Режим санації – епоха досягнень та прорахунків

УДК [329.055.2:327](477.82+438)  Олександр Новак – студент IV курсу факультету міжнародних відносин Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки

© Новак Олександр, 2013

У статті розкриваються особливості розвитку Польщі протягом 1920-х-1930-х років, які увійшли в її історію як «режим санації». Розглядаються внутрішньополітичні, економічні та зовнішньополітичні аспекти цього режиму, визначені його проблеми та здобутки.

Ключові слова: Польща, історія, міжвоєнний період, Пілсудський, режим санації, політика.

Новак Александр. Режим санации – эпоха достижений и просчетов. В статье раскрываются особенности развития Польши в течение 1920-х-1930-х годов, которые вошли в ее историю как «режим санации». Рассматриваются внутриполитические, экономические и внешнеполитические аспекты этого режима, определены его проблемы и достижения.

Ключевые слова: Польша, история, межвоенный период, Пилсудский, режим санации, політика.

Novak Alexandr. The Sanation Regime – an era of achievements and failures. The article describes features of Poland during the 1920s and 1930s, which came to its history as “The Sanation Regime” (“regime of rehabilitation”). It regards with the internal, economic and foreign policy aspects of the regime, defines its problems and achievements.

Key words: Poland, history, inter-war period, Pilsudski, Sanation, policy.

Постановка наукової проблеми та її значення. Польща 1920–1930-тих років була дивним поєднанням демократії та авторитаризму, громадянських свобод і репресій проти опозиції, вільного розвитку капіталізму та надмірного державного регулювання економіки. Тому необхідно проводити ретельні дослідження у цій царині.

Мета публікації – дослідити режим санації з огляду на його переваги і прорахунки.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. В умовах економічної та політичної кризи 1925-1926 рр. до влади вирішив повернутися маршал Юзеф Пілсудський. Він завжди відкрито претендував на роль національного лідера, який стоїть над усіма партіями і парламентом. У Пілсудського був величезний авторитет – воєначальника і творця незалежної Польської Республіки. Пілсудський і його прихильники – в армії і в керівництві Польської партії соціалістів – критикували уряд і всю політичну систему загалом, нападали на чиновників, які багато років перебували при владі.

Саме тому у 1926 році в Польщі встановився режим «санації», тобто, в дослівному перекладі, очищення і оздоровлення суспільства. 12 травня 1926 року польські війська, що підтримували Юзефа Пілсудського, пішли на Варшаву і після вуличних боїв зайняли її. 14 травня Президент Станіслав Войцеховський і прем’єр Вінцетій Вітос склали свої повноваження. Абсолютною більшістю голосів депутатів Сейму і Сенату Президентом Польщі був обраний Ю. Пілсудський, що відмовився від цієї посади і 6 серпня очолив створене ним, не підлегле парламенту і уряду, управління Генерального Інспектора Збройних Сил Польщі, яке займалося справами армії, з підпорядкуванням Генеральному штабу, начальником якого залишився сам Маршал. Президентом Польщі став професор Ігнацій Мосціцький, який не був самостійною політичною фігурою.

Більшість істориків поділяють санацію на два історичних періоди: режим санації за Пілсудського (1926-1935 рр.) і режим санації після смерті Пілсудського (1935-1939 рр.).

Цілями санації оголошувалися здешевлення держапарату, поліпшення становища народних мас і національних меншин, створення надпартійної і надкласової влади. Проголошувалося «наведення порядку», була оголошена боротьба з корупцією та зловживаннями владою, обмежені багатопартійність і парламентаризм, розширені повноваження виконавчої влади. 2 серпня 1926 року були прийняті поправки до конституції, так звана «Серпнева новела». За рахунок урізання прав Сейму розширювалися повноваження Президента. Він міг розпускати обидві палати парламенту, видавати декрети, що мали силу закону, впливати на прийняття бюджету [1].

2 жовтня 1926 р. Пілсудський став і прем’єр-міністром Польщі. На будь-які посади призначалися тільки віддані Пілсудському люди. Як Генеральний Інспектор Збройних Сил Маршал не ніс відповідальності ні перед сеймом, ні перед Президентом, тому ключові важелі влади Пілсудський зосередив у своїх руках і утримував владу аж до своєї смерті в 1935 р., після чого режим санації продовжував зберігатися, а місце Пілсудського зайняв генерал Едвард Ридз-Смігли.

Санація у політичному житті. Фактично влада в країні належала Пілсудському , а після його смерті – «групі полковників» (офіцерам польських легіонів, створених Пілсудським, які займали державні посади). Була створена партія влади, що отримала назву «Безпартійний блок співпраці з урядом». На парламентських виборах 1928 року, які проходили ще у відносно вільних умовах, йому не вдалося завоювати більшості (блок набрав лише 25% голосів). Мета була досягнута у 1930 р., після виборів, що відбулися вже під відвертим тиском уряду, але і тоді блок не отримав двох третин депутатських місць, необхідних для зміни конституції у дусі, які відповідали б антидемократичним цілям санації.

У роки Великої депресії відбулося посилення режиму: держава здійснила наступ на права і свободи громадян, була ліквідована свобода зібрань, усі громадські організації і профспілки потрапили під жорсткий контроль влади, державна адміністрація підпорядкувала собі систему місцевого самоврядування, насаджувалася ідеологія «державного виховання». Стверджувалося, що вихід з будь-якої кризи досягається не соціальною і політичною боротьбою, а спільними зусиллями суспільства і держави, тому обмежувалися можливості для проведення демонстрацій, вводився примусовий арбітраж при трудових конфліктах, заборонялися страйки. Судова реформа 1932 р. скасувала незмінюваність суддів, підпорядкувала адвокатуру адміністративному апарату. Був прийнятий більш жорсткий кримінальний кодекс, а в 1934 р. був створений перший ізолятор (по суті – концтабір) для політичних ув’язнених у Березі Картузькій (Західна Білорусь). Була переглянута шкільна програма для посилення патріотичного виховання та пропаганди державних ідей [2].

23 квітня 1935 р. була прийнята нова конституція, за якою зберігався республіканський лад, але Сейм втратив реальне політичне значення. Натомість розширив свої повноваження Сенат, а всю повноту влади фактично набував Президент. Встановлювалася його відповідальність тільки «перед Богом та історією», тобто він виводився з-під контролю будь-яких гілок влади. Президент отримував право призначати і звільняти всіх членів уряду, скликати і розпускати Сейм, видавати декрети, що мали силу закону, керувати всією внутрішньою і зовнішньою політикою держави. Вибори Президента позбавлялися демократичності, оскільки його обирав не народ, а спеціальне зібрання виборців (80 осіб – 50 депутатів, 25 сенаторів, маршалки сейму і сенату, прем’єр-міністр, Голова Верховного Суду та Генінспектор Збройних Сил) . Президента обирали з 2 кандидатур, одну з яких називав колишній президент, а іншу – збори вибірників. Прийнятий незабаром новий виборчий закон позбавив політичні партії права висувати кандидатів у депутати; це право переходило до виборчих комісій, які призначалися владою.

Наприкінці 1930-х років, з погіршенням зовнішньополітичної ситуації , у польському суспільстві намітилася тенденція до національної консолідації. Уряд робив заходи до створення громадської думки на підтримку режиму і формуванню масової соціальної бази. Товариство було покликане згуртуватися навколо ідей санації для захисту польських інтересів і порятунку польської незалежності. У цілях національної оборони уряд закликав народ забути про всі класові і політичні розбіжності. Проводилися масові патріотичні маніфестації проти реваншистських планів Німеччини на сході і за розширення польських кордонів. Так, всі основні політичні сили підтримали участь Польщі в поділі території Чехословаччини і анексію Тешинської області.

Також за режиму санації в Польщі відбулося посилення націоналізму. Після смерті Пілсудського у Польщі були, зокрема, введені квоти, що обмежували частку євреїв серед студентів, почастішали випадки нападів на магазини та установи, що належали представникам нацменшин. Дуже напруженою була обстановка в Галичині, де Організація українських націоналістів розгорнула кампанію терору проти чиновників польської адміністрації, на що влада відповіла репресіями навіть проти помірних українських активістів.

Протягом досить тривалого часу режим санації у східноєвропейській історіографії оцінювався як фашистський. Деякі риси суспільно-державного устрою фашистського типу були справді помітні: насадження корпоративних засад у суспільстві, централізоване управління економікою, підпорядкування державним інтересам усіх сфер суспільного життя, обмеження прав і свобод громадян. Однак реальної фашизації режиму не відбулося: не змогла утвердитись єдина масова політична партія санації, збереглися атрибути республіканізму і парламентаризму – поділ влади, проведення виборів, існування багатопартійності і наявність політичної опозиції. Велике значення мав особистий фактор – авторитет Пілсудського, а після його смерті режим став помітно слабшати. Отже, всі ці риси свідчать про авторитарний, а не фашистський характер режиму санації [3].

Санація в економіці. Початковий період санації збігся зі стабілізацією економічного життя Польщі, що забезпечило режиму підтримку суспільства. У 1926 р. був зібраний гарний урожай, поліпшилася експортна кон’юнктура. Через страйк англійських шахтарів різко виріс (у 3 рази ) експорт польського вугілля. Польща отримала позитивне сальдо зовнішньої торгівлі. Стабілізувалися фінанси. Головними торговими партнерами Польщі стали США та Німеччина. Однак економічний підйом був обмеженим, оскільки обсяг промислового виробництва до 1929 р. так досяг довоєнного рівня лиша на 81% [4].]Проте стабілізація економіки забезпечила деякий ріст доходів населення, що призвело до спаду соціальної напруженості.

Восени 1929 р. Польща першою з країн Центрально-Східної Європи виявилася втягнутою у світову економічну кризу. Пік кризи припав на 1932 рік, коли промислове виробництво скоротилося майже на 40 %. Ціни на сільськогосподарську продукцію впали більш, ніж на 60%, а безробіття склало близько 50% серед усіх робітників. Причинами гостроти економічної кризи були вузькість внутрішнього ринку, залежність від експорту (зокрема, у вугільновидобувній галузі), технічна відсталість промисловості, величезні військові витрати (70% бюджету), великий розмір зовнішнього боргу (близько 400 млн. дол. США), залежність від іноземного капіталу (44 % акціонерного капіталу припадало на частку американських, французьких і німецьких фірм, які проводили політику вивезення прибутків, а не реінвестування їх в економіку Польщі) [4].

Економічна криза призвела до різкого зростання соціальної напруженості. Число страйкуючих робітників з 1930 р. по 1933 р. зросло у 7 разів (досягши 345 тис. чол. ). У всіх промислових районах Польщі 16 березня 1932 р. пройшов загальний страйк робітників. Почав розвиватись селянський рух, який провокував «бойкоти міста», коли селяни припиняли постачати до міста продовольство і купувати промислові товари. На території «кресів» селянський рух поєднувався з національно -визвольною боротьбою білорусів і українців.

У 1930-х роках поступово склалася система централізованого, корпоративного управління економікою, набирало обертів державне регулювання господарського життя. Ще в 1927 р. були утворені промислова, торговельна та ремісничі палати, в 1933 р. – сільськогосподарська палата. Вони включали тристороннє представництво – профспілкових організаці, власників підприємств та уряду. Ці палати повинні були спільно вирішувати економічні проблеми, керуючись тільки державним підходом до них. У 1935 році був утворений Центральний промисловий округ, де були розміщені нові підприємства військового відомства.

З 1933 р. почався вихід із рецесії, але зростання виробництва було дуже повільним. У 1938 р. індекс промислового виробництва перевищив докризовий на 17%, також не скоротилася і кількість безробітних (їх залишалося близько 500 тис. чол., тобто до 50 % робітників) [4].

Розглядаючи режим санації з соціальних позицій, за відправну точку слід взяти той факт, що прийнята урядом програма розвитку повинна була забезпечити Польщі економічну стабілізацію. Необхідно відзначити, що деякі заходи економічної стабілізації, проведені в Польщі в той період , принесли свої плоди. Так, наприклад , почав розвиватися Центральний економічний район, на отримані зовнішні позики була частково здійснена модернізація польської армії. Однак, аж до кінця існування Другої республіки в 1939 році у Польщі так і не було досягнуто рівня промислового виробництва 1913 року (у 1938 р. індекс промислового виробництва склав 94% від рівня 1913 р.). Не стала Польща й індустріальною державою: 70% населення становили сільські жителі, які у переважній більшості не були зайняті у промисловості.

Санація у зовнішній політиці Польщі. Розглядаючи режим санації у зовнішньополітичній сфері, слід зазначити, що в той період Польща претендувала на роль великої держави, хоча достатнього для цього економічного і військового потенціалу за роки правління Пілсудського і його послідовників так і не набула. Відносини з сусідніми державами були напруженими: тривали територіальні спори з Чехословаччиною щодо Тешинської області, кордон з СРСР, встановлений Ризьким мирним договором у 1921 р., обидві сторони вважали лише тимчасовим компромісом, а кордон з Німеччиною не був визнаний Берліном і, крім цього, не був гарантований західними державами.

У 1920 -х рр. Польща бере активну участь в роботі над проектами європейського врегулювання, до яких сам Юзеф Пілсудський не без підстав ставився скептично. Проте вже в той час проявляються тенденції до створення індивідуальної системи безпеки для Польщі, яка ґрунтувалася б на принципі двосторонніх угод. Перші неофіційні і напівофіційні кроки в цьому напрямку Маршал здійснив майже відразу після повернення до влади [5].

Унікальність міжвоєнного періоду полягає в тому, що гострота проблеми безпеки породжувала масу різноманітних спроб створення моделей європейського врегулювання, в яких відображалися, мабуть, всі можливі форми політичного мислення. Позиція Польщі щодо проектів загальної безпеки була доброзичливою, але дипломати на чолі з міністром закордонних справ Августом Залеським добре відчували недосконалість декларативних засобів, які не могли додати нічого нового до Статуту Ліги Націй. Скептичним було і ставлення до пан’європейського руху, який, з моменту виступу Арістида Бріана, став вселяти підозри, що Франція готова таким шляхом реалізувати свої приватні інтереси на шкоду інтересам Польщі.

На початку 1930-х рр. найбільш істотного значення для східноєвропейських країн набувають горизонтальні зв’язки – тобто взаємини один з одним, а не з великими державами. Істотно зростає і потенціал зовнішньої політики Польщі, що виражається у кількості зв’язків і відносин, які вона була здатна підтримувати одночасно. У цей період її зовнішня політика вже не підпорядковувалась лише інтересам відносин з великими державами.

На зміну політиці участі у формуванні стабільності на континенті приходить політика індивідуального забезпечення безпеки. З початку 1930-х років Польща ставить себе в опозицію по відношенню до ініціатив великих держав – нові проекти об’єктивно не відповідають її інтересам, а політики усвідомлюють інтерес країн, відокремлюючи його від загального інтересу миру в Європі.

Для зовнішньої політики Польщі став переломним 1932 р., оскільки саме тоді починають проявлятися тенденції формування політичного курсу нового типу. Слідом за спробами включитися в процес творення європейського порядку, покликаного гарантувати мир і стабільність, польська дипломатія докладала зусиль для вирішення потенційно конфліктних питань на двосторонній основі. Виразами цієї лінії стають договори про ненапад, підписані з СРСР і Німеччиною у 1932 і 1934 роках відповідно [3].

Потрібно теж зауважити відсутність альтернативних стратегій в політиці Польщі після 1934 р., завданням якої стало збереження досягнутого положення на максимально тривалий термін. Необхідно також відзначити і деяку втрату чутливості польського керівництва в сприйнятті змін європейських відносин [1].

Таким чином, у зовнішній політиці Польща продовжувала намічений ще на початку 1920-х років курс на певне лавірування між Німеччиною та СРСР. Подібний курс відповідав державним інтересам Польщі і виходив з реальних передумов зовнішньополітичної, економічної та військової потужності як Німеччини, так і Радянського Союзу. Пілсудський і, в певній мірі, його послідовники чітко уявляли собі, що рано чи пізно їх країні доведеться воювати або з нацистами, або з комуністами, і прагнув лише уникнути найстрашнішого – війни на два фронти проти Німеччини і СРСР. Однак у вересні 1939 р. сталося саме це.

Висновки і перспективи подальших досліджень. Вождів санації важко звинувачувати в тому, що вони не змогли врятувати Польщу: затиснута між двома тоталітарними велетнями, навряд чи змогла б вистояти і більш сильна та демократична держава. Однак, до кінця свого існування, «режим полковників» тримався в основному завдяки лояльності силових структур та політичної інерції. Не знайшовши спільної мови ні з правими, ні з лівими, він презентував себе суспільству в якості надпартійного захисника національних інтересів, але ототожнював ці інтереси з інтересами самих військових, а також їх нечисленних союзників, які стали політиками. Вивівши країну з політичного хаосу першої половини 1920- х років, Юзеф Пілсудський і його послідовники не запропонували продуманої програми політичного та економічного оновлення, адже Польща дуже сильно постраждала від Великої депресії. Очолюваний вельми популярним лідером, режим використовував цю популярність для забезпечення стабільності всередині країни і для «надування щік» у зовнішній політиці.

Однак у режиму санації, незважаючи на його авторитарну сутність, були і позитивні сторони. Польща Пілсудського далеко не була взірцевим суспільством, та переконаність у абсолютній цінності власної незалежної держави увійшла в кров переважної більшості поляків саме за два десятиріччя існування «міжвоєнної» Польщі, і похитнути цю переконаність не змогли ані п’ять з половиною років нацистської окупації , ні 45 років правління залежного від Москви режиму польських комуністів. Головна мета Юзефа Пілсудського – створення модерної польської нації – була досягнута. Польща відродилася з історичного небуття.

Список використаної літератури

1. Згорняк М. Военно-политическое положение и оперативные планы Польши перед началом второй мировой войны / М. Згорняк // Вопросы истории. – 2002. – №4.

2. Buszko J. Historia Polski: 1864–1948 / Jerzy Wyrozumski, Józef Andrzej Gierowski, Józef Buszko. – Warszawa: Państwowe wydawnictwo naukowe, 1982. – 472 s.

3. Czubiński A. Historia Polski, 1864-2001 / Antoni Czubiński. – Wrocław: Zakład Narodowy imienia Ossolińskich, 2002. – 487 s.

4. Михутина И. В. Режим «санации» в Польше и рабочий класс / И. В. Михутина // Кризис политической системы капитализма в странах Центральной и Юго-Восточной Европы – М.: Наука, 1982. – 232 с.

5. Lepecki M. Pamiętnik adiutanta Marszałka Piłsudskiego / Mieczysław Bohdan Lepecki. – Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1987. – 364 s.