Варшавський договір 1920 року: генезис, проблеми, наслідки

УДК 94 (477/438)                       

Микола Кучерепа – кандидат історичних наук,професор кафедри історії та археології України Волинського національного університету імені Лесі Українки

© Кучерепа М., 2020

У статті досліджується проблеми, пов’язані із укладанням у квітні 1920 р. політичної і військової конвенції між урядами Української Народної Республіки і Польщі. Наведено конкретні приклади із переговорного процесу між українською дипломатичною місією і представниками польського уряду. Вказано на наслідки досягнутих домовленостей, їх міжнародне значення і зроблено відповідні висновки.

Ключові слова: Варшавський договір, С. Петлюра, Ю. Пілсудський, Польща, Ризький мирний договір, Росія, Українська дипломатична місія, Українська Народна Республіка.

Постановка наукової проблеми та її значення. У квітні 2020 р. минуло 100 років з часу укладання Варшавського договору між Українською Народною Республікою і Другою Річчю Посполитою. Навколо нього ще й до сьогодні точаться гострі суперечки. Ці домовленості між Україною і Польщею називають ще «договором Петлюри і Пілсудського». У цьому означенні – багато гіркої правди: ані в українському, ані в польському суспільствах цей договір не користувався популярністю. Особливо дісталось С. Петлюрі. Саме на проблемі Варшавського договору уже в перші дні після його підписання схрестилися гострі шпаги багатьох політиків. Насамперед йому противилися галичани. Українці з галицьких політичних кіл кваліфікували варшавські українсько-польські домовленості як помилкові, як «продаж» Галичини і частини Волині полякам. Дехто прямо звинувачував С. Петлюру у державній зраді. Так галицький провід дорікав Головному отаманові у підступності його намірів щодо Західноукраїнської Народної Республіки, яка нібито перетворилася на розмінну монету в тому торгу, який вів Голова Директорії УНР з польською стороною, а логічним підсумком якого зрештою і став Варшавський договір.

За століття, що минуло з часу його укладання, історія українсько-польських відносин насичена різними подіями. Звернутися до цієї теми автора спонукала спадщина драматичного минулого у свідомості українців і поляків та список обопільних претензій й образ, яка ще й сьогодні справляє значний вплив на їхню свідомість. Нині український та польський народи об’єктивно зацікавлені в історичному примиренні, у взаємному бажанні порозумітись і співробітничати. 

Вчені обох країн, які досліджують історію українсько-польських відносин, мають повернутися лицем до тих знакових подій і постатей, які єднають, а не розділяють спільноти сусідніх держав. Договір Петлюра – Пілсудський слід розглядати як важливу спробу порозуміння і співпраці задля свободи обох народів і вільного державницького життя. 

Аналіз останніх досліджень із цієї проблеми. Варшавський договір посідає значне місце в історіографії. Він був і залишається предметом найсуперечливіших оцінок, а також найбільш вразливим аргументом в оцінках діяльності С. Петлюри. Наприклад, сучасники Головного отамана М. Шаповал [1], С. Шелухін [2; 3] закидають йому одноосібність і поспішність у схваленні договору, «продаж» полякам Східної Галичини. Такої ж думки дотримуються деякі сучасні дослідники. Зокрема А. Копилов, стверджує, що укладання Варшавської угоди було прорахунком у зовнішній політиці Української Народної Республіки [4].

Прихильніше до договору і особи С. Петлюри поставилися Ф. Крушинський [5], І. Мазепа [6], М. Стахів [7]. О. Шульгин вважає, що укладання договору «було цілою революцією в тодішній нашій закордонній політиці, і треба було мати велику громадську мужність, щоб на неї зважитись. Симон Петлюра цю мужність мав…» [8, 175].

Новітня українська історична наука вже має чималі напрацювання з історії національно-визвольних змагань українського народу 1917–1921 років, коли в огні збройної боротьби український народ відроджував свою державність. Проте суперечливою і разом з тим малодослідженою сторінкою цього періоду залишається проблема Варшавського договору. Стан сучасних вітчизняних студій історії українсько-польської угоди 1920 р. вже стали предметом наукових опрацювань В. Верстюка [9], С. Литвина [10], Ю. Довгана [11] та інших.

В. Верстюк, приступаючи до історіографічного аналізу проблеми, охарактеризував радянську історіографічну спадщину, яка, на думку вченого, розглядала події 1920 р. виключно як «третій похід Антанти», «війну з буржуазно-поміщицькою Польщею», «напад польських мілітаристів», супроводжуваний зрадою «українських буржуазних націоналістів». На зміну цим реліктам, – пише  автор згадуваної статті, – прийшла концепція Української революції, сутність якої становлять державотворчі інтенції української нації [12, 61]. Він вказав, що сучасна українська історіографія перехворіла хворобою некритичного ставлення до емігрантської та діаспорної історичної науки, від якої запозичила не тільки чимало цінного, а й цілу низку притаманних їй вад.

Українські історики насамперед відмовилися від використання згаданих вище визначень радянської історіографії, Проте вони потрапили у складну ситуацію під час визначення свого ставлення до війни і пошуку її місця в загальній схемі Української революції. Відсутність надійної підказки змусила їх діяти на свій страх і ризик у відповідності до власних уявлень про контекст революції. 

Сучасні українські історики відмовилися від однозначності оцінок договору та намагаються з’ясувати спонукальні мотиви, які призвели до його підписання. Зокрема, Ю. Терещенко у статті «Варшавський договір 1920 року і його оцінка українською дипломатією» пише, що, незважаючи на внутрішню суперечливість договору, «він дав реальну можливість ще на рік продовжити масштабну збройну боротьбу за визволення України і зберегти основи національної державності. С. Петлюрі видалось можливим поступитися частиною української території з тим, щоб відстояти державність на Великій Україні» [13, 138]. Подібні трактування знаходимо у праці Я. Грицака, який пише, що, ідучи на угоду з Пілсудським, С. Петлюра керувався єдиним прагненням бачити Україну самостійною державою [14, 152–153]. Близький до такої оцінки й інший український історик І. Срібняк. На його погляд, «стрижнем польсько-українського порозуміння 1920 р. був військовий союз двох держав проти більшовицької Росії» [15, 148]. Українсько-польський переговорний процес 1919–1920 pp. детально висвітлений у праці Б. Гудя та В. Голубка «Нелегка дорога до порозуміння» [16]. В. Трофимович у своїй публікації аналізує умови, в яких українській дипломатичній місії приходилось домовлятися із польськими партнерами [17]. Українські дослідники констатують нерівноправність польської та української сторін. Про роль молодшого партнера, яку відвів українській стороні Ю. Пілсудський пише, зокрема, О. Павлюк [18]. Заслуговує уваги дослідження Т. Єременко [19, 212–217], Автор стверджує, що на угоду з Польщею С. Петлюру штовхнули обставини, більшовицька загроза, байдужість та нерозуміння з боку Антанти [20, 214]. Цим пояснюється і безмірно висока ціна, яку заплатив С. Петлюра за допомогу Польщі у боротьбі проти більшовиків. Отже, за роки незалежності українська історична наука зробила суттєві кроки до переосмислення подій національно-визвольних змагань 1917–1921 pp. загалом і Варшавського договору 1920 р., зокрема. 

Значний поступ у дослідження заявленої проблеми зробила польська історіографія. Польські дослідники також стверджують, що польсько-український союзницький договір 1920 р. від часу його укладання викликав гарячі суперечки і емоції. Одні його глорифікували, а інші, навпаки, піддавали жорсткій критиці. Вперше виважену оцінку цьому договору дав П. Вандич у паризьких «Історичних зошитах» («Zeszyty Historyczne) [21]. Її сприйняла і розвинула новітня польська історіографія [22; 23; 24; 25; 26]. Праці Я. Я. Бруського, Я. Пісулінського, З. Карпуса, В. Резмера, Е. Вішки значно розширили наукове трактування варшавських домовленостей. В своїх працях вони дискутують над питаннями щодо успіху польсько-українського альянсу, задумуються і аналізують ті моменти, які перешкодили довести взяті зобов’язання до успіху. Цікавий науковий доробок в польську історіографію проблеми внесли М. Вжосек, Е. Коко, М. Прушинський, В. Серчик, Р. Тожецький та інші автори.

Мета та завдання дослідження. Не претендуючи на повне і детальне висвітлення проблеми, автор поставив за мету проаналізувати роль і значення Варшавського договору 1920 року для України і Польщі та його міжнародне значення. Виходячи із поставленої мети автор намагатиметься вирішити такі завдання: передумови, причини, зміст і практичне виконання, започаткованого С. Петлюрою і Ю. Пілсудським, Варшавського договору 1920 року. 

Виклад основного матеріалу. Вище зазначалося, що Варшавський договір став об’єктом дошкульної критики навіть з боку близьких колег і однодумців Петлюри.

У зв’язку з цим виникає низка проблем, над якими продовжують дискутувати вчені. Насамперед постають питання: чи Варшавський договір був помилкою Петлюри, чи справді єдино можливим варіантом продовження боротьби за українську державність? По-друге, чому Ю. Пілсудський пішов врешті-решт на укладення цього договору і наскільки він при цьому був щирим? По-третє, чому саме у квітні 1920 року, а не раніше були досягнуті домовленості між двома новопосталими сусідніми державами? По-четверте, чи цей договір був рівноправним для УНР і Польщі, і чи закладав він основи взаємовигідного партнерства для обох сторін? І врешті, чи міг цей договір стати базою для нормалізації українсько-польських стосунків і перетворити їх у перспективі у стратегічний союз? Поряд з цими головними питаннями постають ще й інші. Щоб дати на них вичерпну відповідь, необхідно цей договір розглядати у багатовекторній площині, проаналізувати тогочасну міжнародну обстановку, політичне, соціально-економічне становище в Україні і Польщі, стан відносин між УНР і Річчю Посполитою.

У зв’язку з тим, що основні положення договору вже проаналізовані у численних дослідженнях українських і польських вчених [27; 28; 29; 30; 31, 32; 33] детально зупинятися на текстах політичної і військової конвенцій не має необхідності. Нагадаємо лише те, що Польща визнавала право України на незалежне державне існування, а Директорію УНР на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою – за верховну владу в УНР (пункт 1). Польща зобов’язувалася не укладати антиукраїнських угод (п.4) і гарантувала українцям культурні права. Водночас Польща залишала за собою етнічні українські землі Східної Галичини, Західної Волині та Холмщини з Підляшшям і Поліссям [34, 40-42]. Військова конвенція теж віддавала переваги польській стороні: воєнні дії на Правобережжі мали відбуватися під польським командуванням; польська сторона здійснювала керівництво залізницями, охорону запілля, а також владу на зайнятій в момент підписання конвенції території УНР. Польський уряд зобов’язувався озброїти коштом української сторони три дивізії, а український – забезпечувати необхідним провіантом польські відділи на час їхнього перебування в Україні [35, 26]. Основне вістря домовленостей спрямовувалося проти російської більшовицької окупації території УНР.

Польсько-український альянс 1920 року настав у час, коли Україна і Польща вже були виснаженні роками світової війни. Успішне існування країн, що відновили, або розпочали своє державницьке життя на території Східної Європи після Першої світової війни, вимагало вирішення складних територіальних, національних і політичних справ. Цьому, однак, не сприяла ситуація, що протягом довгого часу укладалась не найкраще. Особливо складною вона була в Україні, яка опинилася у повній міжнародній ізоляції. Антанта, озлоблена на Україну через укладання нею сепаратного миру з Центральними державами, не визнавала її. «Червона» і «біла» Росія також не бажали втрачати найбагатшу провінцію колишньої імперії. ЗУНР вела війну з Польщею. Непевною залишалася ситуація на кордоні з Румунією. 

Безперервні бойові дії на всіх фронтах упродовж 1919 року примушували Директорію УНР вирішувати проблеми оборони, розбудови армії, організації збройної боротьби. Одночасно уряду необхідно було розв’язувати соціально-економічні питання. Щодо зовнішньої політики, то в українському уряді не було єдності. Тогочасний голова Директорії В. Винниченко був готовий шукати порозуміння з більшовиками. А С. Петлюра намагався будь-що дійти до порозумінь з Антантою, щоб усі сили кинути проти Москви. Проте визнання альянтами незалежності України залишалися безуспішними. Відома історик Н. Полонська-Василенко підкреслює, що Антанта застосувала повну блокаду України, не дозволила навіть доставити санітарні матеріали та медикаменти [36, 535].

Невизначеність зовнішньополітичного курсу УНР привела до того, що у 1919 р. вона продовжувала воювати на всіх фронтах, головними з яких були: на сході – проти більшовицький, а на заході – проти польський. Активізація бойових дій на Волині поряд із запеклими боями у Східній Галичині створювала далеко не найсприятливіший фон для українсько-польських переговорів. До того ці невдачі на фронтах призвели до персональних змін у Директорії. В. Винниченко 11 лютого 1919 року подав у відставку, а місце голови зайняв С.Петлюра. Останній, очоливши Директорію, відразу ж розгорнув активну роботу по встановленню тісних зв’язків з Антантою. Проте всі його намагання добитися визнання Антантою УНР виявилися безрезультатними. Західні альянти твердо відстоювали ідею відродження Російської імперії. В такій ситуації можливі були дві альтернативи: перша – йти на примирення з більшовиками, друга – шукати союзників для боротьби з «червоною» Москвою. Ними могли тоді стати Румунія і Польща. Петлюра, задля порятунку держави і армії, почав негайно шукати контактів із західними сусідами. Проте Румунія, як писав у своїх спогадах Станіслав Грабський, «не бажала утворення будь-якої української держави на території Східної Галичини. Адже ж до неї після розпаду Австрії приєдналась русинська людність серед якої у випадку успіху української акції в Галичині могли б поширитися сильні націоналістичні прагнення» [37, 121]. Великого вибору не було. А тому Головний отаман, зважаючи на обставини, просив Румунію «якомога скоріше задовольнити потреби української армії в зброї і амуніції» [38, 355]. Консультації велися у Бухаресті. Однак до справді приязних і дружніх стосунків між Румунією і Україною не дійшло. Румунія погодилися лише частково продавати Українській Народній Республіці амуніцію [39, 253]. Жодного ж договору між обома державами підписано не було.

За такої ситуації єдиною державою, зацікавленою у продовженні визвольної боротьби України, залишалася Польща. Вона могла надати їй реальну військову допомогу. Тому Петлюра насамперед хотів знайти підтримку Польщі, а через неї нав’язати контакти з державами Антанти. Загальна політична і військова ситуація нагально вимагала саме такого кроку. Польща, що мала армію чисельністю майже 130 тис. осіб могла стати першорядним союзником для України [40].

Важливу роль у цьому зіграли особисті контакти Головного отамана армії УНР і Начальника Польської держави. Ярослав Грицак у своєму «Нарисі історії України» зауважує, що «зближенню Пілсудського і Петлюри сприяло те, що між ними було багато спільного. Обидва стояли на чолі війська, не маючи військової освіти й не пройшовши всіх щаблів офіцерської кар’єри. Вони були романтиками, які стали прагматиками з необхідності. І Пілсудський і Петлюра поділяли соціалістичні погляди, але пожертвували ними у критичний час національних змагань заради досягнення самостійності. Обидва піднеслися понад усіма партійними різницями в середині своїх суспільств і стали уособленням визвольних змагань всієї нації. З тією, однак, засадничою різницею, що Пілсудський представляв націю переможну, а Петлюра – переможену. Тому один залежав цілком від великодушності і чесності іншого» [41, 154].

Справа українсько-польського порозуміння в цей час була непростою. Не останню роль у цьому відіграли федеративні плани Ю. Пілсудського. Його концепція полягала у створені на Сході національних держав поєднаних з Польщею рамками федеративного союзу і котрі перебували б під її гегемонією – України, Литви, Білорусі. Вони мали становити своєрідний бар’єр, який відділяв би Польщу від Росії [42, 98–101]. С. Петлюра не сподівався на рівноправність в разі укладення угоди, оскільки розумів, що більшість польських політичних угруповань негативно ставиться до українського національно-визвольного руху і притримуються точки зору лідера Національно-демократичної партії Р. Дмовського [43, 181]. Програма політичних противників Ю. Пілсудського, національних демократів (ендеків), хоч як нереалістична, мала принаймні перевагу послідовності. Ендеки проповідували етнічно однорідну польську національну державу, яка мала бути досягнена асиміляцією слов’янських меншостей і вигнанням євреїв. Національні демократи відмовляли українцям у статусі нації, вони були за поділ України між Польщею і Росією [44, 50–53]. Р. Дмовський був переконаний у тому, що Польща не має гідних сусідів, з якими вона могла б укласти угоду про федерацію. Ідеолог ендеків підкреслював, що федерація вимагає схильності до компромісів, а цієї здатності позбавлені і литовці, і українці. Тезу про необхідність існування сильної держави Дмовський аргументував тим, що між наймогутнішим німецьким і найбільш анархічним російським народами не має місця для малого народу, який просто не витримає суперництва. А тому поляки повинні прагнути стати великим народом і мати могутню державу [45, 85–87].

Така концепція Р. Дмовського знайшла широке коло прихильників серед польського населення, у свідомості значної частини якого впливовими залишалися ще великодержавницькі прагнення – традиції розбудови держави від моря до моря. Проте, Пілсудський користувався більшим авторитетом та популярністю і саме він визначав політику краю. Він прекрасно розумів, що західні кордони Польщі визначають держави Антанти, а щодо східного кордону, то потрібно покладатися на власні сили. Так в інструкції для міністра закордонних справ Л. Василевського ще в 1918 р. він підкреслював: «Все те, що Польща, маючи на увазі кордони, отримає на заході, буде подарунком коаліції, бо там нічого власними силами не досягнемо. Натомість здобутками на Сході будемо завдячувати виключно собі, нашим власним силам» [46, 649]. І дійсно, весною 1919 р. Польща на українському фронті отримала значні перемоги. 16 травня польські війська захопили Луцьк, 18 травня вийшли на річку Стир.

Уряд УНР, опинившись у безвихідному становищі, направив до Варшави свого представника Б. Курдиновського, який 24 травня 1919 р. підписав угоду з польським прем’єром І. Падеревським в справі надання допомоги урядові УНР у боротьбі проти «червоної» Росії. Одночасно Б. Курдиновський, не маючи повноважень на це, від імені уряду УНР заявив, що в обмін на визнання і допомогу у війні з більшовиками керівництво Наддніпрянської України зрікається права вирішувати подальшу долю Східної Галичини [47, 308]. Таке положення перекреслювало дух і букву Акту злуки УНР зі ЗУНР, прийнятого в січні 1919 р. Це природне і бажане об’єднання обох українських держав принесло нові додаткові політичні проблеми. Обидві об’єднані українські держави відразу опинилися у стані війни з «червоною» і «білою» Росією, з Польщею і Румунією. В таких умовах перед українською дипломатією постало важке завдання боротьби за інтереси своєї держави на Паризькій мирній конференції. Залишається загадкою, з яких причин і чию волю виконував, Б. Курдиновський підписуючи угоду, йдучи на такі поступки польській стороні, на які вона сама й не сподівалася. Уряд УНР не визнав даної угоди як такої, що підписана з перевищенням повноважень. С. Петлюра наказав міністру закордонних справ А. Лівицькому негайно відкликати Б. Курдиновського до Кам’янця і покласти край його злочинній діяльності на шкоду українським інтересам у Польщі. Але Б. Курдиновський «накивав п’ятами» до Парижа» [48, 258].

Через декілька днів для переговорів з поляками відбула місія генерала С. Дельвіга, яка мала повноваження укласти перемир’я і досягти домовленості про спільні дії проти більшовиків. На переговорах у Львові з великими труднощами місія узгодила демаркаційну лінію і 16 червня підписала перемир’я, але диктатор і командування УГА зірвали його, розпочавши так звану «Чортківську офензиву».

Українсько-польському порозумінню сприяла проросійська політика Антанти. Відновлення «великої Росії» ставило під сумнів незалежність Польщі. Ю. Пілсудський стверджував: «…якщо українська справа буде вирішена на їхню користь (Росії. – М. К.), тоді вона піде на Польщу» [49, 13–14]. Саме ця обставина змусила Ю. Пілсудського звернутися через свого представника до С. Петлюри з пропозицією встановлення контактів. В свою чергу подібних контактів шукав і С. Петлюра.

Українсько-польські контакти активізувалися у серпні 1919 р., які призвели до припинення збройного конфлікту і сприяли їх зближенню у боротьбі проти експансії московського більшовизму на захід, яка однаково загрожувала існуванню обох держав.

Українська дипломатична місія на чолі з П. Пилипчуком уклала 1 вересня 1919 року угоду про перемир’я з Польщею. Одночасно керівник місії виступив із заявою про згоду УНР на кордон із західним сусідом по Збручу. І знову повторилася історія з Б. Курдиновським. П. Пилипчука було звинувачено в тому, що він своєю заявою відносно кордонів перевищив дані йому повноваження [50, 84–85].

До Варшави поїхала нова дипломатична місія, яку очолив виконуючий обов’язки міністра закордонних справ А. Лівицький. Він отримав чіткі вказівки від урядів УНР і ЗУНР щодо майбутніх кордонів. Українська делегація могла погодитись уступити полякам Холмщину і Підляшшя і то тимчасово – до часу скликання українського парламенту, за яким і буде останнє слово у цьому питанні [51, 103]. Переговори йшли надзвичайно складно, оскільки з багатьох питань погляди обох делегацій були діаметрально протилежні, особливо в питанні про кордони. Польська сторона домагалася кордону по Збручу, а щодо Волині, то погоджувалася, щоб питання про тутешній кордон вирішила Паризька мирна конференція [52, 85–86]. 

Тимчасом військово-політичне становище УНР набирало загрозливого характеру. Український фронт під натиском росіян міг у будь-який момент упасти і останні діставали вихід до східного польського кордону по всій його протяжності. 4 листопада 1919 року у Жмеренці за участю С. Петлюри і С. Петрушевича відбулася військова нарада. На ній міністр військових справ генерал В. Сальський окреслив дуже серйозну ситуацію, в якій опинилася українська армія, і заявив, що тепер політичне керівництво має шукати якогось виходу, щоб врятувати військо від фізичного винищення. «Роль стратегії вже скінчена, – сказав генерал Сальський. – Ми переможені ворогами, а вороги ті: тиф, холод, незабезпеченість армії, без якого ніяка армія не в силі боротися. Військовій силі ворогів не треба великої напруги, щоб винищити до ноги всіх. Тепер дипломати мусять врятувати їх від фізичного винищення» [53, 315]. Через два дні, 6 листопада Начальна команда Української галицької армії за наказом генерала Тарновського підписала угоду з Добровільною армією про перехід УГА на сторону Денікіна. Зрада галичан поставила армію і уряд УНР на грань цілковитої катастрофи. Залишки армії УНР відступили на Волинь. Щоб не допустити захоплення Кам’янця-Подільського денікінцями, Петлюра 8 листопада звернувся з проханням до польського військового командування ввести у місто частини польських легіонерів [54, 121].

В умовах військово-державної катастрофи, яку переживала УНР, переговори у Варшаві продовжувалися. Безвихідність становища примушувала українську сторону погоджуватися на принизливі умови, йти на поступки польській стороні. Симон Петлюра 11 листопада писав А. Лівицькому: «…Дуже жалко, що ми цих переговорів не почали раніш: може б, мали більш сприяючі для нас обставини для заключення договору з Польщею» [55, 183].

Через важке військово-політичне становище УНР не могла мати паритетного характеру. Поляки висунули українській делегації домагання не лише цілковитого зречення Галичини на користь Польщі, але й інших українських земель. Польська делегація відкинула українські пропозиції і вимагала в найближчий час дати остаточну відповідь у справі кордонів. 12 листопада 1919 р. відбулася нарада української делегації, на якій обговорювався проект польсько-української декларації. У виступі А. Лівицького було зазначено, що кордон між Польщею та УНР проходитиме по р. Збруч. При цьому він запевнив, що Польща буде зобов’язана надати Східній Галичині національно-територіальну автономію, умови якої вироблятимуться при співучасті представників УНР [56, 183].

27 листопада голова української дипломатичної місії А. Лівицький поїхав в Україну, де хотів проконсультуватися з урядом. Прибувши сюди, він наочно пересвідчився у катастрофічній ситуації що склалася: рештки Дієвої армії УНР відступали на північ, а місцеперебування уряду було невідомим. Для прийняття узгодженого, виваженого рішення А. Лівицький провів декілька консультацій–нарад із низкою видних політичних діячів Наддніпрянщини і Галичини. Зокрема, 28 листопада у Львові відбулася нарада за участю членів Директорії УНР Ф. Швеця та М. Макаренка, а також керівника міністерства закордонних справ Західної області УНР В. Старосольського. Всі присутні на нараді погодилися із тим, що інтереси майбутнього Української держави вимагають негайного підписання угоди з Польщею, хоч би ціною значних територіальних поступок [57, 23]. Заручившись підтримкою декількох провідних членів українських урядів, А. Лівицький повернувся назад до Варшави, де 2 грудня скликав розширену політичну нараду. В ній, окрім членів дипломатичної місії, брали участь члени уряду та такі відомі громадські та політичні діячі, як М. Єремієв, М. Ковалевський, К. Павлюк, П. Христюк, С. Шемет, та інші [58, 263]. На нараді обговорювався текст Декларації Української дипломатичної місії у Варшаві до польського уряду. Андрій Лівицький, звертаючись до присутніх, заявив: «Українська місія, зараз стоїть перед підписанням Декларації до Польського уряду. Умови, які зазначені в Декларації надзвичайно тяжкі для українського народу, умови складені під пресією польської сторони і формулювання пунктів вже змінена бути не може. Однак політичне та військове положення України тепер, остільки трудне, що підписання такої Декларації являється єдиним порятунком» [59, 23]. Найбільшу дискусію викликала проблема Галичини. У своєму виступі Софія Русова зазначила: «В Декларації нема нічого, що могло б бути образливим для Галичини. Справді, після минулих подій навряд, чи може уряд Український мати формальні права на Галичину. Галичина, окупована польським військом, а політичною основою її дальшого існування є Статут, вироблений в Парижі Антантою. Таким чином, будучина Галичини, гарантована міжнародним актом і Декларація зашкодити їй не може» [60, 43–51]. Схвалення тексту Декларації представниками основних політичних сил, кажучи сучасною мовою, давало «добро» для укладення майбутнього договору. Це також відкидає усі закиди щодо одноосібної ролі Петлюри в процесі укладення угоди з Польщею. Того ж дня 2 грудня 1919 року сторони підписали Декларацію про засади українсько-польського договору. Представник польської сторони Р. Кнолль тоді заявив: «У відповідь на цю декларацію хочу зазначити, що (…) вже тепер себе можемо вважати союзниками у Східній Європі» [61, 67].

Незважаючи на значні територіальні поступки, які УНР змушена була зробити на користь Польщі, відмовившись від Східної Галичини і Західної Волині, підписання даної Декларації можна вважати значною перемогою української дипломатії. Нарешті вдалося добитися офіційного визнання з боку хоча б однієї країни Європи, що належала до антантівської коаліції, і отримати запевнення у наданні військової допомоги в боротьбі за відновлення незалежності Наддніпрянської України.

А. Лівицький після підписання декларації інформував С. Петлюру: «Посилаємо копію декларації, яку підписали з жалем і болем» [62, 59]. Одночасно А. Лівицький зазначав: «Приймаючи таке рішення, ми брали на увагу також те, що в декларації поза всім іншим маються позитивні моменти, дуже важливі для нашої справи. Так, ми домагаємося від польського уряду: признати самостійність УНР, допомогти нам зброєю, набоями та іншим військовим майном, нарешті відкрити для нас транзит з іншими державами» [63, 59].

На жаль, ця угода мала й іншу сторону медалі. На окупованих землях польські власті ставились до своїх фактичних союзників не найкращим чином. На Волині, в Галичині, та інших окупованих Польщею землях, польська адміністрація, та польське військо тероризувало українську людність. В зв’язку з цим український уряд неодноразово надсилав польському ноти протесту. Обставини змусили Голову Директорії УНР С. Петлюру звернутися з Меморандумом до керівника Польської держави Ю. Пілсудського. У цьому досить об’ємному документі С. Петлюра навів численні факти ворожого ставлення польських властей, терору, грабіжництва і всякого ряду насильства польської адміністрації та війська на українських землях. «Безпосередня моя участь, – писав він, – на протязі двох останніх років, в центрі українського політичного та державного життя, те знання української історії і душі українського народу, яке я міг придбати за попереднє своє життя, – цілком виразно дають мені змогу зробити консеквентні висновки з того становища, в яке поставились до місцевого населення українського Поділля представники польської військової влади і в яке вони поставили до себе те населення. Ігнорування елементарних прав самостійності Української Держави, зневажання її законів, мови, урядових установ; непотрібне, нічим не викликане поневіряння військових і цивільних оборонців тієї держави, безоглядне забирання і привласнювання державного майна на мільярди карбованців, – все це може викликати і викликає справедливе обурення та нарікання супроти тих чинників, які прислужилися до всього того.

Відповідно своєму розвиткові, своєму соціальному становищу, різні елементи українського суспільства по різному реагують на те, про що вони чують і що вони бачать на території УНР, зайнятій військами дружньої і заприязненої нам держави – Польщі.

Але всі ці елементи об’єднуються в одному: росте хвиля незадоволення, як тією владою, яка в щирому бажанні вивести Україну на широку дорогу щасливого вільного життя, запрохала на частину цієї України для дружньої співпраці польську військову владу, так і проти цієї запроханої влади» [64, 203-204].

У подальшому українсько-польський діалог призупинився більше як на три місяці. Причин тут, очевидно є декілька – і внутрішніх, і зовнішніх.

Серед внутрішньополітичних причин ми бачимо досить значний опір східній політиці Ю. Пілсудського з боку ендеків, які воліли піти скоріше на примирення з Росією, ніж погодитися на незалежність України. І лише весною 1920 р. Ю. Пілсудському вдалося подолати опір націонал-демократів.

Щодо зовнішньополітичних причин, то Польща не наважувалася дратувати Антанту, яка і подалі робила ставку на білогвардійців з їх концепцією «єдиної і неділимої». І лише остаточна поразка військ генерала А. Денікіна весною 1920 року призвела до того, що Антанта, по-суті, залишила українське питання вирішувати Польщі на її власний розсуд. Переговори відновилися лише 11 березня 1920 року, але знову йшли дуже важко. Та й зрештою у цей час Ю. Пілсудський ще не мав чіткого погляду на українську справу. Зокрема в одній із своїх промов, наприкінці березня 1920 року, яку цитує С. Грабський у своїх споминах, Начальник держави сказав: «Даю вам слово, що не піду на Київ і воювати не буду за українську державу для Петлюри» [65, 145]. Відразу ж після цього він посередньо підтвердив свою думку І. Дащинському. Але вже через два дні Пілсудський заявив, що «потрібно більшовицькій наступ випередити нашим», а також що він вирішив ударити на Київ, оскільки це дасть йому можливість отримати «цінного союзника» в особі Петлюри [66, 85].

Однак тоді і Пілсудський, і Петлюра, незважаючи на їх приязні особисті симпатії, були не в змозі самовільно змінювати зовнішні і внутрішні причини. Не могли ними легковажити. Їхні спільні зусилля, спрямовані на поновне пов’язування історії обох народів, вимагали практичних, організаційних і політичних кроків. Вимагали дієвих починань, щоб ідеї, що оживали, стали дороговказом для співробітників і підпорядкованих, власне на виконавчому рівні. 

Після тривалих консультацій між представниками урядів УНР і Речі Посполитої взимку 1920 року між двома державами було досягнуто певних домовленостей, які позитивно вплинули на зближення позицій держав-союзників. Зокрема, на підставі такого порозуміння до складу уряду УНР було введено двох міністрів-поляків: Генрика Юзевського на посаду заступника міністра внутрішніх справ, а Станіслава Стемповського – на міністра земельних справ УНР [67, 105]. Слід відзначити, що ці люди – прихильники польсько-українського співробітництва – зробили помітний вклад у справи налагодження взаєморозуміння між народами-сусідами. 

Робота по підготовці тексту угоди між Україною і Польщею поволі просувалася вперед. В ході переговорного процесу польська сторона ставила нові вимоги. Зокрема, 3 квітня польська делегація у запропонованому варіанті договору претендувала, крім Галичини, Полісся і Підляшшя, ще на сім повітів Волині. З огляду на ситуацію, С. Петлюра пропонував українській дипломатичній місії негайно прийняти всі умови, продиктовані Варшавою [68, 268]. Адже він розглядав союз із Польщею «як тактичний хід для встановлення зв’язку з Європою, незалежно од того, що цей акт був актом спасіння для дальшого провадження нашої боротьби» [69, 517].

На той час іншого виходу не було – Польща вела діалог з Україною з позиції сили. Більшовицька загроза, байдужість та нерозуміння з боку Антанти штовхнули Петлюру на цей крок. Коли постало питання: Україна без західних земель, чи повне зникнення її під більшовицькою навалою, Петлюра вибрав перше.

Врешті-решт, дійшло до підписання Варшавського договору, на основі якого розпочалася відома в історії київська виправа Ю. Пілсудського. Українсько-польські війська мали спочатку блискучі успіхи. 7 травня 1920 року вони увійшли до Києва. Проте у червні ситуація на фронті різко змінилася. Під натиском більшовицьких військ союзницькі війська змушені були відступати.

Висновки і перспективи подальших досліджень. Спроба визволення України з-під влади московського більшовизму об’єднаними силами армії УНР і Польщі у 1920 році закінчилася невдало. 18 жовтня польська сторона підписала з радянською Росією сепаратне перемир’я, а 18 березня 1921 року – Ризький мирний договір, односторонньо зламавши узяті на себе зобов’язання щодо УНР. Визнавши формально «державність» радянської України, Польща тим самим погодилася зі встановленням московського окупаційного режиму в Україні [70, 100]. Проте, як вважає Богдан Гудь, кваліфікувати Ризький договір як «зраду» Польщею взятих на себе зобов’язань щодо Української Народної Республіки було б надто упереджено [71, 133].

Попри всі застереження треба таки визнати, що домовленості, укладені між УНР і Польщею у квітні 1920 року, стали важливою віхою в історії українсько-польських відносин. Найголовнішим є те, що обидві країни прийшли до усвідомлення необхідності стратегічного партнерства задля забезпечення своєї незалежності. Цей договір створив правову основу для подальшого співробітництва між вже екзильним урядом УНР і Річчю Посполитою, мета якого полягала у послабленні більшовизму. Попри всю контроверсійність оцінок Варшавського договору в історіографії, безсумнівним є те. що він був єдино можливим шляхом продовження збройної боротьби українського народу проти більшовицького поневолення і за порятунок української державності. 

Варшавський договір має велике значення не тільки для українського народу, але й для всієї Європи. З великою певністю можна допустити, що коли б не спільний українсько-польський спротив, то запланований більшовицький похід на Польщу, Румунію, Чехословаччину, був би успішним і обернувся трагедією для усіх цих народів. Завдяки боротьбі УНР з найбільшими більшовицькими силами зуміли відстояти свою незалежність Естонія, Латвія, Литва, Фінляндія.

Джерела та література

1. Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. Прага, 1928. 42 с. 
2. Шелухін С. Варшавський договір між поляками і Петлюрою 21 квітня 1920 року. Прага, 1926. 37 с.
3. Шелухін С. Петлюрівці в світлі права. Відень, 1922. 42 с. 
4. Копилов А. Зовнішня політика С. Петлюри: прорахунки та упущені можливості (актуальна точка зору) / А. Копилов // Наукові праці Кам’янець-Подільського державного педагогічного університету: Історичні науки. Т. 3 (5). Київ, 1999. С. 302–306. 
5. Крушинський Ф. Петлюра і Пілсудський (В 16-ту річницю договору 22 квітня 1920 року. Молода Україна. 1936. Ч. 4–5. С. 6–7. 
6. Мазепа І. Україна у огні й бурі революції. Київ: Темпора, 2003. 608 с.
7. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: в 7-ми т. Торонто, 1962–1965. Т. V: Директорія і Антанта, 1964. 248 с.: іл.; Т. VI: Криза на всіх фронтах, 1965. 248 с.: іл. 
8. Шульгин О. Симон Петлюра та українська закордонна політика. Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926). Збірник памяти Симона Петлюри (1879–1926). Прага: друкарня «Легіографія» (накладом Міжорганізаційного Комітету для вшанування памяти Симона Петлюри в Празі), 1930. С. 172–177.
9. Верстюк В. Ф. Союз Ю. Пілсудського – С. Петлюри 1920 р. в сучасній українській історіографії . Наукові записки НаУКМА : Історичні науки. 2005. Т. 41. С. 61–65. 
10. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і Петлюріана. Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2001. 640 с.
11. Довган Ю. Дипломатичні зв’язки представників УНР та ЗУНР з державами-переможницями на останньому етапі національно-визвольних змагань (серпень 1919 р. – листопад 1920 р.): історіографія проблеми. Гілея: науковий вісник: Зб. наук. праць. Київ, 2014. Вип. 90. С. 122–127.
12. Верстюк В. Ф. Союз Ю. Пілсудського – С. Петлюри 1920 р. в сучасній українській історіографії . Наукові записки НаУКМА : Історичні науки. 2005. Т. 41. С. 61–65.
13. Терещенко Ю. Варшавський договір 1920 року і його оцінка українською дипломатією // Симон Петлюра у контексті Українських національно-визвольних змагань: Збірник наукових праць. Фастів: Поліфаст, 1999. С. 130– 139.
14. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ ст. Київ: Генеза, 1996. 360 с.
15. Срібняк І. Симон Петлюра на чолі держави та війська (до питання про польсько-українські взаємини 1919–1920 років) // Симон Петлюра. Українська національна революція. Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України. Київ, 1995. С. 137–164.
16. Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння. До питання генези українсько-польського військово-політичного співробітництва 1917–1921 pp. Львів: Вид-во «Українські технології», 1997. 65 с.
17. Трофимович В. В. Важкий шлях до Варшавського договору 1920 року. Військово-науковий вісник. 2017. № 28. С. 110–128.
18. Павлюк О. Українсько-польський союз і політика США щодо УНР у 1920 р. Український історичний журнал. 2000. № 6. C. 3–16.
19. Єременко Т. Симон Петлюра і Юзеф Пілсудський. У 70-річчя паризької трагедії: Збірник пам’яті Симона Петлюри. Київ, 1997. С. 212–217. 
20. Єременко Т. Симон Петлюра і Юзеф Пілсудський. У 70-річчя паризької трагедії: Збірник пам’яті Симона Петлюри. Київ, 1997. С. 214.
21. Wandycz P. Z zagadnień współpracy polsko-ukraińskiej w latach 1919–20. Zeszyty Historyczne. Paryż. 1967. Z. 12. S. 3–24.
22. Bruski J. J. Petlurowcy. Centrum Państwowe Ukraińskiej Republiki Ludowej na wychodźstwie, 1919–1924. Kraków: Wydawnictwo «Arcana», 2000. S. 99–146.
23. Pisuliński J. Nie tylko Petlura. Kwestia ukraińska w polskiej polityce zagranicznej w latach 1918–1923. Fundacja na Rzecz Nauki Polskiej. Wrocław: Wydawnictwo Uniwersytetu Wrocławskiego, 2004. S. 188–226. 
24. Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego następstwa, red. naukowa Z. Karpus, W. Rezmer, E. Wiszka. Toruń: Wydawnictwo Uniwersytetu Mikołaja Kopernika 1997. 564 s.
25. Szajdak S. Polsko-ukraiński sojusz polityczno-wojskowy w 1920 roku. Warszawa: Rytm, 2005. 320 s. 
26. Rok 1920 z perspektywy osiemdziesięciolecia. Red. naukowa Andrzej Ajnenkiel. Warszawa: Instytut Histrii PAN, Wydawnictwo Neriton, 2001. 340 s.
27. Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння…
28. Доценко О. Літопис Української революції. Матеріали й документи до історії й революції 1917–1923. Т. ІІ. Кн. 5. Львів, 1924.
29. Єременко Т. Симон Петлюра і Юзеф Пілсудський. У 70-річчя паризької трагедії: Збірник пам’яті Симона Петлюри. Київ, 1997.
30. Литвин С. Х. Симон Петлюра у 1917–1926 роках: історіографія та джерела; НАН України, Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, Севастопол. військ.-морс. ін-т ім. П. С. Нахімова. Київ: Аквілон-Прес, 2000. 462 с.
31. Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego następstwa …
32. Ukraina – Polska: Kultura, wartości, zmagania duchowe. : praca zbiorowa. Koszalin: Wydaw. Uczelniane Bałtyckiej Wyższej Szkoły Humanistycznej, 1999. 311 s., tabl.
33. Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze : Z. 3: Wokół sojuszu Piłsudski-Petlura / Katedra Ukrainistyki uniwersytetu Warszawskiego. Polskie towarzystwo ukrainoznawcze ; red. S. Kozak. Warszawa : Katedra Ukrainistyki UW, 1996. 374 s.
34. Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski. 1864–1945. Londyn, 1956. T. 2, cz. 1. 665 s.
35. Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння…
36. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2 : Від середини XVII століття до 1923 року. 3-тє вид.  Київ : Либідь, 1995. 606, [2] с.
37. Grabski S. Pamiętniki, do druku przygotował i wstęmpem opatrzył Witold Stankiewicz. T. 2. Warszawa : Spółdzielnia Wydaw. Czytelnik, 1989. 516 s.
38. Петлюра С. Статті, листи, документи. Т. 2. Нью-Йорк: Видано Українською Вільною Академією Наук, 1956. 480 с.
39. Литвин С. Х. Симон Петлюра і Юзеф Пілсудський. У 70-річчя паризької трагедії: Збірник пам’яті Симона Петлюри. Київ, 1997.
40. Deruga A. Polityka wschodnia Polski wobec ziem Litwy, Białorusi i Ukrainy (1918–1919). Warszawa : Książka i Wiedza, 1969. 585 s.
41. Грицак Я. Й. Нариси історії України…
42. Mackiewicz (Cat) S. Historia Polski od 11 listopada 1918 r. do 17 września 1939 r. Londyn : Wydawnictwo Plus, 1992. 343 s.
43. Баран З. Східна Галичина і союз Пілсудський–Петлюра / Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku i jego następstwa. Toruń, 1997. С. 177–189.
44. Pobóg-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski…
45. Akty i dokumenty dotyczące sprawy granic Polski na konferencji pokojowej w Paryżu 1918–1919. cz. 1: Program terytorjalny delegacji : zebrane i wydane przez Sekretarjat Jeneralny Delegacji Polskiej. Paryż, 1920. 133 s.
46. Dzieje Polski. Red. J. Topolski. Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe 1976. 936 s.
47. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. Історія Української держави двадцятого століття. Київ: Укр. письменник, 1993. 412 c.
48. Литвин С. Х. Симон Петлюра у 1917–1926 роках…
49. Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння…
50. Лісевич І. Політичні аспекти українсько-польського союзу1920 р. / Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku… 
51. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. Т. 2. Прага : Пробоєм, 1942. 230 с.
52. Лісевич І. Політичні аспекти українсько-польського союзу1920 р. / Polska i Ukraina. Sojusz 1920 roku…
53. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття… 
54. Подляський К. Білоруси – литовці – українці: Наші вороги, чи брати?. Мюнхен: Видавництво «Віднова», 1986. 157 с.
55. Петлюра С. Статті. Листи. Документи; упоряд. В. Сергійчук ; Інститут Досліджень Модерної Історії України в США, Фундація ім. Симона Петлюри в Канаді. Київ : Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. Т. 3. 615 с.
56. Баран З. Східна Галичина і союз Пілсудський–Петлюра / Polska i Ukraina… 
57. Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння…
58. Литвин С.Х. Симон Петлюра у 1917–1926 роках …
59. Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння…
60. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (ЦДАВОВУ), ф. 3696, оп. 2, спр. 275.
61. Доценко О. Літопис Української революції. Матеріяли й документи до історії й революції 1917–1923. Т. 2. Кн. 5 : (1917–1923). Варшава, 1923. 400 с. 
62. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917–1921. Т. 2.
63. Мазепа І. Огнева проба: Українська політика й стратегія в добі Зимового походу 1919–1920 рр. Прага: Колос, 1941. 103 с. 
64. Петлюра С. Статті. [упоряд. та авт. передм. О. О. Климчук]. Київ: Дніпро, 1993. 340, [1] с.
65. Grabski S. Pamiętniki…
66. Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze. T. 3…
67. Юзевський Г. Замість щоденника / Пер. Юлії Васейко ; вступ. ст. Миколи Кучерепи ; післяслово Марека Запура ; за заг. І наук. ред Миколи Кучерепи. Луцьк: Вежа-Друк, 2017. 168 с.
68. Литвин С. Х. Симон Петлюра у 1917-1926 роках…
69. Петлюра С. Статті, листи, документи. Т. 2. 
70. Dąbski J., Pokój ryski. Wspomnienia, pertraktacje, tajne układy z Joffem, listy. Warszawa 1931. 228 s.
71. Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawczeю. T: 3.

Николай Кучерепа. Варшавский договор 1920 года: генезис, проблемы, результаты. В статье исследуются проблемы, связанные с заключением в апреле 1920 г. политической и военной конвенции между правительствами Украинской Народной Республики и Польши. Приводятся конкретные примеры из переговорного процесса между украинской дипломатической миссией и представителями польского правительства. Указано на результаты достигнутых договорённостей и сделаны соответствующие выводы. 

Ключевые слова: Варшавский договор, С. Петлюра, Ю. Пилсудский, Польша, Рижский мирний договор, Россия, Украинская дипломатическая миссия, Украинская Народная Республика.

Mykola Kucherepa. Warsaw treaty of 1920: genesis, problems and results. The problems, connecting with the making of political and military convention between the governments of Ukrainian People’s Republic and Poland in April, 1920 are investigated in the article. Concrete examples from the process of negotiation between the Ukrainian diplomatic mission and the representatives of Polish government are given. The Consequences of the achieved agreements and their international meaning are pointed for and special results are made.

Key words: Warsaw treaty, S. Petljura, Y. Pilsudsky, Poland, Riga peace treaty, Russia, Ukraine, Ukrainian diplomatic mission, Ukrainian People’s Republic.