Recenzja książki «Obietnica. Historia, którą napisało życie»[1]

Anastazja Seul – doktor habilitowany, Uniwersytet Zielonogórski

© Seul A., 2018

[1] Paśnik H., ks. Paśnik A. Obietnica. Historia, którą napisało życie. Częstochowa : Edycja Św. Pawła, 2014. 231 s.

Ciemna szata graficzna okładki recenzowanej książki jest stosownym wprowadzeniem do tematyki, którą podjęli Autorzy: Henryka Paśnik i ks. Arkadiusz Paśnik. Przywołuje przeszłość i poczucie zagrożenia. Centralną część okładki zajmuje czarna lokomotywa otoczona poświatą złowrogiej czerwieni. Ponad pędzącą lokomotywą unosi się para, a z niej wyłaniają się smutne ludzkie twarze umieszczone w górnej części okładki. Z ciemnym tłem kontrastuje umieszczona z przodu lokomotywy pięcioramienna czerwona gwiazda – symbol władzy sowieckiej byłego ZSRR. Na to, co minęło wskazuje także rodzaj czcionki, którą został zapisany tytuł: «Obietnica. Historia, którą napisało życie» oraz nazwiska autorów. Litery przypominają pisane na maszynie druki i afisze czasów PRL-u. Ten sam typ czcionki znajduje się w tytułach wszystkich rozdziałów obu części książki: pierwszej zawierające wspomnienia Henryki z lat zesłania (Sybir, Kazachstan) i drugiej, pisanej przez ks. Arkadiusza, jako dziennik z podróży do Kazachstanu. Przeszłość widoczna jest także w fakturze i kolorze papieru, na którym została wydrukowana książka: kartki wyglądają jak poplamione sadzą, kurzem, piaskiem; sprawiają wrażenie (cudem?) ocalonych – jak ludzie, o których mówią.

Książka także zawiera swoisty trzyczęściowy aneks. Rozpoczyna się listami: dwa skierowane do zmarłych: Griszy (męża Henryki a więc dziadka ks. Arkadiusza) i Andrzeja (ojca Henryki; pradziadka ks. Arkadiusza). Adresatką trzeciego listu jest osoba żyjąca – Agnesa, – bratowa Griszy. Drugą i trzecią część aneksu stanowią portrety ukończone (zdjęcia zmarłych członków rodziny) i portrety niedokończone (zdjęcia żyjących członków rodziny). Wszystkie one są świadectwem wartości rodzinnych więzi, które pokonują wszelkie granice. Szkoda, że Autorzy nie zamieścili pełnego drzewa genealogiczego, gdyż ono pomogłoby czytelnikowi szybciej zorientować się w koligacjach rodzinnych.

«Obietnica» pisana jest piękną polszczyzną; pojawiają się w niej obrazy metaforyczne: «Odkurzam twarze i słowa. Każde uczucie jest brama do kolejnych wspomnień» (s. 10); «sucha rzeka strugami głodu i bezradności zasypywała moja wiarę» (s. 83). Niektóre obrazy poetyckie dotyczą bezpośrednio podróży: «Pociąg przypominał mi wówczas rzekę, która unosiła mnie swym rwącym nurtem z błotnego grzęzawiska» (s. 68). Niekiedy – zwłaszcza w pierwszej części książki – pojawiają się fragmenty, które przemawiają siłą ekspresji ze względu na poetycki charakter prozy: «Przestałam narzekać, bo czy paczka może narzekać na niewygody w transporcie? Odbijałam się od jednego brzegu rozpaczy, by za chwile uderzyć o drugi brzeg. Najważniejsze było, aby nie wypaść za burtę, Przywiązywałam się mocno do pokładu wygnania liną sprytu i przebiegłości. Tak dryfowałam do celu, który wyznaczył mi los» (s. 66).

Z wartościami estetycznymi łączą się inne wartości duchowe – najważniejsza z nich to życiowa mądrość; ta, która zrodziła się z doświadczenia krzywdy, ale i przebaczenia; bólu instytucjonalnej przemocy bezbożnego systemu radzieckiego, ale i spotkań z ludźmi, którzy nie zatracili swego człowieczeństwa. Mądrością okazuje się wiara w Opatrzność Bożą, nadzieja pośród ciemności i miłość, która wszystko przetrzyma. Ta mądrość rodzi się w trudnej codzienności przeżywanej w obliczu Boga. Motto «Obietnicy» stanowi cytat z Biblii (Rut 1, 16b–17); słowa są ważną wskazówką interpretacyjną – mówią wiernej miłości. Podobnie inne cytaty, biblijne i pozabiblijne, wybrane jako motto poprzedzające każdy rozdział książki, wskazują na to, że autorzy «Obietnicy» na wszystkie zdarzenia swego życia uczą się patrzeć w świetle Słowa Bożego, które ożywia ich wiarę. W perspektywie religijnej warto więc odczytać ślady innych lektur jak np. słowa ks. Krzysztofa Grzywocza: «Człowiek uwierzy, że ma godność, jeśli usłyszy to z ust Boga» (s. 141). Myśl ta stanowi motto ocalonych kartek pamiętnika pisanego w drodze z Sybiru na Kazachstan przez kilkunastoletnią Henrykę. Motta, które poprzedzają wspomnienia babci pochodzą z «Księgi Hioba», zaś te, które wykorzystał wnuk, zaczerpnięte zostały od różnych autorów. Są nimi kolejno: Ryszard Kapuściński, Wisława Szymborska, Tomasz Mann, Jan Paweł II. Wszystkie jednak łączy charakter sapiencjalny.

Także wiele zdań Autorów można potraktować jako dzielenie się z czytelnikiem zdobytą mądrością. Są wśród nich np. takie: «Każde cierpienie ma sens […] życie jest cudem i warto żyć. Żyjąc, uczymy się człowieczeństwa, wytrwałości, przebaczenia» (s. 11); «Jeśli znajdziesz drogę, na której nie ma żadnych przeszkód, to najpewniej jest to droga do nikąd» (s. 20); «Jak Hiob trzymałam się strzępów mojej wiary a Szatan szeptał mi do ucha, abym złorzeczyła Bogu […] Miałam świadomość, że jeśli utracę wiarę, stanę się zupełnie bezbronna» (s. 83).

Obietnica, to słowo, którego bliskość semantyczna przywołuje na myśl takie skojarzenia jak: zapewnienie, zobowiązanie, przyrzeczenie, ślubowanie, przysięga. Wszystkie te wyrazy wskazują na relacje, jaka je łączy dwie osoby. Ktoś, kto składa obietnicę, składa ją najczęściej komuś (choć czasem też i sobie). W cieniu tego słowa ukrywa się wiele treści, które zamieszkują serca człowieka: zaufanie, wytrwałość, wierność, oczekiwanie, nadzieja; a także tych, które widoczne są na zewnątrz: wysiłek realizacji zobowiązania, podejmowane działania, troska, by nie zawieść tego, komu złożono przysięgę. I właśnie o tym mówią autorzy «Obietnicy». Temat ten pojawia się już w pierwszych dwóch, wstępnych rozdziałach niezwykłego dzieła babci Henryki i jej wnuka ks. Arkadiusza («Wojny nie kończą się nigdy» – tytuł rozdziału napisanego przez Henrykę; s. 7–11; «Podróż śladami babci Henryki» – tytuł rozdziału wnuka; s. 13–20). Autorów łączą przede wszystkim więzi duchowe: łączy ich obietnica młodej kobiety wywiezionej przez sowietów w głąb ZSRR. W 1944 roku Henryka przyrzekła swemu ojcu, również zesłańcowi, stojąc nad jego grobem: «wrócę po ciebie, Tato, i zabiorę cię do Ojczyzny» (s. 16). Ks. Arkadiusz, słuchając wynurzeń babci, dowiedział się o jeszcze jednym przyrzeczeniu, które Grisza, jej mąż złożył Henryce w chwili rozstania na dworcu w miejscowości Szu (Kazachstan): «Odnajdę cię» (s. 232). Książka powstała jako świadectwo losów zesłańców, gdyż wnuk zachęcał babcię, by dzieliła się z nim swymi przeżyciami. Notował je skrzętnie i dbał, by nie «uronić żadnej myśli, ani zdania, ani słowa» (s. 18). On też zainspirował Henrykę, by sama spisywała to, co pamięta. I tak w stosunkowo krótkim czasie otrzymywał kolejne zapisane zeszyty… Czytając je i rozmawiając z babcią zapragnął «odnaleźć miejsce pochówku pradziadka Andrzeja Świderskiego i zesłańców, odprawić na ich grobach Mszę św., przywieźć do Polski ziemię z ich mogił i złożyć ją w ręce babci oraz zdobyć informację o losach […] dziadka Grigorija Oganisjana» (s. 19). Chciał zrealizować obietnice…

Podtytuł książki: «Historia, którą napisało życie» wskazuje, że jej treść nie jest tylko efektem wyobraźni autorów, lecz przenosi czytelników w świat realnego życia. Pierwsza część «Obietnicy», zatytułowana «Odnajdę Cię», to zapis zdarzeń znaczonych datami: 10 lutego 1940 – 10 kwietnia 1946. Przedstawione wspomnienia, które ze swej pamięci wydobyła Henryka, prowadzą ją i czytelników na „nieludzką ziemię”. Tylko bardzo krótkie ich fragmenty (rozdział początkowy i końcowy) ukazują pobyt w Polsce.

Rozdział pierwszy «Stacja dom» (s. 21–35) zarysowuje obraz «utraconego raju» – szczęśliwego dzieciństwa w przedwojennej Polsce (Andrzejówka na Wołyniu). Jest w nim miejsce na ciepło rodzinne, miłość do Boga i do Ojczyzny: «Dla mnie Polska, to droga do Boga. Ojczyzna jest w nas» (s. 26). Andrzejówka to także polska kultura, sąsiedzkie spotkania wypełnione głośną lekturą polskich książek, przedsiębiorczość, pracowitość, doświadczenie ludzkiej życzliwości, zrozumienia ponad różnicami narodowymi, religijnymi i kulturowymi. Jednakże pod koniec rozdziału (Autorka wspomina czas od września 1939 roku) pojawia się coraz wyraźniej poczucie zagrożenia, niepokój. Jest to jak gdyby przedsmak tego, co będzie stanowić treść następnych rozdziałów, w których opowie o tragicznych losach zesłańców. Tytuł pierwszego: «Stacja Rozpacz» dobrze wprowadza w klimat przedstawionych wydarzeń w całej I części książki.

Tę część zamyka rozdział «Stacja Lublin» zawierający pełne bólu i nadziei prezentacje zmagań, przez które przeszła młoda kobieta po powrocie do ojczyny. Szczególnie wymowny jest opis zebrania partyjnego (ówczesnej partii rządzącej w PRL-u), na które przyszła pod przymusem. Jednym przemawiających był jej kolega, który razem z nią doświadczył tułaczki zesłańca, jak ona, cierpiał na wygnaniu, przymierał głodem, walczył, by jakoś przeżyć. On jednak na zebraniu partyjnym opowiadał o tym, jak bardzo władza radziecka troszczyła się o potrzeby Polaków – zesłańców. Henryka wspomina: «Oniemiałam. Po spotkaniu dyskretnie podeszłam do niego i chwytając go za rękę, powiedziałam: „Jak możesz opowiadać takie kłamstwa?!». Raptownie wyrwał swoje ramię, nachylił się do mnie i odparł: «Zamknij się, bo cię zabiję!”» (s. 138). Okazało się, że powrót do wytęsknionej ojczyzny był powrotem na ziemię przemocy i lęku; na ziemię, która także podlegała radzieckiej władzy.

Henryka – tak jak jej młodsze rodzeństwo – wróciła do Polski, gdyż nigdy nie wyrzekła się swej narodowości, za którą zapłaciła 11-miesięcznym więzieniem w Kazachstanie. Jednak przyjechała do ojczyzny bez męża. Grisza, Ormianin z okolic Erywania, którego również sowieci zasłali na Kazachstan, jako przedstawiciel ZSRR nie otrzymał zezwolenia na opuszczenie Kraju Rad: «Urzędnik […] chłodno i z ironicznym uśmiechem stwierdził, że Griszka z rosyjskim obywatelstwem może jechać… ale tylko na białe niedźwiedzie, a nie do Polski» (s. 116). Władza radziecka rozdzieliła młodych małżonków: Grigorij został w ZSRR; Henryka, oczekująca narodzin dziecka, wyjechała do PRLu. I nigdy już, mimo usilnych starań, nie udało jej się nawiązać kontaktu z mężem. Sowieci skazali na niepowodzenie wszelkie próby odnalezienia się małżonków. To rozstanie na dworcu w dniu 11 IV 1946 roku było jednym z ostatnich akordów koszmaru, jaki przeżyła Henryka wraz z rodzeństwem i ojcem podczas zesłania. Najpierw była to wywózka na Sybir (miejscowość: Wostoczno; Syberia Wschodnia), a po roku deportacja do jednego z radzieckich kołchozów Kazachstanu (okolice miejscowości Szu za południową granicą Syberii).

Wspomnienia, które ożyły po latach, zostały wzbogacone zapiskami z pamiętnika, pisanym przez Henrykę w 1941 roku podczas wywózki z Sybiru. Znamienny ich tytuł «Kartki z piekła» dobrze oddaje przeżycia autorki i innych zesłańców. Bardzo często wraca motyw głodu; szczególnie boleśnie brzmią zapiski z wigilii; i tam czytamy o jedzeniu, a raczej o jego braku… «Płaczemy. Wspominamy, jak to było w domu, gdy była z nami mama i było co jeść» (24 XII 1941, s. 154). Wiarygodność wspomnień wzmocniona jest zdjęciami osób i fotografiami radzieckich dokumentów poświadczających tożsamość Autorki i jej bliskich: np. dokument zwolnienia Henryki z sowieckiego więzienia, w którym przebywała w dniach 7 V 1943 – 18 III 1944 (s. 90–91; tłum. s. 92); świadectwo ukończenia w roku 1946 roku IV klasy w Mojun-Kumie przez brata Henryki (s. 101–102; świadectwo wypisane jest po polsku). Wśród tych pamiątek jest zdjęcie legitymacji przynależności Henryki do Związku Patriotów Polskich w ZSRR (s. 95–96) kartki pocztowej, którą jej ojciec, Andrzej Świderski wysłał z Wostoczna do krewnych w Polsce (s. 57–58).

Część druga «Obietnicy» zatytułowana «Wrócę po Ciebie» pozwala czytelnikom towarzyszyć niezwykłej wyprawie, której się podjął ks. Arkadiusz, aby w symboliczny lecz autentyczny sposób, zrealizować obietnicę babci Henryki. Wybrał się z Polski do Kazachstanu, który w 1991 roku po rozpadzie ZSRR odzyskał niepodległość i zaczął funkcjonować jako niezależne państwo. Ks. Arkadiusz wyruszył za wschodnią granicę w lipcu 2013 i – podobnie jak jego babcia – prowadził dziennik i choć była w nich mowa o kilku trudnych sytuacjach, to już codzienne zapiski wnuka nie były «kartkami z piekła». Można byłoby je raczej nazwać «kartkami spełnionej nadziei». Zapiski zyskały tytuły odpowiadające kolejnym przestrzeniom, w których się zatrzymywał między 13 a 25 lipca: «Stacja Moskwa», «Stacja Kazachstan», «Stacja Enbek». Te nazwy geograficzne, które znalazły się w tytułach trzech pierwszych rozdziałów zostały wzbogacone nazwami innych miejscowości: np. Ałmaty, gdzie wędrowcy korzystają z gościny franciszkanów (s. 185–187); Szu, gdzie przed 70. laty na dworcu rozdzielono jego babcię i dziadka (s. 184– 84; 191); w dzienniku są dwie wzmianki o Warszawie (s. 157 – dworzec PKP; s. 229 – lotnisko) o Kijowie ( s. 229 lotnisko).

Najwięcej wzruszeń dostarcza rozdział «Enbek», gdyż w nim ks. Arkadiusz przedstawił spotkanie z rodziną swego dziadka Griszy i zamieścił osobisty list, który jego przed wyjazdem babcia napisała do swego ojca. Ostatnie słowa listu są znakiem głębokiej wiary, nadziei i miłości: «Drogi Tato, niedługo się z Tobą zobaczę i z resztą rodziny w Niebieskiej Ojczyźnie. Do zobaczenia» (s. 223).

Najkrótszy rozdział drugiej części: «Stacja Lublin» również pełen jest niezwykłych przeżyć, jakie towarzyszyły spotkaniu rodzinnemu powrocie do domu 31 lipca: «jako pierwszą pamiątkę – relikwię podaję im ziemię z grobu Grigorija […] następnie podaję każdej fotografię rodziców Griszy. Babcia patrzy i łamiącym się głosem mówi: – jak żywi» (231–232). Autor pozostawia czytelników z zarysem fragmentów rodzinnych wzruszeń. Ten końcowy rozdział, wieńczący dwie opowieści, mieści się zaledwie na niecałych dwóch stronach. Może to znak, że nie da się wyrazić tego, co niewyrażalne? Może Autor uznał, że reszta powinna zostać milczeniem? Może po prostu nie chciał pisać więcej? Po przeczytaniu tego rozdziału, czytelnik jest przekonany, iż obydwie obietnice zostały wypełnione.

  © Seul A., 2018

[1] Paśnik H., ks. Paśnik A. Obietnica. Historia, którą napisało życie. Częstochowa : Edycja Św. Pawła, 2014. 231 s.

Advertisements
Оприлюднено в історія | Залишити коментар

Рецензія на українські переклади епопеї «На високій полонині» Станіслава Вінценза

Наталія    Цьолик   –   кандидат філологічних наук, доцент кафедри іноземних мов та перекладу Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Цьолик Н., 2018

[1] Існують варіанти перекладу, наприклад, «Передвічна правда». У різних українських перекладах зустрічаємо відмінності перекладу назв творів.

Станіслав Вінценз почав працювати над епопеєю «На високій полонині / Na wysokiej połoninie» у 1930 році. Перший том книги – «Правда старовіку / Prawda starowieku[1]» – у 1936 році вийшов друком у варшавському видавничому товаристві «Рій / Rój». Видання складалося з трьох книг («За голосом трембіти / Za głosem trembity», «Лісові люди/ Ludzie lasowie», «Історія слободи або кінець опришківства / Dzieje Słobody»), епілогу та словника. Цей том не однозначно оцінили критики: «uznany został za wysokoartystyczną epopeję (Jan St. Bystroń), cenny zapis etnograficzny (K.  Górski), ale też nazwany «nieudolnym gadulstwem» (K. Wyka) [1, 8].

Після «першої книги багатотомного полотна про Гуцульщину та її талановитих мешканців» [2, 12] автор протягом довгих років працював над продовженням твору. У Лондоні в сімдесятих роках вийшли частини «Звада/ Zwada» та «Листи з неба / Listy z nieba», а на початку вісімдесятих – «Барвінковий вінок / Barwinkowy wianek».

Станіслав Вінценз пише польською мовою про українських гуцулів, котрих не існує в польській культурі. Існує думка, що порівнюючи польську та гуцульську культури автор адресує текст до широкого кола польських читачів [1, 10].

У книзі детально описано буденне життя гуцулів, їхній побут, вирощування рослин, пасіння худоби, будівництво домівки, танці, обряди. Окрім основного оповідача, розповідь ведуть герої твору, часто реальні історичні персонажі. Усе це створює єдину ідеалізовану картину регіону та його мешканців. Частина текстів присвячена героїзму опришків, котрі стали борцями за вільне життя та права. Вінценз був прихильником філософії Платона, вірив у те, що не тільки людина має душу, а й оточуючий світ. На початку книги «На високій полонині» замість епіграфа подає уривок «Законів» Платона. Ідеалізоване гуцульське суспільство опирається на цінності свободи та толерантності. Окремі томи містять подання, пісні, вірування, справжні і легендарні постаті, притчі, етнологічні нариси з Гуцульщини. Серія є прикладом літератури, що стосується конкретного регіону, але вона має загальнолюдські універсальні цінності та стосується історії, сьогодення та минулого, природи та культури. Автор в простому житті пастухів шукає цінності, не пошкоджені цивілізацією.

Відразу після публікації першого тому епопеї вийшло близько двадцяти рецензій різними мовами: українською, польською, італійською, англійською. У них зверталася увага на існування твору ніби поза часом, адже автор не шукав матеріалів по музеях чи публікаціях, а брав їх зі своєї душі. Ольга Дучимінська була особисто знайома зі Станіславом Вінцензом, саме вона спробувала звернути увагу українців на твір «На високій полонині». Письменниця згадує: «ще у 1932 р. мені доводилося читати уступи з вищезгаданої книжки, переможені на німецьку мову, поміщені в швейцарських часописах» [2, 14].

У 1946 році у журналі «Радянський Львів» у перекладі Петра Козланюка було опубліковано уривок з книги, присвячений Олексі Довбушу. На той час Вінценз жив за кордоном, можливо тому окремого видання українською мовою так і не було зроблено. На початку сімдесятих років ХХ століття у тому ж журналі, котрий на той час мав назву «Жовтень», надруковано першу частину «На високій полонині» українською мовою у перекладі Богдана Сенежака. У Європі вийшли друком переклади німецькою, єврейською, англійською мовами.

У 1997 році львівське видання «Червона калина» видало український переклад «На високій полонині», здійснений за варшавським виданням 1936 року. Передмову до видання написав Володимир Полєк, котрий особисто зустрічався зi Станіславом Вінцензом у 1966 р. в Лозанні. Із дев’ятнадцятої до двісті шістдесят першої сторінки переклад здійснив Богдан Сенежак. До кінця (чотириста сорок дев’ята сторінка) книгу переклав Роман Гнатів. Це видання не містить ані «Закону» Платона, ані словника з поясненням слів. Відсутні також частина пісень, наприклад, остання пісня «Кінець давнини». Деякі пісні у тексті подаються зі значним скороченням. У цьому виданні подано не всі частини трьох книг. Книга І містить лише сім творів, з вісімнадцяти в польській версії; книга ІІ складається з двадцяти двох творів у оригіналі, тоді як український переклад лише з дев’яти. Найповніше в перекладі представлено ІІІ книгу – п’ятнадцять творів з шістнадцяти.

За підтримки Посольства Республіки Польщі та Польського Інституту у Києві у 2011 році видавництво «Лілея-НВ» видало книгу «На високій полонині» у перекладі з польської Тараса Прохаська [3]. У книзі розміщено рисунок з титулу першого видання книжки 1936 року. Як і в польській версії книга розпочинається словами Платона про правду. У кінці видання подано словник з поясненням гуцульських слів та коротку інформацію про автора книги. Словник у перекладі з польської Тараса Прохаська містить багато полонізмів: банкнот, прибраний син, коц, кохля, відпуст [3, 632–637]. Більшість слів знаходимо і в словнику до другої частини епопеї [4, 727–731]. У різних виданнях перекладів українською назви частин творів звучать по різному: Чари та обряди / Чорне і біле, Оповідь Фоки/ Свідчення Фоки, Традиція про опришків / Переказ про опришків, Крилаті змії на хвилях / Літуни хвильові.

Видання 1997 та 2011 року мають відмінності і у оформленні частин книги. Найчастіше скорочену форму має текст у перекладі Богдана Сенежака. Наприклад, не має опису Довбушевої криниці, або текстів пісень про коня чи про сонце [3, 21; 29; 142]. Зустрічаємо скорочення тексту і у виданні 2011 року. Наприклад, закінчення частини «Примівки і примівники» коротша у кілька разів [3, 156]. Вона присвячена магії «що просякла все життя гуцулів. І тепер ще побутує… Така магія різноманітність та скрашує життя, хоча іноді й ускладнює його. А часом і полегшує» [2, 90]. Частина «Чари та обряди (Про гуцульську магію)» з 1997 року не має поділу на окремі частини, як відповідна частина «Чорне і біле (Про гуцульську магію)» у перекладі Тараса Прохаська. Частина «Кінець давнини» подана у скороченій версії і трохи змінена за змістом у порівнянні з польським текстом.

Бачимо деякі неточності (у порівнянні з оригіналом та виданням 1997 року), наприклад: «збирає воду з дев’яти джерел» [2, 80], «збирає воду з дванадцяти джерел» [3,  141], «zaopatrzył się w wodę nie nadpoczynaną z dziewięciu źródeł» [1, 142]. Варіативність перекладу може стати основою ґрунтовного наукового дослідження.

У 2018 році видавництво «Лілея-НВ» перевидало книгу «На високій полонині» у перекладі з польської Тараса Прохаська [5]. Змінено графічне оформлення книги, усі тексти подано без змін. Незрозумілою залишається у слові від перекладача зміна дати першого видання «На високій полонині» на 1938 рік [5, 4].

За підтримки Інституту книжки в Кракові у 2018 р. здійснено видання другої книги епопеї «На високій полонині» – «Нові часи (Чвари)», котра складається із трьох частин («Джерела», «Рубачі», «Весняні води») [4]. У кінці книги подано пояснення гуцульських слів. Дія роману відбувається наприкінці XIX століття з гуцульськими обрядами, щоденними клопотами, характерами героїв, адже тут зібрано величезний етнографічний матеріал про побут, звичаї, духовну культуру гуцулів. У книжці переплітаються різні жанри: то вона звучить як поетична проза, то як етнографічний нарис, легенда, публіцистика. Із польської переклад здійснив Володимир Павлів.

Перший том циклу «На високій полонині» розповідає про архаїчну народну культуру гуцулів як творення міфічного і магічного мислення, на основі переконань про циклічну зміну часу та заперечення існування історії. У другому томі показано зміну сукупної гуцульської свідомості, викликану певними історичними подіями.

Книги будуть цікавими для сучасного читача, лише тоді, коли він зверне особливу увагу на суть обох частин, адже в них йдеться про актуальні проблеми сьогодення.

Станіслав Вінценз врятував від забуття почуті в дитинстві перекази, легенди, пісні, написавши величний твір. Українські переклади епопеї дають можливість українському читачеві пізнати цю дійсність через призму світобачення Станіслава Вінценза.

Джерела та література

  1. Vincenz Stanisław. Na wysokiej połoninie. Warszawa : Instytut wydawniczy PAX, 1980. 580 s.
  2. Вінценз С.Ф. На високій полонині. Правда старовіку. Львів : «Червона калина», 1997. 452 с.
  3. Вінценз С.Ф. На високій полонині. Івано-Франківськ : «Лілея-НВ», 2011. 640 с.
  4. Вінценз С.Ф. На високій полонині. Кн. 2. Нові часи (Чвари). Харків : «Фоліо», 2018. 731 с.
  5. Вінценз С.Ф. На високій полонині. Івано-Франківськ : «Лілея-НВ», 2018. 544 с.

© Цьолик Н., 2018

[1] Існують варіанти перекладу, наприклад, «Передвічна правда». У різних українських перекладах зустрічаємо відмінності перекладу назв творів.

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Основні мотиви творчості Януша-Леона Вишневського

УДК 821.162.1’06.09

Ольга Яручик – кандидат філологічних наук, доцент кафедри слов’янської філології Cхідноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

Ірина Новосад – студентка 5 курсу факультету філології та журналістики Cхідноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки

© Яручик О., Новосад І., 2018

У статті розглянуто проблематику творів сучасного польського письменника Януша-Леона Вишневського. Звернено увагу на позицію жінки в суспільстві, яку автор майстерно змальовує в світлі новітніх комунікацій та класичних моральних традицій. Проведено паралелі між різними творами прозаїка. Зазначено, що в романі «Бікіні» піднімається глобальна проблема війни та миру. Проаналізовано художньо-образну систему творів сучасного митця на загальноєвропейському літературному тлі.

Ключові слова: польська проза, проблема війни та миру, роман, Януш-Леон Вишневський.

 

Постановка проблеми. Творчість Януша-Леона Вишневського в сучасному літературному світі відома не лише польському середовищу. Його книжки з надзвичайною швидкістю перекладають багатьма мовами, у тому числі й українською, а декілька більших романів набули статусу бестселерів.

Попри таку значну популярність, літературна критика все ще не звернула на доробок визначного польського митця сучасності належної уваги. Можемо зазначити, що Вишневського сьогодні більше читають, аніж аналізують.

Мета цієї публікації – звернути увагу на різноманітність проблематики Я.-Л. Вишневського, визначити основні мотиви його творчості, яка знаходиться в стані інтенсивного розвитку, вказати на перспективи її дослідження.

Знаковим є той факт, що автор-мужчина пише про жінок і для жінок, хоча його творами зачитуються люди різної статі та вікових категорій. Ідеться не тільки про інтимні почуття його героїнь, а глобальні проблеми і катаклізми крізь призму чуттєвого жіночого мислення і світосприйняття, що стало новим словом у сучасній прозі.

Виклад основного матеріалу. Януш-Леон Вишневський – польський письменник, родом із Торуні, який довгі роки проживав в Німеччині, у Франкфурті-на-Майні і, крім літературної, вів наукову діяльність. Він – доктор хімічних наук, співавтор першої у світі комп’ютерної програми «АвтоНом», яка систематизує назви органічних хімічних сполук на основі їх структурних зразків («AUTONOM: system for computer translation of structural diagrams into IUPAC-compatible names»). Це важливий, проте не єдиний здобуток Я.-Л. Вишневського, який він створив для сьогодення і наступних поколінь. Письменницький талант Вишневського – не менш яскравий. Окрім того, не викликають сумнівів його психологічні здібності, представлені у творах. Важко визначити, у якій сфері життя цей видатний діяч проявляє себе більше – у точних науках чи гуманістиці. Кількість виданих ним книг (2001–2018 рр.) сягає майже сорока і невпинно зростає, популярність від часу видання першого бестселера не згасає, тож літературним критикам варто взятися за серйозне монографічне дослідження творчості цього митця і визначити її головні прерогативи.

Цього року письменник зробив серйозну творчу декларацію, оголосивши про свій переїзд із сім’єю на постійне проживання до Польщі, у Гданськ. Принагідно він заявив про припинення подальших наукових досліджень, щоб повністю присвятити себе мистецькій діяльності [1]. Це ще один важливий біографічний факт, який повинен спонукати літературних критиків до вивчення індивідуального стилю Я.-Л. Вишневського та причини його популярності серед читачів.

Як зазначають літературознавці, головною у творах Януша-Леона Вишневського від першого роману «Самотність в мережі» (2001 р.), який приніс йому визнання, залишається жіноча тематика. В одному з інтерв’ю письменник наголосив на цьому сам: «Жінки потребують безпеки, і то не тільки емоційної, яку забезпечують їм стосунки. Ідеться також про безпеку автентичну, щоб не боятися фізичного насилля, коли в рух ідуть кулаки, але теж насилля психічного й економічного, бо вони не менш дошкульні. Багато з них відмовилось від праці і повністю залежні від чоловіків. Вони перебувають у хворих, токсичних стосунках лише тому, що не мають куди іти, не можуть себе утримати і прогодувати дітей» [1].

З іншого боку, емансипація жінок викликає у письменника неоднозначні почуття, адже, на його думку, вони створені для любові та гармонії, а не покликані бути борцями у феміністичному світі. Цю позицію висвітлюють назви його романів, есе та оповідань – «Усі мої жінки», «Любов та інші дисонанси», «Інтимна теорія відносності», «Молекули емоцій», «Чи чоловіки потрібні світові?» та ін. Простежується домінація образу жінки-берегині, яка втрачає свого чару навіть в умовах псевдоемансипації та технологічного розвитку, постійно шукає ідеалу чоловіка і потребує його підтримки. «На чому полягає феномен Януша-Л. Вишневського? Автор майстерно поєднав в своїх творах емоції, еротику та науку і за кожним разом бачимо в ньому незрівняного знавця людських душ – як чоловічих, так і жіночих. У своїх романах виявляє прагнення любові і контакту з другою людиною. На думку його шанувальниць, розуміє жінок, як ніхто інший, кожна з них відчуває, наче він пише саме для неї» [2].

Тема самотності у творчості Я.-Л. Вишневського не менш важлива. Особливо промовистою стала сцена спроби самогубства бездомного чоловіка на залізничному вокзалі, описана на початку роману «Самотність у мережі», яка початково була створена у вигляді окремого оповідання. Стать відходить на другий план, уступаючи головне місце загальнолюдським цінностям.

Вартість життя для письменника безцінна. Попри численні смерті його героїв, описана їх невмируща сутність, яка прихована всередині людини. Цей мотив знайшов особливе втілення у романі «Бікіні», який Вишневський сам вважає найкращим [3].

Допитливому читачеві відразу впадає у вічі тематична схожість твору із відомим сучасним романом Маркуса Зузака «Крадійка книжок». В обох романах описана доля людини в окупованій Німеччині наприкінці Другої світової війни. Тема любові в умовах війни переважає у Вишневського, хоча почуттєвий аспект присутній в обох авторів. У творі М. Зузака світ описаний з перспективи світобачення дівчинки, натомість у Вишневського маємо справу із переживаннями молодої панни. Роман німецького автора має глобальніший вимір, але тонкі психологічні картини зумів вихопити із загального контексту і Я.-Л. Вишневський, завдяки чому по-новому передав проблему війни і миру.

Важко уявити два більш різні світи, аніж знищена Європа       і вигідна Америка в 1945 р. Анна, німецька дівчина з антифашистської родини, залишилася зовсім сама і блукає по розбитому бомбами Дрездені. Паралельний світ в Америці представлений в образі журналіста Стенлі, який бігає у Нью-Йорку за дівчатами і живе у власне задоволення. Обоє героїв Вишневського мають польське коріння і люблять фотографувати. Анна пробує зафіксувати в кадрах трагедію війни. Фоторепортаж на таку саму тему має зробити і Стенлі, тому прибуває до Німеччини. Випадкова зустріч обох героїв докорінно змінює їхні долі. Історія, яку зобразив Януш-Леон Вишневський, складена із фрагментів, пазлів, малих історій, які набувають особливих фарб на загальному суспільному тлі. Авторові вдалося передати життя двох континентів і сучасні загрози втрати миру через людські амбіції, жадібність і безвідповідальність. Бікіні – острів, який спочатку здається раєм, натуральним кліматом  для розвитку почуттів двох молодих людей. Екзотичні елементи лише поглиблюють цю чуттєвість. Проте це лише видимий спокій. Бікіні – острів, де випробовують ядерну зброю. Незабаром світ місцевих жителів розлетиться вщент. Головна героїня твору Вишневського пробує цьому протистояти. Назва книги – глибоко символічна, як і її прихований зміст. Проблема війни і миру, як ніколи, на часі – хоче попередити нас письменник. Екологічні катастрофи – логічний їх наслідок. Можемо погодитися з Я.-Л. Вишневським, що глобальний характер твору «Бікіні» і справді ставить його на рівень вище від інших романів, надає пророчого звучання. Серед багатьох проблем, висвітлених митцем, надалі варто присвятити особливу увагу саме питанню війни та миру, загрозам навколишньому середовищу.

Твори Я.-Л. Вишневського за неповні десять років поширились по всьому світі. Кожна з нових книжок продається по 300 тисяч примірників. На основі бестселера «Самотність в мережі» знято фільм (2006 р., режисер – Вітольд Адамек) і телесеріал. Переклади книг Вишневського з’явилися у 18 країнах: Росії, Україні, Китаї, Італії, Туреччині, Словаччині, Чехії, Хорватії, Румунії, Угорщині, Голландії, Бельгії, Албанії, В’єтнамі, Болгарії, Литві, Латвії та Вірменії. У київському видавництві «Рідна мова» 15 вересня 2018 р. представлено останній із перекладів Я.-Л. Вишневського українською мовою – твір «Усі жінки мої. Пробудження» [4].

Наприкінці прагнемо застерегти, що не варто ідеалізувати творчості відомого польського прозаїка, який потрапив на хвилю популярності не тільки завдяки актуальній проблематиці, а й тим формальним чинникам, які роблять модними численні любовні та бульварні романи нової доби. Маємо на увазі вульгаризми, відверті сцени, любовні трикутники тощо. На нашу думку, це один із мінусів творчості Вишневського, який викликає нехіть справжніх «гурманів високої літератури», та якого, зрештою, можна позбутися, адже автор знаходиться у постійному стані пошуку своєї мистецької ідентичності і від часу видання його першої книги простежується значний літературний прогрес.

Висновки. Творчий доробок Януша-Леона Вишневського небезпідставно здобув таку значну популярність, оскільки система його образотворення надзвичайно різноманітна, а проблематика багатопланова – від інтимних сторін життя людини до глобальних катаклізмів та новітніх технологічних закликів. Особливого вивчення потребує роман «Бікіні», у якому на перший план виступає проблема війни та миру, розглянута в кількох часових категоріях. Тематика творів Я.-Л. Вишневського загалом перегукується з європейськими літературними тенденціями сучасності, проте письменник вдало володіє власним, індивідуальним стилем, який вирізняє його з-поміж інших митців. Уважаємо, що творчості Януша-Леона Вишневського, зокрема глобальним питанням у його інтерпретації необхідно в майбутньому присвятити більше уваги як у читацькому, так і в науковому колах.

Джерела та література

  1. Umięcka A. Znany pisarz L. Wiśniewski – dlaczego zamieszka w Brzeźnie? [Źródło elektroniczne]. Data onowienia : 17.07.2018. URL : https://www.gdansk.pl/wiadomosci/janusz-l-wisniewski-dlaczego-zamieszka-w-brzeznie-pisarz-spotka-sie-z-czytelnikami-w-piatek-rozmowa,a,98596 (data dostępu: 12.10.2018 r.).
  2. Osiadacz I. Fenomen Janusza Leona Wiśniewskiego [Źródło elektroniczne] . Data onowienia : 17.07.2018. URL : http://czytampolskie.pl/aktualnosci/fenomen-janusza-leona-wisniewskiego/ (data dostępu: 12.10.2018).
  3. Wiśniewski J. L. Bikini / Janusz Leon Wiśniewski. – Warszawa : Świat Książki, 2009. – 430 s.
  4. Вишневський Я.-Л. Усі жінки мої. Пробудження. – Київ : Рідна мова, 2018. – 512 s.

 

Яручик Ольга, Новосад Ирина. Основные мотивы творчества Януша-Леона Вишневского. В статье рассмотрена проблематика произведений современного польского писателя Януша-Леона Вишневского. Обращено внимание на позицию женщины в обществе, которую автор мастерски изображает в свете новейших коммуникаций и классических нравственных традиций. Проведены параллели между различными произведениями писателя. Отмечено, что в романе «Бикини» поднимается глобальная проблема войны и мира. Проанализирована художественно-образная система произведений современного писателя на общеевропейском литературном фоне.

Ключевые слова: польская проза, проблема войны и мира, роман, Януш-Леон Вишневский.

 

Yaruchyk Olga, Novosad Iryna. The main motives of Janusz Leon Wiśniewski’s creativity. The article deals with the problems of the works of the modern Polish writer Janusz Leon Wiśniewski. Attention is drawn to the position of women in society, which the author masterfully portrays in the light of the latest communications and classical moral traditions. The parallels between the various works of the writer. It is noted that in the novel «Bikini» raises the global problem of war and peace. The artistic-figurative system of works by a modern writer on a common European literary background is analyzed.

Key words: Polish prose, the problem of war and peace, romance, Janusz Leon Wiśniewski.

© Яручик О., Новосад І., 2018

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Проблематика поетичної творчості Ярослава Івашкевича у період міжвоєнного двадцятиліття

УДК 821.162.1’06

Ольга Яручик – кандидат філологічних наук, доцент кафедри слов’янської філології Cхідноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

Каріна Гукова – студентка 5 курсу факультету філології та журналістики Cхідноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки

© Яручик О., Гукова К., 2018

У статті проаналізовано своєрідність творчої манери поезій Ярослава Івашкевича. Розглянуто основні мотиви, які переважали у творчому доробку польського письменника у період міжвоєнного двадцятиліття, а також приналежність Івашкевича до літературного угрупування «Скамандр». У публікації наголошено, що поетичний міжвоєнний доробок Ярослава Івашкевича значно відрізнявся від ранньої творчості інших скамандритів.

Ключові слова: міжвоєнна творчість, скамандрити, візія, світ, поезія.

 

Життєве кредо одного з визначних представників скамандритського руху Ярослава Івашкевича міститься у його передмові до поетичного збірника «Вибрані вірші» (1968 р.). Зокрема, він зауважив: «У моїй юнацькій повісті «Місяць сходить», яка зрештою є моїм улюбленим твором, я сказав, що метою письменника є «пізнати світ, зрозуміти і виразити». Треба було бути настільки по-молодечому самовпевненим, щоб написати ці слова. Тому що всі ці три вимоги, які ставляться перед письменником, по суті, виконати неможливо. […] Усвідомлюючи те, як мало можемо зробити індивідуально, водночас ми не зрікаємося нашої праці, яка збирає вірші, томи і образи, поняття, битви і перемоги, щоб занурити їх у загальній масі народної культури і одночасно увіковічнити. Таким чином, письменник, попри все, залишається вірним девізові «пізнати, зрозуміти, виразити», хоча знає, що велич світу, складність людського життя, зміни в історії людства виростають понад можливості його вираження» [1, 6].

Ця творча концепція Івашкевича – естетизм, який простежується від перших спроб його креативного зображення світу. «Чи це поезія, чи драма, чи оповідання – усе є спробою, однаковою спробою представлення перед читачем краси життя і наближення йому його цінностей. Усе це спроби, які ніколи не можуть здійснитися, постійно починаються наново у сізіфовій праці і які щораз більше, принаймні у намірах, наближають до якоїсь неосяжної досконалості» [1, 6]. Митець має на увазі красу зовнішню та красу моральну, народжену з любові до людини і захоплення навколишнім світом.

Ярослав Івашкевич (псевдонім – Елевтер та ін.) народився 1894 р. у с. Кальник Київської губернії (тепер Вінницької області). Його батько Болеслав Івашкевич через участь у польському повстанні був виключений з університету, тож працював домашнім учителем, а пізніше бухгалтером цукрового заводу. Після його смерті багатодітна сім’я (з п’яти дітей Ярослав був наймолодшим) залишилася без засобів на існування, декілька років проживала у Варшаві, а потім в Єлизаветграді, де майбутній письменник розпочав навчання у гімназії.

Наступні юначі роки Ярослава Івашкевича тісно пов’язані з Києвом, де він у 1912 р. завершив гімназію і продовжив здобувати освіту на юридичному факультеті Київського університету. Тим не менше, Олексій Сухомлинов слушно зауважує, що цей полікультурний вимір життєвого та творчого шляху не позбавив Івашкевича національної ідентичності: «Згадки про українців чи євреїв радше є винятком, оскільки до «київського періоду» Ярослав зростав у польському тиглі, різнобарвному, але полоноцентричному плавильному ковші Шимановських, Мадейських, Дідковських, Крушинських та інших. Однак саме український простір розширив горизонти й відкрив перспективи для його творчості. Те, що він походив із України – регіону надзвичайно багатокультурного, сформувало необмежене й вільне від спрощень розуміння письменником світу. Вільне воно було також від націоналістичних тенденцій, що, зрештою, характерне для всіх письменників пограниччя» [2, 128].

Окрім цього, на обмеженість авторського кресового часопростору впливала замкненість юнака і особливості його характеру, про що він згадував у своїй книзі спогадів: «Уже тоді в стосунках з моїми кузинами проявлялася моя несміливість, неспроможність співіснування з людьми, моя окремішність – яка ускладнювала відчування товариських задоволень, а пізніше переслідувала мене протягом усього життя» [3, 20].

Дебютним для митця стала створена ще в київський період поема «Молодість пана Твардовського» (1912–1915 р., рік видання – 1979) на зразок поезій Беньовського – твір порівняно незрілий, який представляв активні пошуки Івашкевичем індивідуальних форм, жанрів та напрямів. Ян Маркс підмічає: «Немає нічого дивного в тому, що той, хто в зрілі роки мав створити в польській новелістичній традиції чудові сторінки і зайняти своє місце в прозі, дебютуючи в ролі поета, вибрав дигресивну поему, виразивши таким чином схильність до епіки, і водночас вже толі вирішив, що лірика була для нього формою немісткою» [4, 256]. У цей же період з-під пера молодого письменника вийшла повість «Втеча у Багдад» (1916 р.), написана у стилі «Молодої Польщі». Івашкевич створив її у Саратові, куди в часи воєнного лихоліття евакуювали Київський університет.

Справжнім сплеском креативності юнака після закінчення університету став його переїзд у 1918 р. до Варшави і знайомство та приязнь із представниками групи «Скамандр». Водночас Івашкевич долучився до заснування часопису пізніх експресіоністів «Джерело» (1919–1020 рр.), редагував «Польський кур’єр» (1920–1923 рр.), працював секретарем маршалка Сейму М. Ратая (1923–1925 рр.), у відділі пропаганди мистецтва польського МЗС (1927–1932 рр.), виконував дипломатичну місію в Копенгагені (1932–1935 рр.) та Брюселі (1935–1936 рр.). Як учасник міжнародних конференцій та член культурно-освітніх організацій Ярослав Івашкевич багато подорожував країнами Європи. У 1928 р. оселився в Ставиську під Варшавою, де пережив період німецької окупації. Можемо стверджувати, що період Міжвоєнного двадцятиліття став для Івашкевича етапом безупинного розвитку та бурхливих пошуків власної ідентичності в професійному та творчому плані.

Уже в часи діяльності скамандритів екологічні проблеми суспільства, викликані пришвидшеним розвитком технологій та урбанізацією, набули особливої гостроти. Недарма навіть значно віддалений від суспільних негараздів і заглиблений у світ краси естет Івашкевич вболівав над долею не лише Польщі, а й усієї Європи:

Za ciasno nam. Rzeki nasze wysychają

I stają się coraz płytsze, zmieniają się w stęchłe kałuże;

Fabryczne miasta rosną, na łąkach kopalnie torfu,

Zamiast wysokich topoli dymią czarniawe kominy.

Kazano nam wielbić ulicę, czcić beton, żelazo i kamień;

Mówią nam: Mosty spiętrzone są wyższe od wszystkich idei,

Kwiatów białych zawieję zastąpi pary pióropusz.

W kałużach już tylko na drogach odbija się nieba okrawek,

Obłoki z podwórza domów zdają się – ptaki daleke.

Przelatują, przelatują, przelatują obłoki na miastem.

Oddechu złapać nie można, trwoni się najświeższe chwile,

Nie można się zamyślać, samochody lecą jak motyle,

Jak ćmy snują się w świetle szare automobile… [1, 251].

Виникають цілі антонімічні ряди символів, в яких природі протиставлено цивілізацію: ріки – калюжі, білі квіти – біла пара, автомобілі – метелики, тополі – комини, луки – торфовища тощо. Минущість природних багатств представлено в образі хмар, які пролітають над містами, залишаючи їх, мов птахи. Автор звернувся і до теми повсякденності, вбачаючи у ній загибель для світу природи. Вулиця, бетон, залізо, каміння, високі мости – це знаки руйнації суспільства а не його розвиток, тому викликають сумні дисонанси, вказують на відсутність гармонії. Це не скамандритський світ фантазій, у які можна було втекти від сірого повсякдення, а реальні картини буття, в яких письменникам довелося жити.

Таким чином, у Івашкевича вимальовується краєвид, в якому природа відходить на задній план, залишаючи місце лише технологіям та мертвим містам. Помітно, що кольористика людських поселень обмежується в скамандритських віршах багряними, чорними та сірими барвами. Водночас для природного середовища характерний сонячний блиск, зелень, блакить.

Часто природа асоціюється у віршах із емоційним станом ліричного героя, що помічаємо, наприклад, у вірші Ярослава Івашкевича «Розставання» зі збірки «Октостихи»:

Ulica cała w słońcu. A więc dobrze na niej.

I po co niepokoje? Kochanie, czekanie… [1, 70].

Головна емоція – це оптимістична радість від життя, звернена до простої людини, однак паралельно виникають і сумні образи буденності, змальовані за допомогою природи.

Кращою поетичною збіркою міжвоєнної творчості Ярослава Івашкевича критики одностайно вважають «Повернення в Європу» (1931 р.). Її вірші відображають подорожі різними країнами: Францією, Італією, Польщею, Україною, Росією, Німеччиною тощо. Їх головна спільна ідея – братство різних культур і народів. Зокрема, у вірші «Вітання» поет закликав:

Pokłmy się im razem: Polsce i Italii.

Polsce, co rośnie w górę z zimnych mgieł powodzi;

Italii, co pulsując w gwiezdnej śledzi dali

Wielkość, która minęła – wielkość, co nadchodzi [1, 299].

Яскраво проявилася в творах Ярослава Івашкевича мистецька візія світу, проте можемо вважати цю тематику ключовою і в творчій спадщині інших представників групи «Скамандр».

Ярослав Івашкевич не міг не стати естетом у прямому розумінні цього слова. Він єдиний зі скамандритів професійно займався музикою – навчався у музичній школі та Київській консерваторії, захоплювався театром, товаришував із Каролем Шимановським, що спонукало до тісної співпраці із приятелем у сфері мистецтва [5, 50]. Його вірші – це передусім досконала мелодика, яка передувала семантичному образу. «Створення характеру музичного звучання поезій Я. Івашкевича часто попереджують мало не всі засоби музичної виразності – від темпу до тембру. Про прихильність автора до музичного принципу компонування віршів свідчать уже хоча б самі назви поезій: «Серенада», «Сумний вальс», «Шуман», «Музика музи­ка…», «Вальс Брамса», «Музика вночі», «Апассіоната», «Остання пісня мандрівного підмайстра» тощо; назви збірок чи циклів «Італійський пісенник», «Музика ввече­рі», «Музика для скрипічного концерту», «Інтермецо» та ін. Музика для Я. Іваш­кевича є невід’ємною частиною його світу, мистецтвом, здатним відсторонювати думки максимально безпосередньо. Чи не у кожному оповіданні автора музика зо­бражена як головний герой» [5, 52].

Для ранньої творчості Івашкевича притаманний стильовий синкретизм, зокрема, присутність в літературному творі музичних мотивів. Передусім це знайшло вираз у циклічності. Цикли як композиційне явище присутні в різних видах мистецтва – літературі, музиці, пластиці, фільмі, тому вони спроможні поєднати ці різні культурні сфери в одне ціле. Простежуємо це на прикладі творчості Ярослава Івашкевича.

У його «Останній пісні мандрівного слуги» зауважуємо мотиви народних пісень. Ритмізована конструкція вірша сприяла створенню симетричних музичних структур – фраз, речень, періодів. Поетична анафора побудована на зразок акордів («Добраніч, тополе висока – і Ти, застигла на ґанку»). Мелодія твору нагадує колискову [6, 214], особливо завдяки частому повторюваному виразу «добраніч». Фонічне тло вірша доповнює шум та повів вітру. Окрім естетичних цінностей, музичний мотив природи насичений глибокою символікою, закоріненою у пам’яті народу.

Як пауза в музиці, у поезії Ярослава Івашкевича ключову роль відіграє мовчання. Тому важливим фактором є вміння слухати – музику, поезію, внутрішній голос самого читача, послання автора тощо. У вірші «Луни» поет відзначав:

Czy słyszysz echo dzwonów co sie stepem ściele

Czułe jak woń piołunów, czai sie i perli,

Niby kadzidła strumień w drewnianym kościele [6, 218].

Безпосереднє звертання до адресата є розбудованим метафоричним образом. Таємничі голоси, які чує ліричний герой, асоціюються з аурою середньовічного романсу. У всіх віршах Івашкевича, музично наповнених та відповідно інтерпретованих, відчувається мотив минущості світу і буття.

Ліричну сценографію складають зображені музичні інструменти, розкидана партитура тощо. В «Оді на падіння Венеції» представлено лютню як німий, безмовний інструмент, що символізує смерть:

Ty, pogrążona, gigantyczna lutni,

w której zamilkły gwarne gargaryzmy,

śpią razem z tobą aniołowie smutni

i gęste gąszcze przekleństw i charyzmów,

nadzieje zgasłe, zalane ogniska

gnieżdżą się gniazda podwodnych kryształów

niepomne głębie zimna czy gorąca

struga materii z krwią zmieszana błyska

sięgają w wirów gałęzisty parów

Fala podskórna struny śmierci trąca [6, 222].

Падіння Венеції зображене в дусі катастрофізму, очікуванні на вічний спочинок. У вірші проглядається нарцистичне сприйняття власної смерті поета і власне помирання (перша версія назви вірша була іншою – «Ода на смерть Венеції»). «Антроморфічно зображене місто становить фігуру «я» попри те, що ані цей особовий займенник, ані жодна дієслівна форма першої особи однини не з’являється в тексті ані разу» [7, 63]. Таким чином, візуальні картини музично-поетичних творів Ярослава Івашкевича символічні і мають глибоке внутрішнє підґрунтя.

Можемо зробити висновок, що поетичний міжвоєнний доробок Ярослава Івашкевича значно відрізнявся від ранньої творчості інших скамандритів. Для нього властива більша внутрішня рефлексія, стриманість, відмінність культурних традицій (хоча митець не єдиний серед скамандритів походив із Кресів), широке коло літературно-філософських зацікавлень, схильність до епіки, Це «визначило своєрідну полярну структуру його поезії, яку можна виразити в опозиціях Схід – Захід (у розумінні культури), естетизм – філантропія, «приватність» – занурення у культуру, захоплення життям – захоплення смертю» [4, 381]. Характерними рисами поетичних творів Івашкевича, з одного боку, стала надмірна чуттєвість та вразливість, з іншого – холодний прагматизм, всепоглинаючий культ мистецтва і виражене в естетичних ефектах переконання у тому, що щастя недосяжне. З огляду на всі ці фактори, можемо вважати скамандритську концепцію принагідною у житті митця.

Джерела та література

  1. Iwaszkiewicz J. Wiersze zebrane. Warszawa : Czytelnik, 1968. 828 s.
  2. Сухомлинов О. Етнокультурний дискурс у літературі польсько-українського пограниччя ХХ століття : [монографія]. Донецьк : Ландон-ХХІ , 2012. 376 с.
  3. Iwaszkiewicz J. Książka moich wspomnień. Kraków : Wyd-wo Literackie, 1983. 420 s.
  4. Kwiatkowski J. Iwaszkiewicz Jarosław // Literatura polska. Przewodnik encyklopedyczny. Warszawa : PWN, 1985. T. 1. S. 380–381.
  5. Лензіон Я. Музика у творчості Ярослава Івашкевича // Київські полоністичні студії. Т. ХХVI. К. : Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка. С. 50–55.
  6. Reimann A. Posłuchać muzyczny motyw. O cyklu muzyczno-poetyckim na przykładzie Muzyki wieczorem Jarosława Iwaszkiewicza // Przestrzenie Teorii. T. 15. Poznań : Adam Mickiewicz University Press, 2011. S. 199–228.
  7. Dziadek A. Rytm i podmiot w «Oktostychach» i «Muzyce wieczorem» Jarosława Iwaszkiewicza // Pamiętnik literacki. 1999. Nr 90/2. S. 27–66.

 

Яручик Ольга, Гукова Карина. Проблематика поэтического творчества Ярослава Ивашкевича в период межвоенного двадцатилетия. В статье проанализировано своеобразие творческой манеры поэзий Ярослава Ивашкевича. Рассмотрены основные мотивы, которые преобладали в творческой наработке польского писателя в период межвоенного двадцатилетия, а также принадлежность Ивашкевича к литературной группировке «Скамандр». В публикации отмечено, что поэтическое межвоенное наследие Ярослава Ивашкевича значительно отличалось от раннего творчества других скамандритов.

Ключевые слова: межвоенное творчество, скамандриты, виденье, мир, поэзия.

 

Yaruchyk Olga, Hukova Karina.  The issues of Yaroslav Ivashkevich’s poetry creation in the interwar twenties. This article analyzes the originality of the creative maner of Yaroslav Ivashkevich’s poetry.  Describes the main motives that prevailed in the work of Polish writer of the interwar period of the twentieth anniversary, as well as the identity of Ivashkevich to the literary group of Scamander. The article notes that the poetic interwar work of Yaroslav Ivashkevich significantly differed from the early work of other scammandrites.

        Key words: inter-war creativity, scamandrites, vision, world, poetry.

  © Яручик О., Гукова К., 2018

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Особливості мови СМС-повідомлень як нової форми мовленнєвої комунікації (на прикладі англійської і польської мов)

УДК 811.111+811.162.1

Шукалович Юлія – студентка факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Шукалович Ю., 2018

У статті розглянуто специфіку СМС-повідомлень як нової форми мовленнєвої комунікації: досліджено причини актуальності СМС-спілкування, що обумовлює їх особливе місце у розмовному дискурсі. Виокремлено характерні риси та функції «мови СМС» як молодіжного соціолекту. Подано найпопулярніші скорочення в англійській мові.

Ключові слова: СМС-повідомлення, мовленнєва комунікація, соціолект, функції і властивості СМС.

 

Для сучасного світу характерним є стрімкий розвиток комунікаційних технологій і зростання ролі мобільного Інтернет-спілкування у житті не лише окремої людини, а й усього суспільства. Це зумовлює зростання впливу нових форм комунікації на розвиток мови та її подальші зміни.

Інтернет і мобільний телефон стали невід’ємною частиною існування людини, роблячи його набагато легшим і зручнішим. Преса, радіо, телебачення виникли у зв’язку з певними потребами суспільства, обслуговують окрему сферу його життя і тому мають певні особливості мовної репрезентації. Мобільний зв’язок, що є засобом комунікації, можна порівняти, з одного боку, із засобами масової комунікації (друк, радіо, телебачення), з іншого, із засобами індивідуальної комунікації (наприклад, зі стаціонарною телефонною мережею). Технічний процес відкриває нові кордони для спілкування, яке сьогодні все частіше відбувається у віртуальному просторі.

Маленький розмір екрану мобільного телефону й обмежена кількість знаків зумовили появу «мови СМС» (від англійського SMS “short message service”), ще більш короткої, ніж та, якою користуються під час спілкування в Інтернеті. Та й зміст такого повідомлення не обмежується лише словами, сьогодні до його складу входять знаки, графічні зображення і, навіть, фотографії. Дуже часто «мова СМС» схожа на ребус, коли використовуються фотографії та окремі букви або цифри, щоб представити цілі слова (наприклад, I ❤ U, що використовує піктограму серця для любові та літера U замінює адресата).

Історія розвитку «мови СМС» досить цікава. Після винаходу, більше десяти років цей сервіс залишався без уваги, а згодом за короткий період часу став для більшості операторів мобільного зв’язку чи не основним джерелом додаткового прибутку. Перше використання СМС відбулося в Англії, коли у 1991 році інститут стандартів у області телекомунікацій (ETSI) запропонував механізм обміну невеликими блоками текстової інформації між мобільними абонентськими станціями. Придумав цю форму спілкування Нейл Папуорт (Neil Papuorth) – інженер компанії Vodafone. 3 грудня 1992 року, саме напередодні Різдва, він відправив перше в світі СМС-повідомлення. Використовуючи персональний комп’ютер, Нейл Папуорт надіслав таке привітання: «Merry Christmas-92». На світ з’явилася нова технологія, яка змінила життя мільйонів людей, надавши їм можливість спілкуватися за допомогою СМС.

На сучасному етапі усе частіше починають говорити про існування окремої «СМС-мови», що розвивається всередині різних мов. Зокрема, в США на «мову СМС» переклали «Іліаду», у Франції деякі сайти представлено англійською, французькою та «мовою СМС». Текстові повідомлення використовують для реклами, сповіщень від банків та різних компаній, створено кілька мільйонів сайтів з прикладами святкових, гумористичних СМС тощо. В Іспанії створено проект під назвою «Diccionario SMS», організований іспанською Асоціацією користувачів Інтернету та сервісами MSN и Lleida.net (сайти безкоштовної відправки СМС). Названо словник також «мовою СМС» – «Exoxtiyxati» (Hecho por ti y para ti) [Diccionario SMS].

Отже, це явище досягло таких масштабів, що на нього не можна не зважати. У той же час, говорити про існування «СМС-мови» не зовсім коректно з наукової точки зору, оскільки вона послуговується лексикою, синтаксисом загальнонаціональної мови, хоча і в дуже спотвореному вигляді.

Науковці визначають сленг СМС і чатів як соціолект, різновид молодіжного сленгу, оскільки саме молодь є основним користувачем вищезазначених послуг і автором новотворів у цій сфері [1, 123]. У якості характерних рис «мови СМС» можна виокремити:

  1. Наявність електронного каналу передачі. Західні дослідники визначають цей вид комунікації терміном «комп’ютерно-опосередкована комунікація» (Сomputer-Мediated Сommunication).
  2. Опосередкованість. Спілкування між учасниками комп’ютерної комунікації відбувається за допомогою технічних, електронних засобів зв’язку.
  3. Дистанційність. Віддаленість учасників комп’ютерної комунікації один від одного і, як правило, відсутність безпосереднього візуального контакту між ними.
  4. Гіпертекстовість. В комп’ютерному дискурсі тексти представляють собою гіпертекстову систему, що складається з вузлів (інформаційних одиниць) і заданих на них асоціативних зв’язків. Це породжує 3-х або навіть n-вимірний інформаційний простір і створює інформаційне середовище.
  5. Віртуальність. Під віртуальністю розуміється знаковий, символічний характер комп’ютерно-опосередкованої взаємодії.
  6. Креолізованість. Вона означає, що в текстах, які представлено в електронному вигляді, використовуються не лише лінгвістичні, а й паралінгвістичні засоби, наприклад, малюнок, фотографія, а також застосовуються різні шрифти, кольори, графічні символи тощо. Передача емоцій та інших невербальних засобів за допомогою «смайликів». Незважаючи на опосередкований характер комп’ютерного дискурсу і відсутність прямого, візуального контакту між його учасниками, комп’ютерна комунікація може бути доволі емоційною і для цих цілей використовуються не лише вербальні, але і невербальні засоби, до яких можна віднести передачу емоцій, міміки за допомогою «смайликів», які представляють собою поєднані в певному порядку знаки пунктуації. При їх розгляді під кутом у 90 градусів, «смайлики» стають схожими на «личка», що відображають ті чи інші емоції, наприклад: 🙂 – радість; -( – – прикрість; I –байдужість; 😯 – подив; -) – легке здивування; -T – наполегливість; -E – злість.
  7. Комп’ютерна етика та етикет. Процес комунікації поділяють на окремі фрагменти – комунікативні акти. Класичною моделлю комунікативного акту є діалог, як комунікативна взаємодія, щонайменше, двох учасників. Учасники мають певний комунікативний статус.

СМС-повідомлення є альтернативою безпосередній телефонній комунікації: СМС-повідомлення використовують при неможливості здійснити або бажанні уникнути безпосереднього контакту або телефонної бесіди з адресатом комунікації. Приватний характер СМС-повідомлень, що якісно відрізняє їх від телефонної розмови, забезпечує конфіденційність комунікації.

У масовій комунікації короткі повідомлення представлено у формі СМС-реклами, СМС-ігор та СМС-інформаційних служб: новин, результатів футбольних матчів, біржових курсів і т. д. Але найпоширенішою є СМС-служба у міжперсональній комунікації (interpersonale Kommunikation), що користується широкою популярністю серед людей різного віку, різних національностей і різного соціального статусу й зайняла чільне місце у їхньому повсякденному житті. СМС-повідомлення використовують для різних цілей, таких як: домовленість про зустріч, запит інформації, розповідь останніх новин, або щоб просто сказати привіт і т. д. СМС-комунікація надає також можливість міжперсональної підтримки, коли при відчутті нудьги або страху через відправлення СМС-повідомлення покращується настрій.

Стилістика телефонних повідомлень – СМС – має багато спільних рис зі стилістикою комунікації у мережі Інтернет. Обидва різновиди електронної комунікації найчастіше реалізують письмову форму розмовно-побутового стилю. Однак СМС відрізняються більшою стислістю, оскільки мають технічні обмеження в кількості знаків одного повідомлення й відповідної його вартості. У цілому визначають такі основні риси цього жанру: стислість, відносна концентрація нестандартних орфографічних маркерів, за формою це «маленька розмова», моментальність, приватний характер змісту, сильна залежність від засобу передачі інформації, адже в мобільному телефоні обмежений набір клавіш, кожна з яких функціонально має по кілька літер. Усе це впливає на мовний образ СМС. Стислість, наприклад, в англійській і польській мовах досягається різноманітними скороченнями слів (пропуск літер усередині слова, у кінці), абревіацією, літеро-цифровими омофонами, помилковим написанням, винахідливим письмом.

У зв’язку з тим, що у світі молоді комунікативні засоби займають чільне місце, постає питання, як комунікативні засоби, а саме мобільний телефон і СМС зокрема, впливають на мову та повсякденний спосіб життя молоді [2, 163]. Електронні листи, СМС та ММС є асинхронними засобами, в яких прямий обмін інформацією (безпосередній взаємозв’язок) є неможливим, хоча вони наближаються до синхронізації та дозволяють спілкуватися у майже реальному часі. З того моменту, як невелика кількість інформації, а саме 160 символів (characters), може передаватися під час її написання, мова почала пристосовуватися до нових засобів передачі інформації, які роблять письмове спілкування ефективнішим при меншій затраті часу та зрозумілим при наявності мінімальних непорозумінь. І мова, насправді, змінилася: із зростанням використання електронних листів, СМС та ММС з’явилася та розвилася низка нових форм – гібридних форм, які поєднують особливості розмовної мови та письмової, що як результат може представляти незрозумілу та закодовану мову [3, 129]. Наприклад, Plz dt 4gt 2 tl hr abt d trp 2moro, gdnt. (Please do not forget to tell her about the trip tomorrow, good night) – Будь ласка, не забудь сказати їй про поїздку завтра, добраніч.

Сьогодні мова ініціалізацій налічує кілька тисяч абревіатур [3, 128]. Ось перелік найпопулярніших скорочень з англійської мови, які використовує наша молодь: HF (have fun) – бажаю повеселитися; HAGO (have a good one) – бажаю приємно провести час; NC (no comment) – без коментарів; NP (no problems) – без проблем; TCOY (take care of yourself) – бережи себе; PLS, PLZ (please) – будь ласка; PCL (please call me) – будь ласка, передзвоніть; PTMM (please tell me more) – будь ласка, розкажіть ще; PRT (party) – вечірка; RSN (real soon now) – вже зовсім скоро; SMT (sorry) – вибач; WKND (weekend) – вихідні; XLNT (excellent) – відмінно; N1 (nice one) – супер; GT (good try) – гарна спроба; WP (well played) – гарно зіграли; HAND (have a nice day) – гарного дня; LMK (let me know) – дайте мені знати; WERV U BIN (where have you been?) – Де ти пропадаєш?; JK (just kidding) – жартую; HBTU (happy birthday to you) – з днем народження; WBR, WBW (with best regards / with best wishes) – з найкращими побажаннями та ін.

Сьогодні деякі веб-сайти намагаються забезпечити своїх користувачів так званими словниками СМС-мови. Такі сайти пропонують перелік за алфавітом слів, які використовуються у текстових повідомленнях. Найбільш часто зустрічаються наступні засоби спростити «нормальну мову»:

− літери можуть замінювати слова: be стає b; see або sea стає c; okay стає k або kk; are стає r; you стає u; why стає y; friend стає frd; oh стає o; and стає n;

− цифри можуть замінювати слова: won або one стає 1; to або too стає 2; for стає 4; ate стає 8;

− букви та цифри можуть замінювати склади або фонеми: to або too стає 2; tomorrow стає 2mro або 2moro, або ж 2mrw; today стає 2day; for або fore стає 4; before стає b4; forget стає 4get; ate стає 8; great стає gr8; late стає l8; mate стає m8; wait стає w8; skater стає sk8r; and стає &; banned або band стає b&; thank you стає 10q, thnq, ty.

Вищеперераховані комбінації можуть скорочувати одне або декілька слів: your and you’re стає ur; wonderful стає 1drfl; someone стає sum1; no one стає no1; any oneany1 або ne1; see you стає cu чи cya; for you стає 4u; easy стає ez; enjoy стає njoy.

Лінгвісти наголошують на тому, що засоби комунікації впливають на вибір мовних засобів [4, 50]. Тому виникає поняття «мовна культура СМС-спілкування», що визначає вплив СМС-спілкування на розвиток загальної культури мовлення не лише певного суспільного прошарку, а суспільства в цілому [5, 179].

Отже, окремим і важливим аспектом розвитку смс-повідомлень є їх вплив на стандартну мову. Активність, орієнтованість на живе, невимушене спілкування сприяють змінам у нормах літературної мови у напрямку її лібералізації та породжують сумніви в непорушності й обов’язковості дотримання літературних норм, через що деякі мовознавці говорять про негативний вплив самих СМС-повідомлень, що полягає в обмеженості «мови СМС» та пристосуванні цієї мови до повсякденного життя індивіда. Позитивний вплив, став причиною появи нових лінгвістичних форм через взаємозв’язок мови та сучасних технологій [6, 7].

Отже, розвиток сучасних технологій зумовив розвиток СМС-комунікації серед всіх верств населення; СМС-комунікація стала загальною формою спілкування між людьми на одному рівні з листуванням, електронним листуванням та безпосередньою комунікацією; СМС-повідомлення впливають на розвиток і вдосконалення стандартної мови, що має як позитивні, так і негативні риси.

Джерела та література

  1. Христенко О. С. Фактори впливу на становлення та розвиток молодіжної лексики // Східнослов’янська філологія: зб. наук. праць. Горлівка: Вид-во ГДПУ, 2006. Вип. 11. Мовознавство. С. 123–128.
  2. Хейлик Т. А. СМС як нова форма мовної комунікації // Вісник Дніпропетровського університету. Серія «Мовознавство». №11. 2009. Вип. 15, Т. 2. С. 160–165.
  3. Гриценко Т. Б. Культура мовлення як компонент комунікації студентів // Науковий вісник Національного аграрного університету. Київ, 2003. Вип. 65. С.127–
  4. Медвідь О. М. Комп’ютерний  сленг //  Вісник  СумДУ. 2005. № 6 (78). С. 50–56.
  5. Таран О. С. Функціональні особливості сленгізмів у текстових повідомленнях (СМС) // Лінгвістичні дослідження. Вип. 35. С. 179–185 [Електронний ресурс]. Дата оновлення: 01.08.2018. URL : http://nbuv.gov.ua/UJRN/znpkhnpu_lingv_2013_35_32 (дата звернення: 15.10.2018).
  6. Frehner C. Email – SMS – MMS: the linguistic creativity of asynchronous discourse in the new media age. Bern: Peter Lang AG, International Academic Publishers, 2008. 294 р.

 

Шукалович Юлия. Особенности языка СМС-сообщений как новой формы речевой коммуникации (на примере английского и польского языков). В статье рассмотрена специфика СМС-сообщений как новой формы речевой коммуникации: исследованы причины актуальности СМС-общения, что обусловливает их особое место в разговорном дискурсе. Выделены характерные черты и функции «языка СМС» как молодежного социолекта. Подано популярные сокращения в английском языке.

Ключевые слова: СМС-сообщения, речевая коммуникация, социолект, функции и особенности СМС.

 

Shukalovych Yulia. The Key Features of SMS-language as a New Form of Speech Communication (in English and Polish). The article deals with peculiarity of SMS as a new form of speech communication and key reasons of SMS-conversation actuality determining special place of SMS in colloquial discourse. The distinctive features and functions of the “SMS language” as a youth sociolect are singled out. The most common English abbreviations are given.

Key words: SMS -messages, language communication, SMS functions and properties.

© Шукалович Ю., 2018

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Польські номінації у найпоширеніших сюжетах народних топонімічних переказів Західного Полісся

УДК  811.162.1’373.21

Шкляєва Наталія кандидат філологічних наук, доцент кафедри української та іноземної лінгвістики Луцького національного технічного університету

Сичевська-Возняк Олена – кандидат філософських наук, доцент кафедри гуманітарних наук і права Луцького національного технічного університету

© Шкляєва Н., Сичевська-Возняк О., 2018

У статті досліджується стан сучасного побутування польських мотивів  топонімічної прози Західного Полісся. Система топонімічних мотивів Західного Полісся пов’язана зі сферою родинних стосунків. Це стосується не лише імен, прізвищ та прізвиськ людей, а й їх віку та соціального становища. Перекази, що мають безпосередній зв’язок із родинними стосунками, пов’язані з темою кохання та відносин у шлюбі. Досить часто такі легенди трагедійного змісту.

Ключові слова: Західне Полісся, регіон, топонім, сюжет, мотив, населення, польське населення, сюжетотворчя одиниця.

 

Постановка наукової проблеми та її значення. Польські мотиви в топономічній прозі Західного Полісся синтезують пізнавльний та естетичний рівні освоєння народом дійсності. Народні сюжети вміщують інфромацію не лише про звичаї, а й про родинні стосунки, ведення населенням господарства, про давні промисли та ремесла, відображають  військові конфлікти різних часів. Велика кількість номінацій пов’язана  з тваринним та рослинним світом. Наявний джерельний матеріал із Західного Полісся дає можливість для симфонічного дослідження. На сьогодні цей пласт народної культури  не втрачає своєї значимості для фольклористів, релігієзнавців, краєзнавців та культурологів. Це джерело  інформації  можуть використовувати також: історики, етнографи, біологи, географии та лінгвісти. Особливість цього  дослідження  полягає  в  тому, що воно не обмежене рамками фольклористики. Дає   можливість   визначати  регіональні  особливості  локалізації  польських   номінацій  на  території  Західного  Полісся.

Об’єктом дослідження  є науково достовірні  та  архівні  тексти, виявлені  у регіоні.

Метою даної статті  є дослідження  побутування  польських мотивів  і номінацій у топономічній прозі  Західного  Полісся.

Завдання  дослідження – уточнити критерії дифференціації  різних мотивів,  встановити тематичний склад  переказів  з польськими мотивами  з  регіонами  Західного Полісся.  Дослідити  взаємозв’язки  народної  та наукової  інформаціїї , охарактеризувати особливості  районування  сюжету.

Виклад основного матеріалу. Топонімічна проза – найчисленніший і найменш вивчений розділ української народної творчості. Під цим поняттям у фольклористиці прийнято розуміти сукупність мотивів усної народної прози, які пояснюють походження назв природних та штучно створених об’єктів,  так званих топонімів.

Ця ділянка фольклору належить до найвразливіших сфер, оскільки становить одне з найдинамічніших явищ  народної  творчості. Зі спорадичними змінами ландшафту, викликаними господарською діяльністю людини, одні топоніми щезають, інші з’являються. Разом зі старими назвами зникають і фольклорні обґрунтування їхнього походження. Нові ж народжуються тільки через деякий час. Таким чином, перебуваючи в постійному русі, зумовленому техногенними навантаженнями  на ландшафт, топонімічна етимологія потребує постійної уваги. Крім природних факторів впливу, традиційна топонімічна спадщина зазнала надмірних утрат у роки тоталітарного режиму в Україні, коли постійно змінювались назви населених пунктів,  нищилась фольклорна топонімічна традиція, розмивалась багатовікова, невидима для стороннього ока система творення топонімічних мотивів.  Топонімічна народна проза – це джерело інформації не лише для фольклористів, а й для істориків, етнографів, біологів, географів, культурологів, лінгвістів.

Значна частина цього розділу народної прози потрапила до записів відомих українських збирачів і дослідників фольклору XIX ст.

Так, ще з 1864 року шанувальникам старовини відома праця Л. Похилевича «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» [29, 30].

Чимало зразків топонімічної прози зібрали І.Срезневський, О.Стороженко, О. Афанасьєв-Чужбинський, І. Манжура, Я. Новицький, Д. Яворницький [22, 51]. На Західному Поліссі одним із перших дослідників географічних назв був М.Теодорович. У своїй 5-ти томній праці «Историческо-статистическое описание Волынской губернии» (1884–1889) він торкається змісту і багатьох топонімічних переказів, і ,особливо, легенд Західного Полісся. Сьогодні важко визначити рівень автентичності багатьох із них. Для багатьох сюжетів праця М.Теодоровича – єдине місце їхнього побутування. В усній традиції вони відсутні [33, 48].

Деякі із них повторив у своєму двотомному словнику «Стара Волинь і Волинське Полісся» О. Цинкаловський [39, 129].

До першопроходців у царині фольклорної етимології поліських топонімів належить і  П. Тутковський. Найбільшу цінність становлять його записи топонімічних легенд та переказів, у яких інформується про походження  назв населених пунктів, річок, озер, боліт. Так, у праці П.Тутковського «Побережье реки Левы (географическое и геологическое описание)» [36, 15], можна побачити не тільки описи поліських краєвидів, а й опрацювання топонімічного матеріалу. Деякі праці дослідника науковці називають «справжніми топонімічними скарбницями» [40, 28]. Серед них  «Озеро Свитязь и народные предания о нем», «Поліське велике озеро Князь» [36, 28].

Відетнонімічні мотиви  – один із найпотужніших пластів топонімічної прози Західного Полісся.  Етнонім ставав назвою поселення лише тоді, коли мав окреслити неавтохтонів. Топонімічна проза Західного Полісся досить багата на таку «відетнонімну продукцію» [28, 9]. Історія назв деяких населених пунктів та урочищ сягає ще залізного віку. Багато таких топонімів мають балтське походження, оскільки Західне Полісся «є зоною найбільш ранніх контактів давніх слов’ян з племенами західних та східних балтів» [28, 9].

Ще більше у досліджуваному регіоні топонімів, пов’язаних із проживанням ближчих у часовому плані племен та етносів. Серед них такі, як Угриничі, Судче, Мокошин, Ківерці та ін.

Та все ж найбільше у топонімічній прозі регіону збереглося тих відетнонімічних переказів, у яких основну творчу функцію виконують конотативні топоніми, пов’язані із тими національностями, що проживали на території Західного Полісся у XIX –  на початку XX століття. Серед великої кількості давніх географічних назв, які донедавна існували на цій території, знаходимо Озеряни Чеські, Ольб’є Лядське, Ольб’є Руське,  Голендри Забузькі, Вільгельмівка, Брунетівка та ін. [32, 14]. Якщо порівняти з XIX ст., то перелік алохтонів із того часу істотно змінився. Так розглядаючи українські народні легенди та перекази про «характеристичні особливості деяких народностей», Г. Булашев, зауважує, зокрема, таке: «Українські легенди та „побрехеньки” не забули, між іншим, і тих народностей, з якими українцям доводилось й доводиться стикатись на своєму історичному життєвому шляху. Характеристики різних національностей свідчать про глибоку народну спостережливість… У цих легендах та „побрехеньках” найчастіше йдеться про „хохлів” і „кацапів”, або ж „москалів”, потім – про поляків („ляхів”), татар, євреїв („жидів”), „німців” і циганів» [4, 146]. Приблизно тими ж народностями представлений фольклор національних меншин України і в сьомому томі зібрання П. Чубинського [35, 82].

Сучасний національний склад сільського населення  Західного Полісся остаточно оформився в першій третині XX століття. Сліди життя і діяльності різних етнічних груп цього періоду відбилися й у народній прозі на топонімічну тему. Із першого загального перепису населення в 1897 році можна зробити висновки, що Волинська губернія була серед тих регіонів, де переважало українське населення.  Другий рядок цього списку посідали поляки. Польське населення було рівномірно розміщене як по всій території Волині, так і Західного Полісся [6, 228].

М. Костомаров, розглядаючи образ поляка в українській фольклористиці, зазначає, що першою рисою, яка характеризує «ляха», є відмінність його віри, як католика, недовірка, людини, яка, хоча й не є «невірним», «бусурменом», але й не вірить так, як потрібно. Поляк характеризується охочим погуляти і випити [17, 177].  Деякі легенди про походження поляків, зазначає Г. Булашев, осмислюють в гумористичному тоні «деякі з найпоширеніших прізвищ польських» [6, 156]. Західнополіські хронікати мають набагато простішу конструкцію. Про перебування поляків на Західному Поліссі інформують лише окремі елементи, такі як «то було ше за Польши, жив польський пан, був тут поляк якийсь та ін.».  Село Троянівка, за фольклорною версією, має таку назву тому, що, начебто, «у селі найперше посилились три поляки Яни. Від цього і пішла така назва» [1, 1] (с. Троянівка Маневицького району). Село Осівці Камінь-Каширського району у давнину називалося Ольб’є Лядське, бо, як дізнаємося із  переказу, «розказуют, шо колесь давно жев в силі пан, сам він був поляком. Жев він на берегу возира. Пана звали Бобрик, родом він був із Польші. Так і назвали сило – Ольблє-Ляцьке. Потом вже за совєтув, дале назву Осовці» [1, 1]. Урочище Панський Двір, що у селі Градиську Маневицького району, називається так, «бо пани жили, до тридцять дев’ятого року були пани з Польши» [11]. Куток Шляхта, що у селі Годовичах Турійського району має таку назву, бо «там поляки жили до войни» [12].  Про наявність у селі польської колонії інформується і у переказі про урочище Колонія: «там польські були хати, садки були, черешні цвіли» [13] (с. Воля Любитівська Ковельського району).

У деяких переказах повідомляється про перебування поляків у регіоні ще із часів Хмельниччини. «Урочище Стакор – там жили колись польські колонізатори, скіко їх там було! Ше як Польська войовала з Богданом Хмельніцкім» [12] (с. Годовичі Турійського району). «Говорять, шо за Польщи тут воювали наши з поляками. Було біля села велике побоїще, опосля якого поле було вкрите людськими трупами, а над ними кружило вороння. А потом почали люди строїтися. Од слова кости і назвали село – Костюхновка» [1, 1] (с. Костюхнівка Маневицького району).

І все ж, багато переказів із польськими мотивами мають розгорнутіші сюжетні лінії. Серед них найпоширенішим є  називання поселень за іменами чи прізвищами магнатів, відомих  із XVI – XVII ст. Цей сюжет локалізований у Старовижівському, Любешівському, Маневицькому, Камені-Каширському, Рожищенському районах. Такі мотиви розміщені, в основному, біля великих рік, таких  як Стир, Стохід, Буг, Прип’ять.

Це, в основному, ті зразки, у яких йдеться про проживання у вказаному регіоні якогось польського пана чи пані, про розміри їхніх маєтків та землеволодінь. «Село наше давнє, і нихто толком не знає чого воно так називається. Є думка, шо таку назву воно получило од фамілії польської пані Радовіцкої. Наше село, як і другі села і хутори було її маєтком.  Певно того і назвали Радовичами»  [2, 1] (с. Радовичі Турійського району).  «Колись був польський пан Любомирський такий. То все його земля була. Через те і назвали Любче.  Він був родовитий. А посля нього вже другі польські пани були – Богуславскі» [2, 1] (с. Любче Рожищенського району). «Зараз село називаєця Завітне. А раньше село називалось Викентіївка, а ше казали Вицентовка. То назвали від того, шо жив тут польській пан Вікентій. То все була його земля» [2, 1] (с. Завітне Ківерцівського району). «Колись давно, ше за Польщи на цьому місци жив польський пан Брунет. Мав він тут свою панщину. Та сила ше ни було тоді такого як типер, а стояло пару хат, де жили панські силяни та ше панска велика хата. І усе люди окружних панщин звали панових силян Брунетівцями. А коли панщина Брунета збільшилася, переросла у село, то село почали звати Брунетівкою»  [1, 1] (с. Брунетівка Старовижівського району).

Нерідко у переказах такого типу повідомляється про наймитів, які працювали на пана чи про людей, які сплачували польському панові податки. «Було то давно, коли польські пани були. І був пан, звався Довжицький. Раньше на тому місци жили люди, котрих звали батракі, які робили тут у наймитах. Коли одмінили панщину, землю роздали, а селу дали ймення на честь пана –  Довжиця» [1, 1] (с. Довжиця Маневицького району). «Колись, ше за Польщи, недалеко од нас жив пан Люблінській. Там ше й зара є садок, хороший такий садок, ставок остався. Багатий був пан. А люди були бідни. Ну та й треба було платити податок панови. Тяжко було, вельми довго несли податок панови, бо ни було чим. Та й назвали ту сторону Довгоносами» [2, 2] (с. Любленець Ковельського району).

Деколи мотиви вказаних переказів мають інший характер.  У текстах йдеться про польських панів, які були добрими до своїх селян, співчували їхній біді. «Теє було давно. Жив такий польській пан, звався Осінський. Село вимерло од тифу. В тому селі всі люди вимерли. На тих могилках, де були люди похоронені, пан пуставив церкву. Люди в честь того пана назвали село Оса» [1, 1] (с. Оса Турійського району). «Колись у нашому селі жив такій пан польскій, шо звався Константаном. Він був добрим до людей, і на память про нього село назвали Константіновка» [1, 1] (с. Костюхнівка Маневицького району).

Перекази, в основу яких покладені родинно-побутові мотиви, складають один із підрозділів народної топонімічної прози з іноетнічною тематикою.

Частина польських мотивів народної топонімічної прози Західного Полісся стосується теми кохання та шлюбних стосунків.

Шлюб не завжди був вдалим, особливо коли його брала пара із сімей різного соціального статусу. А. Пономарьов зауважує: «Звичаєве право українців обмежувало укладання нерівних у соціально-економічному, конфесійному, віковому, етнічному плані шлюбів. За традицією, соціально нерівні шлюби в середовищі трудящих укладалися у виняткових випадках і, як правило, з волі батьків, коли ті, скажімо, бажали таким шляхом покращити своє матеріальне становище» [27, 237].

Соціально нерівні шлюби не схвалювалися не лише в Україні. Власне, оці нерівні шлюби, нещасливі заміжжя, небажання молодої коритись усталеним суспільним нормам і виходити заміж тільки за згодою батьків і стали сюжетами деяких топонімічних переказів та легенд з польськими мотивами. Непокора молодої викликала почуття незадоволення, злопам’ятства з боку батька.

Так, у сюжеті топонімічної легенди про утворення села Любешів йдеться про те, як донька багатого польського шляхтича Ядвіга закохалася у сільського парубка Любаша. «А був у пана молодий ловчий. Не віда, як його справжнє ім’я було, але в селі його звали Любашем, бо всім він був любий…Та не тільки сільські дівчата не могли відвести очей від хлопця і заздрили панні, що має такого біля себе. Поїздила й вона з ним трохи по лісі та й собі почала за ним сохнути» [15, 93]. Розгніваний батько, почувши про кохання доньки, вирішив зачинити хлопця у стайні. Але «…темної ночі, ще й місяченько не сходив, повідчиняла дівка ворота, повідмикала коней, сіли з Любашем верхи, а на ранок вже за ними й слід росою припав» [15, 93]. Через деякий час довідався багатий польський шляхтич, що донька його оселилася зі своїм коханим у лісовому маєтку над Стоходом.  «Зрадів пан, що дочка знайшлася. Послав майстрів, щоб збудували там хороші хороми і самі оставались служити молодим панам… А вони стали самі будуватись і збудували нове гарне місто. І назвали, як на той час було прийнято в честь того, хто перший поселився» [15, 93].

Народні традиції Західного Полісся зберігають зразки топонімічної прози, центральними мотивами у яких є народження дітей.  Народження близнят – ще одна із тем переказів із  польськими мотивами «Наше село зветься Троянівка, бо колись давно жила тут одна полячка. І у цієї полячки уродилось три сини. А вона їм всім подавала імення Янеків. І того так назвалося село: три Янеки – Троянівка» [3, 1].

Висновки і перспективи подальшого дослідження. Як бачимо, польські  мотиви розосереджені по усіх регіонах Західного Полісся. Це пов’язано з масовим проникненням поляків на Полісся в другій половині XVI ст., коли Волинь була приєднана до Речі Посполитої [6, 185]. Частина польських  мотивів розміщена у селах Троянівка, Градиськ Маневицького, Осівці Камінь-Каширського районів, інша – у районі Ковеля та Турійська (села Годовичі Турійського і Воля Любитівська Ковельського району). Польське населення у цих місцях зросло у 20-30-тих рр. XX ст. у зв’язку із прибуттям значної кількості чиновників і спеціалістів для здійснення внутрішньо польської політики на вказаних землях [32, 14].

Способи номінації топонімічних легенд та переказів, у яких домінують польські мотиви, мають, в основному, антропонімічний характер.  Назви пов’язані з іменами або ж прізвищами польських поміщиків, які проживали у той чи інший період на західнополіських землях.

Джерела та література

  1. Архів ПВНЦ. – Ф.5.- Од.зб.3
  2. Архів ПВНЦ. – Ф.5.- Од.зб.5
  3. Архів ПВНЦ. – Ф. 1. – А. Од.зб.6
  4. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних погляданнях та віруваннях. Київ, 1993. С. 146
  5. Василюк Л. П. А. Тутковський – дослідник народних географічних термінів // Українське Полісся: вчора, сьогодні, завтра. Луцьк, 1998.
  6. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 5. Київ, 1992. С. 22.
  7. Давидюк В. Писались назви ралом і мечем // Волинь: Всеукраїнський суспільнополітичний, літературно-мистецький часопис. Луцьк. 1995. № 2.
  8. Дем’янчук Г. С. Барви Полісся: Нариси про природу Ровенського Полісся. Львів : Каменяр, 1975.
  9. Денисюк В., Денисюк І. Ратнівщина: Історико-краєзнавчий нарис. Луцьк, 1998.
  10. Євшан-зілля. Легенди і перекази Поділля. Львів, 1992 ; Лицарі волі. Книга перша. К., 1992.
  11. Записано в селі Градиську Маневицького району від Людмили Горайчук,  1947 р. н.
  12. Записано у селі Годовичах Турійського району від Ніни Яким,  1923 р. н.
  13. Записано в селі Волі Любитівській Ковельського району від Антоніни Семенюк,  1941 р. н.
  14. Записано у селі Годовичах Турійського району від  Ніни Яким, 1923 р. н.
  15. Золота скриня / упор. Віктора Давидюка. Луцьк, 1995.
  16. Карпенко Ю. Топоніміка гірських районів Чернівецької області. Конспект лекцій. Чернівці, 1964.
  17. Костомаров М. І. Слов’янська міфологія. К. : Либідь, 1994. 384с.
  18. Кушнірюк Я.  Топографічні назви Карпатського регіону в народних легендах і переказах  // Народна творчість та етнографія. 1978. № 2.
  19. Лазарук В. Вікна. Нариси, статті, есе. Луцьк, 1995.
  20. Лазарук В. Сині очі Волині: Краєзнавчий нарис. Львів, 1979.
  21. Легенди Карпат / упор.  Г. Ігнатовича. Ужгород, 1968.
  22. Легенди та перекази / упор. та приміт. А.  Іоаніді. К., 1985.
  23. Легенди нашого краю / упор. П. Скунць. Ужгород, 1972.
  24. Легенди Полісся. Луцьк, 1993.
  25. Писана керниця. Топонімічні легенди та перекази українців Карпат / зібр. і упор. Василь Сокіл. Львів, 1994.
  26. Малорусские народные предания и рассказы / свод М. Драгоманова. К., 1876.
  27. Пономарьов А. Українська етнографія. К., 1994. С. 237
  28. Ономастика Полісся / відп. ред. І. М. Желєзняк. К., 1999. С. 9.
  29. Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. К. 1864.
  30. Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини. К., 1990.
  31. Сокіл В.  Народні легенди та перекази українців Карпат. К., 1995.
  32. Список населенных мест Волынской губернии. Издание Волынского Губернского Статистического Комитета. Житомир, 1906.  С. 14.
  33. Теодорович Н. Историко-статистическое описание Волынской губернии. Почаев, 1884–
  34. Ткачук П. Національний склад населення Волині (1897–1989 рр.) // Національні меншини Правобережної України: Історія і сучасність. Житомир, 1999. С. 31.
  35. Труды этнографическо-статистической экспедиции, снаряженной императорским русским географическим обществом, д. чл. П. Чубинским. Т. 7. Санкт-Петербург, 1872.
  36. Тутковський П. Побережье реки Левы (Географическое и геологическое описание) // Труды общества исследователей Волыни. Киев, 1915. Т. 13. Вып. 1.
  37. Українські перекази / зібр. М. Возняк. К., 1993.
  38. Франко І., Гнатюк В. Квестіонар для записування місцевих переказів // Хроніка Наукового товариства імені Шевченка. Л., 1907. № 32.
  39. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся: Краєзнавчий словник – від найдавніших часів до 1914 року. Вінніпег, 1984. Т. 1. 600 с;  Т. 2.
  40. Чорнописький М. Топонімічна фольклорна проза: Специфіка і проблеми дослідження. Львів, 1999. Вип
  41. Kraszewski I. Wspomnienia z Wołynia, Polesia i Litwy. Warszawa, 1930.
  42. Niezbrzycki l. Polesie: opis wojskowo-geograficzny i studium terenu. Warszawa, 1985.
  43. Steski T. L. Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i arheologicznym. T.1.

 

Шкляева Наталья, Сычевская-Возняк Елена. Польские номинации в наиболее распространенных сюжетах народных топонимических преданий Западного Полесья. В статье исследуется современное состояние бытования польских мотивов топонимической прозы Западного Полесья. Западная  система Полесья имеет близкие отношения с социальным явлением. Оно включает не только имена людей, фамильные имена, но и возраст, время и социальные характеристики. Предания, имеющие непосредственную связь с родственными связями, ссылаются на тему любви и отношений супружеств. Чаще такие легенды  имеют трагедийное содержание.Ключевые слова: Западное Полесье, регион, топоним, сюжет, мотив, население, польское население, сюжетосозидающая единица.

 

Shklyaeva Natalia, SychevskaVoznyak Olena. Polish Nominations in the Most Common Plots of Folk Toponymic Legends of Western Polissya. The modern state of distribution reasons of polan coanections of toponymy prose of Western Polessya is explored in the article. Western Polissya antroponimic system has close connection with social phenomenon. It includes not only people names, family names and nick-names, but also age, time and social characteristics. Writings, in which family everyday motives is the basis, refer to theme of love and matrimony relations. More often the legends belong to them and, usually, with tragedy content.

Key words: Western Polissya, region, toponym, plot, motive, population, Polish population, story plot unit.

 

© Шкляєва Н., Сичевська-Возняк О., 2018

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар

Формування перекладацьких компетенцій на основі вдосконалення мовленнєвих вмінь студентів

УДК 378.016:811.162.1ʼ253

Наталія    Цьолик   –   кандидат філологічних наук, доцент кафедри іноземних мов та перекладу Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Цьолик Н., 2018

У статті проаналізовано суть поняття «перекладацька компетентність». Особлива увага звернена на систему вправ для розвитку польського мовлення, тренування памʼяті та концентрації. Саме ці риси є необхідними для формування перекладацьких компетенцій. Варто навчатися мовленню на основі моделювання, тобто говорячи, відтворючи аудіозаписи. Запропоновані вправи можуть виконуватися студентами як самостійно, так і у групах. Опанування вільного мовлення є тренуванням автоматизму у використанні типових структур у конкретному контексті.

Ключові слова: польська мова, перекладацька компетентність, мовлення, переклад.

 

Постановка проблеми. Усвідомлюючи всю широту проблем, що виникають в процесі перекладу і адекватну їм кількість можливих варіантів вирішень, ставимо питання про компетенцію перекладача. Ідеться про те, що перекладач має вміти, аби вірно відреагувати на різноманітні ситуації. Зрозуміло, що наперед передбачити усі без винятку проблеми, що виникають під час перекладу неможливо, як і неможливо підготувати ідеального перекладача на всі випадки життя.

У переважній більшості публікацій з теорії перекладу матеріал пояснюється на прикладі англійської, німецької, французької мови [1]. Студенти, котрі вивчають польську мову та в майбутньому хотіли б працювати перекладачами, теоретичні основи перекладу можуть вивчати за такими підручниками. Натомість, мало публікацій стосується перекладу з польської на українську мову, конкретні приклади проблем перекладу пізнаються на практичних заняттях. Підручники та довідники, видані польськими авторами, розглядають лише деякі практичні аспекти або ж стосуються тонкощів перекладу з польської на англійську чи німецьку мови [2; 3].

Наше завдання – проаналізувати як вдосконалення мовленнєвих вмінь студентів впливає на формування перекладацьких компетенцій.

Виклад основного матеріалу. Уміння говорити (продуктивне) є вторинним щодо навичок слухання (рецептивне). Тренуючи слухання, ми переробляємо звуки в нашій свідомості та імітуємо їх, говорячи. Саме так вчаться діти: до 13 років у нас є надзвичайний дар, який дозволяє наслідувати практично кожну фонему. Дорослі не можуть повністю довіряти своєму слуху та підтримують себе писаним текстом. Однак, від написаного слова до мовлення довший шлях – мова повинна бути озвучена і це відбувається спочатку в голові. Тому варто навчатися мовленню на основі моделювання, тобто говорячи, відтворювати аудіозаписи: пісні, монологи, діалоги, аудіо-книги, фільми мовою оригіналу, і т. д.

Відеофільми дуже популярні для вивчення мови серед викладачів і студентів. Інтернет можна використовувати для створення власних вправ для аудіювання. В YouTube є багато фільмів, на основі яких можна створювати вправи для кожної теми. Це оригінальне відео, яке найчастіше переглядають саме носії мови. Українські студенти, переглядаючи подібні матеріали, не тільки вдосконалюють свої мовні навички, але й отримують нові знання. Це досить складні завдання, тому що студенти вивчають автентичний матеріал, який повʼязаний зі швидким темпом мовлення. Проте здатність повторного перегляду фільму, залежно від індивідуальних потреб, полегшує виконання завдання і допомагає сформувати природний темп польського мовлення. Цікаві інтерпретації польських легенд пропонує сайт allegro.pl (фільми «Smok», «Twardowsky», «Operacja Bazyliszek», «Jaga») [4]. При вивченні різних розмовних тем можна використовувати моменти з фільму «Rodzinka. Сімейка» [5], окрім того за допомогою цього фільму студентів можна ознайомити з реаліями польського життя.

Відомий факт, що підчас навчання говорити, слід звертати увагу на правильну вимову, інтонацію і звʼязність тексту. Якщо студент (особливо дорослий) не має інформації або інструкцій як вчитися, то постійні помилки будуть повторюватися і вони стануть автоматичними. Часто ми зустрічаємо людей, які знають багато слів, але вимовляють їх з помилками, або плутають значення слів у контексті. Тому моделювання мовлення у дорослих є важливим, навіть знаючи велику кількість лексичних одиниць, така особа не зможе здати усної частини екзамену, якщо не тренувати мовлення вголос разом з учителем, в парах чи групі.

Очевидно, що опанування вільного мовлення є тренуванням автоматизму у використанні типових структур у конкретному контексті. Це вже не знання, а вміння, тобто процедурна памʼять, і навіть у поважному віці ми не втратимо здатності говорити, ми забудемо окремі слова. Тому для спілкування ці структури є більш важливими, ніж багатий словниковий запас. Залишається запитання – як розвинути цей автоматизм?

Найбільшою проблемою студентів є страх говорити: це може бути обумовлено вродженою соромʼязливістю або боязню бути висміяним або проігнорованим, також це може бути повʼязано з негативним досвідом мовлення або надмірною концентрацією на своїх недоліках.

Нижче наводяться пропозиції щодо вправ, різних рівнів складності, які допоможуть заохотити студентів (молодь та дорослих) говорити. Вправи допоможуть розвинути словник, спектр граматичних структур та покращити навички аргументації і дискусії, а отже і перекладацькі навички.

Групі вчитель може запропонувати проблему для обговорення. Завданням студентів є знайти вирішення цієї проблеми. Якщо група велика, то можна поділити студентів на підгрупи, кожна з яких має запропонувати своє бачення розвʼязання проблеми. Теми можуть бути від примітивних побутових запитань до глобальних проблем людства. Для груп середнього рівня можна підготувати такі запитання: Як запобігти випадання волосся? Як запобігти забрудненню взуття? Як заставити собаку перестати гавкати? Як зупинити тероризм? Відповіді на запитання можуть бути дуже різними, навіть, безглуздими. Головне у цьому завданні підбурити студентів до мовлення.

Варто зі студентами тренувати мовлення на певну тему польською мовою. Студент витягує картку зі словом, чи вибирає довільне слово у словнику і далі протягом 5-6 хвилин веде спонтанний монолог, повʼязаний з ним. Для таких вправ можна використовувати картки з настільної гри «Dixit» або кості до гри «Story cubes». Це допомагає контролювати вираз обличчя, жестикуляцію, модуляцію голосу – все, що привертає увагу слухача, а також вчить опануванню страху. Хорошою підготовкою до усного перекладу є теж гра в асоціації. Ігри можна ускладнювати додаванням ще кількох слів, які необхідно використати в монолозі [6, с. 42].

Хороші результати дає гра «Переваги, вади, цікаві моменти». Ігри такого типу використовують для розвитку творчого мислення, хоча на заняттях польської мови вони дуже результативні для спонукання мовлення. Кожну річ, ситуацію та проблему можемо аналізувати таким чином. По-перше, подивіться на переваги обговорюваної речі або справи, потім на дефекти, а в кінці, пофантазуйте, що цікавого ви можете побачити в ній. Саме такий порядок є важливим, ми починаємо з переваг, а недоліки подаємо пізніше, а потім ми повертаємось до конструктивного мислення. На стадії «цікаво» викладач може поставити студентам додаткові запитання, наприклад: що станеться, якщо/… цікаво, до чого це може призвести/… а якщо йдеться про інших людей, місце чи період. Група надає відповіді, і викладач записує їх на дошці згідно категорій (за/проти/цікаво). Студентам можна запропонувати такі блоки для дискусій: деякі підприємства пропонують працювати чотири дні на тиждень, але продовжувати робочий день до десяти годин; мама думає, що діти занадто довго дивляться телевізор, тому поставила біля нього скарбничку, аби діти платили за кожну понаднормову годину перегляду і ін. Цю вправу можна використовувати для оцінки занять, наприклад, ви можете попросити студентів оцінити урок, текст у книзі, весь підручник або метод роботи викладача.

Для початкового розвитку мовлення можна використати гру «10 речей». Вправа найкраще працює в невеликих групах або у парах. Студенти витягують по одному аркушу паперу з завданням, яке починається словами: 10 речей, які … і потім спонтанно закінчують речення. Серед карток повинні бути такі, що мені подобаються і не подобаються. Це дозволить повторити різні відмінкові конструкції. Наприклад: 10 rzeczy, które … Kocham/ Nienawidzę/ Boję się/ Wziąłbym na pustynną wyspę/ Byłbym szczęśliwy, mogąc rozdawać/ Nigdy bym nie jadł/ Co myślisz o …? Co robisz, gdy … przestaje działać? /Co byś zrobił, gdybyś nie był …?/ Gdzie byś pracował, gdybyś żył w … wieku?/ Jak wpadłeś na pomysł …?

Ще одна вправа із задаванням питань. Студенти вибирають будь-яке слово – найкраще описувати речі в аудиторії. Потім вони задають 6 питань про цю річ, починаючи з слів: Kto…? Co…? Gdy…? Gdzie…? Czemu…? W jaki sposób…? В іншому варіанті цієї вправи можна використовувати зображення. Для цього можна вирізати зображення з журналів – краєвиди, абстрактні малюнки, фото людей, або ж можемо показувати фотографії на інтерактивній дошці. Студенти задають питання щодо цих фотографій, а викладач виконує роль авторів фотографій і відповідає на питання.

Добре тренує памʼять та концентрацію переформулювання одного й того ж речення. Наприклад: Jurek ma białego psa./ Białego psa ma …/ Ma …/ Psa … Як і в інших вправах розпочинаємо від найпростіших речень, а потім поступово ускладнюємо матеріал. Такого типу вправи допомагають навичкам «комбінування». Бувають ситуації, коли при перекладі не дуже вірно починаємо речення, а такі навики допоможуть нам його закінчити.

Студенти витягують два слова з переліку, підготовленого раніше; не повʼязані іменники або дієслова, а потім шукають аналогії. Викладач просить їх змінити усталену точку зору, знайшовши, наприклад, лінгвістичні, фізичні, географічні аналогії тощо. Студенти можуть поєднати слова за типом їх застосування, наявності, структури, користувачів та ін. Ось кілька прикладів: годинник і дерево, папір та яйце, ходити та пити, готувати та брехати, гаманець і час.

Запропоновані вправи можна модифікувати під рівень кожної з груп. Слід теж памʼятати, що викладач не має виправляти помилок студентів. Найкраще занотувати ці помилки і звернути на них увагу у кінці заняття.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Кожен зі способів навчання усного перекладу не є ідеальним, слід їх індивідуально підбирати та пристосовувати до своїх потреб і можливостей. Найкращий ефект буде при комплексному та регулярному використанні різних вправ. Спочатку переказ тексту, потім парафраза чиєїсь промови, далі послідовний переклад того ж виступу, а на сам кінець синхронний переклад (порядок можна міняти від найлегших вправ до найтяжчих, в залежності від індивідуальних вмінь).

Більш чи менш досконале опанування мови закладає вміння використовувати його адекватно до ситуації, контексту і т. д., але цього замало. Від перекладача вимагаються також культурні, соціологічні, термінологічні, фахові компетенції, мовної креативності і відповідних психофізичних рис. Лише сума цих усіх чинників, досвід і вміння вирішувати проблеми формують професійного перекладача. Мовна компетенція не має вирішального значення при перекладі. Важливими є позамовні аспекти, та розуміння сутності. У даному випадку стикаємося з поняттям релятивності (відносності, варіативності, залежності), що залежить від багатьох чинників.

Джерела та література

  1. Міжкультурна компетентність у контексті вивчення іноземної мови: зб. матеріалів міжвузівської  науково-практичної  конференції, 14 квітня 2016 року, Луцьк. Луцький національний технічний університет. Луцьк: РВВ Луцького НТУ, 2016. 160 с.
  2. Mała encyklopedia przekładoznawsta. Pod red. Urszali Dąbskiej-Prokop, Częstochowa, 2000, 362s.Elżbieta Еabakowska. O przekładzie na przykładzie. Znak. Kraków, 1999, 264 s.
  3. Legendy polskie [Źródło elektroniczne]. Data onowienia: 08.07.2018. URL : http://legendy.allegro.pl (data dostępu: 01.10.2018).
  4. Rodzinka [Źródło elektroniczne]. Data onowienia: 15.09.2018. URL : http://rodzinka.vod.tvp.pl/do-obejrzenia (data dostępu: 01.10.2018).
  5. Цьолик Н. Система вправ для формування у студентів навичок усного польськомовного двостороннього перекладу // Україна та Польща: минуле, сьогодення, перспективи. Том 6. Луцьк : «Вежа-Друк», 2017. С. 41–44.

 

Целык Наталия. Формирование переводческих компетенций на основе совершенствования речевых умений студентов. В статье проанализировано сущность понятия «переводческая компетентность». Особое внимание обращено на систему упражнений для развития польской речи, тренировки памяти и концентрации. Именно эти черты необходимы для формирования переводческих компетенций. Стоит учиться речи на основе моделирования, то есть говоря, воспроизводя аудиозаписи. Предложенные упражнения могут выполняться студентами как самостоятельно, так и в группах. Овладение языком является тренировкой автоматизма в использовании типовых структур в конкретном контексте.

Ключевые слова: польский язык, переводческая компетентность, речь, перевод.

 

Tsiolyk Nataliia. Formation of Translation Competences on the Basis of Students Language Skills Improving. The article analyzes the meaning of the “translation competence” concept. Special attention is paid to the system of exercises for the development of Polish speech, memory training as well as concentration. These elements are essential for the formation of translation competences. It is worth learning to speak on the basis of modeling, that is to say, to play audio recordings. The proposed exercises can be performed by students both independently and in groups. Free speech control is the training of automation through typical structures usage in a specific context.

Key words: Polish language, translation competence, speech, translation.

  © Цьолик Н., 2018

Оприлюднено в філологія | Залишити коментар