieczeństwo i siłe” [17, 6].
„Поетичний світ Карабовича при всій метафізичній визначеності, закінченості, гранично рухомий, реалізується як вічний діалог між двома полюсами – людиною і космосом”, – так коротко і влучно характеризує специфіку поетичної творчості Карабовича дослідниця його творчості Леся Лещенко у передмові до збірки „Вибрані поезії” [3]. Уся поетова творчість пронизана глибоким психологізмом і пройнята жагою кохання і віри в Бога. Крізь призму любові прочитуємо складну гаму почуттів, відчуттів та інтуїції.
Тадей Карабович також проявив себе висококваліфікованим перекладачем з української на польську і навпаки. Переклав на польську і видав збірки Ігоря Калинця, про якого написав і захистив кандидатську дисертацію, а також Марії Ревакович, Романа Бабовала, Йосипа Струцюка. Започаткував і щороку видає щорічний альманах українських письменників у Польщі „Український літературний провулок”. Однак ще до цього проявив себе талановитим видавцем, оскільки упорядкував антологію української поезії в Польщі „Po tamtej stronie deszczu. Poezja ukraińska”. Живе і працює в Любліні. Має власний музей під відкритим небом у селі Голя поблизу Любліна.
Твори письменника пройняті духом доброзичливості та лагідності. „Одним з рушійних струменів поезії Карабовича є релігійність. Але часто метафізична інтроспекція поета звернена більше до земного, ніж до небесного. Він наділяє земні атрибути християнською символікою, кажучи, наприклад, вірити птахам, бо вони приносять радість; весні, бо вона приносить сумніви. Чи осені, яка дає терпеливість, – щоб прийти до узагальнюючого символу остаточності” [1].
Другим головним мотивом Карабовичевої творчості є Україна, велика, материкова і мала батьківщини – рідна Холмщина, що дихає красою своїх краєвидів, теплотою спогадів дитинства чи не у кожному вірші письменника:
моє серце замкнене на ключ ранку
освітлює промінь спогадів
мої спогади це Холмщина
з якої я вийшов в невідомості
повернення [3, 115].
Одним із найбільш могутніх мотивів, що б’ють справжнім джерелом із творчої спадщини Карабовича, є пейзажна лірика. Природа рідної поетовому серцю Холмщини описана з надзвичайною емоційністю, притаманною лише поетові оригінальною метафоризацією та чудовою образністю. Поет молитвою звертається до вітру, який понесе диких качок на велику Україну із такого знайомого Бубнова:
вітер що змішує
запах диму палених трав
з криком диких качок
поміж неприступних купин
палаючих соковитістю

десь летять гуси
запізнені на своє Полісся
що їх на мить
зупинив чар зазеленілого Бубнова

ой весно
веснонько [3, 307].
Вірші Карабовича надзвичайно різномаїті у поетичних засобах. Відповідно до потреби, він користується регулярним, напіврегулярним і вільним віршем. Цікаво простежувати функціонування його метафори, що у переважній більшості належать до асоціативно прямих. Однак подекуди трапляються і складні образні структури, побудовані на взаємовиключних компонентах („колись, неначе хуртовина, заклякне над тобою світло”, „велике небо що було таке таємниче / ставало синє і глибоке в молитовності / ранку”).
Поезію Тадея Карабовича перекладали на багато мов світу. На польську Ян Леоньчук, Флоріан Неуважний, Марек Олейнік, Лідія-Ірена Венґлаж; на французьку в „”La Parole Ukrainienne” (1999, №2863); на англійську Богдан Бойчук та Мирося Стефанюк; на білоруську Андрей Динько; на чеську Лібор Мартінек та Влядімір Шаур; на італійську Ірена Конті ді Мауро; на румунську Степан Ткачук.
Петро Львович народився 1912 року в селі Шимківці на Кременеччині на Волині. Після української гімназії в Кременці вступив і вдало закінчив Гірничу академію в Кракові. Працював на металургійних заводах і фабриках Сілезії, також викладачем політехнічних інститутів. Автор багатьох технічних наукових праць, має титул доктора технічних наук. Вірші почав писати на 70-му році життя. Поезії публікувалися у „Нашому слові”, „Українських календарях”. З 1988 року пішов на пенсію.
Говорячи про поетів Холмщини, варто також згадати Івана Ігнатюка, котрий значно більше відомий як збирач і видавець фольклору. Іван Ігнатюк народився 1928 року в селі Данці Володарського повіту. Поет, краєзнавець, етнограф, активний діяч Українського суспільно-культурного товариства в Любліні, де обирався членом правління Люблінського гуртка. Збирач фольклору Підляшшя, автор статей на різні теми, зокрема з етнографії, які друкувалися у „Нашому слові”, „Над Бугом і Нарвою”, виданнях „Українського календаря”. На початку 80-х років видавав позацензурний альманах „Наш голос” спільно з Іваном Киризюком, де друкував поезії українських письменників з Підляшшя. Донині проживає у Любліні.
Поетичні тексти Івана Ігнатюка доволі різноманітні за своїм стилем та тематикою. Здебільшого вони опираються на власні переживання („Я буду жити”, „Я все-таки пишу”) і роздуми з приводу минулого, нинішнього дня і майбутнього надбужанської землі та людей („П’ять білих лебедів”), на патріотичні мотиви туги за спільною великою Батьківщино-Україною, він хотів би:
„напитися Дніпрової води”
та
„маленьку жменьку…
священної землі
З кургану
нашого Тараса” на свою могилу
(„Мій заповіт”)
Публіцистичною пристрастю позначений його віршований ліричний репортаж „Моя перша зустріч з Києвом”, сатиричне вістря пера видно у вірші „Плаче мати Україна”, який написано за мотивами підляської веснянки. Тут він описує механізм втрати рідної мови. Часто Ігнатюк використовує у своїх поезіях зворушливі мовні знахідки фольклориста („Поважно та жартома про давню їжу”).
Потреба відтворити пережите у віршах, звичайно, не одразу породжує поезію, однак, оскільки задовільняє внутрішню потребу, то також заслуговує на увагу. Саме до таких можна віднести віршовані розповіді, які пише літературною мовою Михайло Яким’як із Любліна. У його «Споминах з дитинства» та у давній віршованій розповіді „Екскурсія по Україні” дається звіт того, що зафіксувала пам’ять і серце автора.

Список використаної літератури:
1. Бойчук Б. Тадей Карабович (1959) / Б. Бойчук // Позатрадиції : антологія української модерної поезії в діяспорі. – К. ; Торонто ; Едмонтон ; Оттава, 1993. – С. 457.
2. Карабович Т. Атлантида / Т. Карабович. – Варшава, 1993. – 38 с.
3. Карабович Т. Вибрані поезії / Т. Карабович. – Білосток, 2001. – 322 c.
4. Карабович Т. Коли покличе мене Господь / Т. Карабович // Український літературний провулок. – 2004. – Т. 4. – С. 60.
5. Лесів М. Поезія рідної хати / М. Лесів // Наше слово. – 1980. – № 24. – С. 5.
6. Лесів М. Про українсько-підлясько-холмські вірші Степана Сидорука та їх мовну форму / М. Лесів // Український літератур¬ний провулок. – 2003. – Т. 3. – С. 216–222.
7. Молода українська поезія. Остап Лапський рекомендує // Наше слово. – 2002. – № 6 (2323). – С.7.
8. Назарук В. Письменники Холмщини та Підляшшя / В. Назарчук // Український календар. – 1985. – С. 242–252.
9. Петро Купрись – невідомий поет (Прощання) // Над Бугом і Нарвою. – 2002. – № 5–6. – С. 56–58.
10. Сидорук С. Над Бугом / С. Сидорук. – Варшава: УСКТ, 1983.
11. Сидорук С. Рідна пісня / С. Сидорук // На Бугом. – Варшава, 1983. – С. 23.
12. Nad ołtarzem pól. Antologia religijnej poezji ludowej Lubelszczyzny / Wybór i słowo wstępne M. Łesiów. – Lublin, 1986. – S.159.
13. Rejestr członków Stowarzyszenia Twórcow Ludowych. Stan na dzień 1.XII.1979. – Lublin, 1979.
14. Sydoruk S., Chleb nowej dojrzałości / S. Sydoruk. – 1995 (рукопис).
15. Sydoruk S. Pod sokorzyną, pod jesionami / S. Sydoruk. – Lublin, 1988. – 228 s.
16. Weil S. Zakorzenienie i inne fragmenty. Wybór pism / Oprac. A. Wielowieyski / S. Weil. – Warszawa, 1961. – s.194.
17. Zaniewska T. Okna pamięci / T. Zaniewska // Karabowycz T. Już dzień się nachylił do czterech krańców świata (wiersze) / przekład z języka ukraińskiego Jan Leończuk. – Lublin, 2004. – S. 5–7.

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

„Wiadomości Literackie” (1924-1939): до історії польсько-українських літературних взаємин

УДК 94 (477.42.82) Ольга Яручик, канд. філол. наук, доцент кафедри слов’янської філології Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки

© Яручик О., 2014

У статті зосереджено увагу на польському літературно-мистецькому періодичному виданні „Wiadomości Literackie”. Oднією із найважливіших функцій цього часопису у 20-30-х рр. ХХ ст. було впровадження естетичних ідей у польську літературу та ознайомлення своїх читачів із найкращими зразками світової літератури, зокрема української. Тижневик „Wiadomości Literackie” існував до березня 1981 р. Ми розглядатимемо міжвоєнний період існування часопису. „Wiadomości Literackie” видавалися з 1924 р. по 1939 р. у Варшаві. Засновником та одночасно головним редактором тижневика був відомий польський публіцист, критик, колишній редактор місячника „Skamandr” Мєчислав Єжи Гридзевський. У статті розглядаються тематика, проблематика та ідейна спрямованість публікацій часопису „Wiadomości Literackie” (1924-1939). Аналізуються тексти української тематики та публікації творів української літератури в польських перекладах, а також відгуки у рецензіях на нові книжки та передмови до них.
Ключові слова: культура, співпраця, творчість, критика.

Ольга Яручик. „Wiadomości Literackie” (1924-1939): к истории польско-украинских литературных отношений. В статье сосредоточенно внимание на польском литературно-художественном периодическом издании „Wiadomości Literackie”. Oдной из важнейших функций этого журнала в 20-30-х гг. ХХ в. было внедрение эстетичных идей в польскую литературу и ознакомление своих читателей с наилучшими образцами мировой литературы, в частности украинской. Еженедельник „Wiadomości Literackie” существовал до марта в 1981 г. Мы будем рассматривать межвоенный период существования журнала. „Wiadomości Literackie” выдавались из 1924 г. по 1939 г. в Варшаве. Основателем и одновременно главным редактором еженедельника был известен польский публицист, критик, прежний редактор месячника „Skamandr” Мечислав Ежи Гридзевский. В статье рассматриваются тематика, проблематика и идейная направленность публикаций журнала „Wiadomości Literackich” (1924-1939). Анализируются тексты украинской тематики и публикации произведений украинской литературы в польских переводах, а также отзывы в рецензиях на новые книжки и предисловия к ним.
Ключевые слова: культура, сотрудничество, творчество, критика.

Olga Iaruchyk
Subject: „Wiadomosci Literackie” (1924-1939): to history of the Polish-Ukraine literary mutual relations
Polish literary art periodical is analysed in the article„Wiadomosci Literackie”. One of the most important functions of the periodical in 20-30 th of the XX century was the implementation of aesthetic ideas into Polish literature and an acquaintance of the readers with the best standards of the world literature, in particular Ukrainian literature. Weekly „Wiadomosci Literackie” existed to March in 1981. We will examine the intermilitary period of existence of magazine. „Wiadomosci Literackie” was given out from 1924 to on 1939 in Warsaw. By a founder and simultaneously editor in chief of weekly the Polish publicist, critic, former editor of month of „Skamandr” Mechislav Ezhi Gridzevskiy, was known. Thematics, problematics and ideological direction of publications of the periodical „Wiadomosci Literackie” have been studied in the article. There is an analysis of texts on the Ukrainian thematics and publications of Ukrainian literary works translated into the Polish language.
Keywords: culture, cooperation, creation, criticism.

Постановка проблеми. У міжвоєнному 20-літті польські суспільно-культурні і літературні часописи, що були скеровані переважно до інтелектуальної чи політичної еліти, відігравали важливу роль у культурному та громадському житті країни, незважаючи на величину їх накладу і рівень осягнутої ними популярності у суспільстві.
Слід зазначити також і те, що серед польської преси у ІІ Речі Посполитій суспільно-культурні і літературні часописи становили небагаточисельну категорію – ніколи не перевищували 5% газетних заголовків [1, 243].
Найбільшим, найавторитетнішим і найкраще редагованим мистецьким часописом у ІІ Речі Посполитій були, без сумніву, „Wiadomości Literackie” [1, 104]. Тижневик „Wiadomości Literackie” існував до березня 1981 р. Після смерті М. Гридзевського у січні 1970 р. був редагований М.Хмільовцем, а після його смерті у травні 1974 р. до кінця С.Коссовською. Ми розглядатимемо міжвоєнний період існування часопису.
„Wiadomości Literackie” видавалися з 1924 р. по 1939 р. у Варшаві. Засновником та одночасно головним редактором тижневика був відомий польський публіцист, критик, колишній редактор місячника „Skamandr” Мєчислав Єжи Гридзевський [3, 209-210]. Видавцями „Wiadomości Literackich” були М.Гридзевський та А.Борман, останній займався виключно адміністраційно-фінансовою стороною часопису. До 3 вересня 1939 р. вийшло 829 чисел видання.
Тираж часопису не перевищував дванадцяти-чотирнадцяти тис. екземплярів. Польська дослідниця І.Мацієвська зазначає, що у найплідніші періоди розвитку тижневика його тираж становив тринадцять тисяч [4, 121]. Кількість читачів була, без сумніву, більшою у кілька разів, ніж кількість видрукованих і передплачуваних екземплярів видання, проте „Wiadomości Literackie” залишалися часописом з досить обмеженим радіусом суспільного впливу періодичним виданням, яке було спрямоване переважно до ітелектуальної частини польського суспільства і невеликого відсотку інтелігенції [1, 262].
Колишній працівник „Wiadomości Literackich” Т.Терлецький у своїх спогадах зазначає, що часопис не був адресованим до закритого кола читачів, а був популярним, еклектичним періодичним виданням, що інформувало своїх читачів про все, що належало до останніх літературно-мистецьких новинок не лише у Польщі, а й у світі [5, 115-128].
Програма видання, що мала свою внутрішню логіку та структуру, достатню завершеність та оригінальність в естетичних настановах, дозволяє розглядати її, як локально взяте самоцінне явище літературного розвитку і навіть як певний етап в історії польської літературної критики. Вступна стаття у першому числі „Wiadomości Literackich” (1924 р.) окреслює мету у вигляді ідейної декларації нового видання: „Pismo nasze stawia sobie przede wrzystkim cele informacyjne. Pragnie przyczynić się w miarę sił i możliwości do nawiązania zerwanego od dawna kontaktu ze sztuką i kulturą europejską. (…) Nie reprezentuje żadnej szkoły estetycznej. Nie walczy o tę czy inną doktrynę. Nie broni i nie chce żadnych dogmatów, krępujących swobodę twórczości. Dlatego proklamuje hasła uczciwej pracy w imię sztuki (…)” [6, 1].
Спочатку „Wiadomości Literackie” виходили як популярна літературна газета з перевагою інформаційних матеріалів та нарисів [1, 259]. З 30-х років на його сторінках почали друкуватися переважно проблемні статті на суспільну-культурологічну, літературну і політичну тематику.
У „Wiadomościach Literackich” присвячувалось багато уваги і українській проблематиці. Редакційна колегія поміщала на сторінках тижневика інформаційні матеріали, що стосувалися української літератури, культури, мистецтва. У рубриці „Зарубіжна хроніка” віднайдемо рецензію на фільм O.Довженка „Земля”, інформацію про появу есеїв українського критика М.Рудницького під назвою „Між ідеєю і формою” [7, 5], в яких автор полемізує з теоріями Бжозовського, Бергсона та ін. мислителів. У рубриці „Перегляд преси – в іноземців” поміщено, наприклад, нотатки про те, що тридцять восьме число „Часу” містить кореспонденцію В.Пєтшака зі Львова під назвою „Незнана українська література” [8, 7], перше число часопису „Аteneum” містить статтю Є.Маланюка „Душа України” [9, 6], а вісімдесят сьоме число „Przegląda Współczesnego” містить статтю Д.Донцова, в якій він характеризує нові тенденції в українській літературі [10, 4] і т.п.
У „Wiadomościаch Literackich” Є.Маланюк у статті „Українська поезія останньої доби” [11, 2] широко представив тогочасне літературне життя України, а також проаналізував стильову домінанту творів П.Тичини, Є.Плужника, М.Вороного, В.Сосюри, Ю.Липи, відзначив високий інтелектуальний рівень доробку неокласиків, зупинився також і на творчості молодих поетів Шкурупія, Терещенка та української еміграції в Польщі.
У часописі віднайдемо нотатки про появу нових українських книжок, зокрема спогади К.Поліщука про літературний Київ 1919 р. у книжці „У вирі революції” [12, 4], нове видання у Києві ілюстрованого „Кобзаря” Т.Шевченка [13, 3], у який увійшли не лише надруковані раніше вірші, а й епічні поеми.
„Wiadomości Literackie” на своїх сторінках поміщали також інформацію про видання перекладів українських творів, так, наприклад, про видання у Варшаві 1937 р. роману „Мотря” Б.Лепкого, який є першою частиною до пенталогії „Мазепа”, у перекладі М.Лазар-Беньковської [14, 8], про видання також у Варшаві першого тому роману У.Самчука „Волинь” у перекладі Т.Холлендера [15, 8] та інформували про вихід українських перекладів творів Ю.Словацького „Мазепа” у перекладі і з передмовою М.Зерова [16, 4], видання у Києві перекладу твору А.Міцкевича „Пан Тадеуш”, здійсненого М.Рильським [17, 4].
„Wiadomości Literackie” подавали описи та рецензії на українські часописи, зокрема на „Літературні вісті”, „Час”, розміщували повідомлення про нові українські видання, наприклад, про вихід у Києві комуністичних літературних часописів „Нова Генерація”, „Покоління”, а у Харкові місячника „Червоний Шлях”, про видання у Києві Українською Академією Наук періодичного видання „Література”, присвяченого літературі та теорії мистецтва, а також інформували про розміщення польськими часописами: „Sygnały”, „Biuletyn Polsko-Ukraiński” статей на українську тематику.
Автори часопису поміщали також свої рецензії на нові книжки з польсько-української тематики, зокрема на книжку видатного польського діяча Л.Василевського „Українська національна справа в її історичному розвитку” [18, 3], роман-епопею С.Вінценза „На високій полонині” [19, 5], монографію М.Хандельсмана, присвячену національному рухові на Україні і ролі Шевченка „Ukraińska polityka ks. Adama Czartoryskiego przed wojną krymską. Rozwój narodowości nowoczesnej” [20, 4], вміщену у XXV том праць Українського Наукового Інституту, книжку А.Бохенського, С.Лося, В.Бончковського „Zagadnienie polsko-ukraińskie w Ziemi Czerwieńskiej” [21, 4] та ін.
Редактори „Wiadomości Literackich” також подавали цікаві статті з українських літературних газет та часописів. Наприклад, помістили передрук цікавої статті М.Степнака з першого числа українського літературного часопису „Червоний шлях”, в якій автор, обговорюючи твори І.Франка „Boa constrictor” і Б.Пруса „Повернена хвиля”, наголошує на тому, що твір Б.Пруса мав певний вплив на твір І.Франка [22, 4].
У статті „Українець про польських поетів” подається відгук на статтю Є.Маланюка „У сусідів” [23, 2], що була надрукована в українському емігрантському місячнику „Мамай”. Автор дискутує з українським поетом з приводу оцінки творчості А.Сломінського й російських впливів на польських поетів. Надзвичайно влучною називає автор відгуку оцінку Є.Маланюка стосовно поезії Я.Лєхоня. В цілому автор статті погоджується з аналізом творчості найвидатніших тогочасних польських поетів, котрий подав Є.Маланюк у часописі „Мамай”.
За п’ятнадцять років існування „Wiadomości Literackie” кілька разів поміщали на першій сторінці публікації на українську тематику, які торкалися важливих аспектів польсько-українського діалогу. Так, зокрема, на першій сторінці газети був поміщений репортаж із Кракова про відкриття української кафедри в Яґеллонському університеті під керівництвом Богдана Лепкого [24, 1]. У публікації обговорювалася літературна творчість Б.Лепкого, його художні переклади з обох літератур та діяльність у справі розвитку польсько-українських літературних стосунків, зокрема, видання посібників з історії української літератури польською мовою.
Зрозуміло, що більшість публікацій на українську тематику були пов’язані з творчістю української еміграції в Польщі та культурним життям на західноукраїнських землях, які у той час належали до Польщі. Проте час від часу газета друкувала інформацію із Радянської України. У статті „Філомани в Одесі” [25] подається інформація про знахідки з одеського архіву про перебування Адама Міцкевича в Одесі, про таємний нагляд російської поліції та відмову почмейстера Максима Македонського копіювати приватні листи польського поета. У двадцять четвертому числі за 1927 р. часопис інформує про те, як Сергій Єфремов випадково натрапив на невідомий рукопис Т.Шевченка від 1844 р., який поліція вилучила разом з іншими документами 1847 р. у Миколи Костомарова [26, 3]. У рукописі містились поезії Шевченка та ілюстрації художників Детамбела і Вєщилова.
Починаючи з 1935 р., часопис друкував дискусійні публікації на тему українського питання у Польщі, в яких брали участь Мєчислав і Ксаверій Прушинські, Марія Домбровська, Пьотр Дунін-Борковський, Зиґмунд Новаковський, Станіслав Красіцький та інші польські письменники й публіцисти.
Із 1936 р. на сторінках „Wiadomości Literackich” активно обговорювалось питання Волині. Оскільки у міжвоєнному 20-літті вона належала до ІІ Речі Посполитої, то у польських культурних колах велися дискусії щодо національної політики польського уряду на Волині, так, стосовно її долі висловлювали свої міркування Марія Домбровська і Ксаверій Прушинський. У репортажі „Право до Волині”, написаному восени 1936 р. у Луцьку, К.Прушинський підіймає питання її культурної специфіки. Автор описує долю У.Самчука та обговорює його роман „Волинь”, який називає великою селянською хронікою у стилі М.Домбровської [27, 3].
Як бачимо, редакційна колегія „Wiadomości Literackich” постійно інформувала своїх читачів про події, що відбувалися в українському культурному і літературному житті. І хоч українська проблематика на сторінках часопису не була першочерговою, однак її зміст демонструє зацікавленість польської інтелігенції культурою та літературою України. Поміщаючи на своїх сторінках переклади творів видатних українських письменників (Т.Шевченка, Є.Маланюка, Б.Лепкого, С.Гординського та багатьох ін.) та друкуючи свої відгуки на нові збірки творів українських письменників та діячів, „Wiadomości Literackie” у такий спосіб намагалися познайомити польське суспільство із культурними і літературними надбаннями українського народу.
„Wiadomości Literackie” були єдиним польським суспільно-культурним часописом, який, спираючись виключно на підтримку читачів, витримав перевірку часом. У 1940 р. часопис під редакцією Гридзевського почав виходити на еміграції [28]. „Dzisiaj… tygodnik pozostaje pamięcią o podróży przez kulturę międzywojnia. Jest jednak pamięcią o kilku założeniach, tyleż aktualnych, co trudnych do osiągnięcia, które uznać można za warte uwagi nie tylko przy redagowaniu tygodników społeczno-literackich” [29, 109].
Можна сперечатися про глибину осмислення української тематики і проблематики на сторінках цього періодичного видання, про ступінь засвоєння та сприйняття чи несприйняття її в польському суспільстві, але безсумнівною заслугою „Wiadomości Literackich” є намагання ознайомили читачів із зразками класичної та сучасної української літератури, культури і мистецтва, налагодити діалог між культурами двох слов’янських народів і розгорнути перспективу для польсько-українського порозуміння і зближення.
Література:
1. Paczkowski А. Prasa polska w latach 1918-1939 / А. Paczkowski. – Warszawa: PWN, 1980. – 534 s.
2. Albert A. Najnowsza historia Polski 1918-1980 / A. Albert. – Londyn, 1991. – 1093 s.
3. Supruniuk M. Grydzewski Mieczysław Jerzy // Literatura polska XX wieku. Przewodnik encyklopedyczny / M. Supruniuk. – Warszawa, 2000. – S. 209-210.
4. Maciejewska I. Z zagadnień redakcyjnych „Wiadomości Literackich” // Biuletyn Naukowy Wydziału Dziennikarstwa UW / I. Maciejewska. – Warszawa, 1961. – S. 121.
5. Terlecki T. Mieczysław Grydzewski / T. Terlecki // Kultura. – Paryż, 1970. – nr 4(271). – S. 115-128.
6. (22. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1924. – nr 1. – S. 1.
7. (29 Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1932. – nr 36. – S. 5.
8. (33 Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1937. – nr 10. – S. 7.
9. (35. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1938. – nr 3. – S. 6.
10. (27. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1929. – nr 6. – S. 4.
11. (14. Poezja ukraińska ostatniej doby // „Wiadomości Literackie” . – Warszawa, 1933. – nr 4. – S. 2.
12. (23. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1924. – nr 14. – S. 4.
13. (8. Ilustrowany „Kobzar” Szewczenki // „Wiadomości literackie”. – Warszawa, 1931. – nr 35. – S. 3.
14. (34. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1937. – nr 35. – S. 8
15. (36. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1938. – nr 25. – S. 8.
16. (26. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1928. – nr 20. – S. 4.
17. (25. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1928. – nr 4. – S. 4.
18. (37. Wiadomości literackie. – Warszawa, 1928. –nr 32. – S. 3.
19. (3. Wiadomości literackie. – Warszawa, 1937. – nr 13. – S. 5.
20. (10. Wiadomości literackie. – Warszawa, 1938. – nr 7. – S. 4-10.
21. (2. Wiadomości literackie. – Warszawa, 1938. – nr 11 (803) . – S. 4.
22. (28. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1929. – nr 19. – S. 4.
23. (21. Ukrainiec o poetach polskich // „Wiadomości Literackie”. – 1924. – nr 17. – S. 2.
24. (24. Wiadomości Literackie. – Warszawa, 1928. – nr 3. – S. 1.
25. (5. Filomaci w Odesie // „Wiadomości Literackie”. – Warszawa, 1926. – nr 3.
26. (12. Nieznany rękopis Szewczenki // „Wiadomości literackie”. – Warszawa, 1927. – nr 24. – S. 3.
27. (15. Pruszyński K. Prawo do Wołynia / K.Pruszyński // „Wiadomości literackie”. – Warszawa, 1936. – nr 43. – S. 3.
28. Habielski R. Niezłomni, nieprzejednani. Emigracyjne Wiadomości i ich krąg 1940-1980 / R. Habielski. – Warszawa, 1990.
29. Habielski R. „Wiadomości Literackie” 1924-2004 / R. Habielski // Studia Medioznawcze . – 2004. – nr 3(18). – S. 105-109.

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар