Забытый геноцид: поляки в государстве Сталина, «Польская операция» 1937-1938[1]

УДК  947

Владимир Петров – аспирант факультета педагогики и психологии Университета Казимира Великого в Быдгощи, Польша

©Петров В., 2018
[1]Iwanow N. Zapomniane ludobójstwo: Polacy w państwie Stalina, «operacja polska» 1937-1938. Kraków : Znak Horyzont, 2014. – 445 s.

Читатели, заинтересованные расширением знаний в области истории политических репрессий, с большим интересом приняли публикацию профессора Николая Иванова. Автор Николай Иванов является профессором Института политологии Опольского университета и Центра исследований Восточной Европы Варшавского университета, исследователем истории поляков в СССР и репрессий против них в сталинский период. Результаты своих многолетних исследовании он представил, в книге «Забытый геноцид. Поляки в государстве Сталина. «Польская операция»» 1937-1938″. Этот фрагмент истории поляков был одним из самых неизвестных, малоизученных в историографии.

Структура книги отвечает всем требованиям предъявляемым к научной публикации. Автор систематизировал содержание работы на три раздела ( 1 – Поляки в СССР; 2 – “Большой террор” и поляки; 3 – «Польская операция»), что способствовало четкому восприятию текста публикации. Книга завершается тремя дополнениями (А, В, С), которые заслуживают особого внимания с методологической перспективы. Необходимо отметить обширную источниковедческую базу исследования, которя опирается на редких источниках ряда национальных архивов (Польши, Украины, Беларуси, России). В книге размещены многочисленные архивные фотографии.

«Польская операция» была делом уничтожения в первую очередь жителей национальных польских приграничных районов с Польшей (так называемых «дальних Кресов»), а также поляков, проживавших в других районах СССР. Преступление было совершено по приказу № 00485 от 11 августа 1937 года, подписанного руководителем НКВД Николаем Ежовым. Никаких разнарядок по национальным операциями, в отличие от «кулацкой» операции, не давалось: местным органам НКВД предоставлялась свобода действий. Операция длилась с августа 1937 года по ноябрь 1938 года; она охватила практически всю территорию СССР, прежде всего Украину и Беларусь, но также и г. Ленинград, г. Москву, Сибирь, Северный Кавказ.

Хелена Трыбэль (мать премьера-министра Украины Юрия Еханурова с сентября 2005 по август 2006), одна из последних живущих свидетелей «катастрофы советских поляков», то, что случилось с польским народом в СССР в период между двумя мировыми войнами, беседуя с Николаем Ивановым назвала это событие «польским холокостом». С ее слов «быть поляком в СССР в 1938 г. это не меньше того, что быть евреем в III Рейхе» [с. 15].

По мнению автора Польша была выбрана идеальным пугалом для разжигания террора, а также выполнения «чисток», особенно после поражения большевиков в Советско-польской войне в 1920 году.  Все это свидетельствует, по его мнению, о подготовке Сталина к войне с Польшей уже в начале 30 годов XX века. Польша в советской пропаганде была главным союзником империализма, который рано или поздно собирается напасть на СССР. Значить, надо былo очистить приграничную полосу, где преимущественно проживали поляки (Мархлевский польский национальный район — национальный район в составе Украинской ССР, существовавший в 1925—1935 годах и Дзержинский польский национальный район — национальный район в составе Белорусской ССР, существовавший в 1932—1937 годах). Как отмечает автор, приказ № 00485 от 11 августа 1937 г. затрагивал все польское общество. У НКВД была свобода действия в принятии решений. Сама польская национальность стала основанием для преследований и безосновательных, часто абсурдных обвинений. Для выполнения планов «польской операции» были арестованы не только поляки, но и большое количество украинцев, белорусов, которые под пытками оговаривали себя и признавались польскими-шпионами. Сталин не скрывал своего удовлетворения результатами реализации первого этапа «польской операции». На полях рапорта Николая Ежова собственноручно написал: «Очень хорошо! Копайте и вычищайте и впредь эту польско-шпионскую грязь. Крушите ее в интересах СССР» [с. 283]. Эти слова указывают на то, что Сталин прекрасно осознавал огромное значение «польской операции».

В ходе «польской операции» судьбу обвиненного решала специальная комиссия, состоящая только из двух человек: руководителя местного НКВД и прокурора. В рамках «польской операции» предложения по мере осуждения должны были передаваться в форме «альбомов» так называемой центральной «двойке» в Москву. Их получали генпрокурор СССР Андрей Вышинский (поляк по национальности) и руководитель НКВД Николай Ежов или их заместители. Масштаб «Большого террора» однако был так велик, что ни один из них не был в состоянии ознакомиться с сотнями «альбомов», присылаемых со всей страны. Перед окончательным утверждением приговоров к работе над «альбомами» были привлечены другие начальники отделов НКВД, их заместители и помощники, а также сотрудники низших должностей. Большинство из них считало это поручение дополнительной нагрузкой и механически одобряло пришедшие с мест рекомендации. Предложения изменения приговора или вопросы случались крайне редко. «Альбомы» переписывали  и подавались на подпись Ежову и Вышинскому, которые никогда не оспаривали приговоров [с. 286]. 15 сентября 1938 г. Политбюро приняло решение из-за загруженности центрального аппарата НКВД «альбомами» утверждать приговоры на местах («тройками»), без согласование с Москвой [с. 288]. Надо обратить внимание на то, что во время «национальных операций», процент приговоренных к высшей мере наказания было намного больше. В «польской операции» он был самый высокий – около 80 %. В таблице «Жертвы «польской операции» 1937–1938 автор указывает в процентном соотношении долю лиц приговоренных к смертной казни по регионам СССР : Беларусь – 89%, г. Ленинград – 89 %,  Украина – 81 %, Сибирь и Дальний Восток – 84 %, Средняя Азия и Казахстан – 73 %, Урал – 71 %, г. Москва – 65 %, Европейская часть России – 64 %, Северный Кавказ – 61 %, Кавказ и Закавказье – 51 % [с. 392]. В общей сложности было репрессировано 142 211 поляков, из них убито 111 091 чел, тюремные сроки 3-10 лет получило 28 744 чел. Как отмечает автор, количество репрессированных может отличатся у ряда исследователей. По мнению Николая Иванова, можно однозначно оценить количество жертв в 200 000 человек, что позволяет говорить о геноциде в отношении поляков [с. 393].

В конце 1938 г. Сталин понял, что страна задыхается от террора, а всемогущество НКВД может угрожать коммунистической партии и ему самому лично. Поэтому он решил ограничить масштаб террора и окончательно завершить «польскую операцию». Глава НКВД Николай Ежов и все его заместители попали в тюрьму. Они были признаны виновными во множественных злоупотреблениях во время следственно-оперативных мероприятий и были приговорены к расстрелу [с. 385].

Были ли у Сталина личные причины так жестоко преследовать поляков? Можно ли объяснить польскую трагедию только его предубеждением к польской национальности и культуре? По мнению автора, даже если у Сталина имелись такие предубеждения, неприязнь к полякам играла здесь второстепенную роль. Главенствующей для него идеей была победа коммунизма. Будучи прагматиком, ему пришлось подавить в себе все антипольские чувства и руководствоваться только интересом режима. Важную роль играло использование репрессий в построении отношений с Польшей. Для Сталина врагом, который уничтожался в рамках «польской операции», были не поляки, а Польша. По мнению Сталина, Польша планировала вооруженную агрессию против советского строя, каждый поляк это враг СССР об этом также уверяла советских граждан советская пропаганда [с. 176]. Николай Иванов отмечает, что мы должны восстановить память об этом трагическом преступлении. Оно не должно быть забыто. Польский крестьянин из-под Минска или Бердычева, который погиб в ходе «польской операции», является такой же жертвой тоталитаризма, как и польский офицер, убитый в Катыни. Мы должны почтить память и одного, и другого [с. 23]. Надо задуматься, почему мир молчал, когда проводилась «польская операция», почему не отреагировало решительно польское государство, почему только теперь, после многих лет, мы пытаемся докопаться до истины и установить все факты, связанные с этим страшным геноцидом. Сегодня, спустя 80 лет после совершения этого преступления, мы должны принять решение о том, как чтить память жертв. Что мы можем сделать, чтобы десятки тысяч поляков, убитых только из-за своей национальности, не были забыты?

 

© Петров В., 2018

[1]Iwanow N. Zapomniane ludobójstwo: Polacy w państwie Stalina, «operacja polska» 1937-1938. Kraków : Znak Horyzont, 2014. – 445 s.

 

Advertisements
Оприлюднено в Історія Крашевкіана | Залишити коментар

Іконотека Ю. І. Крашевського (1812–1887) у фондах Волинського краєзнавчого музею

УДК 821.162.1(092):7.041.5:[069:908(477.82)]

Наталія Пушкар – головний хранитель фондів Волинського краєзнавчого музею

©Пушкар Н., 2018

У статті простежено історію виникнення виставки, присвяченої Ю.І. Крашевському, у Волинському краєзнавчому музеї. Зокрема, ідеться про формування іконотеки – збірки листівок, присвячених відомому письменнику та історику, його прижиттєві фото тощо. Завдяки представленому матеріалові яскравіше вимальовується волинський етап життя і творчості Крашевського, що сприяє подальшим дослідженням крашевкіани.

Ключові слова: фото Крашевського, Волинський краєзнавчий музей, ювілейні листівки, волинський період творчості.

 

«Якщо є на світі тихий край, край лагідний, то це наше Полісся. Коли тільки через якесь село не проходить поштовий гостинець або торговий тракт, то опріч звичайного гомону села – ніби дихання його – нічого стороннього не почуєш, нікого чужого не побачиш. Всі свити однаково сірі, всі хустки однаково білі, і сосни однаково зелені, і хати однаково низькі, непоказні, і той самий чорний дим піднімається над їхніми  димарями», – такими словами починається повість Йозефа Ігнаци Крашевського «Уляна», так написав він про нашу Волинь, яка була і його Волинню, адже з 1838 р. понад 20 років прожив він на Україні, у низці сіл нашого краю – Романові, Губині, Городку, Омельно, – де були його маєтки; згодом – у Житомирі, де працював попечителем шкіл; директором Житомирського театру, був членом комітету із звільнення селян.

Людина надзвичайної ерудиції, титанічної працездатності, Крашевський гідно послужив рідному народові як прозаїк, драматург, літературний критик, філософ, фольклорист, етнограф, художник, археолог, мистецтвознавець, редактор і видавець. З іменем цього «титана праці» Волинь назавжди увійшла в історію польської та світової літератури. Кращі свої твори «Історія кілка і тині», «Остап Бондарчук», Хата за селом», «Два світи», «Рештки життя», «Уляна», «Історія Савки», «Ціле життя бідне» – Крашевський створив на Волині.

За роки свого життя письменник зріднився з Волинню, тут провів найкращі молоді роки, багато подорожував, збираючи відомості з археології та етнографії, робив замальовки пам’яток старовини. Улітку 1847 р. через Дубно, Голоби, Ковель і Ратне він здійснив цікаву подорож до с. Друскенік (Литва). У подорожньому щоденнику подав цінні етнографічні описи населених пунктів. Не раз бував і в Луцьку. «Старий Луцьк історичний переді мною, але який бідний, і нужденний! Мізерні будиночки дерев’яні, закоптілі корчми єврейські, хатки похилені, нові будівлі без віри в майбутнє, начебто тільки на один день винесені на скору руку; серед них задимлені стовпи спалених селянських обійсть; вулиця дошками дерев’яними вимощена замість бруку – ось що насамперед побачили, а потім небагато чого іншого», – таке враження справило на письменника наше місто під час відвідин 1844 р.

Старожили Луцька пам’ятають, що на перетині вулиць у Старому місті, на нинішній площі Возз’єднання, стояв колись міст через річку Глушець. Його називали Базиліанським. Міст відомий із XII століття, кили він з’єднував давнє місто на острові з поселеннями, що  були на правому березі Стиру. Останній міст, побудований У 1924 р., був залізобетонним. У 1926 р. його прикрасили погруддя видатних діячів польської і світової культури та літератури: Юліуша Словацького, Тадеуша Чацького, Генріха Синкевича і Юзефа Ігнаци Крашевського. Скульптурні портрети виконав скульптор Аполлінарій Ґловінський із Варшави. Установлено їх на кошти від видавничої діяльності міського статистичного бюро. Під час реконструкції старого міста в середині 1960-х рр. вони, на жаль, були знищені й залишились лише на фотознімках.

Фонд Крашевського в збірці Волинського музею почав комплектуватися до 1939 р. виданнями його творів, пам’ятними медалями з його зображенням. Із того часу зберігається й прижиттєве фото письменника; ще два надійшли у 2014 і 2015 роках як дарунок від колекціонера Віктора Літевчука. Принагідно зазначу, що світлини Й. І. Крашевського – одні з найдавніших у колекції Волинського краєзнавчого музею.

  1. Фото: Йозеф Ігнаци Крашевський (1812–1887). – Zakład fotograficzny Karola Beyera w Warszawie. – Krak: Przedm: № 389. – [Між 1859 і 1863 рр.].

ВКМ, інв. № КДФ-14089.

  1. Фото: Йозеф Ігнаци Крашевський (1812–1887). – Без вихідних даних. – [1859–1863 рр., Варшава].

ВКМ, інв. № КДФ-24097.

  1. Фото: Йозеф Ігнаци Крашевський (1812–1887). – Без вихідних даних. [1884–1887 рр].

ВКМ, інв. № КДФ-25304.

Перші два фото дала змогу датувати ситуація із життя письменника. Його доля його склалася так, що він змушений залишити Волинь і вирушити до Варшави та проживав там від 1859 до 1863 р. Саме тоді у Варшаві діяв фотографічний заклад Кароля Баєра. Цей період життя закінчується в січні 1863 р., коли Крашевський покинув Варшаву, щоб уже ніколи туди не повернутися. 24 роки письменник провів на чужині, у вимушеній еміграції. У 1884 р. його звинуватили у державній зраді й на півтора року кинули до Магдебурзької в’язниці. До рідної Польщі повернувся в 1887 р., по смерті. Третє фото зроблено, імовірно, між 1884–1887 рр.

Колекцію поштових листівок, присвячених Крашевському – «титану праці», «польському Бальзаку», надзвичайно пошанованому не лише на його батьківщині, а й в Україні, почато комплектуванням у музеї лише з початком третього тисячоліття, хоча вони виходили друком ще з кінця ХІХ ст. Адже в 1887 р. Польща (вперше) відзначила 75-річчя від дня народження й 50-річчя творчої діяльності письменника, який прославив державу; відповідно, 125 років від народження і 100 – творчості святкували в 1937 р. Колекція нараховує 18 одиниць зберігання (каталогізовані під 15 позиціями). На листівках (pocztówkach) переважають портретні зображення Крашевського, але є й пам’ятні місця, пов’язані з перебуванням у них письменника, пам’ятники; його портрет використовували для виготовлення поштових карток (відкритих листів); зустрічаються зображення Крашевського в колі письменників, які складають славу польської та світової літератури. Є листівки з короткими підписами й поширеними текстами; на одній із них вказано один із псевдонімів Крашевського – Bolеstawita. Листівки видано в чорно-білому та кольоровому варіантах. Виготовлені поштівки переважно в Польщі, але й в України також; хронологічні рамки колекції – кін. ХІХ – 70-ті рр. ХХ ст. Попереднім їх власником був В. О. Літевчук, від якого вона впродовж 2013–2015 рр. надійшла до музею.

  1. Л. п.: J. I. Kraszewski (Й.І. Крашевський). – Wydawnictwo Zarządu Głównego T.S.L. Zakład art. reprodukcyi W.Krzepowski, Kraków. – Без дати.

ВКМ, інв. №№ ОМ-9517; 13671; 13368.

  1. Л. п.: Kraszewskі. J. Niemcewicz. Syrokomla. Lenartowicz. Kaczkowski. Korzeniowski. B. Zaleski. Odyniec. Bartocewicz. (Крашевський. Німцевич. Сирокомля. Ленартович. Качковський. Коженьовський. Б.Залеський. Одинець. Бартосевич). –Kraków: Wydawn. sal. mal. polsk., 1906.

ВКМ, інв. №№ ОМ-9521; 12392.

  1. Л. п.: Poeci-pisarze 1757-1893 (Поети-письменники 1757–1893). Kraszewskі. J. Niemcewicz. Syrokomla. Lenartowicz. Kaczkowski. Korzeniowski. B. Zaleski. Odyniec. Bartocewicz. – Wyd-wo Salony Malarzy Polskich w Krakowie. Printed in Poland. «Akropol» Kraków, [1920-i pp.]. – Ser 66/101.

ВКМ, інв. № ОМ-13669.

  1. Л. п.: Pozdrowienie z … (Привітання з …) Серія:Wielcy i sławni ludzie Polski (Серія : «Великі і славні люди Польщі»). № – Ignacy Józef Kraszewski (pseud. Bolesławita). ur. 1812 w Warszawie, um. 19 Marca 1887 r. w Genewie. Poeta, publicysta, literat i historyk. Pisarz nadzwyczаjnej płodności i popularności. Napisł kilkaset dzieł, nie wliczając mnóstwa кorespondencji, rozpraw itp. artykułów. Najwybitniejsze zajmuje stanowisko w literaturze jako powiściopisarz. Zwłoki jego pochowano w grobach zaslużonych męzów polskich na Skałce w Krakowie. – Без дати.

ВКМ, інв. № ОМ-13674.

  1. Л. п.: Józef Ignacy Kraszewski (Йозеф Ігнаци Крашевський). Znakomity powieściopisarz polski. Rodził się w Warszawie w rok 1812-m, umarl w Genewie, dnia 19 marca 1887 roku, pochоwany w Krakowie na Skałce w grobach zasłużonych. – Вид. «Nasza sława». – Без дати.

ВКМ, інв. № ОМ-9599.

  1. Л. п.: Й. І. Крашевський [з лицевого боку факсимільний підпис]. – Karta korespondencyjna. – Zakład światłodruków, Lwów, Zygmuntowska, 11a. – Без дати.

ВКМ, інв. № ОМ-13670.

  1. Л. п.: Józef Ignacy, Kraszewski (Йозеф Ігнаци, Крашевський). – Вид. С. М. Каракозъ, Київ. – Без дати. – [Кін. ХІХ ст. – датування за оформленням зворотнього боку].

ВКМ інв. № ОМ-9604.

  1. Л. п.: J. I. Kraszewski (Й. І. Крашевський). – «„Praca to rodzaj modlitwy Bogu miłej; żadna wtedy praca nie poniża człowieka, w każdą możesz wlać ducha i szlachetnić ją». I. Kraszewski (1812–1881). – Nacladem Tow. «Powsciągliwość i praca» pod zarządem Sł. Trojana wMięscu Pistowem. – 1918 p. [датування за листом]. – З помилкою: 1881 замість 1887.

ВКМ, інв. № ОМ-12391.

  1. Л. п.: Pozdrowienie Polskie – Pamiątka literacka (Привітання з Польщі – Пам’ятка літературна) [зліва направо]: Й. І. Крашевський, П. Чацький (?), Т. Костюшко, Ю. Словацький, Г. Сенкевич. – Rysował J. Ostalinskі. – Wyd-wo Pocztówki w Tarnowie. – [1918 p.]

ВКМ, інв. № ОМ-12397.

  1. Л. п.: J. I.Kraszewski (Й. І. Крашевський). – Wydawn. sal. mal. polsk. – Kraków, 1905.

ВКМ, інв. № ОМ-13672.

  1. Л. п.: Krynica – Zakątek Kraszewskigo (Криниця – Куточок Крашевського в Парку). – Nakładem Józefa Rednera. № 584. – Без дати. [Зображення чорно-біле].

ВКМ, інв. № ОМ-14042.

  1. Л. п.: Krynica – Zakątek Kraszewskigo w Parku (Криниця – Куточок Крашевського). – Wydawnictwo Salony Malarzy Polskich w Krakowie, 1920. – [Зображення кольорове].

ВКМ, інв. № ОМ-13308.

  1. Л. п.: Dom, w którym mieszkał Kraszewski (Вільно. Будинок, в якому жив Крашевський). – № 8. – Місце видання і рік не зазначені.

ВКМ, інв. № ОМ-13393.

  1. Л. п.: Kołomyja. Ul. Kraszewskiego (Коломия. Вул. Крашевського). – Nakładem Księgarni S. Sennensieba w Kołomyi. № 212. – 1915 р. (дата за пошт. штемпелем).

ВКМ, інв. № ОМ-13367.

  1. Л. п.: Biała Podlaska. Pomnik Józefa Ignacego Kraszewskiego (Бяла Подляска. Пам’ятник Йозефу Ігнаци Крашевському). – Фото Z. Malek. – Biuro wydawniczo-propagandowe. – 1974.

ВКМ, інв. № ОМ-13392.

 

Пушкар Наталия. Иконотека Ю.-И. Крашевского (18121887) в фондах Волынского краеведческого музея. В статье прослежена история возникновения выставки, посвященной Ю.-И. Крашевскому, в Волынском краеведческом музее. В частности, речь идет о формировании иконотеки – сборниках открыток, посвященных известному писателю и историку, его прижизненных фото и т. п. Благодаря представленному материалу ярче вырисовывается волынский этап жизни и творчества Крашевского, что способствует дальнейшим исследованиям крашевкианы.

Ключевые слова: фото Крашевского, Волынский краеведческий музей, юбилейные открытки, волынский период творчества.

 

Pushkar Natalia. The Yu.I. Krashevsky’s Pictures Collection (1812-1887) in the Funds of the Volyn Regional Museum. The article deals with the history of the exhibition dedicated to Yu.I. Krashevsky in the Volyn Regional Museum. In particular, it concerns the formation of pictures collections namely a collection of leaflets devoted to the famous writer and historian, his lifetime photographs, etc. The Volyn period of Krashevsky’s life and work appears brighter due to the presented material as well as contributes to the further research of Krashevkyada.

Key words: photo of Krashevsky, Volyn Regional Museum, anniversary leaflets, Volyn period of creativity.

 

© Пушкар Н., 2018

Оприлюднено в Історія Крашевкіана | Залишити коментар

Життя й творчість польського літератора Ю. Крашевського на Волині (1837‒1853)

УДК 821.162.1.09(092)(477.82)

Оксана Польова – провідний спеціаліст Волинського краєзнавчого музею

©Польова О., 2018

У статті оглядово подано проміжок життя Ю. Крашевського в селах Омельно, Городець і Губин Луцького повіту Волинської губернії впродовж 1837–1853 рр., а також висвітлено творчий доробок польського літератора за цей період. На основі творів письменника подано узагальнену картину волинського побуту та культури ХІХ ст. Порівняно цей період життя письменника з іншими етапами його діяльності.

Ключові слова: Юзеф-Ігнаци Крашевський, Волинь (словом «Волинь» автор позначає колишній Луцький повіт Волинської губернії), Городок, Омельно, Городець, Губин.

 

Яскрава постать польського письменника, публіциста, видавця, історика, філософа, фольклориста, громадського та політичного діяча Юзефа Ігнаци Крашевського (1812–1887) тісно пов’язана з історичною Волинню. Багато сучасних краєзнавців, дослідників вивчають той великий доробок, який залишила по собі ця надзвичайна людина. Варто лише зауважити, що творча спадщина Крашевського нараховує близько 600 томів романів, повістей, поетичних та драматичних творів, а також робіт з етнографії, фольклористики, публіцистичних і літературно-критичних статей та справедливо занесена до книги рекордів Гіннеса [5; 6, 237]. Першу спробу дослідити творчість генія було зроблено ще за життя й узагальнено в книзі «Ювілейна книга на пошану п’ятдесятилітньої літературної діяльності Ю. І. Крашевського», яка побачила світ у 1880 р. Цей доробок на 527 сторінках складався з трьох розділів: 1) бібліографія; 2) діяльність Крашевського з 1830–1880 рр. (романи; поезія; філософія; історія; літературна критика; археологія; журналістика); 3) спогади. Книга ілюстрована малюнками родини Крашевського, а також замальовками тих місцевостей, по яких подорожував і де мешкав літератор протягом життя. Книжний доробок уміщує уривки численних листів (кореспонденцію) Крашевського, з яких дізнаємося багато цікавих подробиць стосовно життя, побуту, підготовки й написання своїх книг.

Ю. Крашевський все життя свідомо йшов до свого визнання. Будучи ще юнаком, він переконував свого батька, що і «з пера можна жити» [4, ХХV] і прагнув слави. В «Пам’ятниках Незнайомого» він писав: «О слава! Слава! То є красива і свята річ! Жити у пам’яті народів, бути благословенним поколіннями нащадків – це найвища нагорода в житті, котра варта зусиль і праці. Говорять, що слава є фальш, марнота, пустий  дим… Це неправда! Це є урочисте відзначення, яким народи позначають вибраних, а голос народу – це голос Бога. Слава є визнанням людини братами, слава не є порожнім димом, а дійсною найвищою платою. Платою духові від духа… Я хочу, я мушу і я буду славним!» [4, ХХV].

Свій шлях до визнання Ю.Крашевський розпочав у 1829 р., навчаючись у Віленському університеті, однак за участь у підпільному молодіжному товаристві заарештований російською владою та виключений з університету.

У подальшому виїхав до батьківського маєтку Довге, а вже в 1837–1853 рр. господарював і займався творчістю в селищах Городок, Омельно, Городець та Губин Волинської губернії.

Власне, приїзд на Волинь у село Городок стало одним з найважливіших етапів в житті Ю. Крашевського. Талановитий юнак потрапив сюди через одного знайомого батька, що проживав у селі Осова Юзефа Стаховського, «з височайшого веління за непорядні дії у 1830 році». Поблизу цього “найглухішого закутку Волинського Полісся” знаходився розкішний маєток відомого бібліографа й мистецтвознавця Антонія Урбановського, який мав чи не найбільшу у той час бібліотеку, картинну галерею і нумізматичну колекцію [6, 238]. Ю. Крашевський увіковічить Городець у поетичному творі «Думах над Горинем», у «Щоденнику Петербурзькому», де детально описав бібліотеку, і, нарешті, у «Спогадах про Волинь, Полісся і Литву», присвячених А. Урбановському.

Із приїздом у Городок розпочинається нова епоха, в якій подальші пригоди й стосунки розкручувалися, як нитки з клубка. Тут Юзеф Крашевський познайомився і щиро закохався в Софію Вороніч, із котрою одружується в червні 1838 р., а також заводить товариство серед місцевого населення [4, ХХХІІІ].

Перед одруженням, у 1837 р., Ю. Крашевський орендує село Омельне, яке перебувало в «плачевному стані». Але молодий господар мав на меті підняти його «найпевнішими спекуляціями»: цукровим буряком і горілкою. Це був важкий період випробувань для молодого господаря, який не мав достатнього досвіду й грошей. Оскільки село не було, за словами Крашевського, «золотим яблуком», то навіть для досвідченого господаря треба було добре потрудитися, не доїсти та не доспати, щоб не збанкрутувати. Тож не дивно, що в цей період Крашевський припиняє активно писати, за винятком співпраці з «Щоденником Петербурзьким» [4, ХХХІІ].

У 1840 році Юзеф Крашевський купив за гроші своєї дружини село Городок, що неподалік від Луцька, «з доброю землею і 130 душами» [4, ХХVІ]. Хоча господарство підупало й селяни зубожіли, сам маєток був дуже добрий. Життя в Городку – це найкращі та водночас надзвичайно важкі роки в біографії письменника. Багато турбот, журби й найрізноманітніших клопотів, які були пов’язані з господарством і маєтком, часто відривали його «від пера». Це відбилося на його здоров’ї та нервовому стані. Однак він організовує видання періодичного часопису «Атенеум», присвяченого історії, літературі, мистецтву, критиці, філософії, що був першим і єдиним у своєму роді. Водночас письменник активно співпрацює з «Щоденником Петербурзьким», «Газетою Варшавською», «Познанським тижневиком літературним», львівським «Щоденником мод паризьких» [7], а також пише й видає свої книги. Тематика творів цього періоду характеризується звертанням до українських реалій. З’являються романи про життя простого люду: «Історія Савки» (1842), «Уляна» (1843), «Ліхтар чорнокнижника» (1843–1844), «Буднік» (1847), «Остап Бондарчук» (1847). Ю. Крашевського захоплюють історичні романи, у 1844 р. написав «Бої Вітольда», «Спогади про Одесу» й надіслав їх до друку. Після закінчення приступив до роману «Часи Зиґмундові». У 1846 р. до друку надходить «Історія Литви», яка, за задумом дослідника, мала бути серединкою між хронікою та історією. Автор хотів написати живу, драматичну і описову історію, та в підсумку виставити на читацький розсуд щось свіже, оригінальне.

Як історик, археолог і дослідник старовини Юзеф Крашевський збирав різні речі, маючи в маєтку своєрідний музей-колекцію. Таку роботу Крашевський вважав своїм патріотичним обов’язком. За словами сучасників, його будинок у Городку був осередком культури в краї [3].

У липні 1848 р. Крашевський швидко й несподівано продає Городок, чим дивує та засмучує своїх близьких. У листі до батька він старається мотивувати це тим, що господарство приносило мало прибутків, а відбирало багато сил, здоров’я, грошей і потребувало виконання певних обов’язків у вигляді сплати процентів. Зрештою, продаж передбачав купівлю нового маєтку й це було  сподіванням на краще. У січні 1849 р. письменник купує маєток Губин, що неподалік від Городка, усього у двох милях, і дуже цим задоволений. Але, як часто буває, за ейфорією приходить розчарування. Деякий час Крашевський  старається виконувати роботу по господарству, проте неврожайні 1851–1852 рр. приносять багато неспокою, видатків і клопотів для свого господаря. Урешті це змусило його прийняти рішення про переїзд в місто, тим більше, що підростали діти й треба було думати про їхню освіту. Із болем у серці покидав Ю. Крашевський Губин в 1853 р., розуміючи, що завершується певний період  життя. «Я сумую за своїм селом, як за своїм старим світом. Журавлі моїх колодязів, паркани сплетені з хмизу, де з білою призьбою усміхається до мене чорна хата, в садку з низькими вишнями і розкуйовдженим бузком. Шкодую також за людьми, що мешкали з нами в парі, їх серця були з нашими серцями, їх долоні трималися наших долонь!… Прощавайте, мої старі господарі! Честь вашим чистим серцям, вашим сивим скроням! Прощавайте, помістя, село, поля, кладовище, народе шанобливий і земля шаноблива. Ти хресте, старий опікуне і володарю. Старий дубе, похилена березо, скривлена вербо, і плесо води, що світиться перснем у ставі, – що дрімає в прохолоді і тіні дерев. Ми більше ніколи не побачимось! Тільки ваш образ, викарбуваний в моїй душі, Як образ матері викарбуваний в дитячій душі, піде зі мною туди, куди я піду. Піде незабутий, хіба тільки в годину смерті витече з останньою сльозою!» [4, LXXIV].

Юзеф Крашевський із сім’єю переїздить у центр Волинської губернії, місто Житомир, займає посаду громадського куратора шкіл [1, 107]. Тут розпочався новий етап у його житті, позначений плідною творчістю, у якій постійно була присутня тема волинської землі.

Джерела та література

  1. Дем’янчук Ю. І., Ю. І. Крашевський у селі Киселях / Ю. І. Дем’янчук, В. Й. Сидорук // Велика Волинь: минуле і сучасне : тези міжнар. наук. краєзнавчої конференції. Житомир, Україна, 9–11 вересня 1993 р. – Житомир, 1993.
  2. Коваленко Л. Є. Юзеф Ігнаци Крашевський і Волинь / Л. Є. Коваленко // Остріг на порозі 900-річчя : матеріали І-ІІІ науково-краєзнавчих конференцій (1990–1992 рр.). – Ч. І. – Остріг, 1992.
  3. Костриця М. Краєзнавчі студії Юзефа Крашевського / М. Костриця [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://istvolyn.info/index.php?option=com_content&task=view&id=117&Itemid=25
  4. Książka Jubileuszowa dla uczczenia pięćdziesięcioletniej działalności literackiеj J. I. Kraszewskiego. – Warszawa, 1880.
  5. Пажимський О. Юзеф Ігнаци Крашевський, визначний польський письменник, художник, громадський діяч Волині / О. Пажимський, Л. Олійник // Велика Волинь: минуле і сучасне : матеріали міжнар. наук. краєзнавчої конференції, жовтень, 1994. – Хмельницький ; Ізяслав ; Шепетівка, 1994.
  6. Пащук І. Поліська тематика у творчій спадщині Юзефа Ігнаци Крашевського/ І. Пащук // Етнокультурна спадщина Полісся. – Вип. V. – Рівне, 2004.
  7. Пащук І. Село Городець над Горинню на Рівненщині у житті і творчості Ю. І. Крашевського / І. Пащук [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://istvolyn.info/index.php?option=com_content&task=view&id=147&Itemid=25

 

Полевая Оксана. Жизнь и творчество польского литератора Ю. Крашевского на Волыни (1837–1853). В статье обзорно представлены промежутки жизни Ю. Крашевского в селах Омельно, Городец и Губин Луцкого уезда Волынской губернии в течение 1837-1853 гг., а также освещено творчество польского литератора за этот период. На основе произведений писателя подано Сравнен этот период жизни писателя с другими этапами его деятельности.

Ключевые слова: Юзеф-Игнаци Крашевский, Волынь (словом «Волынь» автор обозначает бывший Луцкий уезд Волынской губернии), Городок, Омельно, Городец, Губин.

 

Poliova Oksana. The Polish Writer Y. Krashevsky Life and Work in Volyn (1837-1853). The article gives an overview of the Y. Krashevsky life span in the villages of Omelno, Gorodets and Gubin of the Lutsk district of the Volyn guberniya during 1837-1853 as well as the works of Polish writer during this period. On the basis of the writer’s works a generalized picture of Volyn life and culture of the nineteenth century is presented. This period is comparatively comparable to the period of the writer’s life with other stages of his activity.

Key words: Juzef-Ignacy Kraszewsky, Volyn (the word «Volyn» refers to the former Lutsk district of Volyn guberniya), Gorodok, Omelno, Gorodets, Gubin.

© Польова О., 2018

Оприлюднено в Історія Крашевкіана | Залишити коментар

Каталог  та історія формування музейної колекції «Ю. І. Крашевський (1812–1887)»

УДК 069.5+069.538]:821.162.1(092)

Ольга Корецька провідний науковий співробітник відділу фондів Волинського краєзнавчого музею

©Корецька О., 2018

У публікації презентовано колекцію Ю.-І. Крашевського в Волинському краєзнавчому музеї. Це медальйони різної величини, медаль до 50-річного ювілею творчості Крашевського, літографії, фото, твори письменника. Всього у колекції представлено 121 експонат. Цінні історичні матеріали можуть слугувати дослідникам матеріалом до вивчення життя і творчості визначного польського митця.

Ключові слова: медаль, медальйон, колекція, літографія, експонат, Юзеф-Ігнацій Крашевський.

 

У Волинському краєзнавчому музеї зберігаються матеріали, пов’язані з життям і творчістю відомого польського літератора, етнографа, археолога, художника, мистецтвознавця Юзефа Ігнація Крашевського (1812–1887). Його літературна спадщина – це не тільки  проза, поезії, а й дослідження з історії, археології, філософії.

Формування колекції розпочалося ще в 30-ті роки ХХ ст., майже з перших днів роботи Волинського музею, який відкрито  в м. Луцьку 16 червня 1929 р. з ініціативи створеного у 1927 р. Волинського товариства краєзнавства та опіки над пам’ятками минулого. Основна мета закладу – не лише збирати різноманітні предмети історії, мистецтва, етнографії, але й поширювати знання про них, досліджувати терени Волині.

Наприкінці 1938 р., як згадує Ян Фітцке [1], археолог  та один із фундаторів музею, правління Волинського товариства приятелів наук придбало для музейної збірки три різної величини медальйони. На всіх зображено Ю. І. Крашевського в поважному віці.

Найбільший медальйон [2] (d – 25,8 см) був спроектований А. Пружинським, виконано Ф. Вітковським, відлито на фабриці братів Геннебергів, що засвідчують викарбувані на ньому написи. По центру розміщено рельєфне зображення письменника (погруддя) у профіль, по краю – написи: зліва – «Józef Ignacy Kraszewski», справа – «Tow. Z. S. P. w Król. Polsk. Członkom Swoim za 1880 r.»; метал жовтого кольору, по краю – опуклий бортик, угорі – кругле вушко для кріплення на стіні. Випуск медальйона відбувся з ініціативи Товариства сприяння польському мистецтву в Королівстві Польському. Їх вручали 1880 р. членам товариства з нагоди 50-річчя літературної діяльності видатного письменника, ювілей якого в 1879 р. відзначала вся прогресивна громадськість Польщі. Нині медальйон зберігається у фондах Волинського краєзнавчого музею.

Наприкінці 1930-х рр. у Луцьку жила онука Ю. І. Крашевського Софія [3]. Вона подарувала музею кілька десятків предметів, пов’язаних з життям і діяльністю її іменитого дідуся. Серед них – медаль [4], викарбувана в пам’ять 50-літнього ювілею творчості письменника 3 жовтня 1879 р. в Кракові. Нині вона представлена в експозиції відділу давньої історії.

Окрім іншого, Софія збагатила музейну збірку літографіями Г. Ашенбреннера (1852 р.) [5]., де Ю. І. Крашевський зображений у зрілому віці; Фаянса, друк П. Піллера й сина у Львові (1854 р.) [6], на якій Юзеф Ігнацій, найвірогідніше, у той час, коли він мешкав на Волині; і літографію 1879 р. із підписом справа під портретом Крашевського «A. Kr. sc.» [7]. Названі вище літографії активно використовують  у музейній виставковій роботі.

Цілком імовірно, що фотографія на паспарту фотосалону Кароля Беєра у Варшаві [8], де письменника зображено на повний зріст біля столика з фігурними ніжками (однією рукою він спирається на стосик книг, в іншій тримає капелюх), теж була передана до музею Софією.

На жаль, інші меморіальні речі, подаровані внучкою Ю. І. Крашевського, не збереглись або, можливо, досі не ідентифіковані.

Роки Другої світової війни не пройшли безслідно для колекції музею. Під час першої повоєнної інвентаризації 1948 р. зафіксовано лише літографії та ювілейні медальйони.

У 1937 р. збіглися три важливі річниці, пов’язані з життям і суспільною та літературною діяльністю Юзефа Ігнація Крашевського: 125 років від дня народження, 100-ліття сталого осідку на Волині й 50-та річниця з дня смерті. Тому накладом Волинського товариства приятелів наук і за допомогою Фонду народної культури 1939 р. в Луцьку під редакцією І. Крижановського з’являється книга на пошану Ю. І. Крашевського [9]. Великий письменник близько двадцяти років жив, діяв, творив на Волині. Він не лише сам був літературно плодовитий (написано близько півтисячі томів), його творчість спонукала інших авторів до написання повістей. Згадане ювілейне видання мало стати поштовхом для нових досліджень його творчості.

У наступні роки збірка матеріалів про Ю. І. Крашевського знову поповнилася новими експонатами. Так, у 1962 р. мешканець Луцька Г. А. Здунек подарував кілька книг із творами письменника. Серед них – прижиттєве видання 1843 р. «Poezye J. I. Kraszewskiego» [10].

Збірка складається з 2-х томів під однією палітуркою. До книги увійшли твори, написані між 1834 і 1838 р., у так званий волинський період, коли Крашевський жив в Городці (нині – р-н Рівненської обл.) та Омельно (нині Ківерцівського р-ну Волинської обл.). У 2-му томі вміщено історичну драму в трьох актах  «Галшка». Виданню передує вступне слово автора, написане 18 червня 1842 р. у маєтку в с. Городок (нині – Луцький р-н Волинської обл.). Корінець книги – шкіряний, із золотим тисненням.

Заслуговує на увагу й видання в трьох томах «Źуd. Obrazy współczesne» [11], яке здійснено в Познані  1866 р. накладом книгарні І. К. Жупанського. Цей твір Крашевського надруковано під псевдонімом B. Bolesławit (письменник із січня 1863 р. перебував в еміграції, яку вважав тимчасовою, а тому вирішив твори, що могли б спричинити неприємності зі сторони уряду, друкувати під псевдонімом).

У 1925 р. у першій серії «Bibljoteki Narodowey» (Краків, «Drukarnia Ludowa») вийшла друком повість «Morituri» [12]. Видання доповнено статтею доктора, професора університету Віктора Гана про життя і творчість письменника, а в додатку вміщена генеалогія Крашевських. Зі вступом і поясненнями того самого професора у цій серії вже в 1928 р. видано наступну повість Ю. І. Крашевського «Powrót do gniazda» [13].

Упродовж 1970–80-х рр. поляки знову звертаються до видання творів їх знаменитого земляка. У фондах ВКМ зберігаються кілька десятків книг із працями Ю. І. Крашевського, що надруковані у видавництвах Варшави, Кракова та Любліна: Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, Panstwowy Instytut Wydawniczy, Wydawnictwo Literackie, Wydawnictwo Lubelskiе, – і придбані в книгарнях Луцька.

Про інтерес до творчості Ю. І. Крашевського в інших країнах свідчать переклади його творів. Цікаві щодо цього є книги російською мовою видавництва  М. Ф. Мєртца в Санкт-Петербурзі. Це п’ять томів (2, 3, 4, 9, 11) [14] 1899 – 1900 рр. із серії «Библиотека севера» – безкоштовного щомісячного додаткуа до літературно-художнього часопису «Север». Книги мають тверду палітурку й золотисте тиснення на шкіряному корінці. Передала їх до музею Фролова Н. П., жителька м. Луцька.

На увагу заслуговує й нове (2006 р.) видання повісті Ю. І. Крашевського «Історія кілка в плоті». Її переклад українською мовою здійснила Людмила Євгенівна Мисливчук, уродженка с. Мстишин Луцького р-ну Волинської області, за виданням «Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza. Warszawa. 1965». Художнє оформлення – Сіми Кордунової. Обоє – члени Волинського крайового братства св. ап. Андрія Первозваного (Луцького Хрестовоздвиженського). Твір видрукувано у видавництві «Волинська обласна друкарня» за згодою й фінансовою підтримкою Генерального консульства МЗС Республіки Польща в Луцьку [15].

Окрім книг (прижиттєві видання; видання творів польською мовою; переклади; ювілейні видання; книги про життя та творчість Ю. І. Крашевського), до колекції за цією темою входять також періодичні видання, листівки, фото, графіка, фалеристика, філокартія. У 2010 р. у мешканки Луцька Ірини Кустицької придбали пам’ятну медаль [16], відлиту з приводу кончини Й. І. Крашевського.

Медаль круглої форми. На аверсі в центрі – погрудне зображення письменника в профіль, по боках – напис: Jozef Ignacy (зліва) Kraszewski (справа); під погруддям – прізвище медальєра (J. Schwerdtner). По краю –високий тонкий бортик, під ним – лінійний обідок. На реверсі по центру в лаврово-дубовому вінку (символ слави й сили) із книжкою та пером, унизу –напис: W żalu pogrążona Polska, а по великому колу під лінійним бортиком –27 lipca 1812 r. w Warszawie – 19 marca 1887 r. w Genewie (дата й місце народження та смерті). Медаль перебуває в задовільному стані, має незначні потертості шару посріблення.

До формування колекції долучилося чимало лучан, серед яких – Р. П. Федорук, Г. В. Охріменко, А. П. Лучко, О. Є. Златогорський, а також Товариство польської культури ім. Тадеуша Костюшка. На сьогодні колекція «Ю. І. Крашевський» нараховує 121 одиницю зберігання.

Джерела та література

  1. Jan Fitzke. Pamiątki po J. I. Kraszewskim w Muzeum Wołynskim / Jan Fitzke// Ziemia Wołyńska. – Łuck, 1939. – № 5. – С. 66.
  2. За каталогом колекції «Ю. І. Крашевський» позиція «далі – п.». –6.
  3. Jan Fitzke. Pamiątki po J. I. Kraszewskim w Muzeum Wołynskim / Jan Fitzke// Ziemia Wołyńska. – Łuck, 1939. – № 5. – С. 66.
  4. п. VII. 2.
  5. п. VI. 2.
  6. п. VI. 1.
  7. п. VI. 3.
  8. п. V. 1.
  9. п. І. 4.
  10. п. ІІ. 1.
  11. п. ІІ. 4.
  12. п. ІІ. 13.
  13. п. ІІ. 14.
  14. п. ІІ. 8–12.
  15. п. ІІ. 45.
  16. п. VІІ. 7.

Каталог колекції «Ю. І. Крашевський (1812–1887)» з фондів Волинського краєзнавчого музею

І. Книги про життя і творчість Ю. І. Крашевського.

  1. Rola T. J. «Józef Ignacy Kraszewski» / T. J. Rola. – Warszawa : Drukiem Józefa Ungra, 1878. – 78 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 355.
  2. Książka jubileuszowa dla uczczenia pięćdziesięcioletniéj działalności literackiеj J. I. Kraszewskiego. – Warszawa : 1880. – CIV + 527 + XVIII s. – ВКМ, інв. № КДФ – 3469.
  3. Bar А. Charakterystyka i żródła powieści Kraszewskiego w latach 1830–1850 / Adam Bar. – Kraków : Druk W. L. Anczyca i Spółki, 1923. – 230 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 354.
  4. Księga ku czci Józefa Ignacego Kraszewskiego. Pod red. I. Chrzanowskiego. – Luck, 1939. – XIV + 508 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 20857.
  5. II. Твори Ю. І. Крашевського.
  6. Poezye J. I. Kraszewskiego. Nr. 496. W drukarni pod firma M. Chmielewskiego, 1843. – Warszawa : Nakładem S. Orgelbranda Księgarza, przy Ulicy Miodowéj. – 291 + 256 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 3543.
  7. Kraszewski I. Sztuka u słowian, szczególnie w Polsce i Litwie przedchrześcijańskiéj / J. I. Kraszewski. – Wilno : Nakład wydawnictwa drukarni A. H. Kirkora i sp., 1860. – 392 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 18302.
  8. Kraszewski I. O pracy / J. I. Kraszewski. – Paryż : W drukarni braci Ronge, Dunon i Fresné. – [Після 1862 р.]. – 64 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 18245.
  9. Kraszewski I. (B. Bolesławit). Żyd. – Т. 1, 2, 3 / J. I. Kraszewski. – Poznań : Nakładem księgarni Jana Konstanteco Żupańskiego, 1866. – T. 1 – 224 s., T.2 – 324 s.; T. 3 – 336 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 18142–18144.
  10. Kraszewski I. Panie Kochanku / J. I. Kraszewski. – Poznań : Nakładem księgarni Jana Konstanteco Żupańskiego, 1867. – 132 c. – ВКМ, інв. № КДФ – 24098.
  11. Zbiór powieści I. Kraszewskiego. Zygmuntowskie czasy. Powieść z roku 1572. – Lwów ; Warszawa : 1873. – 132+126+120+124 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 23749.
  12. Kraszewski I. Papiery po Glince / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Nakladem Michała Glücksberga, 1883. – 86 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 23772.
  13. Крашевскій І. Остапъ Бондарчукъ / І. Крашевскій. – СПб : Изд. Н. Ф. Мертца. Тип. «В. С. Балашевъ и Κ°», 1899. – 168 с. – ВКМ, інв. № КДФ – 17652.
  14. Крашевскiй І. Два пути / І. Крашевскій. – СПб : Изд. Н. Ф. Мертца. Тип. дома призренія малолетнихъ бедныхъ, 1900. – 176 с. – ВКМ, інв. № КДФ – 17651.
  15. Крашевскій І.  Братья Рамулты / І. Крашевскій. – СПб : Изд. Н. Ф. Мертца. Тип. «В. С. Балашевъ и Κ°», 1900. – 192 с. – ВКМ, інв. № КДФ – 17653.
  16. Крашевскій І. Кордецкій / І. Крашевскій. – СПб : Изд. Н. Ф. Мертца. Типографія дома призренія малолетнихъ бедныхъ, 1900. – 350 с. – ВКМ, інв. № КДФ – 17654.
  17. Крашевскій І. Гетманскіе гръхи / І. Крашевскій. – СПб : Изд. Н. Ф. Мертца. Типографія «В. С. Балашевъ и Κ°», 1900. – 128 с. – ВКМ, інв. № КДФ – 17655.
  18. Kraszewski I. Morituri / J. I. Kraszewski. – Kraków : Nakładem Krakowskiej Spółki Wydawniczej. Drukarnia Ludowa, 1925. – CLXXII + 408 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 3760.
  19. Kraszewski J. I. Powrót do gniazda / J. I. Kraszewski. – Kraków : Nakładem Krakowskiej Spółki Wydawniczej. Odbito czcionkami Drukarni Ludowej w Krakowie pod zarzadem Henryka Schiffa, 1928. – 264 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 3463.
  20. Kraszewski J. I. Mistrz Twardowski / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Bibljoteka Literacka, Nowy-Świat 41 «Unja». – 304 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 3466.
  21. Крашевский Ю. И. Повести / Ю. И. Крашевский. – Москва : Государтвенное изд. художественной литературы, 1956 . – 346 с. – ВКМ, інв. № КДФ – 8407.
  22. Крашевський Ю. І. Хата за селом / Ю. І. Крашевський. – К. : Дніпро, 1967. – 316 с. – ВКМ, інв. № КДФ – 15828.
  23. Kraszewski I. Brühl / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1970. – 308 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 20571.
  24. Kraszewski. I. Diabeł / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Społdzielnia Wydawnicza, 1972. – 452 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 8403.
  25. Kraszewski J. I. Z siedmioletniej wojny / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Społdzielnia Wydawnicza, 1974. – 396 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 18959.
  26. Kraszewski J. I. Pułkownikówna / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Społdzielnia Wydawnicza, 1974. – 284 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 18977.
  27. Kraszewski J. I. Powieść bez tytułu / J. I. Kraszewski. – T. 1–2, 3–4. – Kraków : Wydawnictwo Łiterackie, 1974. – 245+274 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 6467/1-6.
  28. Kraszewski I. Ładny chłopiec / J. I. Kraszewski. – Kraków : Wyd-wo Łiterackie, 1976. – 328 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 5099/1–3.
  29. Kraszewski J. I. Stara baśń / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1977. – 482 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 18960.
  30. Kraszewski J. I. Waligóra / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1977. – 424 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 5097/1–3.
  31. Kraszewski J. I. Stach z Konar / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1977. – 688 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 5098/1–3.
  32. Kraszewski J. I. Sprawa kryminalna / J. I. Kraszewski. – Kraków : Wyd-wo Literackie, 1977. – 236 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 5100/1–3.
  33. Kraszewski J. I. Kartki z podróży / J. I. Kraszewski. – T. 1, 2. – Warszawa: Państwowy Instytut Wydawniczy, 1977. – T. 1 – 582 s., T. 2 – 518 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 5101/1–6.
  34. Kraszewski J. I. Historia prawdziwa o Petrku Właście palatynie którego zwano Duninem / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawniczа, 1977. – 328 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 5253/1–3.
  35. Kraszewski J. I. Latarnia czarnoksięska / J. I. Kraszewski. – Kraków : Wydawnictwo Łiterackie, 1978. – 432 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 18961–18962.
  36. Kraszewski J. I. Cet czy licho / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1978. – 366 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 5441/1–3.
  37. Kraszewski J. I. Na tułactwie / J. I. Kraszewski. – Kraków : Wyd-wo Literackie, 1979. – 418 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 18963.
  38. Kraszewski J. I. Повісті. – Київ : «Дніпро», 1979. – 426 с. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 5470/1–3.
  39. Kraszewski J. I. Kawal literata / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1980. – 398 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 8516–8518.
  40. Kraszewski J. I. Semko / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawniczа, 1982. – 518 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 9068–9070.
  41. Kraszewski J. I. Listy do rodziny / J. I. – Kraków : Wydawnictwo Łiterackie, 1982. – 534 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 8519–8521.
  42. Kraszewski J. I. Ostatni z Siekierzyńskich / J. I. Kraszewski. – Lublin : Wydawnictwo Lubelskie, 1984. – 154 s. – ВКМ, інв. № КДФ –12828.
  43. Kraszewski J. I. Wspomnienia Wołynia, Polesia i Litwy / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1985. – 384 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 20439.
  44. Kraszewski J. I. Klasztor / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1986. – 142 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 18964.
  45. Kraszewski J. I. Adama Polanowskiego dworzanina Króla Jegomości Jana III notatki / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1986. – 262 s. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 12825a – 12827.
  46. Józef Ignacy Kraszewski. Kamienica w długim rynku / J. I. Kraszewski. – Kraków : Wydawnictwo Literackie, 1987. – 222 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 18958.
  47. Kraszewski J. I. Hrabina Cosel / J. I. Kraszewski. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1988. – 304 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 18978.
  48. Юзеф Ігнацій Крашевський. Прадавня легенда. – Київ : «Веселка», 1989. – 368 с. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 13795–13797.
  49. Крашевський Ю. І. Цвіт папороті. Kraszewski I. Kwiat paproci / Ю. І. Крашевський. – Львів : Каменяр, 2002. – 36 с. – ВКМ, інв. №№ КДФ – 18624, ДМ – 44759.
  50. Крашевський Ю. І. Історія кілка в плоті / Ю. І. Крашевський. – Луцьк : Вид-во  Волинська обласна друкарня, 2006. – 126 с. – ВКМ, інв. № КДФ – 24099.

ІІІ. Періодичні видання.

  1. Щотижневик белетристичний ілюстрований «Sobótka». – № 13. – Познань, 27 берез. 1869 р. (рік І) – С. 101–103. – J. I. Kraszewski. W mętněj wodzie. Obrazki współczesne. – ВКМ, інв. № КДФ – 23773.
  2. IV. Листівки.
  3. Листівка-некролог. Na pogrzeb s.p. Józefa Ignacego Kraszewskiego w dniu 18 kwietnia 1887. Napisał Jan Nepomucen z Oleksowa Gniewosz. – Lwow: 1887. – 4 s. – ВКМ, інв. № КДФ – 23750.
  4. V. Фото.
  5. Ю. І. Крашевський. Сер. ХІХ ст. Варшава, фотосалон Кaроля Беєра. – ВКМ, інв. № КДФ – 14089.
  6. Ю. І. Крашевський [1859 р.]. Варшава. – ВКМ, інв. № КДФ – 24097.
  7. VI. Графіка.
  8. Портрет Ю. І. Крашевського. 1854 р. Автор : Фаянс Ауер, Польща. Під зображенням зліва напис: «Podtug Fajansa Auer lit.», справа: «Druk. P. Pillera i Syna w Lwowie 1854», по центру: «J. І. Kraszewski» та підпис Ю. І. Крашевського. Папір, літографія. 18,3х15,3 см; 27,2х21 см. – ВКМ, інв. № Г – 237.
  9. Портрет Ю. І. Крашевського. Автор: Ашенбреннер Г. (Aschenbrenner H.), 1852. Зліва внизу напис: «Lit. H.Aschenbrenner», справа: «w A. Pecg & Cº = w Warsz 482», по центру підпис Ю. І. Крашевського. Папір, літографія. 23,2х16,1 см; 26,5х20,5 см. – ВКМ, інв. № Г – 295.
  10. Портрет Ю. І. Крашевського. Художник невідомий. Монограма автора: «A. Kr. sc». По центру підпис Ю. І. Крашевського. Папір, гравюра. 7,6х26,5 см. – ВКМ, інв. № Г – 220.

VIІ. Фалеристика.

  1. Медальйон пам’ятний, відлитий до 50-річчя творчої діяльності Ю. І. Крашевського. 1879 р. –13,8х13 см; овал. – ВКМ, інв. № Н – 1084.
  2. Медаль пам’ятна, відлита до 50-річчя творчої діяльності Ю. І. Крашевського. 1879 р. – Д – 3,6 см; кругла. – ВКМ, інв. № Н – 1086.
  3. Медальйон пам’ятний, відлитий до 50-річчя творчої діяльності Ю. І. Крашевського. 1879 р. – 23,5х17 см; овал. – ВКМ, інв. № Н – 1750.
  4. Медальйон пам’ятний, відлитий до 50-річчя творчої діяльності Ю. І. Крашевського. 1879 р. – 15,5х13 см; овал. – ВКМ, інв. № Н – 1867.
  5. Медальйон пам’ятний, відлитий до 50-річчя творчої діяльності Ю. І. Крашевського. 1879 р. – 17,8х14,4 см; овал. – ВКМ, інв. № Н – 2291.
  6. Медальйон пам’ятний, відлитий до 50-річчя творчої діяльності Ю. І. Крашевського. – Проект А. Пружинського, виконання Ф. Вітковського. Фабрика братів Геннеберг, 1880. – Д – 25,8 cм; кругла. – ВКМ, інв. № Н – 2290.
  7. Медаль пам’ятна, відлита з приводу кончини Ю. І. Крашевського, 1887 р. – Д – 3,6 см; кругла. – ВКМ, інв. № Н – 9513.

VIІI. Філокартія.

  1. Поштівка. J. I. Kraszewski. – Kraków : Zakład art. reprodukcyi W. Krzepowski. Wydawnictwo Zarządu Glównego T. S. L., [поч. ХХ ст.]. – ВКМ, інв. №№ ОМ – 9517, 13368.
  2. Поштівка. Józef Ignacy Kraszewski. – К. : Друк. С. М. Каракоза, [поч. ХХ ст.]. – ВКМ, інв. № ОМ – 9604.
  3. Поштівка. [Польські письменники]: Kraszewski, J. U. Niemcewicz, Syrokomla, Lenartowicz, Kaczkowski, Korzeniowski, B. Zaleski, Odyniec, Bartoccewicz. – Kraków : Wyd. sal. mal. polsk., 1906. – ВКМ, інв. №№ ОМ – 9521, 12392.
  4. Поштівка. Kołomyja – Коломня. Ul. Kraszewskiego – Ул. Крашевского. – Nakładem księgarni S. Sennensieba w Kołomyi. [21. 03. 1915 – за поштовим штемпелем]. – ВКМ, інв. № ОМ – 13367.
  5. Поштівка. J. I. Kraszewski. (1812–1881). – Druk. Tow. «Powściągliwosć i praca», [1917]. – ВКМ, інв. № ОМ – 12391.
  6. Поштівка. Pamiatka literacka. Pozdrowienie polskie. [Портрети Т. Костюшка, Т. Чацького, Ю. Словацького, Ю. Крашевського, Г. Сенкевича]. – Таrnow, [1918]. – ВКМ, інв. № ОМ – 12397.
  7. Поштівка. Krynica. Zakątek Kraszewskiego. – Kraków : Wyd-wo Salonu Malarzy Polskich, 1920. – ВКМ, інв. № ОМ – 13308.
  8. Поштівка. Józef Ignacy Kraszewski. – «Nasza Sława», [1920-і рр. ] – ВКМ, інв. № ОМ – 9599.
  9. Поштівка. J. I. Kraszewski. – Krakow: Wyd. Sal. Mal. Polsk., 1905. –        ВКМ, інв. № ОМ – 13672.
  10. Поштівка. Poeci – pisarze 1757–1893. – Krakow : Wyd. Sal. Mal. Polsk., [поч. ХХ ст.] – ВКМ, інв. № ОМ – 13669.
  11. Поштівка. [Й. І. Крашевський]. – Lwów : Zaklad światłodruków, [поч. ХХ ст.]. – ВКМ, інв. № ОМ – 13670.
  12. Поштівка. J. I. Krasze – Kraków : Wyd-wo Zarządu Glównego T. S. L., Zaklad art. Reprodukcyi W. Krzepowski, [поч. ХХ ст.] – ВКМ, інв. № ОМ – 13671.
  13. Поштівка. Ignacy Józef Kraszewski (pseud. Bolesławita). – Серія «Wielcy i slawni ludzie Polski», № 21. – [1930 – i pp.] – ВКМ, інв. № ОМ – 13674.
  14. Поштівка. Biała Podlaska. Pomnik Józefa Ignacego Kraszewski – Fot. Z. Małek. – Biuro wydawniczo- propagandowe, [сер. ХХ ст.] – ВКМ, інв. № ОМ – 13392.
  15. Поштівка. Wilno. Dom, w którym mieszkal Kraszewski. – [Поч. ХХ ст.] – ВКМ, інв. № ОМ – 13393.
  16. Конверт. Юзеф Ігнацій Крашевський (1812–1887). – Луцьк : Волин. краєзнавчий музей, 2012. – ВКМ, інв. № ОМ – 13395/1–3.

 

Корецкая Ольга. Каталог  и история формирования музейной коллекции «Ю.-И. Крашевский (1812–1887)». В статье представлено коллекцию Ю.-И. Крашевского в Волынском краеведческом музее. Это медальоны разной величины, медаль к 50-летию творчества Крашевского, литографии, фото, произведения писателя. Всего в коллекции представлено 121 экспоната. Ценные исторические материалы могут служить исследователям материалом для изучения жизни и творчества выдающегося польского писателя.

Ключевые слова: медаль, медальон, коллекция, литография, экспонат, Юзеф-Игнаций Крашевский.

 

Koretska Olga. Catalog and history of the Formation of the Museum Collection «Yu.-I. Krashevsky (1812-1887)». The work presents the Yu.I. Krashevsky collection in the Volyn Regional Museum. It is a medallion of various sizes, a medal for the 50th anniversary of the Kraszewsky’s literary works, lithography, photo, works of the writer. In total 121 exhibits are presented in the collection. Valuable historical materials can serve as material for researchers to study the life and work of a prominent Polish artist.

Key words: medal, medallion, collection, lithography, exhibit, Juzef-Ignacius Krashevsky.

© Корецька О., 2018

Оприлюднено в Історія Крашевкіана | Залишити коментар

Творчий доробок Ю.-І. Крашевського в бібліотеці Волинського краєзнавчого музею

УДК 821.162.1.09(092)+026:[069:908(477.82)]

Богдан Зек ‒ кандидат історичних наук, провідний співробітник Волинського краєзнавчого музею

©Зек Б., 2018

У публікації проаналізовано збір творів Ю.-І. Крашевського, наявних у Волинському краєзнавчому музеї. Особливо виділено українські переклади праць письменника і ті повісті та оповідання, які автор створив на території Волині. Звернено увагу на біографічни чинник розвитку творчості Крашевського.

Ключові слова: Юзеф Ігнаци Крашевський, історична повість, волинський період творчості.

 

Юзефу Ігнацію Крашевському – видатному поляку XIX ст. – присвячено цілі серії фундаментальних наукових досліджень, однак його постать продовжує привертати до себе увагу в середовищі авторитетних учених. Поясненням цього може бути сама особа Крашевського, а точніше його неосяжна багатогранність, оскільки він був прозаїком, поетом, істориком, археологом, художником, громадським діячем і поміщиком водночас. Більше того, Крашевський, демократ за своїми поглядами, мав власні пропозиції щодо вирішення селянського питання. Його судження зазнали критики з боку шляхти, через що Крашевський і змушений залишити Волинь [5, 7; 6, 77]. Стає зрозуміло, що комплексно осягнути всі аспекти творчості визнаного генія польського народу доволі проблематично. Тому дослідження творчості письменника продовжують зберігати свою актуальність.

Варто нагадати, що Ю. І. Крашевський народився 28 липня 1812 р. у Варшаві в шляхетній родині. Дитинство письменника минуло в с. Романові (нині – Люблінське воєводство Республіки Польща), у маєтку бабусі Софії Мальської та прабабусі Констанції Новомєйської, а також у с. Долгому поблизу Пружан (сучасна Брестська область Республіки Білорусь), у маєтку батьків. У 1829 р. молодий Юзеф вступив на медичне відділення Віленського університету, проте незабаром перевівся на літературний факультет. Крашевський починає публікувати свої твори під псевдонімом Клеофаса Факунда Пастернака в петербурзькому «Баламуте» (1830 р.) та віленському «Noworoczniku Litewskim» (1831 р.). У 1830 р. Крашевського заарештовують за участь у підпільних антиурядових гуртках [4, 114–115]. Перебування у в’язниці (потім у тюремній лікарні) тривало до березня 1832 р., після чого письменника вислано до Вільна, де він перебував під наглядом поліції [2]. Після того, як Крашевському дали дозвіл на виїзд, у 1834 р. він прибуває в с. Городець (нині – Володимирецький район Рівненської області) до свого товариша Антонія Урбановського. Розпочався його 25-річний період перебування на Волині.

Саме тут упродовж 1834–1859 рр. Крашевський написав свої кращі твори: «Уляна», «Історія Савки», «Остап Гончарук», «Хата за селом» (в Городку), «Ціле життя бідне» (в Омельно), «Два світи», «Історія кілка в тині», «Рештки життя» та інші [4, 115–116]. Окрім того, він працює попечителем шкіл, художнім директором Житомирського театру, засновує й відкриває в Житомирі міську бібліотеку. Крашевський входив до складу багатьох наукових і громадських організацій, був одним з організаторів польського громадського й літературного руху в Україні, займався дипломатією, виступав із лекціями, готував до друку цінні дослідження [3, с. 18]. Проте, вступивши в конфлікт з місцевою шляхтою, Крашевський змушений був залишити Волинь. У 1859 р. він стає редактором «Газети щоденної», що видавалась у Варшаві. Через участь у січневому повстанні 1863 р. письменник емігрує до Дрездена, де в 1883 р. його заарештовують за звинуваченням у державній зраді на користь Франції. Цікаво, що за особистим розпорядженням самого Бісмарка письменника засуджено на три з половиною роки ув’язнення. У зв’язку з хворобою легень та на вимогу європейської інтелектуальної еліти в 1885 р. Крашевського звільняють на шість місяців для лікування. Деякий час він проживав у Швейцарії, згодом у Сан-Ремо. Помер він 19 березня 1887 р. у Женеві, похований у Кракові [4, 117].

Літературний доробок Ю. І. Крашевського в бібліотеці Волинського краєзнавчого музею нараховує 38 найменувань томів творів (див. Додаток А). Серед них 33 – польською мовою, чотири – українською та один двомовний – польсько-українською. Більшість творів – на історичну тематику. Книги польською мовою можна умовно поділити за місцем видання. Вісімнадцять томів побачили світ упродовж 1928–1930 рр. у варшавському видавництві «M. Arcta». У 60 –70-х рр. XX ст. там же, у Варшаві, у друкарні «Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza» видано вісім книг. Краківському «Wydawnictwu Literackiemu» належать три томи, два з них випущено в 1971 р., один – у 1976 р. Серед інших творів – два томи «Kartki z podróży 1858–1864» з’явились у 1977 р. і належать варшавському видавництву «Państwowy Instytut Wydawniczy». По одному з томів надруковано в лодзькому «Czytelnik» 1948 р. і вроцлавському «Zakład Narodowy im. Ossolińskich» 1960 р.

Українською мовою в бібліотеці музею наявні три різних видання історичного роману Крашевського «Прадавня легенда». Із них два надруковано в Києві – «Державне видавництво художньої літератури», 1960 р. та «Веселка», 1989 р. Ще один том побачив світ у Львівському видавництві «Каменяр» в 1964 р. Варто зазначити, що, за словами Валерії Вєдіної – доктора філологічних наук, «Прадавня легенда» (1876 р.) – один із найбільш відомих історичних романів Крашевського, який відкриває собою грандіозну панораму історії Польщі ще з язичницьких часів. У центрі твору – життя слов’ян в IX ст., історичний факт повалення князівської влади Лехів кметами й висунення династії П’яста [1, 396].

За Національною програмою випуску соціально-значущих видань та для забезпечення загальнодержавних потреб видано казку «Цвіт папороті» (Львів; 2002). Це літературно-художнє видання опубліковане польською та українською мовами й рекомендується для дітей молодшого шкільного віку. Над перекладом працював Володимир Звенигородський, а над художнім оформленням – Тетяна Савельєва. Видання сприятиме двосторонньому вивченню польської та української мов.

До серії селянських оповідань  належить книга «Історія кілка в плоті. З вірогідних джерел зібрана й записана» (Луцьк; 2006). Це найновіше видання твору Крашевського, яке представлене в бібліотеці Волинського краєзнавчого музею. Повість видана українською мовою за постановою загальних зборів Волинського крайового братства св. ап. Андрія Первозванного (Луцьке Хрестовоздвиженське), за згодою й фінансовою підтримкою Генерального консульства Республіки Польща в Луцьку та за ініціативою братчиці й перекладача Людмили Мисливчук.

Величезний творчий доробок Ю.-І. Крашевського потребує подальшого наукового дослідження із застосуванням новітніх методик. Значна частина його робіт, а тим паче листів – історичне джерело із соціально-політичної, економічної та культурної історії України й Волині зокрема. Тому на цикл томів письменника, які зберігаються в бібліотеці Волинського краєзнавчого музею, потрібно звернути увагу фаховим дослідникам для більш поглибленого вивчення проблематики XIX ст.

Джерела та література

  1. Вєдіна В. П. Юзеф Ігнацій Крашевський / В. П. Вєдіна // Крашевський Ю. І. Прадавня легенда. Роман з життя у IX столітті / [пер. з пол. В. Струтинський]. – К. : Держ. вид-во худож. л-ри, 1960. – С. 391–399.
  2. Малишева Л. Польський співець Волинського краю (до 200-річчя з дня народження Юзефа Ігнаци Крашевського (1812–1887) – видатного польського письменника, педагога, просвітителя, історика, художника та громадського діяча) / [Електронний ресурс] / Л. Малишева. – Режим доступу : libr.rv.ua/index.php?name=Pages&op=page&pid=254.
  3. Міцінська Т. П. Крашевський і Волинь / Т. П. Міцінська // Юзеф Ігнаци Крашевський як явище світової культури : наук. зб. «Велика Волинь» : праці Житомирського наук.-краєзнавч. тов-ва дослідників Волині. – Т. 28 / голов. ред. М. Ю. Костриця. – Житомир : Волинь, 2002. – С. 18–22.
  4. Корецька О.  28  липня  200  років  від  дня  народження  Ю. І. Крашевського (1812–1887) – польського письменника / О. Корецька // Календар знаменних і пам’ятних дат Волині на 2012 рік / упр. культури і туризму Волин. ОДА ; Волин. краєзн. Музей ; Волин. ОУНБ ім. Олени Пчілки ; ред.-упоряд. В. В. Бабій, Є. І. Ковальчук, А. А. Понагайба. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2011. – С. 114–120.
  5. Костриця М. Ю. Юзеф Ігнаци Крашевський: житомирські сторінки життя і діяльності / М. Ю. Костриця // Юзеф Ігнаци Крашевський як явище світової культури : наук. зб. «Велика Волинь» : праці Житомирського  наук.-краєзнавч. тов-ва дослідників Волині. – Т. 28 / голов. ред. М. Ю. Костриця. – Житомир : Волинь, 2002. – С. 3 – 8.
  6. Павлюк В. В. Соціальні відносини між селянами і шляхтою на Волині у першій половині XIX ст. в оцінці Ю. І. Крашевського / В. В. Павлюк // Юзеф Ігнаци Крашевський як явище світової культури : наук. зб. «Велика Волинь» : праці Житомирського наук.-краєзнавч. тов-ва дослідників Волині. – Т. 28 / голов. ред. М. Ю. Костриця. – Житомир : Волинь, 2002. – С. 75–78.

 

Додаток А

Перелік видань Ю. І. Крашевського в бібліотеці Волинського краєзнавчого музею

Мовою оригіналу:

  1. Kraszewski J. I. Stara baśń. Powieść z IX wieku. – Warszawa: Wyd-wo M.Arcta, 1928. – 140 s.
  2. 2. Kraszewski J. I. Lubonie. Powieść z X wieku. – Warszawa: Wyd-wo M. Arcta, 1928. – 128 s.
  3. Kraszewski J. I. Bracia Zmartwychwstańcy. Powieść z czasów Chrobrego. – Warszawa: Wyd-wo M. Arcta, 1928. – 136 s.
  4. Kraszewski J. I. Brühl. Czasy saskie. – Warszawa: Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 122 s.
  5. Kraszewski J. I. Stach z Konar. Powieść historyczna z czasów Kazimierza Sprawiedliwego. Warszawa: Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 126 s.
  6. 6. Kraszewski J. I. Król chłopów. Czasy Kazimierza Wielkiego. – Warszawa: Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 126 s.
  7. Kraszewski J. I. Boleszczyce. Powieść z czasów  Bolesława  Szczodrego. – Warszawa : Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 130 s.
  8. Kraszewski J. I. Kordecki. Obrona Częstochowy. – Warszawa : Wyd-wo M.Arcta, 1929. – 124 s.
  9. Kraszewski J. I. Historia o Janaszu Korczaku i o Pięknej Miecznikównie. – Warszawa : Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 122 s.
  10. Kraszewski J. I. Zygmuntowskie czasy. Powieść z roku 1572. – Warszawa : Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 122 s.
  11. 11. Kraszewski J. I. Jelita. Legenda herbowa z roku 1331. – Warszawa : Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 120 s.
  12. Kraszewski J. I. Historia prawdziwa o Petrku Właście palatynie, którego zwano Duninem. Opowiadanie historyczne z XII wieku. – Warszawa : Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 128 s.
  13. 13. Kraszewski J. I. Kunigas. Dzieje Litwy i Krzyżaków w początkach XIV wieku.– Warszawa: Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 128 s.
  14. 14. Kraszewski J. I. Kraków za Łokietka. Powieść historyczna. – Warszawa : Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 136 s.
  15. 15. Kraszewski J. I. Banita. Czasy Batorego. – Warszawa : Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 136
  16. 16. Kraszewski J. I. Jaszka Orfanem zwanego Żywota i spraw pamiętnik (Jagiellonowie do Zygmunta). – Warszawa : Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 120 s.
  17. 17. Kraszewski J. I. Zygmuntowskie czasy. Powieść z roku 1572. – Warszawa : Wyd-wo M. Arcta, 1929. – 122 s.
  18. Kraszewski J. I. Męczennica na tronie. Opowiadanie historyczne. – Warszawa : Wyd-wo M. Arcta, 1930. – 124 s.
  19. Kraszewski J. I. Starosta warszawski. Obrazy historyczne z XVIII wieku. – T. 2.– Łódź : Czytelnik, 1948. – 166 s.
  20. Kraszewski J. I. Biały ksiaże. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1955. – 378 s.
  21. Kraszewski J. I. Stara baśń. Powieść z IX wieku. – Wrocław : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1960. – 448 s.
  22. Kraszewski J. I. Król chłopów. Czasy Kazimierza Wielkiego. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1963. – 532 s.
  23. Kraszewski J. I. Masław. Powieść z XI wieku. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1966. – 304 s.
  24. Kraszewski J. I. Królewscy synowie. Powieść z czasów Władysława Hermana i Krzywoustego. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1967. – 562s.
  25. Kraszewski J. I. Sto diabłów. Czasy Stanisława Augusta. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1967. – 376 s.
  26. Kraszewski J. I. Boleszczyce. Powieść z czasów Bolesława Szczodrego. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1967. – 300 s.
  27. Kraszewski J. I. Sieroce dole. Powieść. – Kraków : Wyd-wo Literackie, 1971.– 400 s.
  28. 28. Kraszewski J. I. Dzieci wieku. Powieść. – Kraków : Wyd-wo Literackie, 1971.– 492 s.
  29. Kraszewski J. I. Dola i niedola. Powieść z ostatnich lat XVIII wieku z portretem autora i 16 ilustracjami. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1976. – 704 s.
  30. Kraszewski J. I. Królewscy synowie. Powieść z czasóv Władysława Hermana i Krzywoustego. – Warszawa : Ludowa Spółdzielnia Wydawnicza, 1976. – 544s.
  31. Kraszewski J. I. U babuni. Powieść. – Kraków : Wyd-wo Literackie, 1976. – 352s.
  32. 32. Kraszewski J. I. Kartki z podróży 1858–1864. – I. – Warszawa : Państwowy Instytut Wydawniczy, 1977. – 582 s.
  33. Kraszewski J. I. Kartki z podróży 1858–1864. – T. II. – Warszawa : Państwowy Instytut Wydawniczy, 1977. – 520 s.

У перекладі:

  1. Крашевський Ю. І. Прадавня легенда. Роман з життя у IX столітті / перекл. з пол. : В. Струтинський. – К. : Держ. вид-во худож. л-ри, 1960. – 408 с.
  2. Крашевський Ю. І. Прадавня легенда. Роман з життя у IX столітті. – Львів: Каменяр, 1964. – 404 с.
  3. Крашевський Ю. І. Прадавня легенда : роман : для ст. шк. віку / скор. пер. з пол. В. Г. Струтинського ; [передм. В. П. Вєдіної] ; мал. І. А. Вишинського. – К. : Веселка, 1989. – 368 с.
  4. Крашевський Ю. І. Цвіт папороті : казка / пер. В. Т. Звенигородського ; худож. оформл. Т. Б. Савельєвої [пол., укр. мовами]. – Львів : Каменяр, 2002. – 35 с.
  5. Крашевський Ю. І. Історія кілка в плоті. З вірогідних джерел зібрана й записана. – Луцьк : Вид-во «Волинська обласна друкарня», 2006. – 126 с.

 

Зек Богдан. Творчество Ю.-И. Крашевского в библиотеке Волынского краеведческого музея. В публикации проанализирован сбор произведений Ю.-И. Крашевского, имеющихся в Волынском краеведческом музее. Особенно выделено украинские переводы трудов писателя и те повести и рассказы, которые автор создал на территории Волыни. Обращено внимание на биографической фактор развития творчества Крашевского.

Ключевые слова: Крашевский, историческая повесть, волынский период творчества.

 

Zek Bohdan. Creative works of Y.-I. Krashevsky in the library of the Volyn Regional Museum. The publication analyzes the collection of works by J.-I. Krashevskogo, available in the Volyn regional lore museum. Especially highlighted Ukrainian translations of the writer’s works and those stories and stories that the author created on the territory of Volyn. Attention is drawn to the biographical development of the work of Kraszevsky.

Key words: Juzef Ignacy Kraszevsky, historical story, Volyn period of creativity.

© Зек Б., 2018

Оприлюднено в Історія Крашевкіана | Залишити коментар

Полісся після Крашевського

УДК 39(477.82)+821.162.1(092)

Віктор Давидюк – доктор філологічних наук, професор Східноєвропейського національного університету ім. Лесі України

©Давидюк В., 2018

         У статті розглянуто  описи Полісся та побуту  поліщуків, подані польським  письменником і журналістом Юзефом Крашевським у книзі «Спогади з Полісся, Волині і Литви» та вказано на явища, які  від того часу залишилося тут у незмінному вигляді, а також чим характеризується сучасне Західне Полісся й поліщуки.

Ключові слова: Західне Полісся, поліщуки, ятвяги,  Юзеф Крашевський, етнологія, етноісторія, етнохарактерологія, антропологія.

 

На початку 10-х років ХХІ ст.        в польських ЗМІ з’явилася сенсаційна стаття «Польське Полісся вмерло» (Polskie Polesie umarło: Reportaże: Kresy.pl.). Журналіст, який поїхав у відрядження в Люблінське воєводство, зробив висновок, що від польського Полісся вже не залишилося нічого. Майже в той самий час український читач ознайомився з перекладеною з польської книгою Юзефа Крашевського «Спогади з Полісся, Волині і Литви». Особисто мені шкода стало Люблінського Полісся, яке трохи бачив, чув і знав, та, проте, не був уже там понад 10 років. Невже справді все так печально й безповоротно? Невже по той бік кордону забули про Геродотове море, про яке в 90-х ще чув на Поліссі мій приятель нині покійний Григорій Дем’янчук, палкий продовжувач справи Крашевського? Бо по цей бік на його узбережжі саме триває бурштинове лихоманка й заліснені береги перетворюються знову в піщані пустелі, як після танення льодовика понад 10 тисячоліть тому.

Юзеф Крашевський був закоханий у Полісся. Орендував тут землю в Омельні неподалік від Колок. Власне й свої «Спогади» в їх першій редакції написав усього за три роки після першого свого знайомства з Поліссям. Мабуть, меншою мірою подобалися йому поліщуки, які брали від природи все, що можна, не дуже задумуючись над тим, що залишать дітям і внукам. Особливо вражало журналіста й письменника ставлення місцевого люду до лісів.

«Понад дорогами вигляд лісів сумний, бо ж ближче до людей вони винищені і по-варварському понівечені, більша частина сосон поперерізувана живцем, інші повалені вогнем, немилосердно покалічені. Сумно дивитися, як лежать і гниють безліч ждоровещних колод, які ніхто не бере навіть на опал, бо селяни завжди рубають з пня, ставлячись до лежака з огидою, як до падла, вважають всякий бурелом ніби здохлою твариною. Часто зустрічаєш великий простір лісу, що вигорів і пожовк через недогляд та недбальство; розкладений сухої пори лісниками вогонь страхітливо поширюється і тоді нічим його не можна загасити. Одне тільки це лихо понищило багато лісів. Навесні для швидкого росту навмисне запалюють траву. Недопильнований вогонь завдає величезної шкоди, і весь приріст після пожежі всихає» [1, 64].

За понад півтора століття поліщук так і не змінив свого ставлення до природи. Весняний випал трави, який часто перекидається на ліс чи на торфовища, усе ще завдає багато клопоту як місцевому населенню, так і державі в цілому.

Поліщук ніколи не мав страху перед вогнем, ставився до нього як до друга, а не як до ворога, як до інструмента, засобу щоденної праці. Легковажне ставлення  місцевого населення до вогню не могло бути непоміченим будь-ким стороннім. Помітив це й Крашевський:  «Часті пожежі на Поліссі спричинює дуже необережне поводження з вогнем. Досить сказати, що, молотячи присмерком у повних соломи клунях, не бояться світити собі лучиною; на печах сушать куделю, а на першу чутку про пошесть на худобу перед кожною хатою безупинно димить курище» [1, 154].

Коли лучина відійшла в минуле, поліщук і тепер, несучи оберемок сіна худобі, рідко виймає цигарку з рота. У разі чого – вода поряд. До води ставлення таке саме, як і до вогню. Перевезти навесні човном корову на пасовище, де краща трава, а то й коня з возом – у чому проблема? Головне – не думати про погане. А як інакше? Будеш усього боятися та остерігатися – просто не виживеш. Поліщук – дитя стихій, які супроводжували його з першого до останнього дня. Цим він нагадує трохи горянина, а ще більше –моряка, який стикається з цим щодня. Може, тому в наратології поліщуків так багато «морських» сюжетів: про мічену щуку з озера Віно чи якогось іншого, яку рибалки виловили в Чорному морі, про залишки кораблів в поліських болотах. Юзеф Крашевський дошукувався причини існування переказу, «що колись Чорне море доходило до  самого Пінська». І вважав, що його появу спровокували «болота, які оточують Пінськ, безліч рік і річок, які пересікають край, та весняні їх розливи, що затоплюють величезні простори». Витвором кабінетного фольклору став переказ про Геродотове море на Поліссі.

Згадка про Геродотове море породжувала чимало нових легенд. Безліч   озер і непрохідних боліт навіть серед учених породжувала думку, що ті озера й болота — залишки колишнього моря. Чи не першим її озвучив польський геолог Станіслав Сташіц наприкінці 1805 р. Як доказ він наводив факт, що нібито в озерах води більш-менш солоні, а рослини й риби близькі до морських. Для ще більшої переконливості вчений наводив переказ про те, що на Поліссі знаходили уламки великих кораблів. Журналіст Казимир Контрим, який приїхав сюди в 1829 р., спростував ці чутки. «Стверджують, що в дуже посушливі роки на болотах часто знаходили рештки кораблів і якорі, – писав він у своєму дорожньому нарисі. Один із тих уламків — передню частину корабля, особливо згадувану віддавна, – нібито знайдено поміж Кожан-городком і Давид-Городком років сто тому; він зберігався в одному з магнатських будинків і славився оздобною різьбою». Так і не виявивши ніде подібних речей, Контрим запевнив читачів, що все це вигадки.

Видно не всі це прочитали, тому легенда про море й кораблі в пущах, яку почув на Поліссі польський геолог, ширилась усе далі та далі. Уяву про море підкріплювало знайдене в болотах біля Річиці невелике судно, завантажене воском.

Спростувати міф про поліське море брався й  геоботанік Гаврило Танфільєв, який досліджував природу Полісся. На думку вченого, річицьке судно могло опинитись у болоті та без моря – невеликий пароплав, що курсував від Пінська до Любешова, на початку серпня 1894 р. вільно пропливав по затоплених болотах, і його капітан не знав навіть, де русло ріки. Так під час великих повеней плавали й раніше. Зрозуміло, що якісь судна могли й не вибратися з тих боліт.

Одначе легенда вже отримала своє самостійне життя й про артефекти, які виринають із глибин колишнього моря, можна почути й тепер. А почасти можна й побачити. Ще наприкінці ХІХ ст. знайдено бурштин поблизу Любязя. Тепер його таємно видобувають в околицях Сарн, Дубровиці, Маневич. Ратна, Старої Вижівки – усюди, де тягнеться із заходу на схід піщана морена, яку український академік Павло Тутковський (справжнє прізвище – Тутко) уважав межею танення льодовика. Це і є берег моря. Щоправда, існувало воно тут не за часів Геродота, а понад 10 тисячоліть тому. На його берегах залишилися не лише розсипи бурштину, а й чимало рослин дольодовикового походження, які ваблять сюди ботаніків, а отже, стають доброю поживою для нових легенд.

Про повені на Поліссі, які живили домислами легенду про Поліське море, згадується в багатьох історичних пам’ятках. У Галицько-Волинському літописі вміщена згадка про те, що в 1238 р. галицько-волинські князі припинили похід на ятвягів. Причиною стало те, що «ріки дуже розлилися». Улітку 1259 р. татари не змогли оволодіти Луцьком, бо «вода в Стиру була велика».

У 30-х роках ХХ ст. почалося нове освоєння Полісся польськими діячами. Поляки в один голос нарікали, що їхня держава повернула собі ці землі та й забула про них. Як їх тільки не називали: і польськими джунглями, і поліською Венецією. Звертали увагу і на першобутність господарського укладу, і на невисокі статки місцевих родин. Полісся вважалось «країною, що лежала на краю історії, країною, в якій нічого не діялося і врешті – країною, що не має історії» [2, 10].

На сторінках часописів вимальовується образ «дикого краю» з первісною природою й примітивним укладом життя. Місцевий люд без оглядки на майбутнє пристосовував до своїх потреб усе – від водних і лісових ресурсів до дикої фауни. Полював на все підряд, ловив рибу, збирав мед і дер лико, розорював кожну галявину, порослу травою. Не робив він того заради збитку, а для того, щоб вижити. Споглядаючи, як ці мовчазні повільні люди скрадаються по болотах, щоб вкосити тут сіна,  вистежити доступи до токовиськ тетеревів і глухарів, відшукати гнізда й кладки качок, стежки вовків та кабанів; надерти лика з лип і в’язів, нарубати прутів молодих дубчаків, верб та лоз, сплести постоли, коробки й верші-пастки на рибу, викрутити пастушу сопілку, – заїжджі інтелігенти знаходять тут усі риси побуту первісних мисливців і збирачів, а в поліщукові вбачають людину лісу, духа болотного, завзятого, самотнього первісного мисливця, який відрізняється хіба клаптиками ріллі, розораної при хатах та засіяної житом, вівсом, ячменем, просом.  Усе інше забрала вода, бездонні трясовини й болотні трави.

На тому й виживав поліщук. Не отримуючи належної віддачі в річці чи на мисливських стежках, збільшував запаси хліба, додаючи до борошна лободу або висівки. Доповнював свій раціон зібраними лісовими ягодами, грибами.

Із цього значна частина поліщуків живе й сьогодні, лише з тією різницею, що збирає все це на продаж. У засобах і надалі ні в чому собі не відмовляє.

Забившись собі в куток на маргінеси далеко від цивілізації, Полісся довго  жило своїм окремим життям. Поліщуків цілком влаштовували очеретяні покрівлі, замість гонту чи бляхи, верші-нерети з верболозу, які використовують, замість сіток для ловлі риби, можливо, ще з післяльодовикового періоду, полотняний одяг, замість фабричного крамного, у який одягалася на початку ХХ ст. вся Європа, постоли з лика, замість черевиків, а іноді й замість чобіт узимку, суконні свитки й кожухи, замість пальт. Усе це було. І поліщук, рідко виходячи в люди за межі свого середовища, і не уявляв, що може бути якось по-іншому. З іншого боку, якби й хотів інакше, то жодних засобів для цього хотіння не мав.

Крім аборигенів, Полісся стало місцем вимушеної еміграції представників інших етнографічних та соціальних груп. Місцеві поселення серед лісу стали для навколишнього люду тим самим, що дністровські плавні  чи дніпровські пороги для степовиків. Сюди втікали від боргів, від ганьби, не чути лише, щоб від в’язниці, як це часто траплялось у гірській місцевості, бо поліський народ усе-таки спокійніший та розважливіший. Процес цей тривав тут не одне століття й навіть тисячоліття. Гірші умови життя гарантували більшу захищеність і незалежність. Тим-то поліщук не любить підкорятися кому б то не було. Не охочий і сам до керівництва. За своєю природою він асоціальний. Держава, політика, громада  його обходять найменше, більш важливі сім’я, дім, навіть власне подвір’я.

На думку дослідників, процес розбавлення тубільної норманської, та фінської крові слов’янською почався «десь коло 250 р. н. е., коли зі сходу йшли різні кочівники й руйнували антську державу; багато слов’ян у ті і дальші лихоліття мігрувало на Полісся. З того часу життя на Поліссі значно пожвавилось. Слов’яни, які тоді стояли на вищому культурному рівні, поволі асимілювали тубільців або відтиснули їх на схід до Волги» [3, 3–4].

Ці давні події залишили свій слід хіба в антропології, генетиці (велика частка мінусового резус-фактора, яка свідчить про архаїчність роду) і якоюсь мірою місцевій топоніміці як германського та балтського, так і тракського походження. Більше старожили пам’ятають не так давню історію. В того предок був піп-розстрига, у того – арештант, який переховувався тут від заслуженої  кари, а в того – дідич, котрий програвся в карти й, залишившись голим-босим, подався в цей край шукати кращої долі чи хоча б спокою від асесорів, які переслідували за несплачені   борги. Це, звичайно, не весь цвіт поліського люду, але в кожному селі доставало й таких, із не тільки не властивими для цього краю, а й з незрозумілими прізвищами (Чуховінчюси, Пронцевичі, Кадири, Борбичі, Фарини).

Визнати себе поліщуком в освічених колах означало, що, можливо, ти з тих, чиї предки, які невідомо від кого переховувались у цих краях, заслужили на таке життя. Навіть ХІХ ст. і початок ХХ для Західного Полісся – це історія багатьох утеч і погонь.

Сьогодні в поліських селах стільки найрізноманітніших прізвищ, серед яких чимало й відетнонімічних, як то Корсак чи Курса (від литовського племні курса), Литвин (тобто білорус), Селюк (балтське плем’я селі), Чемерис (чемеря, джемеря – назва фінського плем’я), Чудинович (ест – літописна «чудь бєлоглазая»), Голядинець (голядь – балтське плем’я, згадується в руських літописах ХІ – ХІІ ст..), Турковець (турок). За одними прізвищами поліщуків можна вивчати етногеографію ледве не всієї північної й центральної Європи.

Знаючи ці особливості походження не лише прізвищ, а й рόдів, поліщуки неохоче визнавали себе поліщуками. Не дуже гордий поліщук своїм походженням і тепер. Але то тільки в чужому середовищі, а серед своїх навіть пишається тим, що він поліщук, а не якийсь там, даруйте, волиняк чи гуцул. (Під поняття гуцул на Поліссі підпадають усі, кого на Волині звуть галичанами).

І все ж на запитання, де ж шукати Полісся, не знаючи, хто ви й що, поліщук  вам скаже, що то «не тутика», то «тамика»,  трохи далі, принаймні за його хлівом. А ви ж хто? – поцікавитеся. – Ми такі собі прості українци, – скаже хитрий поліщук, вже вчергове вдаючи із себе дурника. На таке запитання йому ж бо відповідати не вперше.

Та не лише втікачі освоювали нетрі Полісся. Люди на Поліссі селилися споконвіків. Далекі й близькі сусіди, бунтарі, каторжани, попи-розстриги лише доповнювали місцевий люд, несучи йому сумну славу. А далекі й близькі сусіди, збігалися сюди, рятуючись від неволі, вибираючи неймовірно важке, але вільне життя. Очевидно, власне так і з’явився окремий субетнос поліщуків, народ, який народом ніхто не вважає. Неговіркий, скромний, стриманий люд, що не впускає у свою душу чужинців. Свою вдачу ця болотяно-лісова людність передала сучасникам через пісні – повільні й тяжкі, що нагадують вовче виття в непрохідних болотах.

На початок ХХ ст. поліський край усе ще залишався неосвоєним і важкодоступним краєм Європи.  Завдяки польським етнографам та краєзнавцям, які жадали вивчати те, що вважали колись своїм, більш-менш стало відомим минуле поліщуків, котрі майже непомітно пройшли тисячоліття християнства. Саме завдяки полякам музеї світу наситилися тисячами фотоматеріалів і дослідженнями архаїчної народної культури первісного етнічного співтовариства, що незмінно повторює споконвічні форми суспільного суворого традиційного буття, властивого ізольованим групам.

Одначе польські вчені та краєзнавці не могли охопити всього Полісся, оскільки більша його частина опинилася за межами Речі Посполитої. Тому й вони не визначили меж Полісся й внесли в окреслення цього поняття свою частку плутанини, як і їхні російські колеги ХХ ст., частіше орієнтувалися на адміністративний, ніж на етнографічний поділ. Землі, які на польських картах ХVІ–ХVІІІ ст. позначені як «Polesie», у ХІХ стали  «Волынской  губернией». Тому не завжди розбирались, де  Волинь, а де Полісся, Леся Українка, Микола Коробка, В’ячеслав Камінський.  Про будь-які межі цих етніконів узагалі не йшлося. Одні, котрі пов’язували свої дослідження з Поліссям, долучали до нього й деякі місцевості етнографічної Волині; інші, декларуючи зацікавлення Волинню, вводили до її складу майже все Західне Полісся, за винятком польських і деяких, умовно кажучи, білоруських територій, що входили до Мінської губернії. На початку ХХ ст. на карті Польщі Полісся оживає Поліське воєводство.

Одначе були й знавці, які добре відрізняли, де Полісся, а де Волинь. Їхнє усвідомлення цих меж проходило, вочевидь, через ноги, а інколи через колеса підвод, якими вони мандрували. Схоже, що саме цими критеріями користувався в 40-х роках ХІХ ст. і  Юзеф Крашевський. Адже з точністю майже до метра він визнав місцезнаходження Торчина як межу між Волинню й Поліссям. Як за географічним принципом, так і за етнографічним, ця межа й сьогодні визнається саме там. Не менш точно визначали її й візники, які прямували з Полісся на Луцьк, а звідти – на Поділля по сіль та різний крам: «Як проїхав Тростянець, то й Поліссю вже кінець». По дорозі назад те саме говорили  про Волинь

На питання, де лежить Полісся, є лише одна правильна відповідь: там, де проживає населення, яке вважає себе поліщуками, полишуками, полісянами й навіть тутешніми, тобто місцевими. «Lud bez ojczyzny», тобто народ без батьківщини, – писали про поліщуків польські мандрівники, любителі етнографічних див. Західну частину Полісся називали польськими джунглями.

Найбільшим стихійним лихом Полісся було його бездоріжжя. Тут місяцями приїжджі почувалися, як на острові. Бувало, що виїхати за межі села не вдавалося місяцями. Знаючи своє лихо та щоб не наражатися на зайві питання, чи то правда, що у вас сірники до магазину на човнах підвозять, у підсовєтські часи поліщуки, які вирвалися за межі свого заболоченого села, шанобливо називалися волинянами, ровенчанами, житомирянами, чернігівцями, сумчанами, – аби тільки не поліщуками.

У світі Полісся знане давно. У літописах згадується з ХІІ ст., а перша карта з його позначенням  (Tabula Paludum Polesie Dr Ziekera) була видана в Данцігу ще 1560 р. Після того Полісся не раз згадувалося в  історичних працях Яна Длугоша [4, 417], Мартина Кромера [5, 15–25], Матея  Стрийковського [6, 238–381]. Межі регіону окреслювалися по-різному, хоч у цілому Полісся неодмінно прив’язувалося до басейну Прип’яті, решта територій то прилучалися до нього, то відкидалися.  Кромер локалізував Полісся як землю, що знаходиться між Руссю, Литвою, Пруссією, Волинню й Мазовією. По суті, це лише західна його частина.  Ще скромніше окреслював територію Полісся Гессель Геррітс. На своїй карті Східної Європи, виданій 1613 р., він виділив йому місце від Берестя до Мозиря й від Пінська до Дубровиці й Волині.

Юзеф Крашевський, критично оцінював етногеографічний  доробок попередників.  Він писав: «Є радше кілька різних Полісь, а історія, дошукуючись тут давньої основи ятвягів, язигів, метанастів, гетів, не знає навіть через розтягнутість краю, званого Поліссям, де їх власне шукати. Краї, відомі під назвою Полісся, простягалися від Русі й Дніпра, від Волині до Прусії, Мазовії й Литви, займаючи частину колишнього воєводства Підляського, Берестейського, Новогрудського, Київського, Волинського, і Холмської землі. Частина Берестейського воєводства довго звалася виключно Поліссям. Тим самим іменем називає Кромер теперішнє Підляшшя, а Стрийковський, сплутавши Підляшшя і Полісся, Волинське Полісся називає Підляшшям. У Холмській землі Полісся тягнулося від Холма до Ратна: у Волинській – від Луцька до колишніх литовських кордонів: у Київській коло Радомишля і Овруча край теж звано Поліссям. Сусіднім з Пінщиною і Мозирем є новогрудське Полісся; сама Пінщина звалася Литовським Поліссям» [1, 101].

Із хоронімами (назвами країв) зазвичай гармонізуються й етноніми (назви етнічних груп). За свідченнями давніх польських джерел, співзвучну з Поліссям назву мало одне з ятвязьких племен. Називалося воно polexiani («полексяни»). Якої крові були ці «полексяни», як і самі ятвяги – литовської, пруської, слов’янської чи загальної балтослов’янської – сьогодні встановти непросто. Переважно тому, що дорого. В Україні не проводять біогенетичних досліджень цілих етніконів за ДНК, а закордонні не мають ні найменшої вибірки із Західного Полісся. Однак з огляду на імена ятвязьких князів, які згадуються в Галицько-Волинському літописі (Мудійко, Пестило, Тройден, Минтеля, Лісій) [7,119] мусило в них бути щось і слов’янське. З іншого боку, проскакують сарматські імена (Шюрпа, Борза).

Питання сарматського походження ятвягів не раз виникало в етноістричній науці. Сьогодні ж у побуті поліщуків на згадку про це коріння лише й лишилося, що назва супу з бараниною – сюрпа. Так його називають в околицях Володимирця неподалік від літописного ятвязького Нобля. Приазовських греків, де вона звучить так само, тут не помічено, в азійських народів, із якими тут після татарської й турецької навали теж негусто, це називається шурпою. Може, щось залишилося й від них, бо про татарські села на Поліссі доводилося чути не раз. Переказ в усіх випадках пов’язує їх появу з татаркою, яку підгледів поліський бортник, сидячи на дереві, коли вона відстала від своїх, щоб покупатися, та так голою і забрав заміж разом з конем у придане. Зрештою рідше, ніж на Поділлі та Прикарпатті, але трапляються й на Поліссі й вулиці Татарські, і Татарські гірки, і просто Татарки на означення урочищ.

Польські етнологи ХІХ ст. вважали, що поліщуки походять із декількох першобутних слов’янських племен: дреговичів, деревлян, кривичів і волинян. У наступні століття оселялася тут також частина балтських та татаро-монгольських племен, які позалишилися тут після численних наїздів; найпізніше з’явилися литовські й польські осадники. Багатовікова ізоляція серед важкодоступних мочарів та очеретів призвела до того, що, як писав Фердинанд  Осендовський, «пережив той найдивніший в Європі люд, десять, а то й більше століть поглинені один в одному потоки іноземної крові, переробивши їх на свій лад, споліщучив»[8].

Наскільки відповідає антропометрія поліщуків їхньому походженню, можна судити з тогочасних описів. За Крашевським, серед них переважали блондини з блакитними очима. Розгорнутіший портрет поліського тубільця подає в останній третині ХІХ ст. відомий український етнограф Павло Чубинський.  Людність, яка належала до поліського типу, за спостереженнями вченого, проживала в межах чернігівської, київської, волинської округ та на Підляшші, а відзначалася пониженням зросту й русявістю [9].

А от польським антропоологам типовий поліщук видавався кремезним, середнього зросту. Міхал Марчак у міжвоєнному періоді описував поліщука трохи інакше: «Тубілець середнього зросту, із блідим кольором обличчя, продовгувата голова з дуже довгим овалом, із розширеним чолом. На обличчі позначений прямий, середньої ширини ніс. Жінки, як і скрізь, нижчі на зріст і мають темно-русяве волосся, у той час як чоловіки  є русявими шатенами» [10].

Не менше ніж зовнішність, у визначенні генетичних коренів представника будь-якого субетносу важлива його вдача. Характерологія поліщука має багато дуже влучних, а іноді й суперечливих поглядів. Мабуть, один із найоб’єктивніших  подано у «Великій універсальній ілюстрованій польській енциклопедії Гутенберга 30-х років ХХ століття»: «Народ цей спокійний, не швидкий до вибухів, розважливий, консервативний, недовірливий і неохочий до будь-яких новацій. Не відзначається працьовитістю понад крайню необхідність. Упізнає свою й найближчих власність, до чужого охочий, але без застосування насильства. Свою жадібність у ставленні до інших виявляє в прагненні до віддяки за кожну надану послугу, за кожен витвір своїх рук» [11] .

Часто думка про етнос чи якусь етнографічну групу складається на основі вражень про найгірших її представників. Тому далі автор зауважує: «З погляду морально-психологічного поліщук доволі стійкий, а подані на тому тлі оповіді про них є зневагою цього  народу»[11].

Аналогічно описує поліщуків і Генріх Шурц: «Усім народам поліського племени «властиві в однаковій мірі грубувата чесність та характер сам по собі лінивий, але здатний до виявлення найбільшої енергії»[12] .

Кому могли належати гени, що породили такий вид удачі поліщука. які природно-кліматичні чинники сформували цей кістяк характеру? Юзеф Крашевський не сумнівався в автохтонності цих генів, що, на його думку, належали ятвягам, адже «значну частину поєднаних між собою Полісь займали ятвяги, пізніше так жахливо винищені, що ані сліду їхнього на цій землі не залишилося, ані мови, яка від слов’янських зовсім інакша, наближаючись до спорідненої литовської» [1,102]. Однак не погоджується з уродженцем округи Пінська, луцьким єпископом Адамом Нарушевичем про поширення ятвязької присутності на все Полісся: «Нарушевич з назви краю робить висновок, що на всьому просторі Полісся сиділи ятвяги (виключаючи Київсько-Волинське Полісся). Але якщо не знаходимо інших слідів їхнього перебування, а з іншого боку бачимо кривичів і древлян, то цього припускати не можна» [1, 101–102].

Та все ж таки сліди ятвягів охоплюють не лише Західне, а й Середнє Полісся, а деінде й помітні й за його межами. У Мостиському районі на Львівщині є село Ятвяги. Село Ятвезь існує у Волковиському районі Гродненської області в Білорусі. Присутність ятвягів засвідчує інвентар могил Більської,  Дорогичинської земель, західної частини Гродненської, а також тих, що розміщені над Бугом, у Люблінському воєводстві Польщі. Усі ці пам’ятки  дуже схожі на литовські, а саме литовців уважають найближчими родичами ятвягів. Поблизу Більська й Дорогичина кам’яні кургани цього племені, за якими власне його й ідентифікують, походять із V–VІ ст. Тому прабатьківщиною ятвягів вважають Підляське  воєводство в Польщі.

Романтичного шарму ятвязькому племені  надає опис їхньої героїчної самопожертви за свою незалежність. Коли 1292 р. польський князь  Казимир Справедливий вирушив на Підляшшя походом на цих поліщуків, то біля Дорогичина ятвяги зробили вигляд, що злякалися за свої голови й божниці, та запропонували мир, для гарантії видавши з-поміж себе заручників. Поки військо Казимира насолоджувалося легкою перемогою, ятвяги робили засідки, підпилювали дерева, завалювали дороги. Знехтувавши життям своїх заручників, які з вірою в безсмертя прийняли геройську смерть із піснею на вустах, вони оточили польське військо й до ноги вирізали захоплених. Доведені до відчаю поляки, прийшовши згодом до тями, несамовито накинулися на поліщуків і знищили їх до останку, бо сили були нерівними, а вилюднений край поступово заселився руссю.

Так інтерпретує народний переказ історію про відхід у небуття «диких» ятвягів Юзеф Крашевський [1, 103 –104]. Звідки взято цю «історію», автор не згадує. Одначе, за даними археології, найсвіжіші ятвязькі могильники на території білоруського Принімання датуються ХVІ ст. Отже, ятвяги зберігали тут свою ідентичність більше ніж тисячоліття.

Романтична історія ятвягів ожила серед поліської інтелігенції у 80-х роках ХХ ст. Та коли невдовзі її було використано спецорганами у створенні одного з осередків сепаратизму при розвалі Радянського Союзу, учасники «Суйдіннє за одродіннє Єтвизі», яке діяло в Мінську, швидко розібралися, що до чого, не залишивши жодних перспектив для успіху цієї провокації. І в цьому знову ж таки проявилася ментальність поліщука, нешвидкого до змін, а до того ж значною мірою аполітичного, а тому лінивого до створення якоїсь нової держави.

Такі люди живуть по різні боки державних кордонів. А тому сказати, що Полісся вмерло, будь-то на території Польщі, Білорусі чи України, явно передчасно.

Джерела та література

  1. Крашевський Ю. Спогади з Полісся, Волині і Литви [переклад за виданнями: Wspomnienia Polesia, Wołyni i Litwy przez J. I. Kraszewkiego. – Wilno, 1840 та Wspomnienia Polesia, Wołynia i Litwy  J. I. Kraszewkiego, wydane w Paryżu, 1860]. – Луцьк, 2012.
  2. Бужанський Антін. Ріка Прип’ять та її допливи / Антін Бужанський // Старі водні шляхи між доріччям Чорного моря і Балтиком : географічно-археологічна студія. – Вінніпег, 1966.
  3. Боровський М. Короткий історичний огляд Полісся / М. Боровський // Бужанський Антін. Ріка Прип’ять та її допливи. – Вінніпег, 1966.
  4. Długosz J. Dzieje Polski / Długosz. – Kraków, 1866. – T. 2.
  5. Kromer M. Polska czyli o położeniu, ludności, obyczajach, urzędach i sprawach publicznych…/ M. Kromer. – Olsztyn, 1977. – T. 1.
  6. Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Zmódzka i wszystkiej Rusi / M.Stryjkowski. – Warszawa, 1846. – 1. – S. 238–381.
  7. Галицько-Волинський літопис. – Львів,1994.
  8. Ossendowski A.F. Polesie / A. Ossendowski. – 1934.
  9. Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край / П. Чубинский. – СПб., 1877. – Т. 7.
  10. Marczak M. Przewodnik po Polesiu / Marczak. – Brześć nad Bugiem, 1935.
  11. Wielkа Powszechna Encyklopedіa. – Kraków : wyd. Gutenberga, 1929.
  12. Шурц Г. Краткое народоведение :  [пер. Д. Коропчевскго] / Г. Шурц. –Изд. 2. – Москва,1895.

 

Давыдюк Виктор. Полесье после Крашевского. В статье рассмотрено описания Полесья и быта полешуков, приведённые в книге польского писателя и журналиста Юзефа Крашевского «Воспоминания с Полесья, Волыни и Литвы», проанализировано, что с того времени осталось здесь в неизменном виде, а также чем характеризируются современное Западное Полесье и полешуки.

Ключевые слова: Западное Полесье, полешуки, ятвяги, Юзеф Крашевский, этнология, этноистория, этнохарактерология, антропология.

 

Davydiuk Viktor. Polissya after Kraszewski. The article reviews the descriptions of Polissya and the Polishchuks life, submitted by the Polish writer and journalist Jozef Kraszewski in his book «Memories from Polissya, Volyn and Lithuania» and indicated on the phenomena which remained here from that time, and what characterizes modern Western Polissya and Polishchuks.

Key words: West Polissya, Polishchuks, Yatvingians, Jozef Kraszewski, ethnology, ethnohistory, ethnocharacterology, anthropology.

© Давидюк В., 2018

Оприлюднено в Історія Крашевкіана | Залишити коментар

Крашевський, Липинський, Стравінський… або Метаморфози збереження та використання історико-культурної спадщини на українсько-польському пограниччі

УДК 930.85(477+438)

Василь Ворон – журналіст, магістр державного управління, м. Луцьк

©Ворон В., 2018

У статті представлено формування авторського досвіду у пізнанні творчого доробку Ю.-І. Крашевського. Він став інспірацією до відновлення польських духовних пам’яток на території Волині та Луцька. Зокрема, дослідник охарактеризував процес відкриття садиби Липинського та музею Стравінського. Особлива роль відведена сучасним тенденціям розвитку історичної пам’яті волинської землі.

Ключові слова: історична пам’ять, садиба Липинського, музей Стравінського, Ю.-І. Крашевський, пам’ятки архітектури міста Луцьк.

 

Цілком можливо, що смак до «поправної польщизни» в мене з молоком матері, але напевно знаю, що розповіді батька про  його польського шкільного вчителя Маліцького, який грав українські мелодії на скрипці, колядки й коляди, ходіння з вертепом від українських до польських родин від католицького до православного Різдва, «свято лісу» в його рідному Жолобку на Холмщині відкривали  дивовижний світ пограниччя народів і культур.

«Дивний цей світ» Чеслава Нємена збудив інтерес до польської музики та співаної поезії, а «Попіл і алмаз»» – до польської кінематографії. У 1979 р. Януш Каліновський у Влодаві показав мені том «Волинь» Оскара Кольберга, а видавництво «Дніпро» випустило  волинські романи Юзефа Крашевського…

Під час стажування в «Тигодніку Хелмському» з редактором Мар’яном Стопою та Єжи Гурним ми відвідали музей Юзефа Крашевського в Романові, що був відкритий у 1962 р. в реставрованій садибі родини. Серед просторів західного Полісся ця пам’ятка з родинним парком і мавзолеєм родини Крашевських справляла незабутнє враження: літературний музей Лесі Українки в Колодяжному Ковельського району виглядав набагато скромніше. Садибу родини Липинських у Затурцях на той час використовували для господарських потреб племоб’єднання, а спадщина видатного політолога та історика В’ячеслава Липинського взагалі була «за сімома печатями».

Будинок, де жив і працював композитор Ігор Стравінський, реконструювали під гуртожиток для меліораторів, проте  його вже намагався врятувати для філіалу Володимир-Волинської музичної школи  вчитель музики  Володимир Терещук…

Я повертався з Романова під сильним враженням від графічних та живописних творів Юзефа Крашевського з пам’ятками архітектури Волині. Я ще не  знав, що  через півстоліття після відкриття  музею Крашевського в Романові (1962) мені випаде чудова нагода брати участь у  відродженні до нового життя садиби родини Липинських і будинку, де жив та працював Ігор Стравінський в Устилузі.

Наразі інтерес до історії й пам’яток краю закріпила праця професора Олександра Цинкаловського «Стара Волинь і волинське Полісся», яку мені запропонував пан Микола Ворон у бібліотеці-архіві св. Володимира в Калгарі (Канада), а також  «Херітидж парк» – місто-музей під відкритим небом, що став своєрідною «машиною часу», яка переносила тисячі городян і гостей «стемпіду» з їхніми родинами до… початку ХХ століття!

Уже  на початку  80-х років у центрі уваги обласної «молодіжки» перебувала стара частина міста Луцька: вона ще зберігала неповторні риси з кінця ХІХ,  традиційний характер міського середовища початку 17-го (костел св. ап. Петра і Павла, Братська церква, єврейська синагога),  середини 15-го (Луцький Верхній та Окольний замки). Назрівала археологічна сенсація: експедиція під керівництвом Мар’яни Малевської посеред Верхнього замку вже досліджувала залишки першої мурованої культової споруди домонгольських часів – церкви Іоана Богослова!

Операція «Старе місто» на сторінках обласної молодіжної газети розпочиналася в 1983 р.: у виконкомі Луцької міської ради замислили відзначити 900-ліття з часу першої згадки про Луцьк, але в плані заходів я не знайшов жодної згадки про Старе місто. Проект історико-архітектурного заповідника, здавалося, канув у Лету,  але ж чинними залишалися його автори: у волинській філії «Діпромісто» працював Ростислав Метельницький,  із Києва навідувався до Луцька кандидат архітектури Богдан Колосок.

В управлінні містобудування та архітектури Волинського облвиконкому мені показали їхній проект заповідника: розроблений ще в 1971 р., він міг би пролежати там ще -надцять років, але поставало запитання: чи можливий ювілей без іменинника?

І навесні 1983 р. на сторінках «молодіжки» розгорнулася дискусія, яку викликала  публікація «Проблеми і перспективи Старого міста”. Архітектор Ростислав Метельницький погодився на інтерв’ю з приводу забутого проекту заповідника, а кандидат архітектури Богдан Колосок  охоче прокоментував нашу розмову, що викликала небувалий резонанс…

Відродження історичної пам’яті слугувало дивовижним джерелом натхнення. Учасники дискусії не лише оплакували втрати (згоріла дерев’яна караїмська кенаса, завалилася стіна Окольника з готичною кладкою), вони говорили про необхідність реставрації й збереження комплекту пам’яток, туристичні маршрути, відрахування туристичних організацій за екскурсійне обслуговування…

Поет Василь Гей протестував проти знищення лугових просторів. На думку доктора мистецтвознавства О. Логвина, неповторність Луцька полягала в тому, що його історичне ядро з трьох сторін оточували лугові простори. Щоб зберегти барви й пахощі цілющого різнотрав’я, не вимагалося жодної копійки. Натомість на спорудження підозрілого гідропарку готувалися викинули сотні тисяч карбованців…

Молоді історики, архітектори, художники запропонували своє бачення нічного сторожа – «кликуна»:  образне вирішення архітектора  Віктора Іржицького виявилося найбільш удалим. Віктор став лідером групи професіоналів, які допомагали редакції у постановці проблем та разом із читачами шукали способів їх розв’язання, отож цілком логічним стало його призначення директором Державного історико-культурного заповідника в 1985 р.

Рубрику «Оповідки кликуна» запропонував викладачу художньої школи Вальдемару П’ясецькому й читачі отримали цікаві міські історії з обласного архіву. Відкриттям став вірш Івана Жоравницького, що його брат Олександр і його дружина Ганна потрактували як «пашквіль» на себе: „Чи є в Луцьку білоглова Як та пані ключникова? Хоча й вік подойшлий має, А розпусти не встидає…» Цей  вірш, на думку дослідників, став першим сатиричним твором в українській поезії ХVI ст.

Протягом 1983–1985 рр. ідею заповідника підтримали в міськвиконкомі, управлінні культури… Керівники Міністерства культури і Держбуду УРСР пообіцяли голосувати за створення заповідника, якщо облвиконком порушить це питання перед урядом. Редактор Василь Простопчук передав матеріали газети Борисові Миколайовичу Свенцицькому, а позицію голови облвиконкому в Києві не могли ігнорувати. 26 березня 1985 р. постановою уряду УРСР комплекс пам’яток старої частини Луцька проголошено заповідником.

Письменники Юрій Щербак і Микола Жулинський не залишили поза увагою цей прецедент та підтримали чин «молодіжки» на сторінках «Літературної України»: стаття про Луцьк мала заголовок «Лук, націлений у майбутнє».

Молодіжна газета не залишила дирекцію наодинці з проблемами збереження історико-культурної спадщини. І операція «Старе місто» тривала ще кілька років: став у пригоді почин молоді Талліна; принагідно зазначимо, що без досвіду прибалтійських колег Б. Колосок, Р. Метельницький та Л. Санжаров теж не могли обійтися наприкінці 60-х, коли готували проект заповідника.

Щоб підтримати інтерес до Старого міста пропоную археологу Михайлові Кучінку опублікувати провокаційну гіпотезу про те, що «Луцький замок в Х1 ст. був камінним». Аргументи й контраргументи авторитетів у галузі фортифікаційного будівництва з цілої України підтримували дискусію на точці кипіння тривалий час…

У Варшаві 1988 р. розшукав «консерватора забиткув» Волинського воєводства Збігнева Ревського: кореспондент Чеслав Демідок став моїм супутником у цій подорожі, після якої дирекція заповідника отримала цікаві знімки, читачі – спогади авторитетного спеціаліста з питань охорони культурної спадщини. Пан Ревський отримав мою публікацію незадовго до смерті. «Він був щасливий», – написала його дружина…

Дирекція потребувала не лише фахівців і великих коштів на інвентаризацію, паспортизацію, ремонти, реставрацію, реабілітацію, музеєфікацію… Оголошення на сторінках «молодіжки» збирали в замку десятки волонтерів. Олег Виноградов і Галина Марчук відтоді прикипіли душею до цих пам’яток. Із підвалів «будинку Косачів» добровольці видобули «на гора» десятки тонн будівельного сміття, перш ніж «венеціанський дворик» прислужився дирекції заповідника.

Поруч із унікальним внеском скульптора Миколи Голованя в культурне середовище Старого міста можна поставити хіба що внесок архітектора В. І. Дузь-Крятченка, котрий із допомогою майстрів підняв із руїни «Шляхетський будинок» на території Луцького замку.  Проект реставрації був розроблений ще у 2007 р., а після завершення ремонтно-реставраційних робіт у 2012 р. сюди повернулися роботи художнього відділу Обласного краєзнавчого музею.

«Хто ми на тлі цих вічних мурів?» – розмірковувала Зоя Навроцька над живописними творами архітектора Ростислава Метельницького після його персональної виставки в бібліотеці університету. Його «загадки Старого Луцька» надалі інтригуватимуть  дослідників. Старе місто стало джерелом натхнення для історика Петра Троневича: його книги «Луцький замок», «Великий князь Дмитрій Любарт…» допомагають зрозуміти чин і вчинки волинян із минулих поколінь.

Олександр Дишко, котрий розробив специфічний графічний стиль для дирекції заповідника, нещодавно завершив велику картину пам’яті поета Данила Братковського: пам’ятки середньовічного Луцька захоплюють не менше, аніж героїчна постава поета, автора збірки «Світ розглянутий по частинах». Нашій робочій групі (Олена Бірюліна, Андрій Бондарчук, Анатолій Силюк, Микола Слатов) вдалося заохотити до проекту письменника Валерія Шевчука і репринтне видання поетичної збірки стало сенсаційним поверненням Братковського.

Для 20 волинських міст, що внесені до Списку історичних населених місць України, літописний Володимир можна вважати «старшим братом». І хоча Успенський собор 1160 р. та Василівська церква-ротонда на пагорбах над заплавою Луги по обидва боки від давньоруського городища створюють дивовижне видовище в гармонії з довкіллям, тривалий час ідея заповідника не знаходила підтримки. Серія моїх статей у «молодіжці» допомогла місцевій владі «пробити» відзначення 1000-ліття літописного Володимира (1988 р.), але тільки 17 листопада 2001 р. урядовою постановою державний історико-культурний заповідник «Стародавній Володимир» нарешті був створений. У 2005 р. бюджет міста отримав 2 млн грн із державного бюджету для збереження історичної забудови, у 2006 р. надійшли додаткові 2 млн грн, які не дали змоги дослідити й облаштувати пам’ятку археології національного значення городище «Вали» в центрі міста.

Щоб переконати в необхідності цих заходів, у міській раді організували «круглий стіл» за участю археологів, депутатів  міської ради, журналістів, директора Інституту археології Університету імені Марії Кюрі-Склодовської Анджея Коковського. Урешті в 2010 р. городище «Вали» внесли до Угоди щодо регіонального розвитку області між облдержадміністрацією та Кабінетом міністрів України і постійно діюча археологічна експедиція волинських археологів на чолі з кандидатом історичних наук С. Панишком розпочала дослідження залишків палацу польського короля Казимира Великого. Коли біля потужних мурів палацу знайшли невідомі поховання, українські археологи та польські спеціалісти зосередили  свою увагу на проведенні ексгумацій великої кількості жертв війни та політичних репресій 1939–1941 рр.

У перспективі заповідниками чи заповідними територіями можуть стати комплекси пам’яток у Берестечку й Олиці, де розміщено замково-палацовий комплекс Радзивилів, комплекс колегіати св. Трійці, десяток пам’яток архітектури місцевого значення.

Одначе в першій декаді ХХІ ст. ми у відділі охорони культурної спадщини управління культури намагалися знайти підходи та ресурси для відродження садиб двох видатних діячів історії й культури на території Волині: садиби родини Липинських у селі Затурці Локачинського району, де народився В’ячеслав Липинський та будинку, де в Устилузі жив і працював композитор світової слави Ігор Стравінський.

Помічним став «територіальний патріотизм» місцевих мешканців та органів місцевого самоврядування. У Романові біографічний музей Юзефа Крашевського поставав стараннями вчителя з Влодави Вацлава Чеха, у Затурцях  питання відродження «родинного гнізда» В. Липинського «тримав на контролі» від початку 90-х років Віталій Кушнір, в Устилузі домігся передачі для філіалу музичної школи будинку композитора вчитель музики Володимир Терещук.

Садиба родини Крашевських у Романові  залишалася взірцем для наслідування: незважаючи на пожежі та перепланування, у процесі реставраційних робіт 1959–1962 рр. тут зберегли питомі властивості оселі середини ХІХ ст. Удруге ми навідалися до Романова з Ігорем Новосадом, котрий виграв тендер на проведення ремонтно-реставраційних робіт в Устилузі влітку 2011 р.

У нашому випадку в обидвох оселях у Затурцях та Устилузі, що мали статус пам’яток історії національного значення, теж зроблено перепланування. Садиба родини Липинських зазнала руйнувань під час Першої світової війни й була відбудована після її закінчення.

«Стара миза» Ігоря Стравінського, споруджена за його власним планом у 1907 р., збереглася під час світових воєн, але не уникнула перепланування в післявоєнний період, коли в прикордонну зону доступ був обмежений. Для вирішення житлового питання для меліораторів пересувної механізованої колони тут знесли шатровий дах і добудували другий поверх.

Доводилося розпочинати з нульової позначки: замовити в інституті «Укрзахідпроектреставрація» виготовлення паспортів для пам’яток національного значення,  «вибивати» кошти з обласного бюджету на виготовлення проектної документації на реставрацію, погоджувати її з Державною службою з питань національної культурної спадщини…

Усі три об’єкти  перебували в гармонії з навколишнім середовищем: в Устилузі збереглися дві алеї, посаджені руками композитора, у Затурцях – занедбаний родинний парк Липинських на площі 3 га.

Очоливши  наприкінці 2003 р. новостворений відділ охорони культурної спадщини в управлінні культури і туризму Волинської облдержадміністрації, я намагався переконати керівництво в необхідності приведення до експозиційного стану найвизначніших пам’яток у рамках туристичного продукту з Волинською маркою «Золота діадема Волині».

Ішлося про півсотні пам’яток археології, історії, містобудування та архітектури вздовж міжнародної траси М-08 від Устилугу до Олики, адже  вони відображали багатовікову мультикультурну й поліконфесійну спадщину Волині. На особливу увагу заслуговували два комплекси пам’яток у межах державних історико-культурних заповідників у Луцьку та літописному Володимирі, але ж були ще вісім цікавих  музейних закладів в Устилузі, Володимирі-Волинську, Торчині, Луцьку, значна частина пам’яток розмістилась обабіч траси, як, наприклад, унікальнй комплекс  пам’яток сакральної архітектури в селі Зимному поблизу Володимира…

«Нема без влади волі», – констатувала Леся Українка в драматичній поемі «Камінний господар». Політична воля керівництва  – ухвала воєводської ради в Любліні 23 грудня 1958 р. стала початком створення Музею Крашевського в Романові, відкритого до 150-ї річниці від народження письменника 28 липня 1962 р.

Готуючись до 130-ї річниці від народження історика й політолога В’ячеслава Липинського, ми ініціювали Указ Президента України «Про вшанування пам’яті В’ячеслава Липинського» від 21 червня 2006 р. На виконання Указу, яким, зокрема,  передбачалося завершити ремонтно-реставраційні роботи в Затурцях, уряд виділив лише 600 тис. грн, замість 3 млн.

Ремонтно-реставраційні роботи тривали з перервами кілька років, завершились у 2011 р., коли  в реставрованій пам’ятці історії національного значення – садибі родини Липинських – відкрили Меморіальний музей В’ячеслава Липинського, філіал обласного краєзнавчого музею.

Від 2007 до 2012 р. вирішувалася доля будинку, де жив і працював композитор Ігор Стравінський в Устилузі, діяла школа мистецтв, приймав відвідувачів музей композитора – єдиний у світі, а на пленері щороку відбувалися заходи в межах музичного фестивалю «Стравінський та Україна». Стан пам’ятки з кожним роком погіршувався: після невдалої реконструкції півстоліття тому прогиналися перекриття першого й другого поверхів. Отож, ситуацію могли врятувати лише ремонтно-реставраційні роботи на підставі проекту інституту «Укрзахідпроектреставрація». Він забезпечував повернення будинку до первісного стану 1907 р., але проектанти не могли вивчити оселю достеменно: вони готували проект узимку, коли в приміщенні продовжувалося навчання.

Оновлена експозиція єдиного у світі музею композитора Ігоря Стравінського відкрилась у реставрованому приміщенні «Старої мизи». До музею-садиби композитора повернулася Устилузька школа мистецтв, якій відведено земельну ділянку з алеями.

Унікальний ландшафт потребує проекту благоустрою довколишньої території, як, зрештою, і родинний парк Липинських у Затурцях: виготовлений на кошти обласного бюджету 2006 р. проект облаштування паркової території також не був реалізований.

Щоправда варто віддати належне органам місцевого самоврядування, керівники яких подбали, аби привести до належного  стану вулиці, що ведуть до пам’яток національного значення  в Устилузі й Затурцях.

Увага Юзефа Крашевського до пам’яток історії та архітектури на теренах Волині й Полісся досі викликає захоплення та подив. Особливе  сприйняття й глибоке зацікавлення зумовила доба романтизму, але ж було тут щось і від «філософії серця». Його замилування об’єктами культурної спадщини спонукає до творення туристичного продукту з волинською маркою.

Незважаючи на десятки мільйонів гривень з державного та скромні кошти з місцевих бюджетів, що були спрямовані на реставраційні роботи в Луцьку, Володимирі- Волинському, Затурцях й Устилузі протягом 2005–2012 рр., усе ще вимагають великих укладень на ремонти, реставрацію, реабілітацію, музеєфікацію пам’ятки національного та місцевого значення в Луцьку, Олиці, Берестечку, Любомлі, що внесені до Списку історичних населених місць України.

 

Ворон Василий. Крашевский, Липинский, Стравинский…
или Метаморфозы сохранения и использования историко-культурного наследия на украинском-польской границе.
В статье представлено формирование авторского опыта в познании творчества Ю.-И. Крашевского. Он стал инспирацией к восстановлению польских духовных памятников на территории Волыни и Луцка. В частности, исследователь охарактеризовал процесс открытия усадьбы Липинского и музея Стравинского. Особая роль отведена современным тенденциям развития исторической памяти волынской земли.

Ключевые слова: историческая память, усадьба Липинского, музей Стравинского, Ю.-И. Крашевский, памятники архитектуры города Луцк.

 

Voron Vasyl. Krashevsky, Lipinsky, Stravinsky … or Metamorphoses of Preservation and Use of Historical and Cultural Heritage on the Ukrainian-Polish Borderlands. The article presents the formation of author’s experience in the knowledge of the creative work of Y.-I. Krashevsky He became the inspiration for the restoration of Polish spiritual monuments on the territory of Volyn and Lutsk. In particular, the researcher described the process of opening the Lipinsky mansion and the Stravinsky museum. A special role is given to modern trends in the development of the historical memory of Volyn land.

Key words: historical memory, Lipinsky manor, Stravinsky’s museum, Y.-I. Krashevsky, architectural monuments of the city of Lutsk.

© Ворон В., 2018

Оприлюднено в Історія Крашевкіана | Залишити коментар